Гуманність – роззброєння перед ворогом
Дмитро Донцов
Власне тоді, як в світі запанує нова етика!
Реальних питань життя не дасться вирішити самою фразою про «національну етику», або «інтерес нації». Співжиття людей і цілих народів мусить отже регулюватися якимись іншими засадами, які й звемо «етикою»… Правда, деякі етичні кодекси «мали на думці лише громадян свого племені, а відносно інших, «варварів»… радили примінювати засади «національного» чи конфесійного егоїзму. Але нема ніякого сумніву, що нині це вже пройдений шлях, до якого нема повороту і що навіть у сферу міжнаціональних відносин… вкочуються нові етичні норми, загальнолюдські». [Там же, стор. 126].
Конкретно? Конкретно, наприклад, не дозволено ніяким способом супроти Леніних і Постишевих послуговуватися якоюсь окремою «національною етикою», або – ще гірше – «національним егоїзмом», «егоїзмом» 40-міліонового визискуваного народу, неначе супроти якихось «варварів»! Це було б негуманно і не по-людськи. Треба знайти спільні з ними етичні засади і на їх підставі вже з ними порозумітися.
Хто ж несе ті «нові етичні норми»? Їх носієм є в першій мірі соціалізм… Очевидно, він «ще кволий, в устах членів пануючих націй він часто-густо обтяжений ще імперіалістичними навичками попередніх поколінь», але це нічого, він вже «викристалізовує свою ідеологію щораз більше і є на добрій дорозі до того, щоб вибороти авторитет засадам загальнолюдської етики в практичнім житті». Отже, не спішімся, поможім Сталінові, Блюмові, Адлерові викристалізувати в собі «засади загальнолюдської етики», повчім їх, переконаймо їх, але – на Бога – не засвоюймо і собі ту «етику людоїдів», яка лише компрометує нас перед «культурним світом»!…
Це може видатися пересадою? Але так не є. Цей мотив повторюється стало в «новітнім» українстві – від Драгоманова через С. Єфремова і українську пресу часів між першою (1905) і другою (1917) революціями в цараті, через «Украинскую жизнь», аж до останніх писань на еміграції Винниченка, Шаповалова, а в краю отих радикалів, з яких наймаркантнішого я оце цитував… Це люди, яким не поможе ніщо; це люди, яких мозок наскрізь пережертий пранцями «людяності» і «гуманності»; це люди, яких «наука» своїм труп’ячим сопухом затруювала наше духове життя в минулім віці, затрує його ще й нині, яка в’ялить в нашім оточенні все пишне, здорове, гарне, що стріляє високо в небо.
Все в них просто – в людей цієї заячої психології. Все залежить від того, щоб зробити людей «делікатнішими, добрішими, справедливішими, примусити їх думати не тільки про себе самих». Про це дбає чудесна фея-чарівниця – наука. Вона ж «доводить до поступу у відносинах поміж народами та в порядках громадських і державних». Коли є на світі насильники, Атіли, Тамерлани, Сталіни, Петри і Катерини – це нічого, це минеться, бо «науковий поступ… переміняє на ліпше і духову природу людську» і підносить людей «пона, старе життя, близьке до звірячого» [Григорій Наш, Мораль, Петербург, 1912, стор. 154 – 55, цитата з Драгоманова.].
Лиш без «національного егоїзму», бо сполохаєт непотрібно чулі серця новітніх Петрів і Катерин, які під впливом науки і соціалізму вже «на добрій дорозі» признати над собою авторитет загальнолюдських етичних норм! Їх «духова природа» переміниться «на ліпше», і так повільно, але певно ми дійдемо «до поступу в відносинах між народами та в порядках громадських»…
Ось була та гуманна філософія, яку несло нам XIX століття. Ось був той світогляд, який і досі покутує в головах його жалюгідних епігонів.
Коли ж ви думаєте, що цитованих вгорі взірців того кретинізму не можна перевищити, то помиляєтеся…
Одним з богів сучасного і минулого радикалізму був Михайло Павлик. З нагоди його ювілею його прихильники писали про нього, що стоїть він, немов «великомученик народу і синонім героїзму», серед «всіх великих людей в ряді, який починається Ісусом». Сам про себе – з характеристичною демократам скромністю – писав, що має в собі «гостре почуття правди, лагідність і завзятість, делікатність і добрість». Був великим поступовцем і в своїм творі «Ребенщукова Татяна» висловив думку, що ліпше було б, коли б люди не брали церковних шлюбів, а «парувалися як птахи»…
І ось цей геній дає принципову, наскрізь перейняту загальнолюдською етикою, відповідь на питання: що робити, коли всякі «варвари» – оті Петри чи Атіли – «не послухають голосу науки і не змінять під її впливом своєї духової породи»? Що тоді? Може – як ось Величко, або автор «Історії Русов», або стародавні князі, чи інші варвари – приректи їм помсту? Але де! Наш лагідний гуманіст і сторонник пташиного парування відповідає інакше. Згідно з цілою філософією свого радикально-соціалістичного оточення, він віщує, що тоді тим ненаверненим грішникам… треба прощати! І покликується на себе: теж «прощаю своїм просвіченим землякам не тяжкі кривди, заподіяні ними мені (це само собою розумілося. – Д. Д.), але простив я моїм просвіченим землякам навіть тяжчі кривди, заподіяні моєму народові».
Цитуючи оці слова, Франко уїдливо додає: «Це вже справді верх гуманності, до якої не підіймався навіть сам Христос, бо ж Він простив тільки тим, що мучили Його, а тим, що кривдили брата, обіцяв тьму кромішну і безплатний опал в вогні вічнім» [І. Франко, , 1905, ЛНВісник, стор. 160 і слід].. Так «хоча й коротко, але вельми прикро й досадительно», як сказав би Величко, пише Іван Франко про радикального божка.
Навів я ці слова не як жарт. Цей «жарт» драстично характеризує це духовне підложе, з якого виросли наші корифеї «поступу» і «вселюдської справедливості», що свої «традиції» моральних сифілітиків прагнуть прищепити здоровій нації.
Порівняйте всепрощаючу дурійку Павлика з такими словами князя Ізяслава з XII віку: «Аби Бог дав здоровля, а месть буде», і побачите ту духову прірву, яка ділить дві епохи, дві традиції. Люди тої старої епохи надіялися не на «науку», не на «поступ», не на злагіднення звичаїв, не на надоумлення Атіль, чи уморальнення «поганих половців», не на загальнолюдську етику, лише – на власну духову і фізичну силу. Механізм цеї сили в життю не був для них чимсь анормальним, лише власне законом, даним життю Богом. Вони твердо вірили та ісповідували (бо це «признаєт умний всякий»), – що «всякоє творениє» «має право боронити своє буття, власність і свободу» та що «на те йому і дані самою природою або Творцем його достатні знаряди або способи» [Исторія Русов, стор. 111.], щоб їх удосконалити, щоб стати самому відпорним, а не звертатися до «загальнолюдських етичних засад».
А Величко пише: «коли ж єсли безсловеснії звірі, будучи в запертю, при всякім довольстві от господ своїх, натуральним правом звикли все те довольство уничтожати, і всяким способом, вожделінної собі ищучи свободи, яритися і устремлятися на їх, господ своїх, то коє диво і кий гріх» – коли подібне зробить в потребі людина? [«Літопис» С. Величка, т. IV, стор. 144]. А всім противникам «зоологічного націоналізму» Гітлера чи Мусоліні радимо прочитати слова одного з найбільших людей, якого видала наша земля: «всі народи боронять життя своє і свободу: і звірі, і птахи роблять те саме. На те Бог дав їм зуби і пазурі» [M. Костомаров, Богдан Хмельницький, т. І, стор. 276].
Блюм Леон (1872 – 1950) – начальник Французької соціалістичної партії, прем’єр-міністр (1936 – 1937).
Адлер – мабуть, Фрідріх Адлер (1937 – 1960), австрійський соціал-демократ.