Остання дорога

Михайло Старицький

Темно. Ліс. Якісь примари…

Ні тропи, ані рубця…

Скрізь по небу сунуть хмари,

І нема ж то їм кінця!

Вітер виє псом голодним,

Мряка ріже по виду,

І під тим дощем холодним

Я до цвинтаря бреду…

Розікрали всю поклажу,

Окрім серця й голови,

І тепер на путь сю вражу

Порожнісінькі сакви!

А були вони ззарання

Напаковані як тра:

І научного надбання,

І душевного добра;

І кип’ячих сил без міри,

І хороших, красних мрій,

І святої в правду віри,

І нехиблених надій;

І що неуків владичних

Світ науки побідить,

І до благ суспільних, вишніх

Правді шлях опорожнить;

Що шляхом отим широким

Рушить дружество рясне,

І щасливим, світлим оком

Стріне сонечко ясне…

А шляху усе не видно!

Темінь, пуща, ліс кругом…

І кива мені єхидно

Хвоя стріпаним чолом.

[1893]

Примітки

Вперше надруковано в ж. «Зоря», 1893, № 4, стор. 64, без заголовка («Темно. Ліс. Якісь примари…»). Друкується за антологією «Акорди», Л., 1903, стор. 95 – 96.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 145 – 146.