За якими традиціями йти?
Дмитро Донцов
Модним у нас стало слово «традиція».
Всі пишуть про пошанівок для традиції. Всі групи взаємно себе обвинувачують, що не поважають традицій. Всі бачать в них чудесне лікарство, джерело національного відродження.
Можливо, що це так. Навіть напевно так. Народ без традицій не живе, а животіє. Коли тратить свої, йому вбивають в голову чужі, бо не може жити ніяка людська збірнота без певних правил і наказів. Традиції – це панцир, який хоронить збірноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, що не дає йому охляти.
Прив’язання до мови, віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціяльних догм, вистражданих і викутих в огні змагань і переказаних прадідами внукам, – це прив’язання є фундаментом нації. Але чи оті, передавані з роду в рід, витворені історією прикмети нації, є завше додатні? Чи коли, наприклад, якийсь народ віками – як жиди в Вавилоні чи в Єгипті – мусів коритися фараонам, не витворить в нім історія прикмет невільника? І чи ці прикмети, що стали теж «традицією», варто плекати і шанувати? Чи треба приймати всі традиції гуртом, чи робити вибір між ними?
Любов до свого… Але ж вона може бути активна і пасивна. Чи ця остання гідна пошани? Можна бажати, щоби «своє, рідне» зайняло незаперечене ніким певне місце в світі… Але яке – надрядне чи підрядне? Щоби воно грало ролю маяка, що світить і іншим у тьмі, чи ролю п’ятого колеса до чийогось воза ? Можна прагнути добитися значення в світі отому «своєму і рідному»… Але яким шляхом? Чи те значення виблагати, вишахрувати, чи вибороти? І чи кожний з тих способів гідний того, щоби його піднести до ваги традиції, яку треба ростити і передавати нащадкам ?
Справа не така проста і вимагає ясної відповіді.
Є традиції і традиції. Відома традиція автора «Заповіту», яка деякими зворотами так нагадує слова «Марсельєзи». її – хоч і без таланту – подав пізніше й напівзабутий поет середини минулого віку Ксенофонт Климкович, що писав, як то
нас слов’яни з світу зводять
та між собою «за з’їжу руської землі гризуться». І заповідає, що «прийде Божий суд»,
і час великої молитви,
коли від Дніпра аж по Кавказ
Такий відправим парастас,
Що внуки й правнуки згадають…
Хіба ж на світі мало нас?
Оце була б одна традиція, яка – хоч не силою вислову, та думкою – цілком відповідала заповітові Шевченка.
А ось друга традиція:
Слов’янськії землі! – наша Вкраїна
Середня сестра поміж вами:
Нікому неправди вона не вчинила
І правди бажа між сестрами.
З північною Руссю не зломим союзу,
Ми з нею близнята по роду.
А далі йдуть поклони і залицяння і в бік інших слов’ян – від автора цього «слов’янського гімну» Михайла Драгоманова… І це також традиція, хоч і суперечна Шевченковій, бо маса нашої збаламученої інтелігенції ставляє і досі на недосяжний постумент автора того «гімну», несучи його «братерсько»-плебейські гадки в народ.
За якими ж традиціями йти?
Ми згадуємо традиції Петра Дорошенка, Орлика, Богуна. А є й такі, що хочуть відновити «традиції» Киселя. Одні славлять традиції Мазепи, другі – Кочубея.
Одні проповідували, що царат – наш історичний ворог, а боротьба з ним є нашою історичного традицією. Інші ж, знову, що «московський царизм це й українські історичні святощі» та що «через те старі українські писателі, пишучи вірші на честь царизму, були зовсім історичними патріотами» [М. Драгоманов, Листи на Наддніпрянську Україну].
Олександер Кониський під час Кримської війни був змушений обставинами до короткої канцелярійної служби в Прилуках для «матушки Росії». Цей примус так його гриз, що він писав, каючись в своїм невільнім грісі:
Я блудний син, лукавий син,
Зневажив я свою родину,
І тяжко-соромно згадать
Про те, що я служив чужині.
Це – традиція Кониського. Деінде – цілком в дусі Драгоманова – бачив цю традицію В. Липинський. Він підносить заслуги російського генерала Залєського, який «во ім’я цієї нашої попередньої, історичною минувшиною сотвореної, такої, а не іншої, реальної, а не фантастичної, політичної традиції, служив вірою і правдою державі російській» [Хліборобська Україна, кн. V, 1924-25, ст. 281 – 2].
Кониському служба чужинцеві – варта догани, Липинському – пошани. І один і другий мають право покликатися на традиції.
Ми шануємо традиції старого Києва і його культури. А ідеолог українського соціялізму і радикалізму називає традиції київської Русі – традиціями «хамів і розбійників», які треба «кинути в піч», замінивши «традиціями» соціялізму [Микита Шаповал, Українська хата, Київ, 1913, стор. 307].
За якими ж традиціями йти?
Ми шануємо традиції останньої революції на Україні, коли впав царат і коли високо вгору зривалася наша революційна стихія народня. Але провідники соціялізму вчать нас не довіряти тій стихії, бо це ж було «неосвідомлене українське село», яке «боялося самостійності України». Бо це ж був народ, який «не розумів» високих національних ідеалів і не хотів за них боротися [Громадський голос, 1937, ч. 22. Н. Григоріїв, Спогади «руїнника», IX і ін.].
Є традиціоналісти, які охоче тримаються старих «консервативних» народніх звичаїв – у вірі, в соціальнім побуті, тощо. Але є й інші – так звані «поступовці» і «демократи», які відкидали ці звичаї. Триматися якихось думок тільки «через те, що й народ держиться звісних традиційних думок»? Ці «демократи» з того сміялись! «При всім нашім демократизмі» – писали вони – «треба держатись принципів не традиційних, а наукових, прогресивних, і ці принципи нести в народ і не понижати або затемняти свої думки для застарілих, а то й протирічивих думок так званого народу». [М. Драгоманов, Австроруські спомини, стор. 34 – 36].
Як бачимо, там, де їм це було невигідно, наші драгоманівці-народники говорили про «так званий народ»! Вони вміли навіть ще краще відзиватися про немилі своїм доктринам народні традиції! Бо ті «народні традиції» – це була звичайна «реакція». «Космополітизм [драгоманівці], …цивілізацію ставили вище національности і вважали утилітарно кориснішою для народу, ніж народні традиції, між якими є багато архаїчного і просто ретроградного» [М. Драгоманов, Два учителі, Спомини, Львів, 1902, стор. 60].
Тут уже просто проголошується війна національним традиціям, як чомусь «ретроградному» і «реакційному» (чисто большевицька мова!). А тим традиціям протиставляться ідеї «поступу» і «космополітизму». Це зрештою не перешкоджає сучасним оборонцям Драгоманова, що так кепкував з історичних наших традицій, заступатися за нього в ім’я пошанування… історичних традицій!
Як бачимо, різні є наші традиції, різні погляди на них. За якими ж з них іти?
Деякі земляки мають таке широке серце, так вщерть налляте любов’ю, що наказують шанувати й одні традиції, і другі, і Кониського, і Драгоманова, і Мазепу, і Кочубея, і традиції «ретроградів»-націоналістів і традиції «поступовців»-космополітів. Гадаю, що ті, що вміють так шанувати на всі боки, передусім не шанують самих себе. Гадаю, що така всеогортаюча шана можлива лише в теорії, не сам-на-сам з твердою дійсністю, яка – особливо в наші часи – наказує вибирати.
Климкович Ксенофонт Григорович (1835 – 1881) – український поет у Галичині.