Ставлення до дисципліни
Дмитро Донцов
Так само відносилися вони, зрештою, не тільки до «ототупників», «єретиків», але і взагалі до всіх, що виламувалися спід громадської дисципліни, що порушували одностайність збірноти. В новітні часи епігони вмираючого XIX віку безнастанно пописуються гаслом – «в єднанні сила», але забувають додати – і в карності, в дисципліні, в твердості караючої руки, яка не щадить і не прощає… Коли отаман Бородавка пив і гуляв, зволікаючи з походом, нехтуючи наказ Сагайдачного, гетьман – доносить лаконічно літопис – «Бородавці п’яному шию утяв». Не чекав, поки протверезиться. [M. Возняк, Старе українське письменство, Львів, 1922, стор. 357] Не журився Сагайдачний міркуваннями про цінність людського життя, лише про справу дбав.
В поході, особливо в морськім, заборонялось суворо запорожцям пити. А кого на чайці знайшли п’яного, того скидали в море. Правда, яка ж то була жорстока, «зоологічна» доба? Наші гуманітаристи XIX віку дозволили б такому скорше чайку з цілою залогою догори дном вивернути, аніж допустити до такої зневаги людини! Але «дикі» козаки були тої думки, що краще п’яниця в воді, аніж при кермі… Не йде мені тут про пропаганду анти-алкоголізму: не в поході – козаки зовсім не належали до абстинентів, і це нічого їм не шкодило. Йде про безоглядне перестерігання правил дисципліни і про моментальну санкцію за їх порушення. І цей дрібний – на око – випадок може найкраще характеризує цілу різницю моралі обох епох.
Епігони гуманітарного XIX віку, напр., особливо в цім краю, вороже ставляться до москвофільства в теорії взагалі. На ділі – дуже часто ж у випадку Василя Панейка, в конкретнім випадку, готові примикати око на таке відступництво, на цей злочин. 17-ий вік, навпаки, взагалі не виступав гостро проти «злочину» п’янства, але в тім випадку, коли його уважав за злочин, той злочин немилосердно карав. Загальнообов’язуюче для етики гуманістів правило дозволяли вони в окремім випадку легко порушувати безкарно. Не загально-обов’язуюче, але лише «на той час», правило ХVІ-го віку, в кожнім окремім випадку суворо каралося…
Це була жорстокість, але ось така, напр., як у героїв Джека Лондона, коли в снігових пустинях Аляски злодія з кусником хліба і сірниками викидали геть з табору в обійми білої смерті. Жорстоке відношення до людини? Так, але яке чуле, яке дбайливе, яке турботне відношення до людей, до збірноти, яка – як і в випадку запорожців на чайках – таки вартніша була від одного злодія чи п’яниці…
І таких прикладів можна зібрати більше. Того потурання приваті, тої бачности на «своїх» і «рідних», того занедбання справи в ім’я так званої гуманності, тої толеранції до вибриків і злочинів «заслужених», що паношаться у всіляких гуртах теперішньої інтелігенції, не знав той суворий вік. Вручаючи булаву гетьманську Юрасеві, синові своєму, Богдан Хмельницький на смертнім ложі говорив: «анафемі віддаю того, хто зведе його з правдивого шляху і зробить притчею во язиціх, і посміхом межи людей. Віддаю і самого його, коли він піде шляхом строптивим і віддалиться від правості, честі і християнської чесноти». [Исторія Русов, стор. 141]. Для моєї цілі зовсім не має значення, чи ці слова сказав старий гетьман. Досить того, що історик вложив їх йому в уста, що була це їх мораль, отже мораль провідної верстви тої доби. І якою ж відмінною від моралі провідної верстви нашої лібералістичної інтелігенції!
Відомо, що, переймаючи булаву, промовляв Виговський: «ця булава – доброму на ласку, лихому на кару. Потурати ж у війську я нікому не буду, коли ви мене вибрали, бо Військо Запорозьке без страху пробути не може» [М. Костомаров, Гетьманування Iв. Виговського]. Якою дикою мусить звучати ця промова напр. для уха вірного драгоманівця, що не любить подібного «деспотизму» і стоїть за «свободу» кожної одиниці в збірноті і кожної громади в ній, за «свободу» вибирати собі по вподобі той чи інший національний зв’язок-колектив! Як дико мусить звучати та сувора мова демократичним «провідникам», які саме на потуранні лихим і на дрібних інтригах основують своє «провідництво»…
Коли той самий Юрась привів свою вітчизну до руїни, ось що писали йому запорожці в обороні «милої отчизни нашої»: «Кров братії нашея через твоє беззаконноє, Богу немилоє, междуусобнє пролитая… вопієт до Бога на отмщениє твоє», і заповідають автори листа: «ми вскорі до тебе прийдем і не тільки дому твоєго стіни розметаєм, яко гвалтовника і разорителя отчизни нашея, але й душі твоєї жити в тобі не оставимо» [С. Величко, op. cit., т. II, стор. 31 – 4]. Що під тим листом стояв підпис: «тебі зичливі приятелі», це Юрася з пантелику не збило. Він розумівся на жартах запорозьких і, не гаючи часу, отримавши цього зичливого листа, зараз постригся в ченці…
Як добре, що наші предки так дбали про душу своїх заблудших ближніх! Яким широким руслом плило тоді життя! Як широко дихають груди, коли розгортаєш сторінки старих літописів, з такою архаїчною формою, але такою модерною змістом мовою, повінюючи з сухітничим патяканням сучасних гуманітаристів.
Другий гетьман в своїм універсалі накликає своїх: перекінчиків, «отродков і отщепенців наших, для власних користей і приват своїх, о упадок отчизни недбаючих, яко ядовитої єхидни стережіться» [Літопис С. Величка, т. 4, с. 142]. В листі до кошового Лукаша пише Петро Дорошенко, що він теж того хоче, «щоби, як за єго (Богдана) гетьманства, так і тепер, за моего уряду аби било єдино стадо і єдин пастир», але тут же додає ще щось, що було чимсь самозрозумілим, хоч і дуже потрібним, в XVII віці і що напевно видасться всім новітнім демократам, хворим на єдинофронтову дурійку, – чимсь диким: коли ж, додає гетьман, тої єдності намовою не удасться привернути, – «чого ж іж для амбіцій нікоїх братії вашої і нашої трудно било доказати іначей, теди мусілося на тоє і воєнного употребити прогресу». Цей другий істотний момент, санкції, є такий незрозумілий нащадкам тих велетнів, що навіть заглядаючи до маніфестів тих останніх, вони тільки підкреслюють і тільки розуміють їх першу частину: «во єдину волю, во єдину раду!». Але яким способом та єдина воля осягається – цього їм второпати не дано…
Драконськими способами підтримували тоді в збірноті «думу і волю єдину», не намовами, не поблажливістю, не потуранням. Добро «отчизни нашея» і караюча рука справедливості для «отродков і отщепенців» – ось були способи, так основно забуті нашим лібералізмом часів «відродження».