Тип лицаря
Дмитро Донцов
Шпенглер каже, що «ідей не можна висловити»: «мистець споглядає на них, мислитель – відчуває їх, державний муж і вояк – їх здійснюють… Ідеї свідчать про своє буття через стиль народів, через тип людини», через життя, а «життя – це ніяка система, ніяка програма, ніякий розум, воно само для себе і через себе» [Оswаld Sрengler, Politische Schriften, S. 86].
Власне тип тодішньої людини був разючо відмінний від тої космополітичної «людини», проти якої буреться дух нашого віку, але яка серед недобитків соціалістів, масонів і лібералів все ще намагається грати головну ролю на світовій арені. Ідеал людини в ті далекі часи був інакший від ідеалу космополітичного. Це був – в повнім сенсі того слова – ідеал лицарський, як його розуміли і на Заході, і на тодішній Україні.
Про князя Володимира Васильковича Волинського, пише літопис, що високо ставив дане слово: «во хреснім же ціловані стояше со всею правдою». І далі, що був «страха Божія наполнен»; і щойно по переліку тих чеснот згадує літописець про його гуманність і доброчинність: «милостини прилєжаще». Спершу говорить про його «мужьство», потім – про «ум» і аж тоді про інші «добродіянья». Шкала вартостей – цілком відворотна від шкали вартостей гуманістів і інших скигліїв XIX століття. Бо в противагу до цих останніх Володимир «возлюбив нетлінная паче тліньних, и небесная паче временьних». [«Хрестоматія церковно-словенская и древно-руская», Відень, 1854, стор. 232].
Це був тип людини, яка ніколи не охлявала ні фізично, ні морально; яка була вічно насторожі, стало приготована на найгірше (була «песимістом»!). Мономах приказував: «а оружью не снимайте с себе, вборзі не розглядавше лінощами, внезапу бо человік погибаєть». Про себе писав, що перебував в невсипущій діяльності і в русі, «не дая собі у покоя». [там же, стор. 276, 280].
Як цей ідеал вічного неспокою різнився від ідеалу нашого звироднілого віку соціалізму, коли тужили за «святим і тихим спокоєм», за «згодою і спокоєм», коли адорували не Мономаха, а Тагора, який «бачить в природі храм, де Бог… у квітках, у тому спокою, що дає природа найзмученішому серцю»; як цей ідеал, що розумів Бога «дуже близько до того, як розуміли Бога. Ренан і Толстой» [С. Черкасенко, Про що тирса шелестіла, Праці укр. пед. інституту ім. М. Драгоманова, Прага, 1929, т. І, стор. 299] – різнився від ідеалу нашої давнини.
Утопія наших соціалістів (Винниченко – «Соняшна машина») – це ідеал нероби, за якого працює або машина, або соціальний устрій. Вимріяна утопія нашого звироднілого панства часів Квітки-Основ’яненка і Гоголя – це ідеал багатія, який «так розбогатів, що не можна й подумати, та вискочив у пани і все на подушках лежав» [М. Драгоманов, Два учителі, Спомини, Львів, 1902, стор. 60]. І як же ж катастрофально мусіла змінитися ціла душа нашого народу від часів, коли писав про козаків літописець, що «вони в покою жити никогда не любят, но і для малой користи нужду поднимають і море било перепливать отваживаються» [«Літопис Самовидця», Київ, 1878, стор. 113].
І кодекс тих людей був лицарський кодекс. Відплатити за кривду або за ганьбу, «сором з себе зложити». На першім місці в них не була матеріяльна шкода, виряджена їм кимсь, але власне моральна образа. В маніфесті одного ватажка козацької доби є згадка не так про потурбування батька, як про його «безчестиє», про брак «респекту» до нього [«Літопис С. Величка», т. IV, стор. 137, і дальші].
Вони завше покликаються не – як роблять тепер – на своє число, чи на свої «страждання», чи на «права демократії», лише на свою гідність і вартість (свої діла). В листі кошового Семена Рубана до Мазепи згадується про «отвагу нашу рицерську», про «славетне гніздо Січи». Цей титул, на який так покликалися, шукаючи своїх прав, був тоді найважливіший. Вітаючи гетьмана Мазепу після одного з його успішних походів на татарів, Варлаам Ясинський цитує Апокаліпс (хто з ліберальних цитаторів звертав коли-небудь око на ту святу книгу?): «побіждающему дам сісти зо мною на престолі моєм, якоже и Аз побідих и сідох со Отцем на престолі Єго» [«Літопис С. Величка», т. III, стор. 173, 174, 286].
Це були часи, коли Величко називав наших предків «народом мужественним і рицерським», а його вождів – «отважними і храбрими» [там же, т. II, стор. 31 – 4, 298].
Тоді навіть противники казали, що були козаки, щоправда, хлопами, «одначе такими хлопами, які достойні були бути Квінтами Цінцінатами». Тоді навіть суверен держави, яка мала з ними до діла, називав їх «мужественним руським народом», а інші – «дияволами Хмеля», що було не меншим компліментом [М. Костомаров, Історичні монографії, кн. IV, т. IX, стор. 162 – 3]. Шведський посол підкреслює їх «ревність… незнищиму й невигасиму та все горіючу живим полум’ям», яка не дозволяє їм «прощати головним ворогам Бога». Подивляє їх похопність до «справедливої… месті за приказом сумління і честі», як їх до того намовляє «Божий маєстат». [«Маніфест Я. Руселія, шведського посла до козаків 1631 р.» Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1913, т. CXVII – CXVIII, стор. 66 – 67].
Сам Густав Адольф, якого чим-будь не легко було здивувати, називав їх «дияволами» і старався притягти їх до своєї служби. Дорадники короля дивувались свіжості козацького народу, його «залізній молодості» і елементарній силі [там же, стор. 77]. Зрештою «не тайна це для всього майже світу, що військо запорожське від віків, з дідів і прадідів своїх» були «люди лицарські», що за свою свободу «богато на марсових полях голов поклало» [там же, стор. 127, з листа П. Дорошенка].
А хто думав інакше, хто собі «хлопство козацкоє за овчаров або січкаров… судили», для тих має літописець лише злорадні насмішки. Він пише про «фурію хлопську», про непокірну, незігнуту «буйловату шию» того народу, про «горді карки козацькі». [С. Величко, т. IV, стор. 203, 217, 233, 264].
По Батоцзькій пригоді вояків Тимоша Хмельниченка прозвали пошкодовані «крокодилями, що терзають людськість». «Тверде серце тих людей – пише історик – не мало над собою жалю. Здавалося, що самі фурії вселилися в них» [М. Костомаров, Історичні монографії, т. IX, стор. 48, 227]. П. Куліш говорить про той народ, що, «порівнюючи з своїми сусідами, були вони глибші в любові і в ненависті», що нічого в них не було з «м’ягкості і жіночої легковірності» [П. Куліш, Отдєлєиіє Малоросії, т. І]. Про «фурію» Сіркових вояків, яку несли в Крим, говорить теж літописець.
З тих саме часів зберігся вислів одного з найгеніяльніших українців всіх часів, який свій – не зовсім сповнений респектом – погляд на тодішніх противників уклав в лаконічну характеристику, назвавши трьох їхніх вождів – «латиною, периною і дитиною». Були це символи світу – переінтелектуалізованого, перевигідненого, здитинілого, представників якого знову Іван Вишенський звав «сластоідами, цукролюбцями і периноспалами» [М. Костомаров, op. cit., і Возняк, Історія української літератури, т. II, стор. 152].
Такими, як вони, був і їх Бог – страшний і невблаганний, караючий грішників, справедливий і милосердний до чеснотливих, до тих, що слухали його. Заключаючи один трактат, козацькі посли «призивали во свідительство страшних сил Бога», присягали іменем «страшного Бога», [С. Величко, op. cit., т. IV, стор. 90, 93], не бога Тагора!
Граб’янка згадує старих «воїнів руських», «яже аще і невірни бяху, но мужеством своим всі страни обношаху страхом». Про них же згадує і на них, як на своїх предків, покликується і Сірко, а були це «славно именитіи вожди наши козацкіи и скифославянскіи», які «не тилко Цариграду, но и всему царству греческому… були страхом». А Касіян Сакович за найважливіше завдання козацтва – в промові над гробом Сагайдачного – уважав: зберігати свою віру і тим «бути страшним племені поганському». [М. Возняк, Старе укр. письменство, стор. 367, 380, 281]. Чисто біблійна уява про Бога, який був для вірних своїх «великий і страшний Бог» [П’ята книга Мойсея, гл. в. 21]. Такий, який він був і для Шевченка і якого так не міг терпіти за це Драгоманов.
Думний московський дяк Іван Акінфієв знову не знаходить слів обурення на козаків за те, що готові були хоч чортові запродатися в своїм стремлінні до волі. «Мені здається – казав – вони запродали б себе й самому пеклу, коли б прийшов сатана купувати їх». А боярин Шереметьєв говорив: «Проклятий народ! правдиві дияволи! Заведуть в провалля та й глузують» [M. Костомаров, Гетьманування Ів. Виговського і Юрія Хмельницького, стор. 156, 159].
На підставі висловів і посвідок сучасників, такими малює запорожців Д. Яворницький: були це люди дикі, безпощадні супроти своїх ворогів, але були добрими приятелями і вірними товаришами у взаємовідносинах. Хижі, жадні крови, не визнаючи ніяких прав чужої власности на землі «бісурменській»; у себе ж крадіж нагая або череса уважали за страшний кримінальний злочин, за який карали смертю… Лояльність у них стояла дуже високо. Одурити уважалося гріхом навіть самого чорта, якби він завітав до січового товариства. Найбільше цінили свободу, смерть воліли від неволі. «Хоч в Січі – оповідав один католицький священик – були люди всякого роду, одначе там панувала така чесність і безпека, що всякий, хто туди приїздив з крамом або так, не боявся і волосу стратити на голові. Серед вулиці можна було лишити свої гроші, і ніхто їх не торкнув».
Їх поглядом на життя було своєрідне епікурейство. За матеріальними користями не гонилися. Абстинентами теж не були. В Січі говорили: «В нас на Січі звичай: хто Отче Наш знає, вранці встає, вмивається та й чарки шукає»… Але як за надужиття чаркою в поході вони карали, вже знаємо… З другої ж сторони вміли бути стоїками. Кожного цікавило, щоб про нього нащадки могли сказати: «Умів шарпати, умів і вмерти не скиглячи» [«Из украинской старины рисунки акад. С. И. Васильковского и Н. С. Самокиша пояснительный проф. Д. И. Еварницкого, С-Петербург 1900].
Такий був цей тип людини, який червоною ниткою переходить від доби Мономаха, Ігоря, через козацтво аж до XVIII віку. Був це тип козака у Шевченка, в протиставленні до «гречкосія». Був це ідеал людини, яку ще хвалив, як взірець, Котляревський, протиставляючи його «мугирові»: «щоб був козак, а не мугир».
І був це тип, якого віддали анафемі ті прекраснодухи, що заполонили душу нашої інтелігенції в XIX віці і епігони яких калічать ту душу досі…
Демоліберальна, космополітична, гуманітарна, братерсько-народна, соціалістична, федералістична, ота «гречкосійська» пропаганда, яку принесла нашій знеможеніи нації скалічена духом інтелігенція XIX віку, намагалася за всяку ціну знищити в нас той шляхетний тип, витворений історією і традиціями.
Щодо нашої інтелігенції – це їй у великій мірі вдалося. Витворився в нас тип Шевченкового «свинопаса», людини, яка вірила не в страшного, а в поблажливого і всепрощаючого Бога; яка взагалі на індексі мала слово «віра» і особливо «фанатична віра»; яка ніколи своє право до життя не опирала на отих «натуральних правах», які Бог дав кожному звірю і кожному птахові, лише – на ласці іншого; яка мусіла те право обаргументувати «інтересами соціалізму», «поступу», чи якоїсь там «еволюції», і лише від них чекала здійснення того права; яка вірила в автоматичний похід людськості до «щастя», в зникнення «хижацьких інстинктів», в утопію вічного блаженства, в магічну міць намовлювання і надоумлювання, яка всі мужеські чесноти – ненависть до своїх «єретиків» і перекінчиків, відвагу, суворість до себе, карність, безпощадність до всього, що порушує чи розхитує спаяність збіркоти, непохитність думки, прив’язання не до «злата» і «блата», а до «заліза», виклинала, як гріх.
Наші ліберали з їх традиціями драгоманівщини, Тагора і Толстого зробили в нас те саме, що – з меншим успіхом – де-інде зробили «європейські нігілісти».
Вони «знеславили найцінніші по своїй якості чесноти. Вони прищепили нашій верхівці «підозріння і зогидження всього гарного, блискучого, багатого, гордого, самовпевненого, могутнього»… Всі «сильні почуття – зухвальство, насолоду, тріумф, гордість, відвагу нап’ятнували вони, як щось гідне осуду». їх намір був: «забрати чисту совість» [Fr. Nietzsche, Wille zur Macht, II Buch. Kritik der bisherigen hôchsten Werte] у представників героїчного типу давніх часів, понизити його в його власних очах, обезвартнити, зогидити морально його шляхетний кодекс життя… Так, як ось робили вони і у нас, понижуючи ідею патріотизму і любові свого, понижуючи ідею власновладства, протиставляючи патріотизмові – «всенацію», рідному краєві – всесвітянство, ідеї боротьби за буття – ідею вишахрованого буття, ідеї безнастанного зусилля – ідею порозуміння, ідеї власного права – ідею вселюдської етики, ідеї творчої людини – ідею «обставин» і «середовища» і хамелеонських чеснот пристосування до них.
Вони, ці переконані феллахи, були тими, які знищили в нашій душі наші історичні традиції, традиції духу давніх часів. Вони зробили з нами приблизно те, що зробили інші з римлянами, обернувши їх поволі в італійців кінця XIX віку, перед приходом фашизму, в нижчу расу.
Хто знає, чим були в наших очах, в очах пересічного європейця, італійці тих часів, часів погрому під Адуєю (1896), і той згодиться, що це був в нашій уяві той самий тип, що його напр. описує Котляревський в «Енеїді»:
Ісквапніший на всі штуки,
Співак, танцюра на всі руки,
в руках Кіркеї обернувся в мавпу… Пилип Орлик описує його як «перегрінуса з багателями, різними товарами: то олійками, то ножичками, бритвами, табакерками» [Діярій гетьмана Пилипа Орлика, Варшава, 1936, стор. 10]. Такими можна було їх бачити і на Україні в кінці XIX віку, як мандрівних крамарів, а які так далекі були своєю психікою від тих, що помстили ганьбу Адуї в Абісинії та ставили чоло 54-им державам, що хотіли задушити нову Італію економічним бойкотом.
От щось подібне – що оця Кіркея з італійця – зробили з нашою провідною верхівкою в XIX віці (про винятки не говориться) демократичні пропагатори вселюдської етики й овечого патріотизму, зробили з давніх «хлопів-цінцінатів» інтелігентів-«мугирів». Вони вийняли з душі нації той каталізатор, без якого вона не могла наново стати такою, якою була колись…