Борвій
Михайло Старицький
Чорне хмарище встає повагом,
Заступає світ, стеле темряву;
Розпанахалось, завихрилося,
Мов страховище з пекла зрушене,
Огорта навкруг землю крилами,
Оперезане скрізь гадюками
Сизо-білими, волохатими,
Що сплітаються, розплітаються
І звисають вниз грізним кетягом…
Душно, млосяно, і задуха та
Мов гнітить усе важким каменем:
Ані способу вільно дихати,
В голові гуде, думи сковані,
В серці млявому – рабські острахи…
Притаїлось все пополохане
Перед з’явиськом тучі грізної:
Вітерець ущух – ані подиху,
Змовк веселий гай – ані шелесту,
Знишкли пташечки-щебетушечки,
Поховалися й кібці, шуляки,
Ластівки лише не злякалися –
У повітрі, знай, сміло плавають,
Нижуть стрілами проти хмарища…
Люди теж з страхом незміркованим
Тучі ждуть тії лиховісної.
Багатирщики зачиняються
По своїх дворах, по хороминах,
Затуляючи вікна коцями,
Щоб не чути їм грому-грюкоту;
Позасвічують ще й лампадочки,
Щоб не бачити спалу блискавки –
Так жахаються смерті наглої!
Жаль їм злинути з світу ласого,
Від утіх-розкош в мертву темряву,
Що на той-бо світ, на суд праведний…
А сіромі пак на ті заходи
Нема вільної і хвилиноньки:
Лиш про те вона побивається,
Щоб не зніс потоп їй хатиноньки,
Не забрав добра її вбогого,
Із худобою, а то й з дітками,
Чи недужими – батьком, ненькою…
Що їй думати про гріхи свої?
Гвалт безжалісний, скрута, горенько
Та темнота – ось відповідники!
Що лякатись їй смерті наглої?
Не дало життя втіх і радощів,
А дало лише муку, нуждоньку,
То хоч смерть ота угамує їх,
В ямі темній дасть їм відлежатись…
А вже хмарище, туча грізная
Геть насунулась, низом стелеться,
Досягаючи лісу крилами,
Ніччю криючи небо збурене…
Ось розшарпалась світлом-пломенем,
Засліпила всім очі злякані
Обізвалася грізним гомоном,
І занишкла знов, притаїлася…
Та зненацька враз як не сказиться:
Заревла, мов звір, диким вигуком,
Покотилася вихром-бурею,
Геть ламаючи, що не трапиться;
Заяскрилася блискавицями,
Із страшних гармат разом вдарила,
Аж земля кругом іздригнулася,
В хлющі пінявій потопаючи…
Не журіться ж, гей, бідарі мої, –
Горобина ніч – вам не мачуха!
Сміло глянемо в вічі борвію
Та зміркуємо усе розумом:
Може, зірвемо ще й порадоньку
Від бунтовника навіженого?..
Після борвію гляне сонечко
І огріє всіх рівним променем,
Вороги життя згинуть пропадом,
А повітря скрізь оздоровшає:
Після борвію легше дихати, –
Із заліз думки вириваються,
Серце в груди б’є якось сміливо,
І скриляється знов надіянка,
Що й окривдженим правда станеться
1902
Примітки
Вперше надруковано в ж. «ЛНВ», т. XX, 1902, кн. 10, стор. З – 5. Друкується за автографом (Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. З, № 1859, арк. 9 – 11).
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 164 – 166.