Традиція Драгоманова
Дмитро Донцов
Мусимо вибрати і ми. Мусимо відповісти виразно на питання: де, в якій добі нашої історії, в яких її провідних постатях маємо черпати свій заповіт, свої традиції? Чи – говорячи символічно – в Шевченка, в творах якого палахкотіла багряна заграва наших героїчних часів? Чи у Драгоманова, який ненавидів Шевченка якраз за його «фанатизм» і який став символом найбільш антигероїчного віку нашої історії – XIX віку? Символом отого «космополітизму» і «прогресу», як символом соціалізму є Карло Маркс, є власне М. Драгоманов. Він став репрезентативною постаттю майже цілого українства минулого століття, ідолом сучасних наших соціялістів, лібералів, радикалів, «гуманістів», інтернаціоналістів, «тоже націоналістів» і ін. Недурно ж вони й досі пишуть:
«Михайло Драгоманов! Скільки в цьому імені злилося для кожного українця високого, прекрасного, дорогого!» Він же ж – «слава української нації, а думки його ясні, прогресивні, перейняті федералізмом, щирим демократизмом, ще не втратили своєї свіжости, як і своєї глибокої правди» [Праці укр. вищого педаг. інституту ім. М. Драгоманова. Збірник під заг. редакцією д-ра В. Сімовича, Прага, 1932, стор. 135 – 6. С. Русова, Картина споминів про М. Драгоманова].
Чи дійсно так? Чи божки XIX віку, разом з цілим тим віком, дійсно можуть служити нам, нашій епосі водозбором, звідки маємо черпати наші провідні думки? Чи оті каганці минулого століття можуть стати смолоскипами нашим динамічним часам?
Чим був – своїм ідейним змістом – XIX вік?
Блаженно-наївний світ, був світ століття, яке в 1914 р. запалося в небуття. Світ, коли вірили в безнастанний автоматичний поступ, в світло розуму, яке впорядкує хаос, в силу взаємного намовлення, в переконуючу міць розумної ідеологічної гадки, яка потрапить довести противникові правду наших домагань, як доводять правду, що сума кутів трикутника рівна двом прямим. Це був світ, коли вірили в те, що – в світлі «поступу» – насильство, шовінізм, війни і звади перестануть бути регулятором життя; що стануть поволі пересудами «темного середньовіччя», так само, як і фанатизм; що їм в наші часи скоро не буде місця…
Це були часи, коли вірили – чи прагнули? – що слово правди заб’є облуду і егоїзм, класовий чи національний; що у всьому, у всіх лихах винні лише «царі та пани», а як, мовляв, прийдуть до слова народи – свобідні і великодушні – то наступить рай. Іван обійметься з Ванюхою, чи з ким, єретиків не палитимуть більше на вогнищах, кати бавитимуться в джгута або викладатимуть пасіянси, тирани присвятяться добродійству або гратимуть в ситківку, лев ляже коло ягняти, рай буде на землі і щастя – в людях. А над усім світом загориться радісна веселка всецілющої демократії і братерства…
В тих дитинячих надіях, що роззброювали душу, заколисуючи її нездійсненними снами-оманами, щоб потім дати її, окрадену, збудити в вогні, виховувалися Квітка-Основ’яненко і Павлик, Драгоманов і Винниченко, Грушевський і Франко. Хоч цей останній був занадто тверезий і занадто немилосердно батожений долею, щоби геніяльним відчуттям не збагнути безглуздя і фальшу тих оман.
Коли ви читаєте про сподіванки П. Куліша, як то від самого «звука труб» українського слова впадуть мури Єрихону, в якім його закуто… Коли читаєте, як С. Черкасенко радив самим «розумним словом» заткати пащі звірям і «переробити вовків хижих на ягнят»… Коли читаєте, як Квітка на одній лише сторінці одного свого оповідання («От тобі й скарб») тільки й бачив на Україні, що: «веселеньке сонечко», «дощик», «калюжки», «холодок», «хмариночки», «пташечки» і «травичку» – всі оті пересахаринені нугати в демінутиві – там, де дантейське пекло ввижалося Шевченкові, то часом заздриш безтурботній прекраснодушності тих філософів миру і тишини. Яким рожевим, яким щасливим, яким певним, яким безпечним видавався їм той світ, що був світом рабства, стогону і конфліктів. Як слабо вичували вони перші стусани Ахерону, що видобувався вже на поверхню. Як мало ті перечулені творці ідилій здогадувалися про катастрофу, яка незабаром стряслася над їх головами!
І тих сліпців маємо ми взяти собі за Віргіліїв, що провадили би нас по пеклі, яке після 1914 року розверзлося перед народами Европи? Чого навчать нас шановані ними традиції? Традиції людей, що – в щасливій уяві – ходили по муріжках в час, коли не одному місту грозила доля Геркуляна і Помпеїв…
Мов діти на пожежі, що трималися маминої спідниці, безнадійно чіпалися вони своїх затишних ідейок, в страху лементуючи, що довкруги – Содома і Гомора, що «ціла земля на божевілля хвора», що «світ здурів і здичавів» та що ціла мудрість – перечекати, аж поки вернуться незабутні часи їх ідилій…
Для тих душ, що приблукали в наш вік з минулого століття, дійсно все повинно було виглядати як нісенітниця, як Содома і Гомора. Як щось ненормальне й дике. І насильство насильників, і відпір насилуваних, і злоба переможців, і гнів подоланих – дім божевільних.
І тому власне не мають вони нічого сказати в нашім світі. Бо він так разючо різниться від їх світу «веселенького сонечка» і «хмариночок», від старосвітської ідилії давнього нашого панства, і туги нашої ліберальної інтелігенції за «кращою долею» для нас бідних і нещасних, від мрій про повільний, але певний поступ відносин в напрямі соціяльної і національної справедливости, про автоматичну перемогу світла над темрявою…
Що спільного з якоюсь ідилією має наша трагічна сучасність? Те чорне лихоліття, що його прочувала Леся Українка, коли воювали «, а зрада гаслом військовим була?» Те чорне лихоліття, коли западаються в землю нові Атлантиди, як Китай. Коли за шість місяців зникають з політичної мапи кількатисячолітні імперії, як Абісинія. Коли спокійне африкансько-европеиське озеро знов стає тим непевним Середземним морем, на берегах якого сотнями літ кривавилися в змаганні за владу над світом – легіони Ганнібала і Сціпіона. Коли на Україні, не на Україні Квітки і Драгоманова, а на новій – новий Самсон стрясає стовпами своєї в’язниці.
Коли полум’я нового ісламу, спід знаку серпа і молота, своїми червоно-огнистими язиками знов лиже з обох кінців Европу – в Києві і в Барселоні. Коли арабському світові може бракує лише нового Саладіна, щоб знову струснути трьома континентами. Коли «святі кличі» – братерство народів, демократія, право і справедливість, оборона культури, святість людського життя, національне самовизначення, пацифізм, права людини й громадянина стали цинічними блахманами, за якими криється нага жадоба панування. Коли за рукавом простягнутої до згоди руки вичувається держално ножа.
Коли найкращий спосіб згубити себе і свою справу – це довіритися не власній силі, а прекрасним гаслам справедливості, як це зазнали на власній шкірі негус і Китай. Коли зґвалтовані нащадки Кальнишевського і Головатого здані на катування і поневіряння, а білостоцьким шмайгелесам-Літвіновим стискають бандитську долоню женевські джентельмени. Коли «нещасливу долю бідного вигнанця» – масового убійника Троцького – оплакує «цивілізований світ». Коли не лишилося нічого святого, ні людської чести, ні життя, ні віри людини, ні її вбогого майна, ні її вівтарів, які – в ім’я найгарніших кличів – не були б потоптані чи зневажені…
В часи цього чорного лихоліття маємо витягати традиції ХІХ-го віку? Маємо – разом з його голосильницями – лементувати,
хочби всі враги і всі гармати світа
безсильних нас отут мов муром обвели,
як свідомості міць розбудить в нас освіта,
ми тюрми їх зірвем, зруйнуєм їх вали?
Ні, «освіти» тут не вистане. Тут треба іншої, але то цілковито іншої ментальності. «», – як кликала поетка, – але треба чогось, щоб «упала та тюремная стіна», хочби «зрушене каміння покрило нас і наші імена» і все нам найдорожче.
Яка епоха, такі й люди, такі й її діячі.
Пригляньмося до них зблизька. Ось французький Бісмарк – Клемансо, який – свідок седанської ганьби – майже півсотні літ громадив в серці ненависть до народу, що упокорив його Францію; який плакав сльозами насиченої помсти, коли побачив, як ставала на коліна Німеччина у Версалі… Пригляньмося до воскреслих героїв Сервантеса в Еспанії… Пригляньмося до наглих і несподіваних посунень німецького диктатора, що по кожнім з них в порох розсипалися міцні, здавалося б, кайдани, що ними скували його народ версальські магіки… Пригляньмося до нового Івана IV-го на троні царів… Пригляньмося до семимилевих скоків японської пантери в Азії… Прислухаймося, якою електричністю перетяжене наше повітря… Чи тут щось поможе базікання про автоматичний поступ, освіту, неминучий тріумф справедливості і солідарності рас? Чи «темне середньовіччя» дійсно навіки щезло? І вогнища для єретиків? І катова сокира для злочинців? І нові Торквемади в циліндрах чи у френчах, які з давньою запеклістю вбивають свої догми, мов цвяхи в мур, в неслухняні черепи єретиків? А старий, стародавній клич vae victis? Може він не лунає вже?
Ні, це не страшні примари, це не спогади середньовіччя. Це – сама дійсність, страждаюча, гарячо вібруюча. Це сама дійсність з її пристрасною любов’ю і гарячою ненавистю, з іі гнівом, прокльонами і шаленими мріями, з її запалом і жертвами, невідомими минулому вікові.
І в такій добі маємо плекати традиції гуманістів? Накладати на очі рожеві окуляри? Запихати ватою вуха? Ховати перед страхіттями голову в пісок? – ануж вони від того западуться?
Ахерон – у давньогрецькій міфології річка у підземному царстві.
як Абісинія – в 1936 році італіїйські війська завоювали Абіссінію (Ефіопію) і перетворили країну на колонію.
Саладін або Салах ад-Дін (1137 – 1195) – курд родом, мусульманський полководец, який відвоював у хрестоносців Палестину.
негус – титул імператора Абіссінії (Ефіопії).
Літвінов Максим Максимович (власне, Меєр-Генох Моїсейович Валлах, 1876 – 1951) – російський большевик, нарком закордонних справ (1930 – 1939). Він дійсно народився у Білостоці.