Світогляд давніх часів

Дмитро Донцов

Коли я шукаю епохи, подібної до нашої, з людьми, подібними до тих, що діють за наших часів, – не до XIX віку звертаюся. Я звертаюся до іншої доби, такої ж трагічної, як наша, такої ж прекрасної, як наша. Коли під стопами велетнів дудніла і вгиналася земля. Там, в мороку минулого, була адекватна нашій доба. Там жили люди, подібні до тих, що зродилися з війни. Подивіться на сучасну Україну, наприклад. Чи те пекло в ній, з безхвостою п’ятикутною кометою над нею – не те саме, яке було і за Шевченка, що ним самого Данте перелякати можна було б? Чи образ того пекла подібний до того «раю», який малювали в своїй сахариновій уяві Квітка й Драгоманов, з янголами замісць чортів?

Сучасна доба на розлогих ланах України скорше нагадує інші віки, вік XII, вік «Слова о полку Ігоря», віки XVI, XVII. Віки, коли релігія, віра, як нині мова, була роздільною межею між народами, була головною прикметою окремої національности. Коли, як нині мовна, релігійна боротьба була боротьбою національною. Коли – як писав історик – «в країні все дихало злобою, помстою і одчаєм» [Исторія Русов или Малой Россіи, Сочин. Георгія Коиискаго, Москва, 1846].

В ті далекі часи – послухаймо, як звучить відклик Клирика Острозького, з яким звертався до тих, що – цілком, як тепер большевики – несли загибіль, балакаючи про братерство і згоду:

Подивися оком і послухай слухом: чого ви накоїли своєю згодою, гідною плачу і ридання?… Якого єсте переслідування, якого удручання, …якого оплювання, …якого тиранства…, находження ґвалтом на доми, на школи, на церкви… наброїли!… Як побожне і чисте серце не має розірватися? Як земля ие затруситься, иебо не злякається… громи не вдарять? Як вашу ту оплакану і нещасливу згоду – згодою, а не краще… пекельним прокляттям називати і розуміти хто не має? [М. Возняк, Історія української літератури, Львів, 1921, т. II, стор. 213]

А йому вторував Захарій Копистенський, демаскуючи тих, що за вірність вірі батьків «під плащиком видуманого… наклепу за зраду, в темницях, у вежах, в арештах і на вигнанні» перебувають» [М. Возняк, Історія української літератури, Львів, 1921, т. II, стор. 243].

Чи те, що тепер діється на величезних просторах України в ім’я нової, комуністичної віри, не нагадує ту таку віддалену епоху скорше, аніж благословенні часи Основ’яненка? Епоху, коли – як писав згаданий проповідник – вороги «запалилися на нас, мов огонь, що палає і пожирає», коли слуги Люціпера – відчинили на нас зневажливі уста свої… плескають над нами руками, посвистують і хитають головою своєю, кричать на нас, скрегочуть зубами й говорять: ликнемо їх, пожремо їх [там само, с. 252].

Вогнем горіла тодішня епоха. Вогнем палали серця тих, що в ній жили. І то як по одній, так і по другій стороні.

Кожна вважала, що задля другої «не варто на коней сідати і шабель добувати». Один з діячів тої доби, князь Ярема, в своїй непримиримості казав, що «воліє вмерти, ніж допустити, щоб хлопство і талалайство мало над нами володарювати». Люди тої доби – це були тверді люди, які воліли (під час облоги, наприклад) годуватися падлиною, котами, мишами і псами, воліли, щоб коні їх гризли зубами спеклу землю, – аніж піддатися противникові. Люди, що не зворушувалися долею ворогів, конаючих на палі. Де Костер і Сенкевич може ушляхетнювали ті постаті, але щодо тої їх неприєднаності і твердості – не пересаджували.

Типовим представником, репрезентативною постаттю людей тих часів був, напр., Стефан Чарнецький. «Він – пише цитований М. Костомаровим історик, – не мав жалю над противником. Мстивий, жорстокий, невразливий на сльози і кров, був він роджений для війни». А сучасники казали, що «вогонь був у нього замісць душі»… І скільки ж було того «вогню замісць душі» в тих, що виступали на страшну битву з Яремою і Чарнецьким, з якої виходили горою.

Говорячи про міни і контрміни, що закладали тоді в ту далеку епоху в боях проти себе противники, історик завважує: «Така то жорстокість людська – мало місця було їй на землі воювати, стали ще і під землею. Даремно мудреці шукають пекла in centro terrae, на Україні – там справжнє пекло людської злоби». З того то пекла власне виходили і ті велетні, що їх носила тоді земля. І чи не спалахнув знову той вогонь – в різних таборах – тепер на Україні? В душах тих, що з Києва наново штурмували український Батурин, і тих, що його боронили, і в душах тих повстанців, про які оповідає Тютюнник? І що спільного має той пекельний вогонь, душі запалені ним, з ледве блимаючим каганцем обережної, обачної, єлейної хитромудрості драгоманівців минулого віку?

Як же ж далеко психічно те пекло – на землі і в душах людей – від мрій прекрасно-духів XIX віку про «правду між сестрами – Великою і Малою Руссю», про вічну гармонію між «братніми народами»! О скільки – цілою своєю суворістю – ближче нам та далека епоха, о скільки ментальність її людей ближча до повітря нашої доби, аніж до ментальности утопістів гуманности і суспільної гармонії…

Не у викривлених душах замирених – по Лебедині, Полтаві, Батурині, Петропавловській твердині і Соловках – «згуманізованих» і душевно здемобілізованих земляків, не в їх заляканій моралі і трусливо-ідилічних мріях про вічне щастя і остаточне роззброєння шукати нам наших історичних традицій. Не в скастрованого Меншіковими і Біронами покоління, не в розніжених і згістеризованих Толстими і Достоєвськими нівестюхів XIX віку тих традицій нам шукати. Лише в тій далекій, але близькій добі, про яку я говорю, яка так нагадує атмосферу, що нею разом з нами дихає ціла теперішня Європа.

Провалля ділить нас і наш час від тої доби. Це провалля зветься власне XIX вік, не вік нашого “відродження”, як думають демократи, а вік нашого виродження, як думаємо ми. Провалля, по однім боці якого стояли діячі князівської і козацької доби з їх боянами і думами, а по другім – наші часи. Між ними – наше сплебеїзоване народництво.

Вглибимся в світогляд цих давніх часів, в їх світовідчування, їх погляди на поодинокі питання життя, і порівняймо те все з поглядами і світовідчуваннями провідників “новітнього” українства доби упадку, доби XIX віку. Справді провалля ділить їх одне від одного. Так начебто маємо діло з різними народами. Таке, яке ділить, наприклад, німців часів їх найбільшого пониження за Наполеона від німців седанського погрому або визвольних війн.

У кожного в тямці, як, наче та губка, всякала в себе наша соціалістична інтелігенція облесливі обіцянки більшовизму. Яким оманам тоді не вірила вона! На які лише приманки не йшла, наче миша в пастку! І то не лиш перший раз, але і вдруге, і втретє. На тему нічим не обмеженої – ні почуттям, ні здоровим розумом – наївності чолових представників тої інтелігенції, на підставі її ж таки спогадів можна списати томи книжок… І порівняймо цю наївність з тверезістю предків в тій самій матерії.

Коли Адам Кисіль і інші його товариші манили предків гарними словами, один священик перестерігав своїх вірних перед непотрібною легковірністю: “Лисиця – звір, – казав він, – але й та не піде вдруге в капкан, і птах не полетить вдруге на приманку. А людям на те і розум дано, щоб вони міркували і від біди відходили” [М. Костомаров, Історичні монографії, кн. 4, т. 9, с. 214].

А Величко перестерігає проти чужинецького “в обітницях і асекураціях непостоянства і обману” [Літопис Самійла Величка, К., 1853 р., т. 2, с. 98 – 100].

А один з найбільших тодішніх наших політиків так мало вірив в “трактати і договори”, навіть “присягою утверджені”, що уважав їх лише за “гру обману, віроломства і найпідлішої зради” [Історія русов, с. 138 – 139], перестерігаючи перед легковірством і марними надіями на силу солодких слів. Яким твердим духом надихані ці чисто демостенівські мудро-реалістичні перестороги! Як гарно, чисто по-макіявельськи звучить лапідарний висказ, що його з признанням цитує літописець: «звитяжець завше сам і право дає, сам і тлумачить теє ж, як хоче» [Літопис Самійла Величка, т. IV, стор. 74].

І як далекі від того істеричні псальми деяких демократичних чи соціалістичних сучасників на честь шляхетного серця «братів-соціалістів» чи «братів-хліборобів»! Як легко впали вони і впадають в капкан з солодких слів! Як хутко вірять в «обітниці і асекурації»! Як довго мусить їх бити по голові тверда дійсність, щоб вони побачили за тими «обітницями» – обман. Що не вони, а «звитяжець» сам тлумачить надане «право»… Скільки упокорень, скільки глуму противника-«звитяжця». Скільки запізньої мудрости по шкоді, скільки чухання в потилицю заощадили б собі оті «провідники», коли б захотіли черпати свою мудрість з суворої школи мудрих предків, а не з глупих маніловських заповідей згуманізо-ваного і здурнілого XIX віку…

Візьмім ту основну віру, яку ростила в нас ліберально-соціалістична наша верхівка минулого віку (та ще й тепер), що навіть коли той «народ» (як, напр., московський) так виразно ніс нам смерть – народ з народом таки до згоди дійти мусить, бо які ж інтереси ділять одну демократію від другої? Пригадаймо, як то нас вчили, що некультурно думати, що одна збірнота другій конче неприхильна. Треба бути хитрим лисом, а й з вовком в однім запрягу побіжимо, як рівний з рівним.

А тепер розгорніть Апокризис Xристофора Філалета (1597 p.), в якім він доводить, що з противником віри – не можна знайти порозуміння. Що ми вийдемо на тім так, як лисиця, коли вибралася з вовком на жебранину: бо вовк казав: «Що буде моє, то хай буде моє, а що буде моє і твоє, то я з’їм обидвоє» [М. Возияк, op. cit., т. II, стор. 211]. Як безконечно мудріша ця приповідка від «учених» теревенів не одного соціаліста і радикала про «братерство трудящих» всіх народів, про «пролетарі всіх країн, єднайтеся» і інші безглуздя з тої самої катеринкарської мелодії.

Радикальний божок минулого віку вчив, що союзниками нашими на Україні будуть «самі великороси» (москалі), що наш рятунок – в «лібералізмі, спільнім з освіченими великоросами» [М. Драгоманов, Чудацькі думки, Листи на Наддніпрянську Україну] На ту саму йоту, лише заміняючи «освічених великорусів» якимись іншими «дорогими товаришами» з ІІ-го Інтернаціоналу (а навіть з Інтернаціоналу Троцького), чи «братами-хліборобами» – співають і теперішні наші соціалісти. Їм треба вірити, бо це ж – казав Драгоманов – «близнята по роду»…

І як різнилася душа цих політичних дітей від мужеської душі предків, наприклад, від того самого Клирика Острозького з його заповітом: «не личить говорити і радитися з сліпим про світло, з розбійником про мир і згоду». [М. Возняк, op. cit., т. II, стор. 145]. А коли вже про згоду предки мислили, то іншу мали формулу. Вони домагалися, щоби промовляли до себе «вольні до вольних, рівні до рівних – і чесні до чесних» [Самійло Величко, op. cit., т. IV, стор. 98]. Як мало ті, що пакти укладали з Мануїльським чи іншими висланцями Леніна в Києві звертали увагу на третє – найважливіше – звено цеї формули.

Соціалісти говорили про «солідарність між демократіями обох народів» – українського і того, що панував над Україною в XIX віці, що «опріч деспотизму» в Росії царській не було перешкод для вільного розвою нашої нації [М. Драгоманов, op. cit.]. Так вірили вони, а за ними ціла наша інтелігенція минулого віку та ще й нашого, яка надіялася спершу на царат; впав він – на лібералізм; впав він – на большевизм; розчарував він – на хліборобську Росію…

До всякої нової чужинецької віри готові були приступити.

І як відбігає від тої їх віри віра в себе такого Івана Вишенського. Якою гідністю і мудрістю звучить його відповідь, дана противникам його віри, що хотіли його перетягти до себе: «Не надійтеся сьогодні, не надійтеся завтра, не надійтеся позавтра, в будучині і на віки віків». [M. Возняк, op. cit., т. II, стор. 145].

Драгоманівці метикували «розумом», «теоріями», які так гарно укладали разом в невибагливій голові речі, які не відповідали твердій дійсності. Забули вони або не знали, що – як казав Б. Шов – «розум – добра річ, але не всі в стані керувати ним, бо слабих духом розум робить своїми рабами і вони гинуть»… Вишенських і діячів його доби від рабства і загибелі рятував інстинкт, якого бракувало кастратам XIX віку. Той інстинкт боронив їх навіть від «очевидності», як боронив Касандру, яка не далася злапати підступові з троянським конем. Коли б їх спитати (як Деіфоб Касандру),

, то скажи виразно

Що саме він (ахаєць) замислив нам на згубу?

– так як Касандра – відповіли б наші предки:

Не знаю я нічого, тільки бачу

кривий гієни погляд, тільки чую

проникливий хижацький голос…

Вони мали той інстинкт, діячі нашого «темного середньовіччя», нащадки ж втратили його. Наші «розумники» спід червоного стягу втратили уміння розрізняти чорне від білого, отруту від цукру.

Де Костер Шарль (1827 – 1879) – бельгійський письменник, автор славного роману «Легенда про Тіля Уленшпігеля», де висвітлена боротьба фламандців проти іспанського гніту.

Сенкевич Генрик (1846 – 1916) – польський письменник. У відомому романі «Вогнем і мечем» відобразив з позицій польського шовінізму (з численними натуралістичними подробицями) повстання Б. Хмельницького.

Тютюнник Юрій (1891 – 1930) – генерал армії УНР, автор книги «Революційна стихія» (1923).

Адам Кисіль (1600 – 1653) – польський політичний діяч українського роду, часто був послом Речі посполитою до Б. Хмельницького.

Мануїльський Дмитро Захарович (1883 – 1959) – більовицький політичний діяч українського роду, 1-й секретар ЦК КП(б)У (1921 – 1923).