Розуміння патріотизму

Дмитро Донцов

Безмежно різними були і поняття патріотизму в тих віках і в віці «відродження». Те, що тоді звалося патріотизмом, тепер, на жаргоні драгоманівців, зветься «шовінізмом». Те, що тоді звалося «отступництвом» – те, на жаргоні радикало-соціалістів, зветься «космополітизмом». Ніби потоп ділить нас від тих часів…

Шовінізм – ось те страшне слово, той страшак, яким плямують драгоманівці всяку здорову любов до свого, всякий здоровий відрух ображеного національного почуття на безправний дотик ззовні. І як же інакше дивилися на той шовінізм наші предки! Царський Постишев другої половини XVIII в. на Україні, тобто граф Румянцев, що був по скасуванню гетьманства генерал-губернатором, нарікав на «малоросійських дворян», що вони «при всіх науках і в чужих сторонах обращеніях лишилися козаками і заховали любов до своєї власної нації і солодкої отчизни, як вони її називають», та що «ся невеличка громада людей інакше про себе не відзивається, як тільки, що вони є найперші на цілім світі, і що нема від них нікого дужчого, нікого хоробрішого, нікого розумнішого і що все, що в них, то найкраще»…

Доки таким шовінізмом була перейнята Україна, доти вирощувала Орликів і Полуботків. Коли «розумнішою» (ах, російська культура!) і «дужчою» (все таки – шоста частина земної суші!) стала уважати – за виразом Драгоманова – «північну сестру», тоді прийшли Кочубеї, і Любченки, і Винниченки.

Цариця Катерина скаржилася гр. Румянцеву на «спостерігану в нім (в українськім народі) внутрішню проти російського народу ненависть».

І це було тоді нормально, і тим великі були наші предки.

Але п. К. Коберський в «Каменярях» (1936, ч. 6) бідкається, «що любов до батьківщини люди розуміють так, що патріот мусить свій народ вважати ліпшим, мудрішим та більш вартним… Такий патріотизм (шовінізм) і не зродовий, і не оправданий».

Хто в цих двох випадках здоровий, а хто душевно хворий?

Що той «шовінізм» українського народу вважала за шкідливий – для себе – цариця Катерина, це розумію. Але як розуміти, що його вважає шкідливим для нас радикал Коберський?

Чи не є він, разом з хмарою його однодумців, дійсно в пазурях якоїсь хвороби, що мутить їх розум і вияловлює душу?

Той свій погляд, як на народ вищий, не як на «плебейську націю» (чим так пишався Драгоманов) одідичили українці часів Катерини від мазепинців і богданівців, які, в свою чергу, покликалися на своїх славних «предків» з часів князівської Руси. Коли Мазепа відкрив старшині свої заміри повстати проти Москви, старшина відповіла, що добре робить, бо вона «не знесе зневаги в землі своїй від народу, нічим від їх не кращого, але нахабного і готового на всяку наругу». [Исторія Русов, стор. 204] Тоді дивилися вони на себе як на щось вище. Так само С. Величко пише про Україну під Московщиною, як його «отчизна терпить від нeї безсовісне і безсоромне топтання і злобу». [С. Величко, «Літопис»]. Полуботок – в розмові з Петром – пишається культурністю і славою свого народу, ставлячи його в усіх відношеннях вище народу московського, в якім – в часи Олексія – «все ще було в стані ніби немовляти («младенчествовало») і виходило щойно з хаосу… і майже з цілковитої марноти» [Исторія Русов, стор. 229]..

Повторюю, не має значення в данім випадку, чи ці вислови правдиві чи вигадані: вони так чи інакше відбивають погляди тих кругів української суспільності, з яких вийшов згаданий автор. А ці погляди цікаві! В ті часи, коли суспільність, народ російський, керовані царським урядом, ще менше мали до говорення, ніж в XIX, не кажучи вже про XX вік, – українці все ж таки вважали своїм гнобителем власне отой цілий народ, не лише царат, не тільки сам режим. Так само Богун випоминав «народові московському», що жив в «рабстві і невільництві», що обходилися з ним, як з собаками. [Исторія Русов, стор. 98] І як далекий цей шляхетний і такий природний патріотизм предків – це протиставлення народа народові, від «патріотизму» напр. В. Липинського, який називав москалів «рідними братами по крові, духу (?) і культурі (?)», а український народ і російський – «братніми націями». [Хліборобська Україна, Відень, 1921, ч. 3, 63].

Який здегенерований був його «патріотизм» і «патріотизм» Драгоманова, що теж мав нас і москалів за «близнят». Або «патріотизм» Микити Шаповала, що мріяв про Лігу народів східньої Европи, в якій українці могли би «віддати свою любов» отому «братньому народові», «старшій сестрі». Це казали в часи, коли агресивність російського народу супроти нас виявлялася стократ яскравіше, ніж в XVII чи XVIII віках! В цій «еволюції», коли від нормального протиставлення народу народові, перейшли наші батьки чи сучасники до протиставлення народу лише певній касті московського народу, її режимові, виявляючи одночасно свою любов до того цілого, чужого народу; в тім новім переконанні, що ми творимо одну цілість з московським народом, власне лежало оте звиродніння нашого національного почуття, до якого воно дійшло від часів «дикого» козацтва до «освічених» і «культурних» туманів з часів нашого «відродження»…

Читайте старі літописи і хроніки, і всюди знайдете поняття «отчизни нашея» – завше в протиставленню до Москви як до чужини. Оскільки піднесеніше, модерніше, шляхетніше, більш людське було те почуття, аніж виплекане діячами «відродження» в XIX віці, які за свою вітчизну вважали не тільки Україну, але й «Схід Европи», СССР, і тому подібні виплоди хворої уяви і скастрованої душі наших радикалів, соціалістів і хліборобів-«державників»…

І дійсно, тримаймо в свідомості оце предківське розуміння патріотизму, з одного боку, а з другого – викличім в пам’яті те наше поняття «патріотизму», яким нас годують новочасні національні дегенерати. Ідеалом предків було визволення їх «отчизни», в тім виливався їх патріотизм, їх любов до рідного краю.

В «культурної» людини XIX віку з табору ліберально-соціалістичного, інший вихід знаходить почуття любови до свого. Передусім – вона цього нормального почуття соромиться, і коли вже про нього доведеться заговорити, то, ніби вибачаючись, вона зараз додає, що люблячи своє, «не оставить і ко всій Русі любові» (М. Драгоманов), особливо до тої, північної, до якої предки мали не любов, а погорду. Але і того мало! Для такого «культурника» ідеалом є не розцвіт свого народу, а «братерське єднання всіх народів, зілляння всіх народів в один народ». «Справжнє щастя» – соціалісти думають лише про «щастя» – дасть лише «правдивий космополітизм», щоби «злитися в одну братерську сім’ю народів», «в один майже народ», «як брат з братом» [Григорій Наш, Мораль, С.Петербург, 1912, стор. 187 – 9], щоби постала «всенація».

Коли про таку «всенацію» і «братерство» говорять, скажім, москалі – вони знають, що роблять, бо в них «всенація» – значить російська нація, що поглине всі інші. В них такі розмови – це вияв інстинкту підбою, агресії, завойовницьких намірів. Але коли про «всенацію» говорить нещасний Гр. Наш із малоросів, доводячи, що сильний народ «мусить помагати слабшим», цебто нам, коли всі мають злитися в одну націю (там же стор. 190) – це кретинство. Так само, коли в ту саму ноту вдаряє незабутній Михайло Драгоманов, коли бездарно віршує:

Ти, русин північний, один із всіх братів

Велике зложив государство,

Нехай же та сила послужить на поміч

Слабішим братам і у слов’янстві.

[Див. про це докладно M. Mухин, Драгоманов без маски, і Більше світла].

Для одної адораторки драгоманівщини патріотизм, який ісповідували Полуботки і Велички, напевно видається якимсь «людоненавистництвом». Звеличниця Драгоманова сумує, що «останніми часами патріотизм робиться в нас словом, якимсь неприємним для поступовця, в якім лунає традиційний егоїзм кожного народу і яке (страшно сказати! – Д. Д.) протиставляють братерському інтернаціоналізмові та загальному пацифізмові». Тому радить відкинути цей новий, ненормальний патріотизм і прийняти інший, «шляхетний», от напр. патріотизм… Рабіндраната Тагора. Не «ідолопоклончий культ нації до себе самої», [Софія Русова, Рабіидранат Тагор виховник, Праці укр. вищого педагогічного інституту ім. Мих. Драгоманова в Празі. «Науковий Збірник» т. І. під загальною редакцією д-ра Василя Сімовича, Прага, 1929, стор. 301 – 2], який разив, разом з авторкою і графа Румянцева, в наших предків, які ще не закоштували тагорівської і драгоманівської галіматії.

Цей «новий» патріотизм, який несуть наші соціалісти і радикали, є м. ін. близький не лише патріотизмові Тагора, але й патріотизмові Льва Толстого, бо він же уважав, що «патріотизм є в наш час почуття неприродне, нерозумне, шкідливе, що спричиняє велику частину тих нещасть, від яких страждає людськість» [Л. Толстой, Патріотизм і уряд].

Це властиво і є патріотизм нашої духової «верхівки», отих «культурних» інтелігентів минулого віку, який і досі покутує в запаморочених мозках радикально-соціалістичної чи ліберальної нашої «еліти». Але отой «новітній», інтернаціоналістичний і пацифістичний патріотизм, оте звиродніле почуття XIX віку наказують нам шанувати як наші «традиції»! Якраз за те на нас накидаються, що гидимося такими «традиціями» часів упадку; за те, що прагнемо завернути нашу ментальність до великого минулого, коли люди жили нормально, думали нормально, відчували нормально; коли патріотизм – був патріотизмом, а не космополітизмом; коли нація була нацією, а не «всенацією»; коли любов до свого була любов’ю до свого, а не – водночас – до чужого і ворожого.

Тут нема вибору, ні погодження. Або – патріотизм наших предків, або – патріотизм» Тагора, Толстого, Липинського, Винниченка, Шаповала і графа Румянцева. Всіх отих, які той нормальний патріотизм, що ми хочемо воскресити з минулого, обкидають болотом; всіх тих, яким цей наш патріотизм заносить «ідолопоклончим культом нації», «неприємним для поступовця»…

Постишев Павло Петрович (1887 – 1939) – російський більшовик, секретар ЦК КП(б)У (1933 – 1937). Розстріляний сталіністами як ворог народу, яким він і був по суті.

Румянцев Петро Олександрович (1725 – 1796) – російський державний діяч, довголітній (1765 – 1789) генерал-губернатор Малоросії, безоглядний провідник політики централізаторства.

Шаповал Микита Юхимович (1886 – 1948) – український політичній і військовий діяч.