Монологи про кохання

Михайло Старицький

1

Там, де місяць поняв срібним сяйвом пишноту долин

І знялось із садів-вертоградів пахуче дихання,

Що здурманює кров чарівною красою хвилин, –

Там спалала жага і злилося з захватом кохання…

Чи ти знаєш той край, де голубиться збещений Ніл

До розпалених скель і шепоче про любощі п’яне?

Де шаріє смоква і дим в’ється з нагірних кадил,

Та в блакиті яркій, під промінням леліє і тане?

О, розкоші там скрізь… Але ти над усі чарівна:

Сріблошатий Ліван, – а біліш твоє чоло Лівану;

Жаркий колір троянд, вабить всіх та краса запашна,

Але вуст твоїх пал запашніший троянд Дагестану.

Ой там зорі ясні і пиша між яскравих блідий,

Але очі твої за ті зорі яскраві ясніші;

У пустелі палкій тішать душу джерела води,

Але перса твої солодощів і втіхи повніші.

Огрядна і струнка мліє пальма на злоті піску,

Але їй не дістать до приваб твого дивного стану;

Лотос повен таїн між латаття в прозорім ставку,

А в твоїх таїнах більше ваб, і жаги, і дурману!

Ти – богиня краси, ще якої не бачив Едем,

У обіймах твоїх і зростають, і гинуть пориви…

Будь моєю «ханим» і прилинь в мій баєчний харем –

Нап’ємося ми чар і замрем у розкошах щасливі!..

2

Не захвати солодкого зомління,

Не пестощів пекучая жага

З’ясують нам ті чарівні боління,

Які любов у серця вимага.

Кохання – спів, зальот душі – не тіла,

Зоря з-за хмар, веселка дощова;

Вона ростить у нас незримі крила

І до країн незнаних порива.

Душа у нас болить від самотини,

Рвучися все з земних важких заліз,

Вона жада поради і дружини,

Жада розкош в багатті спільних сліз…

Зі мною ти, моя красо-богине, –

Що мовити? Душа у нас одна –

І цілий мир в очу твоєму гине,

І світ новий, баєчний вирина…

О люба ніч! Ти появляєш мрії

Й невиразні краси в зористій млі…

Як чарівно ген промені блідії

Мереживом срібляться по землі!

В обіймища сплелись сутінів зграї,

Отрутою пашать нічні квітки,

І шепотять про втіхи в темнім гаї

До місяця закохані мавки…

Все повно чар і виростає з міри,

Минулеє з прийдешнім ізлилось;

Душа зорить в дитиннім сяйві віри,

Бажається незбутнього чогось…

Зріднили нас незмислені хвилини

І захвати розкошів неземних;

Вчуваються і пісні янголині,

І тихий дзвін струн легких, золотих…

Моя красо! Моє святе кохання,

З тобою я зіллю своє буття –

Тобі віддам усі свої бажання,

В тобі знайду весь світ, всі почуття!

3

Ні, ні – не те! Любові сила

Необорима, чарівна;

Вона весь божий світ скрасила,

І ним орудує вона!

Вона з’явилась в творчім слові

І благу спільному сприя:

Кохання тане у любові,

Але любов у нім буя!

А ваша втіха – дика рвія,

Звірина хіть і гвалт ножа:

Вона себе лише вважа,

А інший мир їй зайва мрія…

Хоч завались, хоч пропади –

Коханцям мало в тім біди!

Моя ж любов є зовсім друга:

Прихил до люду, до бідах,

Яких призначення – наруга,

Нужда, бідота, праця, страх…

Які добра повік не мають,

Які від голоду конають,

Для ситих все віддаючи –

Спочивок навіть уночі,

Яких бліді, нужденні діти

Не знають забавок, сміху

І в’януть в хліві чи в льоху,

Мов під серпом пониклі квіти, –

Вони лиш чули день у день

Прокльони й сльози рідних нень!

Моя любов гамує муки

Борцям і в місті, і в селі –

За благо всіх, за світ науки,

За спільне щастя на землі…

Он глянь: при лампі у кімнаті

Сидить, немов з хреста ізнятий,

Химерний тружень, голова

Йому схилилась, і слова

Лягають кров’ю на папері;

У персах клекіт, стогін, хрип…

І чується жіночий хлип –

Хтось ревно плаче поза двері…

Йому ж байдужий смерті жах,

А сльози щастя на очах!

А ген жіноча постать знову –

Свята провісниця зорі;

Вона несе бездольцям мову,

Що гвалту згаснуть вівтарі…

А ті бездольці, темні, дикі,

Її ж волочать до владики

І, мов буруни навісні,

Ревуть: «Розпни її, розпни!»

І жаром огнище палає,

І стогне всюди темний брат…

Невже ж до сліз його, до втрат

У вас і жалощів немає?

О ні! Людині взагалі

Ми віддамо свої жалі!

Нехай же зіллється кохання

З любов’ю в спілці лагідній –

На вірне, дружнє побратання,

На розріст чесний добрих дій;

Нехай душа твоя, крулевно,

Примусить нас любити ревно

Й віддати щиро ту любов

За рідний край, за рідну кров!

О, в спілці тій є творча сила, –

Вона зжене неправду пріч,

Вона розвіє хмуру ніч

І всім дасть волі й щастя крила,

Бо та любов є світ у млі

І одслід бога на землі!

1900

Примітки

Вперше надруковано в збірці «Поезії», К., 1908, стор. 140 – 144. Друкується за цим виданням.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 152 – 155.