Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Прозріння чи трагедія?

Володимир Пасько

Непевні часи… Перед Шереметом сплили події власної пам’яті якихось десяти-п’ятнадцяти років тому. Коли та сама імперія, хоча й в іншому обличчі, вдруге розвалювалася на шматки, не проживши і ста років. Без запеклої тривалої боротьби, без війни і крові, принаймні в слов’янських республіках — а все одно було тривожно-моторошно. І у відповідь на питання журналістів, як ви ставитеся до того, що відбувається, люди найчастіше наводили китайське прислів’я: не дай вам Боже жити в часи перемін… А тоді ж, у 1917-му, ще тривала кривава війна, яку всі учасники одразу назвали Великою, а вже потім, оцінивши справжній її масштаб — Першою світовою. Війна, яка своєю кров’ю сп’янила гарячі голови в країнах, що її розв’язали, а сп’янілі від утопічних революційних ідей поводирі штовхнули народи до братовбивчої війни у себе вдома — в Росії, Німеччині, Угорщині, Фінляндії…

— Діду! Скажіть мені по-правді — ви усвідомлювали тоді, в травні девя’тсот сімнадцятого, коли вимагали від уряду землі й миру, для народу в цілому і для кожного осібно, що не мине й року, як нагло запалає нова війна — громадянська? І що з багатьма учасниками того з’їзду ви зійдетеся незабаром лава на лаву?

— Та хто ж з нормальних людей про таке думать міг, та ще й на таке свідомо піти? Звісно, що ні. Мислилось просто: якщо вже самодержавіє, яке он скільки століть незиблємо стояло, враз порушили, та й практично без крові — то що тоді казать про оте Врємєнноє правительство, власть поміщиків і капіталістів? На то воно й врємєнноє, щоб його замінить чимось постоянним, яке б відповідало чаяніям народу, а не купки експлуататорів. Однак окончатєльно я до того трохи пізніше дійшов. Ну а поки що, після Першого військового з’їзду, я добросовісно почав виконувать його резолюції.

— І як же це, цікаво, практично виглядало? — Вражено звів брови догори Шеремет. — В одній руці червоний прапор, а в другій — жовто-блакитний?

— Ти з мене не глузуй! Сказано ж тобі — я тоді придивлявся. І хотів, щоб і Україна незалежною була, і земельку селянам дали, і життя общественне по-справедливості організували. Тому те, до чого врешті-решт дійшли на з’їзді, мене поки що влаштовувало. Як перший етап. — Вперто доводив своє, продираючись крізь чагарі пам’яті, Дід. — Тому, повернувшись до себе у полк, я одразу почав проводить соотвєтствующую роботу. Хоча, щоправда, тут в мене одразу вийшли деякі разногласія з моїми товаришами, хто за більшовиків був. Партійним фактично в нас був лише один — рядовий Чумаков, із запасників. Він до війни, до призову в Тулі на заводі робітником працював, політично розвинутий краще за всіх нас. Так він був категорично проти. Але я зумів доказать йому, що соціальна справедливісь і національна рівноправність понятія не тільки не суперечливі, а навіть навпаки.

— Цікаво, щось вдалося практично зробити?

— Аякже. Я срочно почав підбирать людей, щоб для начала бодай один ескадрон зробить українським. З рядовими і з унтер-офіцерами складнощів не було — з них хоч зразу дивізіон можна було сформувать. А от з офіцерами вийшла проблема. З тридцяти з лишнім стройових офіцерів полка українців було всього троє, та й з тих двоє до ідеї українізації ставилися прохладно. Погодився один корнет Ханенко, так був молодий дуже. Та й корнета на ескадрон не поставиш — у нас ними ротмістри і навіть підполковники командували.

— А що ж ваш «хрещеник-юнкер» Раєвський, здається? Хіба не з наших? Він же й в чини, мабуть, з часом вийшов?

— Та з наших він, відкіля ж іще з такою фамілією? І ротмістром якраз став, а ескадроном так вже рік, як командував. «Золотоє оружіє», георгієвський кавалєр, не кажучи вже про що менше — словом, кращого не знайти. Однак — з нами не пішов… — З жалем зітхнув Дід.

— Чимось мотивував чи просто так, мовчки?

— Та ні, говорили ми з ним не раз, обстоятельно і по-хорошому. По-людськи я його понімав, хоча й жалко було, що не з нами.

— Що ж він такого цікавого сказав?

— Розумієш, — каже, — Григорію Демидовичу. Я хоча й дійсно ваш, і коріння своє славне запорозьке пам’ятаю, і край наш для мене найкращий на землі, і мову нашу народну знаю і люблю, але вибач — України поза межами Росії я собі не уявляю. Тому всі ці ігри в українізацію підтримувати не хочу, бо бачу, до чого воно клониться і чим може обернутися. Досить з нас одного Мазепи і одного Батурина. За мене мої предки вибір зробили — ще за Петра Великого, під Полтавою. І з тих пір ми вірно Росії своїм мечем і кров’ю служили, то ж не мені те міняти.

— Не повірю, щоб ви так мовчки сприйняли і погодилися, не спробували переконати. — Засумнівався, знаючи вдачу Діда, Шеремет.

— Спробував, однак дарма. Ти історію, питає, добре знаєш? Кобзарів до служби, поки в селі жив, слухав?

— Звичайно, кажу, змалечку. Книжок, щоправда, багато не читав.

— Тоді згадай хоча б одну думу або пісню, в якій би йшлося про повстання наших проти москалів. Щоб встали за свою волю, за волю України проти Росії так, як за часів Хмельниччини проти Польщі. Не дрібний якийсь бунт, а так, щоб земля дрижала? Можеш згадати?

— Такого щоб дуже вже значного, кажу, так зразу не припам’ятаю. Однак про гетьмана Мазепу, про те, як москалі Січ руйнували, як наші за Дунай пішли — про таке чув. Про Гонту й Залізняка також.

— Правильно. І все. Більше практично нічого. Так за Мазепи чим кінчилося? Свої своїх зрадили, москалям на кров і поталу віддали. А про Січ та Дунай — так то одне скигління, немов пса побитого, якого хазяїн сп’яну-здуру дрючком одходив. Пожалійте, мовляв, які ми бідні-нещасні: мали землі, мали волю — прийшов лихий москаль, всіх порозганяв, пограбував, землю одібрав. А де, питається, шаблі були та рушниці в отих панів-братів запорожців? Куди їхні мужність і вольнолюбність поділися? Боюся, як би ваші українізація та національне самовизначення знову не стали черговою темою для сумних пісень…

Поговорили отак останнього разу, хоча й без злості, але й без задоволення, вже й розходитися зібралися, бо сиділи в приміщенні полкового комітету, аж раптом заходить підполковник граф Меджитинський. Він якраз тоді в польський корпус, до генерала Довбур-Мусніцького переходити збирався. І всіх поляків з полка, чоловік п’ятдесят, з собою загітував. Зараз зайшов, щоб мою згоду на відбуття, як голови полкового комітету, отримати. Поки я папери йому підписував, Раєвський візьми та й скажи:

— Ви, граф, переходите до польського війська, Горенко український ескадрон хоче в полку створити, а там також до своєї армії відпаде. З ким же тоді Росію боронити накажете?

Меджитинський глянув уважно так на нього, на мене, та й каже, ховаючи папери до польової сумки:

— Я вважаю, ротмістре, що Росії має вистачити іванових-смірнових та олсуф’євих-татарінових, щоб боронити своє отєчество. Що ж стосується прожектів пана-товариша солдатського голови, то автори цих фантазій повинні були б знати, що армії без держави не буває.

— Однак і Польща самостійної держави не має, а власної армії прагне. — Ущипнув графа Раєвський.

— Пан ротмістр забув, що Польська держава існує вже більш ніж тисячу років і лише останні сто — у вигляді автономії. А про Українську державу — про таку ніхто, ніде й ніколи не чув. Не думаю, щоб така держава потрібна була Польщі і Росії, та й будь-кому в Європі. А відтак її утворення — справа вельми проблематична.

— Круто берете, шановний. Але ж і ваш, і мій роди — ми беремо початок саме з України, саме з того народу. Як польські Меджитинські, Четвертинські, Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та інші, так і російські Кочубеї, Драгомирови, Паскевичі, Раєвські та безліч інших. І в жилах наших першопочатково текла саме українська кров, хочемо ми те визнавати, чи ні. Така сама, в принципі, як і у козака Горенка.

Дивлюся, а Меджитинського ледь не затіпало. Однак опанував собою, лише посмішка вийшла кривуватою:

— Я просив би пана ротмістра бути трохи стриманішим у висновках його генеалогічних досліджень, особливо що стосується походження й крові інших старовинних і уславлених родів. Мої предки мені права на таке вільне тлумачення не давали, ні тим більше вам. Що ж до українського питання в європейській політиці, яке так хвилює деякі гарячі голови, — іронічно-презирливо глянув у мій бік, — то тут я б хотів спитати пана солдатського голову, чи знає він, що таке Люблінська унія?

— Звідки мені, кажу, знати?

— Це угода про створення єдиної держави між Річчю Посполитою Польскою і Великим Князівством Литовським, укладена в Любліні в 1569 р. За нею до Польщі відійшли недостатньо або зовсім незаселені землі південної частини Литовської держави. Внаслідок цього на початку новітньої історії людства політична мапа Центрально-Східної Європи виглядала наступним чином: на заході — Польща, на сході — Московська держава, на півдні — Кримське ханство. Де тут хто бачив чи чув про Україну? То все вигадки австрійської й німецької агентури, щоб ослабити Росію.

— Але ж на тих землях, які ви називаєте «недостатньо або зовсім незаселеними» споконвіку жили наши предки, які по крові своїй і по вірі ніякого відношення ні до литвинів, ні тим більше до поляків не мали. — Потемнів обличчям Раєвський. — І називали себе руськими, а потім українцями, на відміну від хоч і братів своїх по вірі, але людей інакших, москвинів-московитів-москалів. Це вже потім після возз’єднання, ми стали одним народом з одною державою і спільною історичною долею.

— То хворобливі історичні ремінесценції деяких панів з кресів, навіяні їм хлопським оточенням і сучасними соціальними ідеями, та хлопів, що в пани в такий спосіб вибитися прагнуть. — Презирливо скривив губи Меджитинський. — Вам, ротмістре, так не личить. Тим більше, що як на нинішній час, наскільки я розумію, ви вважаєте себе «русскім», малоросійство для вас — «прєданьє старіни глубокой», а не життєвий політичний вибір.

— В принципі, так. — Повагавшись, погодився Раєвський. — Але ж є повага до історії… Окрім того, я не зовсім зрозумів ваш вислів «панів з кресів». Що таке «креси»?

— Насамперед, дякую вам за розуміння. Що ж до кресів… — Голос Меджитинського став мрійно-задумливим. — Як би то вам краще пояснити? Креси — то ті землі, які польський народ своєю заповзятливістю, відвагою, працею і розумом приєднав до нашої бідної на природні багатства отчизни. Несучи європейську культуру тамтешньому примітивному людові і даючи водночас простір для подальшого розвою нашої нації.

— Себто, розвою вашої вищої нації за рахунок нашої, примітивного, як ви кажете, люду. — Гірко-задумливо кинув репліку Раєвський.

— Пане ротмістре! Ми ж обидва шляхетні люди, ми ж домовилися… — В голосі підполковника відчутно звучало роздратування. — Що ж стосується пана самостійника-незалежника, — знову не втримався від іронії на мою адресу поляк, — то тут я б хотів ще дещо зауважити. Справа в решті-решт не в тому, були ви раніше окремим народом, чи не були. Маєте свою мову, чи ні. Достатньо сильна, чи слабка ваша культура. Ваша споконвіку та земля, на якій ви зараз живете, чи ви її здобули вогнем і мечем, плугом і потом сто-двісті-триста років тому. Багато вас числом, чи мало. Не цим визначається право нації на самостійне державне існування.

— А чим же тоді? Якщо всього цього мало? — Сказати по-правді, я був дещо спантеличений таким його маньовром. Та й Раєвський, бачу, також.

— Право нації на волю визначається жертвами, які вона принесла на вівтар Свободи, пролитою в ім’я Свободи кров’ю її синів. І пам’яттю наступних поколінь про жертви попередніх, а головне — їхньою готовністю в свою чергу жертвувати собою також. Фундамент будь-якої держави тільки тоді міцний, коли він скріплений кров’ю, пролитою за цю державу, за її свободу і незалежність.

Зверхньо-повчальний, хоча й з відтінком смутку тон поляка, російського графа і офіцера, мене роздратував:

— Ви хочете сказати, що ми, українці, недостатньо жертв принесли за свою свободу? Мало крові своєї пролили?

Граф іронічно посміхнувся самими кутиками губ:

— Ви майже відповіли на своє питання. Однак буде краще, якщо я оповім на прикладі своєї нації. — Ухилився від прямої відповіді граф. — Незабаром після позбавлення нас незалежності ми підняли проти Росії повстання, яке увійшло до історії Європи, не тільки Польщі. Про генерала Тадеуша Косцюшка, сподіваюся, ви чули? Не встигло підрости нове покоління, як поляки створили свої окремі легіони в армії імператора Наполеона і воювали за свою свободу від Росії разом з французами. Не минуло й двадцяти років, як наступне покоління героїв знову підняло повстання під прапором свободи. Потопили його в крові російські війська під командуванням генерала Паськевича, який отримав за це титул князя Варшавського. Українця, до речі.

– Не поспішайте, графе. – Перебив поляка Раєвський. – Якщо ви такий вже патріот своєї Польщі, то навіщо поступили саме до нашого полку? Аби служити російському царю під срібні звуки Георгіївських труб, на яких написано: “За Варшаву 25 и 26 августа 1831 года”? Бодай би полк хоч вибрали інакший, а не той, що відзначився при штурмі вашої столиці.

– Дякую панові за кмітливість. – Спалахнув гнівом Меджитинський. – Я виправлю цю необачність своєї юності, спокутую власною кров’ю в боротьбі за волю Ойчизни. Що ж стосується тих часів, то ваш Паськевич потім вогнем і мечем завойовував для Росії Кавказ, разом з нащадками вольнолюбивих запорожців — чорноморськими козаками.

— Вони до того були змушені, — не витримав я. — Що їм зоставалося робить, якщо Січ розорили, а нового доброго пристаниська так і не знайшли?

— Так і я про те: ваші землі на Запорожжі, здобуті вашою кров’ю, росіяни у вас забрали, а самих спровадили на Кавказ, знову своєю кров’ю здобувати собі місце під сонцем, а Росії — нові «ісконно русскіє землі». Однак, дозвольте повернутися до наших, до польських справ. У нас нове покоління поляків дало нових героїв. Повстання 1863-го року ми хотіли зробити не тільки польським, а спільним польсько-українським. Ми звернулися до українців із закликом підтримати нас і виступити разом під єдиним гаслом: «За нашу і вашу свободу!» Однак українці показали, як їм потрібна та свобода: шляхетна і освічена верстви зробили вигляд, ніби-то й не чули, а селяни не тільки не стали самі на боротьбу, не тільки не підтримали нас, а навіть виступили проти — допомагали російським військам знищувати повстанців з хлопською зброєю в руках — сокирами, косами, вилами… Репресії російського уряду були жорстокими, польська нація зазнала величезних втрат — десятки тисяч загиблих в боях, засуджених до страти або каторги, засланих до Сибіру. Ще білше позбавлених дворянства, засобів до існування. Причому все це була провідна верства — шляхта, інтелігенція. То була нищівна поразка, ми змушені були визнати остаточно, що шляхом збройної боротьби здобути свободу, визволитися з лабет Російської імперії ми самі не зможемо.

— Ось бачите! — Ледве не із задоволенням вигукнув Раєвський. — Проти шаблі з дрючком не підеш і не встоїш. Росія є Росія…

— Нехай пан не поспішає. — Зупинив його Меджитинський. — Після цієї поразки ми майже всі пішли у свого роду внутрішню еміграцію. Ми влаштували обструкцію російським окупантам: вони жили на нашій землі, але самі по собі. Ми їх в своє життя не пускали і до них на службу не поспішали. А якщо і йшли, то лише за потреби і без охоти. Найбільш шляхетні і гарячі з наших воювали в інших краях за свободу інших народів — в Італії разом з Гарібальді, у Франції разом з комунарами, в Трансильванії разом з бурами. Але не як шукачі пригод, а — за свободу і задля набуття власного бойового досвіду. Щоб потім воювати за Польщу. Вчитися ми свою молодь посилали до Берліна, Відня, Парижа деінде — аби не до Петербурга та Москви. Звідти ж запозичували і новітні досягнення культури. І так ми трималися більше п’ятидесяти років. Аж поки зараз не настав наш час — час нашого національного визволення.

— Ми, українці-самостійники, раді за вас, поляків, як і за будь-який інший народ, пригнічений в Російській імперії. Однак я так не зовсім і зрозумів, чому ви відмовляєте нам, українцям в тому, до чого самі прагнете з такою силою?

Поки Меджитинський думав, як мені краще відповісти, за нього це зробив Раєвський:

— Невже ти й досі не зрозумів, козаче, на що він натякає, чого хоче? Він пропонує, щоб ти порівняв їх і нас та подумав добре сам, чи готові ми до незалежності так, як поляки і чи зможемо ми обійтися без Росії так, як вони. Перерізати пуповину — і все…

— А ви ж як думаєте, Василю Миколайовичу? — Питаю його. — Зможемо, чи ні?

— Я ж сказав — вважаю, що ні, не зможемо. Говорити ще можна довго — чому так, але якщо коротко — нещасливо карта нашої долі на Європейський ломберний стіл лягла. А забрати назад не можна — «картє мєсто, картє стол».

— Цікавіше те, що Винниченко також казав, що ми не готові, але пропонував просити автономії в межах українських етнічних земель. На це ми спроможні, як ви вважаєте?

Однак тут вже не витримав Меджитинський:

— Ви які етнічні межі маєте в надії? Ті, що у вашій пісні «Ще не вмерла Україна», змавпованій з нашого національного гімну? Від Сяну до Дону?

— Точно не знаю, — кажу йому. — Я географію вивчав тілько на практиці, ногами. Але, мабуть, що близько до того.

Тут підполковник напружився, як мовби в атаці на стремена звівся:

— Я не знаю, як там щодо Дону і взагалі східних ваших кордонів — то нехай у росіян голова болить. Що ж до західної межі, то споконвічно польська ріка Сян від неї дуже далеко. Ви краще про іншу, ближчу до себе подумайте.

— Не зрозумів, кажу, яку це іншу ріку ви маєте на увазі?

А він мені тоді металевим голосом, та ледве не по складах:

— Вам би слід знати, що будь-який польський патріот визнає Польщу лише в кордонах 1792-го року. Інших кордонів ми не знаємо і ніколи не визнаємо. А поляків, які б не були патріотами, я не зустрічав. Якщо такі й є, то повірте — не вони роблять погоду в нашому суспільстві. То жалюгідні поплічники російських окупантів, які щезнуть разом з ними. І дуже скоро. А Польща буде — від моря і до моря. І аж по Дніпро! Честь маю, панове!

Спочатку, я й не второпав, що то за кордони 1792-го року, і при чому тут ті моря й Дніпро, однак Раєвський пояснив:

— То кордон по Дніпро, Демидовичу, разом з нинішніми губерніями Волинською, Подільською, Житомирською і частиною Київської. Практично третина України, грубо кажучи. Якщо не більше. Бо їхнє «від можа до можа» — то від Балтійського моря і аж до Чорного.

— Що ж це тоді виходить? Полякам віддай третину, бо нею колись російський цар розплатився з ними за свою воєнну нездарність; росіянам віддай ще третину, бо ми заселили ті пусті й дикі краї переважно вже після «воссоєдінєнія». То що ж тоді нам залишається, українцям?

— То ти, Григорію Демидовичу, думай разом зі своїми «самостійниками» та «автономістами». І чи потрібно воно вам взагалі, чи зможете проковтнути те, на що націлилися. Я стою на тому, що — ні, не потрібно. А потрібна нам всім Єдина Велика Росія. Яка б не дозволила Польщі панувати над більшою половиною Правобережної України. Інша справа, що в цій новій Росії права нашого народу повинні б бути якось чітко застережені, як другої після росіян державотворчої нації, але це, я сподіваюся, владнається. Якщо ж будете домагатися чогось більшого, за поляками тягнутися — то як би воно вам боком не вийшло…

— Цікаві, нічого не скажеш, дискусії у вас в полку в той час точилися. На українізацію частини це якось вплинуло?

— Напряму. Я після тієї бесіди з тим польським графом, російсько-польським офіцером, зрозумів, що марнувати час не можна — треба негайно створювать свою, українську оружну силу. Як до того закликав Микола Міхновський. Інакше сусіди затопчуть — оком не моргнеш. Бо для цього поляка ми щось на кшталт того, як червоношкірі індіанці для білих американців. А для росіян — «нєотдєлімая часть єдіного вєлікого русского народа». Тому щоб вижити українцями — треба боротися.

— А практично це як виглядало?

— Склепав усе-таки український ескадрон. Командиром упросив Раєвського. Я ж, кажу, не вимагаю від вас проти Росії воювать. Навпаки — за неї і «до побєдного конца». Тільки під прапором наших кольорів, під якими й ваші предки в бій ходили.

— І як він, погодився?

— А куди ж йому діваться, як душа-то у нього — наша. Поупирався для порядку, однак коли я з командиром полку домовився — і він дав згоду. Більше того — швидко почали формувати і другий ескадрон, страх багато охочих було.

— Так у вас же ні командира, ні офіцерів не було. Звідки взяли? — Здивування Шеремета наростало дедалі більше.

— Я ж членом корпусного комітету був. Попросив хлопців — вони й підмогнули. Негайно прислали штабс-ротмістра Запорожана з армійської кавалерії, а з ним пару «прапорів». Він хоча й з драгунів був, однак нашим гусарам до душі прийшовся. Зріст під два метри, плечі — в двері не входять, палашом махає, немов хворостиною, на грудях офіцерський «георгій» і два солдатських — з «вольноопредєляющихся» в офіцери вислужився. Словом — орел.

— І високо ви з цим орлом і своєю українізацією в цілому злетіли?

— Непогано злетіли, навіть можна сказать — хорошо. Наші два ескадрони вже на середину червня кращими в полку стали — хоч за дисципліною, хоч за внутреннім порядком, хоч на вигляд. Однак вскорості я до цієї затії охолов.

— Чому так? Що спричинилося?

— Побував на другому Всеукраїнському військовому з’їзді, в двадцятих числах червня місяця.

— І що таке особливе трапилося? — Здивувався Шеремет. — Наскільки я знаю, цей з’їзд був ще репрезентативніший — вже дві з половиною тисячі делегатів, в три з половиною рази більше, ніж на першому. Причому вже від мільйона семисот тисяч вояків. Це ж сила!

— Твоя правда… Тільки нікому вона була непотрібною, ота сила. Ні своєму, українському уряду — Генеральному секретаріатові Центральної ради, ні тим більше Врємєнному правітєльству. Однак до того я пізніше дійшов, коли воно мені вже менше боліло. — Важко зітхнув Дід. — Як я від них, від «самостійників», вже зовсім відійшов.

Шеремет був заінтригований: щось же мусило бути причиною? Діда, видно, також розхвилювала піднята тема, знову запульсував вогник цигарки.

— Побувавши на тому з’їзді, я раптом ніби прозрів. І зрозумів, що мені з ними не по путі. Що піший кінному не товариш, а ситий голодного не зрозуміє. Що дурний Грицько Горенко знову махатиме шашкою, як було за царя, тільки тепер він виборюватиме самостійну Україну. А як виборе, то знову піде батрачить. Від того, що його хазяями будуть тепер вчорашні товариші по оружію, йому легше не стане. Швидше, навпаки.

— Чому Ви так вирішили? Що буде так чорно-несправедливо?

— На другому з’їзді я вже сам першим ділом знайшов Дмитра Шаблія. Розказав, як проводжу роботу з українізації, поспитав, які у них в Києві новини. Він же зостався там при Генеральному Військовому комітеті, помічником якимсь. Знову поспілкувався з делегатами, з приятелями Дмитра — вони ж люди обізнані. Все нібито гаразд, всі за справедливість, за демократію, за Україну. Однак щось мені муляло, спокою не давало. Почав я до них придивляться, хто ж вони такі, оті делегати. У більшості своїй оказалося — синки кріпких хазяїв, а то й просто кулаків. Таких, як я, з батраків, вважай немає. Українськими ідеями багато з них заразилися, коли книжки та газети почали читать, ще в молодому віці, коли вчилися по городах — хто в гімназії або училищі якому, хто в семінарії, хто на вчителя, хто на агронома, — на інтелігенцію, словом. Ну, а як февральська революція стала, тут вони вже на повний голос, серйозно цим вопросом і зайнялися.

Став я вивчать, яка ж у них соціальна програма, нащот землі, значить. Доб’ємося ми, припустимо, хоч автономії, хоч самостійності України, а далі що? Як самі своє життя будувать будем? Дивлюся, а в них в цьому питанні — повні розброд і шатаніє. Хто в ліс, хто по дрова. З тим, що землю ділить треба, погоджуються ніби всі. А як ділить — тут сплошной туман. Більшість, з ким не побалакаю, хилить до того, що колись потом, і тільки поміщицьку.

Зібралися ми якось увечорі компанією, розмови все про політику, про те, як ту українську державу будувати та обустроювати будемо. Я тоді Шаблія й запитую: давай от візьмемо наше село, Недбайки. Поміщик у нас всього один — Падалка. Та й той не настоящий — з козаків, тільки й того, що трохи більше від інших розбагатів. Розділимо ми його землю — і що далі? На всіх все одно не стане. Бо основна маса землі в кулаків. І так в багатьох селах Наддніпрянщини, в справжньому козацькому краї. Що тоді робити?

Тут один як визвіриться на мене, вахмістр-конногвардієць, у його батька сто тридцять гектар землі під Золотоношею було : «Ти що, нашу землю, кріпких хазяїв, націлився поділити? Та ми вас, таких, як ти «ділителів», у порошок зітремо! На капусту посічемо-покришимо, ще й пошинкуємо!» Рука на ефесі палаша до того спокійненько лежала, а тут вмить судомою звело, аж кісточки побіліли. Ну, думаю, от тепер з вами, хлопці, все зрозуміло.

— А інші присутні як?

— Та горою за того куркульського вилупка стали… Бо самі такі ж.

— І що далі?

— А далі я второпав, що найголовніше для таких бідняків, як я, скинути владу поміщиків і капіталістів. І всіх, хто з ними, в тім числі й сільської буржуазії. В які б скромні одежі вони не вбиралися, якими б гарними словами вони не прикривалися і яких би соціалістів та демократів з себе не удавали. Бо пан є пан, та й підпанок йому під стать, а то ще й гірший. Тому для початку треба встановить власть трудящих. А потім вже думать — самостійною должна буть Україна, автономною чи якоюсь там іншою. Головне — щоб в ній не було експлуатації людини людиною, щоб усі були рівні, щоб багачі не угнітали бідняків.

Шеремет замислився. Мабуть, в цьому і криється розгадка причин трагедії, яка сталася в Україні тоді, в ті буремні роки 1917-1920. Принаймні, однією з головних причин, чому так багато простих людей залишилися глухими до гасел національного відродження. Цілком очевидно, що за умов, коли для простої людини соціальні негаразди складають набагато більшу проблему, ніж байдуже ставлення влади до її національних потреб, інакше навряд чи могло бути.

Центральна Рада, складена переважно з «містечкової еліти», «політичних діячів» повітово-губернського масштабу, з ентузіазмом неофітів захопилася з одного боку, вирішенням глобальних питань, з іншого — політиканством. Забувши про простого українського трудівника, якого затаврували принизливим епітетом «пересічний», себто, по-російськи «заурядний». Годуючи його, бідолашного, обіцянками-цяцянками. Однак він, простий українець, дарма що пересічний, добре знав це прислів’я і зрозумів, за кого його мають, годуючи тими обіцянками-цяцянками. Тож хіба дивно, що така політика Центральної Ради не зустріла належного розуміння у широких мас і програла? Більшовики виступили авантюрно-екстремістськи, під наперед нездійсненним популістським гаслом-обіцянкою «все — і негайно» — і одурманили навіть таких досить розумних людей, як його Дід, тому виграли. Виграли, не пообіцявши практично нічого нового в порівнянні з Центральною Радою. Просто запропонували зробити це не зважено, поступово, а по-авантюристичному: негайно і все одразу. Вони виграли, а Україна програла. І це було так боляче, що мимоволі кортіло крутонути колесо історії назад:

— Діду! Ну чом би Вам було тоді все ж не стати на бік Центральної Ради?! Нехай би й шашкою помахати довелося — так за Україну ж! Адже ж заради більшовиків ви готові були це робити. Там це Вас не лякало. І я впевнений, що погано б Вам не було — стали б напевно офіцером, а як такий, хто проливав кров за Батьківщину, і землю б отримали, і те, що для хазяйнування на ній потрібно. Але ж — у своїй, українській державі. В справжній, а не в тій бутафорській…

— Вузько ти мислиш, онучку, хоча й вчені званія маєш. Нехай би все було так, як ти кажеш, і я сам отримав би персональний шмат щастя. А люди? Сотні тисяч і мільйони безземельних селян? А маси експлуатованих робітників? Їм що, так і скніти найманою скотиною, тільки й того, що не під російським орлом, а під тризубом? Де ж твоя совість і справедливість? Та хіба ж за такого положення порядній людині шматок до горла полізе? Да ні, поперек стане!

— Увесь світ віками так живе, та ще й нас давно випередив у своїй турботі про людей, — огризнувся Шеремет.

— Нічого ти не второпав! Та якби я про себе тільки дбав, то давно б вже в офіцерах ходив, тільки справжніх, настоящої армії. Але й тоді жовтоблакитникам від того користі б не було — бо ж чи багато українців, які серйозно до питань державності ставилися, на їхній бік з царської армії перейшло? То-то й воно… Армія Денікіна з кого на третину, якщо не більше, складалася? Лицар «білої ідеї», генерал Дроздовський звідкіля корінням, де вигодуваний-вихований був? А малиновий колір кашкетів в його полку випадково, чи що, був узявся? А “правитель всєя Россії” адмірал Колчак що, з муромських лісів походив, чи що?

Шеремет мовчав, бо що мав казати? Вся наступна, і до, і після Діда історія лише підтверджувала, що українська національна ідея завжди задихалася від браку відважних і безкорисливих лицарів. І найприкрішим було те, що в той же час люди з українськими прізвищами і українською кров’ю були окрасою лицарства хижих імперських сусідів України.

— Звичайно, ти зараз можеш сказать, що я в своїх тогочасних соціально-класових, ідеологічних оцінках обстановки помилявся. Припустимо, що навіть так. Однак була ще одна важлива причина, чому я в тому нашому національному двіженії розувірився, одійшов од нього. Це вже об’єктивні, так сказать, показателі. Вони також не способствували тому, щоб такий простий народ, як я, під жовто-блакитні прапори стати поспішав.

— Це ж які такі причини? — Без цікавості спитав Шеремет. Він давно звик до того, що кожна збайдужіла до долі власного народу людина обов’язково знаходить для виправдання зради своєї нації безліч обставин. Причому неодмінно об’єктивних та грунтовних, ще й з посиланням на світовий досвід, прогрес, глобалізацію і чорта в ступі. Що цікавого може сказати простий сільський більшовик, а значить — автоматично інтернаціоналіст?

— А ти не поспішай з висновками. — Прочитав його думки Дід. — Як може військо йти на битву, а тим більше виграти її, якщо генеральний штаб сам толком не визначився, хто противник, воювати з ним чи ні, куди конкретно наступати і чим оволодіти?

— А при чому тут це? Війна й політика різні речі.

— Е, не скажи. — Не вгамовувався Дід. — Як може народ досягти успіху в націонольному строїтельстві, якщо у його «генерального штабу», у його національної громадсько-політичної верхівки, я кажу про Центральну Раду, у самої немає чіткої уяви, чого вона хоче, а тим більше — одностайності? Яке важливе питання не візьми — хоч соціальне, хоч державне, хоч воєнне строітельство, — у всьому самі балачки й суперечки і повна невизначеність, що і як практично робить.

— Ну, не можна так вже критично. Тепер кажуть, що там вся інтелектуальна еліта нашої нації була зібрана. Невже в їхній діяльності не було нічого позитивного?

— Давай краще я тобі розкажу, а ти вже сам роби собі виводи. Візьмемо соціальне строїтєльство. Гасла — не гірші, ніж у більшовиків: і земля — селянам, і фабрики — робочим, словом — дайош соціалізм! Одна тільки заковика маленька, — ніяк не домовляться, як би це його так зробить, щоб ні поміщиків, ні капіталістів не обідить. А тут же сліпому видно, що без експропріації експлуататорів не обійтися ніяк. Бо хто ж своїм багатством та добром без примусу поділиться? Бодай на копійку? Я ж тобі про приклад з тим вахмістром розповідав. От трудовий народ подивився на їхню таку політику і зрозумів — дурять… А раз так — яка ж їм піддержка може буть? Давай придивляться до тих, хто рішучіший у боротьбі за інтереси трудового народу, до більшовиків…

— Продовжувати непотрібно, дякую, до цього ми ще, як я зрозумів, дійдемо. Давайте краще про те, що в національно-державному будівництві вам не до шмиги стало.

— Те ж саме — неопредєльонность і маніловщина. Ми, українські воєнні, на всіх своїх значних зібраннях, починаючи з березня місяця, постійно вимагали офіційного проголошення самостійності України як окремої, незалежної від Росії держави. І чотири місяці на всі ці звернення, на волю майже двох мільйонів людей, та ще й оружних, Центральна Рада не зважала. Більше того — всіляко переконувала народ, що нам тієї незалежності не потрібно, бо ми ніде не знайдемо більше від того, що матимемо в Росії. Найкраще, мовляв, це автономія в складі «єдиной і нєдєлімой», а на яких правах — незрозуміло, скоріш за все — пташиних.

— Але ж у вас тоді ще не було підстав так думати, — заперечив Шеремет.

— А хіба багато треба розуму, щоб передбачити, чим це кінчиться? Де ж це видано, щоб головний в державі народ з меншими браттями правами своїми добровільно ділився? І як його до цього спонукать? Шляхом чолобитних? Це —перше. Друге: хіба в нас не було вже до цього автономії в складі Росії? І чим скінчилося? Всім як пам’ять повідбивало…

— Головою Центральної Ради був професор історії Михайло Грушевський. Хто-хто, а він українську історію знав — і ту, яку сам же й написав, і ту, про яку написати не зміг або не захотів. Але знав. Шкода, що знання це з собою забрав…

— Тоді тим більше було незрозуміло. Ні мені, ні двом з половиною тисячам делегатів, які виступали від мільйона семиста тисяч вояків. Та ми, а це щонайменше кілька сот тисяч бійців, готові були негайно силою захистити свою державну незалежність. Достатньо було тільки її проголосити. І все. Росія не змогла б нічого вдіяти. Ти тільки вдумайся: іде велика війна, в якій Росія знемагає, і ось-ось її програє. Два з п’яти фронтів проходять територією України, більшість вояків на них — українці. Запілля цих фронтів — наша земля, безпосереднього зв’язку з Росією у них немає, всі комунікації — тільки через нас, персонал на комунікаціях — переважно українці. Російські вояки на Південно-Західному і Румунському фронтах збиті з пантелику революційною пропагандою, зі зброєю в руках на Україну не підуть, бо просто не в змозі, та й ми, українські вояки, не дали б їм навіть ворухнуться. Інших військ, тим більше в належній кількості, у Врєменного правітєльства просто не було. А наші «революціонери-соціалісти-демократи», маючи на руках такі козирі, все чогось боялися, власної тіні, мабуть. І все вагалися. Та все канючили: «Барін! Ну дай вольную, а, барін?» То яку ж таку «українську державу» я повинен був захищать, по-твоєму? Якій «українській державі» служить? Якщо її не тільки тоді не існувало, а й в проекті Центральної Ради створення її не передбачалося? А що воно за явлєніє таке — безправна автономія? Якій навіть армія своя була непотрібна? — Вогник цигарки, вірний показник роздратування, пульсував дедалі частіше.

— Зачекайте, Діду! Але ж українізація війська, наскільки я зрозумів, ішла повним ходом. Я в літературі читав.

— Ти читав те, про що писали. А писали те, що замовляли. А замовляли те, що було вигідно. А кому була вигідна українізація окремих військових частин російського війська замість створення національної української армії?

— З вашого питання я зрозумів так, що не нам, не Україні? — Завагався Шеремет.

— Правильно розумієш. — Задоволено пробубнів Дід. — Бо українізація російського війська — це на першому етапі, навесні, — це нас ще сяк-так влаштовувало, бо краще бодай щось, аніж нічого. Однак потім це діло кріпко взяло до рук російське воєнне командування. Воно хутко угледіло, які вигоди можна викроїти, пустивши українізацію в нужне русло. Бо ж українські частини були найбільш організованими і боєздатними і вигідно відрізнялись в кращу сторону на фоні всеобщєй деморалізації армії. Вийшло, що українці знову пролили кров за велич Росії, тільки й того що тепер під своїм національним прапором.

— А Центральна Рада що — цього не бачила? Адже у неї був Генеральний військовий комісаріат, який мав би керувати отим процесом і опікуватися українізованими частинами. Щоб вони поступово перетворилися на українську національну армію. Принаймні, я так собі уявляв.

— То ти так думав. А вони зробили все, щоб цей секретаріат виявився недієспособним. Спочатку вижили з нього Миколу Міхновського, потім роботу комітету дезорганізували балачками про права солдатів та їхнє політичне виховання. Та так в цьому преуспіли, що навіть їхній, соціал-демократів ставленик Симон Петлюра, генеральний військовий секретар, не витримав і должен був піти геть. Щоправда, то вже після того було, як Центральна Рада на ділі показала своє ставлення до національного українського війська і до державної самостійності загалом. На той час це було ще попереду…

Шереметові пригадалися міркування видатного вченого-фізіолога, одного з небагатьох російських Нобелівських лауреатів, академіка Івана Петровича Павлова. Якраз стосовно становища російської армії в 1917-му році. Що, як спитати Діда? Чи поділяє він думку видатного фізіолога?

«Соціалістичні групи знали, що роблять, коли бралися за реформу армії. Вони завжди розбивалися об збройну силу і вони вважали своїм обов’язком цю силу знищити. Може ця ідея — зруйнувати армію, — була і не наша, але в ній, що стосується соціалістів була… очевидна доцільність. Але як могли піти на це наші військовики? Як вони пішли до різних комісій, що опрацьовували права солдата? Хіба тут була відповідність до дійсності?

Хто ж не розуміє, що воєнне діло — страшне діло, що воно може вершитися тільки за виняткових умов. Вас беруть на таке діло, де ваше життя кожну мить висить на волосині. Лише різними умовами, твердою дисципліною можна досягти того, що людина утримує себе в певному настрої і робить свою справу. Якщо ви захопите його роздумами про права, про свободи, то яке ж може вийти військо? І тим не менше, наші військові люди брали участь у розбещуванні війська, руйнували дисципліну… Війна сама по собі страшне і велике діло».

— Правильно полагав той академік, хоча й не воєнним чоловіком був. Піддержую його повністю. Бо права солдата — це одне, а обов’язки — зовсім інше. Ніякі права не повині заважати обов’язку защищать Отєчество не щадя живота своєго, а якщо треба, то й ціною власного життя. На тому стояла, стоїть і повинна стояти люба армія. І ніяке соціально-політичне виховання не повинно в солдаті цю його рішучість похитнуть.

— Так, а чому ж вища українська, наголошую, влада не підтримувала цю рішучість українських же вояків щодо державної незалежності і власного війська? — Продовжував докопуватися Шеремет.

— Та що ти до мене присікався? — Скипів Дід. — Я звідки знаю? Я полкового масштабу дєятелєм тоді був, а не державного.

— Але зате учасником і очевидцем подій, — не вгавав Шеремет.— Тож бачили все зосередини, передусім те, про що в книжках не пишуть.

— Вже тепер, заднім числом, я думаю, що тому було дві основних причини, чому українська політична верхушка тих часів так ненавиділа саму ідею української армії і боялася її реалізації. Першу назвав твій академік: армія в Росії була оплотом тодішньої державної влади — самодержавія, об який розбивалися всі потуги соціалістів ту владу зруйнувать. Поки була армія — це було неможливо. І соціалісти добре це запам’ятали, в т.ч. й українські. А хто був головною політичною силою у Центральній Раді? Конструктивною більшістю, як у вас тепер кажуть?

— Це відомо. — Стенув плечима Шеремет. — Соціал-демократи на чолі з Винниченком і соціалісти-революціонери. Хто був вождем останніх — не пам’ятаю, але Грушевський належав до них, це точно.

— Так ось, я так собі думаю. Всі оті демократи-соціалісти як затаїли злобу на російську армію, за те, що отримали від неї по зубах в 1905-му році, то так і не змогли позбавитися цієї ненависті в 1917-му. Хоча тоді армія й вирішила долю революції і здобула їм перемогу над царизмом. Гірше того — вони цю животну злобу і підозріння перенесли й на українських військових, які хотіли створити національну армію. Бо усвідомлювали її роль в суспільстві, як практично єдиної на той час організованої сили, що могла бодай поставити питання про їхню відповідальність за наслідки тих авантюрно-волюнтаристських соціально-економічних і політичних експериментів, які вони проводили над народом під гаслами революції, демократії і соціальної справедливості. Це перша причина ненависті Винниченка і його приспішників до армії.

— Глибоко плуга запускаєте, Діду, аж в підсвідоме, — спробував пожартувати над силу Шеремет. — Що там в них насправді було на умі щодо армії, в тих політиків ледве не столітньої давнини, хто його достеменно тепер знає. Можливо, навіть не умисел, а байдужість. Адже в армії з них мало хто служив, досвіду державного будівництва не було ні в кого, масштаб мислення — матерія затонка для точного виміру. А справ більш знайомих і цікавих — невпроворот. От і не дійшли руки до армії.

— Поверхово мислиш. Або на тормозах спускаєш. Однак тобі видніше. Давай тоді глянемо з іншого боку на цю проблему. Скажи мені, яка була в березні-липні 1917-го року серед громадсько-політичних сил, що стояли за негайне проголошення державної самостійності України, сила послідовніша, потужніша, рішучіша й організованіша за українців-військовиків?

— Не знаю, не вивчав цього питання.

— Ти не вивчав, а я тоді жив. І тому заявляю: більшої сили, яка б тиснула на Центральну Раду з вимогою проголосити незалежність України, ніж військовики, не було. А чого прагнула тоді Центральна Рада? — зробив паузу Дід. — Правильно, не незалежності, а лише автономії в складі Росії, навіть не федеративної, а «єдіной і нєдєлімой», тільки й того, що без царя. То ж чи треба їм були оті уперті вояки з їхньою незалежністю? Та ще з армією, яка б лише дратувала демократичну й братньо-відкриту для всіх і вся українську верховну владу своїми недоречними вимогами твердого відстоювання національних інтересів? Ти знаєш, що Винниченко тоді в газеті писав? «Українська демократія повинна в цей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі». Це ж треба так перевернути все з ніг на голову. Виставити українських самостійників-державників мілітаристами. Причепитися до непринципового, по суті, чинника — їхнього тимчасового перебування в армії, а не, скажімо, на заводі. Хіба це не облудна підступність і лицемірство? — Голос Діда бринів заново пережитим болем і безсилим гнівом.

— Діду! Я бачу, воно вас і досі хвилює, тож заспокойтесь трохи. Історія зворотнього шляху не має. Однак було б цікаво знати: а чому ви, військовий з’їзд, усвідомлюючи сумнівність курсу Центральної Ради з питань національного державного і військового будівництва, не підправили його? А не прислухалися б «товариші члени» до вашої думки — так і взагалі владу в свої руки могли б взяти. Хто б вам на заваді став, тоді, в червні сімнадцятого? За вами така ж сила була? А у Центральної Ради окрім самописок — більше нічого?

— Питання ти задав складнувате, а головне — несподіване. — Ніби розмірковував вголос Дід. — Передусім, питання про владу ніхто з наших, з воєнних, не ставив. Навіть пошепки. Щоб «піджаків» тих нездарних розігнать. Бо надто слабко були політично підковані самі воєнні делегати, а не всякі там примазавшієся. Керівництво ж з’їздом цупко тримали в руках соціалістичні партії, блок Грушевського-Винниченка. І протягували потрібні їм резолюції, незважаючи ні на що. Це по-перше. По-друге, ми б самі, навіть якщо б і взяли тоді владу, то однак її не вдержали б. Бо в нас же не було своєї політичної організації на місцях, ніде ніяких своїх організаційних структур, окрім як на фронті та трохи в тилу. Це був би просто воєнний мятєж, заколот, який без політичної і соціальної бази вигорів би враз, як багаття із одного хмизу, без дров.

— А Микола Міхновський зі своїми «самостійниками»? Чим вам не політична і соціальна база? Вони ж теж, мабуть, щось подібне планували?

— Не знаю, що вони там планували, знаю тільки що їх, послідовних самостійників-державників, було тоді не дуже багато. Принаймні, явно недостатньо, щоб досягти якихось серйозних політичних цілей. Тим більше, що Винниченко зі своєю численною компанією заповзято товкли їх. Називали теоретиками-збоченцями, казали, що їхні національні почуття дуже хворобливі. Тому вони — вороги соціальної революції і взагалі всього трудового народу. На ті часи це був якщо не вирок на політичну смерть, то близько до того. Бо майже всі політичні партії, які тоді існували, мали в своїй назві слово «соціалістична». Міхновський ледве встигав одбиваться від нападок зі всіх сторін, доказувать, що він не просто українських буржуїв хоче посадити на шию трудового народу, замість російсько-польсько-єврейських, а про Українську державу насамперед дбає. Словом, заклювала орла-кандидата на гетьманську булаву зграя шулік –борців за тепленькі сідала в українському курятнику на російській садибі.

— Прикро, звичайно, але ж окрім Міхновського були й інші — той самий Петлюра. Адже це він тоді був генеральним секретарем військових справ, вважай, міністром оборони Центральної ради?

— Та він, — знехотя буркнув Дід. — Тільки ти його значимість трохи переоцінюєш, принаймні тоді. У червні сімнадцятого він був зовсім ще не таким як через кілька місяців по тому. Хоча вже й далеко не таким, як місяць перед тим, на першому військовому з’їзді. Тепер він вже почав понімать, що таке армія, і що без неї ми від Росії з її особливим ставленням саме до нас, українців, навіть автономії більш-менш пристойної не доб’ємося. Однак і горшки побити зі своїми соціалістами-пацифістами, з Грушевським та Винниченком, все ще тоді, видать, боявся.

— Виходить, і бажання волі в народі було, і сила військова за самостійність готова була стати — та не було кому підняти і повести?

— Получається, що так. Простий народ, бачачи таке діло, почав поступово втрачать інтерес до національного питання, а переключаться на соціальне. Ну, а тут сильнішими більшовики були. От і вийшло, що до третього українського військового з’їзду діло так і не дійшло. Бо якщо україській владі не треба своя армія, то нащо тоді армії така власть? І для чого збирать черговий з’їзд, та й так — щось робить на її підтримку? Адже споконвіку відомо, що шаблю, яку впускають з рук, завжди є кому підібрать…

— Трохи поспішаєш, Григорію, тоді хоча й чимало було втрачено, але ще не все, — почувся голос поручика Шаблія. – Хоч ми, самостійники-державники, на владу дійсно тоді претендувати не могли, бо сили мали недостатньо, однак і склавши руки не сиділи. Не виповнилося й місяця після з’їзду, як ми 17 липня зробили рішучу спробу подвигнути нашу Центральну Раду до давно назрілих дій. Змусити їх перейти від балачок до діла — проголосити самостійність України і взяти владу повністю, як належить найвищому органу суверенної держави.

— Однак, наскільки я пам’ятаю, повна незалежність була проголошена тільки 26 січня вісімнадцятого року, тобто аж через півроку після часу, про який ми зараз ведемо мову, — зауважив Шеремет.

— На жаль, саме так, — гірко докинув Шаблій. — Тоді нам це не вдалося. Точніше — нам-то вдалося, та Центральна Рада знову не спромоглася. Знову змарнувала історичний шанс.

— Про що ти кажеш, Дмитре? Про який такий шанс? — буркотливо втрутився Дід. — Тоді нас всіх у військах, на фронті, по-справжньому хвилювало лише одне шанс — останешся в живих, чи ні. Бо тоді йшло «іюньськоє наступлєніє». В столиці ж, у Пітері, назрівали якраз «іюльськіє виступлєнія» трудящих під керівництвом більшовиків. А у вас у Києві що, також щось коїлося?

— У нас тут були свої «виступлєнія» в той час, — невесело пожартував Шаблій. — Після того, як другий військовий з’їзд не привніс фактично нічого нового в справу національного будівництва, хоча й не зі своєї вини, ми зрозуміли, що треба зробити щось радикальне, аби переламати ситуацію політиканської балаканини і безкінечного міжфракційного балансування.

— Хто це — ми? «Ми — Ніколай Второй»..? — зіронізував Дід.

— Та ні. Не Ніколай, а Микола, і не «второй», а Міхновський, та ми разом з ним, його однодумці, — оце й були оті «ми». — В тон йому відповів Шаблій. — А задумали ми силами створених нами і вірних ідеї Української самостійності двох полків — ім.гетьмана Богдана Хмельницького та ім.гетьмана Павла Полуботка, — силою перебрати фактичну владу в Києві в руки українців і передати її Українській Центральній Раді як формальному й фактичному урядові самостійної Української Держави.

— А вона вас про те просила? Ви що, ще на з’їзді тоді не дотумкали, що вона їй ні до чого, ота влада? — Не вгавав Дід.

— У тому-то й справа, що ми сподівалися поставити їх перед доконаним фактом: ось країна і народ, ось ви – “невтомні трударі задля блага народу”. Тож якщо ви так любите наш український народ — займайте вільне місце і володарюйте. Проголошуйте державну самостійність, розбирайте собі портфелі міністрів, губернаторів, всілякого роду голів та начальників — і реально працюйте, творіть Українську державу, а не базікайте про соціальні права народу, який живе сам по собі, а ви — самі по собі. Ми сподівалися, що жадоба влади і портфелів переважить. Тим більше, коли справу вже зроблено, жар загребли чужими руками, можна сказати…

— А що вийшло насправді? — гостро кинув Дід. Відчувалося, що зміст відповіді був йому відомий і без того.

— Та сам же, мабуть, чув. — В голосі Шаблія відчувалися втома і спустошеність. — Зрадили нас при тому виступі стільки разів, що всіх одразу і не злічить. Почав командир «богданівців» підполковник Юрій Капкан, який доніс про наші наміри Винниченкові й Петлюрі і не тільки утримав свій полк від виступу, а й оманою повів його проти повсталих «полуботківців». Щоправда, «богданівці» швидко зорієнтувалися, і панові Капкану разом з купкою прибічників довелося хутко ретируватися. Більшість же його вояків пристали до нас.

— Ти ближче до діла, Дмитре: скільки вас було і що вам вдалося зробити реально? Не на словах, а на ділі?

— Набралося нас загалом більше, ніж п’ять тисяч бійців. В ніч з 17 на 18 липня ми увійшли до Києва, роззброїли всі російські військові частини і міліцію, захопили Печерську фортецю і Арсенал, поставили свою варту біля державних установ. До ранку Київ був наш, український. — Наповнився гордістю голос Шаблія. — Після цього під гаслом: «Слава Українській Центральній Раді!» ми пройшли маршем повз будинок Педагогічного музею, де вона розташовувалася.

— Молодці, ловко ви це провернули — за одну ніч таким містом оволоділи! Я й не знав, — не приховував схвалення Дід. — Але який результат? Що потім?

— Потім… Потім знову була зрада. Тільки тепер вже не з боку одного підполковника, а незрівнянно гірше — з боку тих, кому ми відкрили шлях до влади і кому кричали «Слава!». — Слова Шаблія були гіркими, мов полин. — Центральна Рада щодо нас виявила себе як «центральна зрада». За її наказом нас роззброїли і повернули до своїх казарм.

— Та хто ж вас міг роззброїти, якщо ви, як ти сам казав, у всіх російських частин зброю одібрали? Окрім того, щоб п’ять тисяч навчених бійців зброю віддали без бою — як це може бути? — здивувався Дід. — Чи у вас там самі боягузи позбиралися?

— Не треба так про людей казати. Вони свій обов’язок перед Україною виконали до кінця. І дорого за це заплатили. Стосовно ж того, чому здалися без бою — так не будеш же в своїх стріляти. Бо роззброювали нас саме «богданівці», до того ж підступно — під виглядом зміни варт, які були розкидані по всьому місту. Окрім того, соціалісти з Генерального військового секретаріату викликали московську кулеметну роту. А в нас лише гвинтівки. Що ж нам, в штикову атаку на кулемети було йти?

— Та хіба ж у кулеметників, таких самих вояків, як і ви, піднялася б рука стріляти по вас? — засумнівався Дід.

— Не поспішай з висновками, краще послухай. Вночі казарми полуботківців оточили російські юнкери з військових училищ і школи прапорщиків та російські вояки з інших частин — і тут вже позбиткувалися із беззбройних українців досхочу: і знущалися, і грабували, і мордували, а трьох чоловік убили. Головних зачинщиків заарештували і, за рішенням Винниченка, передали російським судовим властям. Ті ж висунули проти них обвинувачення у державній зраді — «за попитку отдєліть Україну от Росії». І отримати б хлопцям по «дев’ять грамів у серце», якби не більшовицький переворот.

— Да… Щедро розплатилася з вами Центральна Рада за вашу національну увлєчонность. Не зря, виходить, я ще тоді, в червні, на другому з’їзді в них розувірився, — тільки й вимовив Дід. — А твоя ж лічно доля як склалася? А Міхновського? Бо я про нього щось більше толком не чув.

— Як наші з Миколою долі склалися… — Шаблій поволі збирався з думками. — Міхновського Врєменноє правітєльство, на прохання Винниченка і Петлюри, запроторило як офіцера до нового місця служби — з Києва аж на Румунський фронт, причому якомога далі. Щодо мене, то я, хоча формально і не числився тоді в полку ім. Полуботка, вирішив розділити з ним долю до кінця. А її передбачити було нескладно. Практично в усіх газетах — і українских, які майже всі знаходилися під контролем соціалістичних партій, і в російських, що були переважно шовіністичного спрямування, — поширювалися підлі чутки про те, що наш виступ — це бунт дезертирів, які боялися йти на фронт і намагалися таким чином врятувати свою шкуру. Тому полуботківці дали згоду іти на фронт, але тільки як окрема бойова одиниця, зі своєю назвою і під українським національним прапором. Я отримав в полку під командування роту. Відправили нас на фронт негайно, причому без зброї — мабуть побоювалися, що ми дорогою знову повстанемо…

— Вам можна було тільки поспівчувать, — коротко кинув Дід. — В цей час наш наступ якраз захлинався за браком сил.

— От нас і кинули в саму м’ясорубку, як штрафників. І не випускали отак до кінця війни. Через півроку, на кінець війни, повнокровний полк за чисельністю дорівнював взводу. Решта були переважно на тому світі або по госпіталях. Частина після виписки продовжували службу в нових частинах. Мені особисто пощастило — після поранення потрапив до 1-го Українського корпусу генерал-лейтенанта Скоропадського. Однак, то вже зовсім інша історія… Ти-то сам що робив після червневого з’їзду? Адже ми після того, вважай, і не бачилися більше?

— Правда, не довелося. То, може, воно й на краще… — задумливо мовив Дід. — Я тоді повернувся у полк. Першим ділом треба б доповісти на комітеті обстановку, що бачив і що чув, а у мене в голові думки плутаються. Зібралися, я все й розказав, без утайки. Думаю про себе: може, я щось не так понімаю, нехай ще люди своє слово скажуть. Страсті кипіли довго. Врешті-решт рису підвів більшовик єфрейтор Чумаков, я про нього згадував:

— «Значить так, — каже. — Из всего того, что здесь рассказал товарищ Горенко, заслуживают внимания, на мой взгляд, два вопроса: об отношении к Украинской Центральной Раде и об отделении Украины от Росии. По первому вопросу хотел бы ответить вопросом на вопрос: кого поддерживает Центральная Рада? Временное правительство. Что оно собой представляет? Правительство помещиков и капиталистов, контрреволюционное по своей сути. Так неужели непонятно, что такой же контрреволюционной есть и Центральная Рада? Нам не поддерживать ее надо, а бороться против Временного правительства. За переростание буржуазной революции в социалистическую. Под лозунгами: “Мир — хижинам, война — дворцам! Долой эксплуатацию человека человеком! Грабь награбленное!”

— І як народ? Тобто, ваш комітет? — У відповіді він майже не сумнівався. Бо і його, і кілька інших поколінь радянських людей змалечку виховували, що ті часи і їм подібні — шедевр людської мудрості і моралі.

— Звичайно, що більшість «за». Хто ж супротив таких гасел піде? — Із задоволенням відказав Дід.

— А з питаннями «об отделении Украины от России» що вирішили?

— Тут знову Чумаков усіх переконав: «Разве у нас есть противоречия между украинскими и российскими трудящимися? Нет. А где есть противоречия? Между трудящимися и буржуазией. Так зачем же нам, украинским и российским братьям по класу, дробить усилия в борьбе против нашего общего врага — буржуев всех мастей? Будущее человечества — мировое царство социализма, интернациональное братство трудящихся всего мира без каких-либо границ. У пролетариев нет отечества — у пролетариев есть классовые враги, помещики и капиталисты. Поэтому наш лозунг: “Пролетарии всех стран — объединяйтесь!”

— І це також заковтнули? І так само на «ура»? — Скоріше для порядку запитав Шеремет.

— Тут вийшло не так просто. В комітеті було нас усього одинадцять душ: по одному від кожного ескадрону — це шість, по одному від солдат, унтерів і офіцерів — це ще три, та голова з секретарем. З цих одинадцяти нас, українців, було четверо — двоє від ескдронів українських, від унтерів був наш, Матвій Какурин і я, значить. Вони спочатку твердо на своєму стояли. Довелося ще раз в деталях їм розтолкувать, що це ми, фронтовики, такі гарячі та рішучі, готові вузол, якщо треба, то й шашкою розрубать. А ті, хто політику робить, більшість балакунів отих у «тройках» та пенсне, що в Києві позасідали, вони хочуть чого завгодно, тільки не державної самостійності, навіть сама Центральна Рада — і та всього лише за автономію. То чого ж, питаю, нам поперед батька в пекло лізти, без політичної піддержки? Повиражалися вони, повиражалися на таку політику наших київських поводирів, та й замовкли, стали в розряд «воздержавшихся».

— А ви ж, Діду? Невже проти самостійнисті України голосували? — Без надії спитав Шеремет.

— Неправильно питання ставиш. Я не проти самостійності України голосував, я голосував за новий обществєнний строй, де не буде експлуатації людини людиною, де всі будуть жить багато і щасливо, в мирі й злагоді, без класового і національного угнєтєнія. По цьому путі твердо і послідовно вела тільки одна партія — Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків). От я до неї й пристав. Окончатєльно і безповоротно. І й досі вважаю, що вибір мій був правильний. І мій, і мільйонів трудящих по всій колишній Російській імперії.

— Що ж, Діду, тоді не дивно, що вас після липневих подій у Петрограді, після спроби більшовиків захопити владу, вигнали з полкового комітету. Добре, що хоч так…

Дід, захоплений своїми спогадами, продовжував:

«… На початку Жовтневої революції я опять виплив на арену. Мене на корпусному з’їзді обрали делегатом на армійську конференцію. При штабі армії був організований армійський ревком із семи осіб. До цього ревкому був обраний і я. Таким чином з 28 октября 1917 року по старому стилю мені довелося працювати членом і заступником голови військово-революційного комітету Одинадцятої армії, штаб якої стояв у Староконстантинові.

Працювати у ревкомі було нелегко, бо офіцерство переважно не хотіло визнавати радянської влади, але солдати у своїй більшості підтримували владу Рад.»

— Про ті часи я читав різне, щодо ставлення солдатів до офіцерів. Генерал Денікін, та й інші білогвардійської орієнтації автори пишуть про неподобства, насильства і навіть звірства, що їх, буцім, чинили революційні солдати і матроси. Радянські ж історики і письменники старанно обходять або замовчують цю тему. А як було насправді?

— Насправді, звичайно, всюди, з обох боків і недостатньо порядних людей, і просто наволочі всякої вистачало. Хоча якщо по-правді, то наш брат—солдат частіше тоді перегинав палку, особливо в березні-квітні сімнадцятого, та й після Жовтневої революції, природньо. Причому часто страждали зовсім не найгірші до солдатів офіцери, навіть можна сказати, цілком порядні люди. Бо всілякі мерзотники—»зубодробителі» та шкурники—боягузи — ті й тут одразу ж зорієнтірувалися. Вщухли, поховалися, повтікали, словом — пощезали, мов їх тут і не було. А порядні офіцери, ті, хто не дозволяв собі сам свого часу збиткуватися над солдатами, той, природньо не вважав себе винуватим. І в разі перегинів з боку нашого брата—солдата іноді вважав за можливе подати голос на захист власної гідності й честі. А часи ж були нерівні, всі молоді, всі при зброї, свобода в голову вдаряє, кров кипить. Доки розберуться що до чого — глядиш, його вже або на штики підняли, або застрелили, або шашкою рубонули. Потім розібралися, що якраз цей з офіцерів одним з порядніших був — так пізно уже …

— І як же ваш революційний комітет до цього ставився? Ви особисто?

— Що ти дурниці питаєш? Звісно, що негативно. Та за всіма ж не встежиш, особливо коли атмосфера наелектризована. Ми своїх офіцерів навіть оберігали, в своєму полку, завжди хтось ішов сопровождать зі свідомих солдатів, коли за расположеніє треба було вийти. Щоб хто чужий не чіплявся. Та й як можна було іначе? Якщо ми разом всю війну пройшли? У нас же текучка особового складу була не така, як в піхоті. Та й отношенія були зовсім другі.

— Як так — інші? Не зрозумів… Ви ж самі казали, що вони і з солдатів знущалися, і пили-гуляли за рахунок трудового народу…

— Е, не чіпляйся… Коли до діла дійшло, війна почалася, тоді нам ота їхня виучка ой як пригодилася! І у війну багато хто завдяки їй тільки й вижив. Тому що краще міг пікою влучити, та шашкою рубонути, або вистрілить першим і попасти. Всі ж це одразу поняли, не дурні. Що ж до гулянок з п’яним царем і французькою кухнею — так на фронті всі разом пили те, що під руку попаде і закусювали тим, що здобули. Так що…

— Але революцію офіцери все одно не сприймали?

— А як же їм її сприйнять, якщо в них перспектива — все втратить? Особливо нашим… Тому ми на їх і не сподівалися.

«… Щоб заручитися підтримкою солдат, ревком рішив скликати загальноармійський з’їзд. Оскільки у Староконстантинові не оказалося такого приміщення, де можна було б його провести, то мене як замісника ревкому послали в город Кременець, щоб я там підшукав таке приміщення, де б можна провести з’їзд…»

Цікава штука життя. Через сорок п’ять років дід знову опинився в тому містечку, тільки вже як мешканець — жив там на старість пару років у молодшої своєї доньки, яку завела туди службова доля чоловіка.

— Пам’ятаєте, Діду, початок шістдесятих?

— Ну да, це якраз тоді двадцять перший з’їзд партії був.

Шеремет хотів зіронізувати і щодо пам’яті діда на партійні з’їзди, і стосовно прийнятої саме тоді Нової програми КПРС — програми будівництва комунізму в СРСР, але стримався, щоб не дратувати. Бо той і так щось розхвилювався:

— А ти знаєш, що в тому містечку перед війною і старша твоя тітка жила?

Того Шеремет не чув. І з цікавістю слухав тепер оповідання про драматичну долю молодого подружжя. Артилерійського офіцера, який з першими залпами війни пішов назустріч ворогу і його двадцятилітньої дружини, яка вагітною, в чому була, попрямувала на схід, пішки з Волині на Наддріпрянщину. І дійшла.

— А чому мені раніше про це ніхто не розказував?

— Воно тоді тобі не потрібно було. Читай далі.

«… Необхідне приміщення в Кременці я знайшов, і загальноармійський з’їзд там відбувся…»

— Наскільки пам’ятаю це місто, там на той час могла бути тільки одна підходяща будівля — Кременецького ліцею. Так?

— Все правильно, саме там. Учащихся ми трохи потіснили, на время.

«Смак у вас, товариші більшовики, непоганий, — подумав про себе Шеремет. Старовинна велична споруда і тепер, через майже сотню років, справляла враження».

«… На з’їзді був представник ЦК партії Г.І.Чудновський. З’їзд прийняв рішення підтримати робітничо-селянський уряд. Тобто, підтримати радянську владу. На другий день мені Чудновський доручив зібрати на мітинг населення Кременця, де ми з ним добре поговорили з людьми і більшістю було також прийнято рішення підтримувати владу Рад…»

— Чому ж тоді, якщо все так добре складалося в сімнадцятому, ті ж люди через чверть віку такою ж більшістю підтримали збройну боротьбу проти тієї ж влади Рад? Адже саме на тих теренах було створене і діяло потужне угруповання Української повстанської армії, так звана «УПА-Північ».

— Хто його знає, чому. Причин тут може буть багато. Вліяніє буржуазної пропаганди — вони ж до тридцять дев’ятого року в складі панської Польщі були. Або українських буржуазних націоналістів — це ж Западна…

— А чому той вплив пустив таке глибоке коріння? Якщо у вересні 1939-го вони Червону армію з квітами зустрічали?

— Не знаю, я тоді там не був. А здогадки в такому ділі — то заняття не тільки пусте, а навіть — шкідливе.

Зате Шеремет знав. Але не будеш же тепер дорікати дідові за діяння його наступників у 1940-41 роках, коли натомість, щоб скористатися із щирої прихильності населення Західних областей, вдячного Радянській владі за звільнення від жорстокого національного гніту поляків, ця сама влада насамперед заходилася хутко вишукувати «классово чуждий елємєнт». Зі всіми сумними від того наслідками: в довоєнні роки — тільки для того «елємєнта», в 1944-54 роки — для всього українства. Тому що спровокована необґрунтованими репресіями фактично громадянська війна, тепер вже друга, ціле десятиліття виснажувала сили і руйнувала єдність українського народу.

Ця тема залишається болючою для того краю й досі. Однак що скаже на це Дід, нескладно передбачити: «то були отклонєнія од лінії партії», «перегиби на місцях», «партія цього не одобряла». А через ці «перегиби» й «отклонєнія» було понівечено долі сотень тисяч людей, — як з одного боку, так і з іншого, як під червоним прапором, так і під жовто-блакитним та червоно-чорним. З числа останніх жертв, щоправда, значно більше. Однак на це навіть нинішня, тепер ніби своя, українська влада намагається не звертати увагу. В усякому випадку й сьогодні в центрі Кременця, як і за часів СРСР, вражає величчю лише один меморіал — на честь загиблих під червоним прапором.

— То кого ж ти в тому виниш? — прочитав його думки Дід.

— А чого мені особисто когось звинувачувати? Наші з Вами всі під обелісками з червоною зіркою лежать, Ви ж знаєте. Просто розмірковую — як і чому так виходить? Справедливість є справедливість, якщо її не відродити — добра не буде, все рівно вогник ворожості й помсти жеврітиме…

— Я тобі на цю тему потім скажу, трохи пізніше. А поки що почитай…

«… У Ревкомі одиннадцятої армії я працював з 29-го октября по 25 ноября старого стилю, а дальше я захворів на тиф і попав у госпіталь. 20 грудня 1917 року старого стилю мене комісували, виписали з госпіталя і дали мені місячний відпуск додому для поправки здоров’я».