Заповіт наших предків
Дмитро Донцов
Проклята проблема нашого часу є в тому, що нашій тривожній добі, подібній до віків XII чи XVII, бракує провідної верстви з світоглядом, рівнорядним до світогляду діячів тих віків. В одиницях, в масі безіменних героїв той старий світогляд воскрес наново на Україні в 1917. Але – не в нашій еліті інтелігентській.
Пропасть ділить драгоманівщину від тих блискучих часів нашої історії, від психіки її діячів, так само, як від духовості і характеру нашої епохи.
Доба Соловок, і – доба Любченків і Бондаренків…
Доба сміливих степових партизанів, як їх описує наприклад Юрко Тютюнник, партизанів, що наганяли жах навіть на залізні когорти кайзера, і – доба Тичини, що укладає мелодії до текстів чека.
Доба пробудженої гордости нації – і переломаних хребтів її еліти.
Доба стародавньої правди своєї землі, що передирається назверх крізь намул інтернаціональних ідей, і – доба вчених гермафродитів, які «вселюдськими» ідеалами присипляють ту правду своєї землі…
Доба певності себе і віри – і доба марних комбінаторів, які хочуть виблагати, чи викомбінувати Україну в місцях, де про неї і говорити не личило б.
Доба контрасту, розбіжности між тим великим, що ним вагітна епоха, і – акушерами-партачами.
Є три способи реагувати на дійсність. Перший – скоритися дійсності, бачити в ній – як Квітка-Основ’яненко в час кріпацтва – ідилію з квіточками, пташечками і травичкою – традиція царських слуг.
Другий спосіб – традиція інтернаціоналістична – голосіння, що світ «здурів» і «здичавів». Відклик до «людського почуття» «братів-пролетарів», «братів-хліборобів», «братів-слов’яни», до «приспаної совісти» сильних, до розжалоблення їх сердець… Але, як писала поетка:
Що викликають сльози в переможця:
То сльози нільських ящурів. (Леся Українка).
І третій спосіб – опертий на традиціях, про які говорив я тут. Amor fati – зріднитися з добою, що «голодна, мов вовчиця». Вслухатися в її поезію, вчутися в її хвилюючий ритм, вжитися в її стиль, мислити її категоріями: за – проти, своє – чуже, поразка – тріумф. Знати, що не треба йти на приманку, ані в капкан, ані на «обітниці і асекурації». Відрікатися від «єретиків» і відступників своєї віри. Не прислухатися до белькотіння фарисеїв, що виклинають «зоологічний націоналізм» і «хижацьку психологію» – не плюгавити тих великих чеснот, які нам залишили великі предки.
І нарешті – як казав Величко, – щоб «на останок, а найшкодлившеє» згадати – не нарікати на «обставини». Лише, як єпископ Серапіон з XIII в., мужньо визнати, що «коли наша величність спокірніла», коли ми «стали посміхом народів», то це тому, що «ми самі звели на себе, як дощ з неба, гнів Божий». [М. Возняк, Історія, т. II, стор. 261].
Хто нарікає на обставини, той чекає спасіння від чуда. Хто винить себе самого, той спасіння шукатиме у власній душевній регенерації, у власній психічній відміні.
Не в скалічених душах діячів XIX віку маємо шукати джерел цієї відміни, цього дійсного не відродження, а переродження. Лише в епохах, адекватних духом нашій добі. Там є наші традиції! В тих далеких, але таких близьких нам духом, людях. Коли їх окриляла не «радісна тиха надія, мов квітка лілеї», а те всежеруще внутрішнє полум’я, яке палило слабих і сталило сильних.
Викликати з мороку минулого тіні забутих і оббріханих предків, тих, які любили життя і не за те лише, що мало воно багато гарного, але які благословляли його навіть в його трагічнім і в злім, не боячися ні одного, ні другого.
Викликати і виплекати дух, який геніяльно збагнув Шевченко, коли благав собі, «коли доброї жаль, Боже, то дай злої» долі. Аби не колодою гнилою валятися.
Так звані традиції XIX віку, традиції лібералізму, демократизму, віри в гармонію, віри в роззброюючу силу гуманності, в «сльози нільських ящурів», віри в усякі химери, лиш не в себе, – ці традиції назрів час поховати. До людини іншого типу, іншого стилю мусимо взивати, бо ідеї свідчать про своє буття лише через стиль народів, через тип людей-творців. Візвати до воскресіння того типу людини, яка тверезо гляділа б в життя і майбутнє, а вірила тільки в себе та ще в свого страшного і справедливого Бога, який ледачим не помагає…
Там лише є наші традиції.