Ідеологія рабів

Дмитро Донцов

Далеко завело б мене детальне порівнювання ментальности драгоманівців та їх сучасних епігонів з світоглядом суворих віків, про які тут говорю. Певно, ті суворі віки теж мали свої хвилини піднесення і занепаду. І в них стрічаємо вияви страшного душевного заломання, але загальне духове наставлення яке ж було інакше! Впадали в гріх, але був і гріх! Були правила! Була свідомість, що психічне заламання – заламання, зрада догми, що гріх є гріхом, що пропасть, в яку не раз падали, є пропастю, а не шляхом поступу і цивілізації!

Ніколи, як в той XIX вік, і в науці його сучасних епігонів так дико не плюгавили, не понижували, не обезвартнювали, не оббріхували всього найкращого, чим жила наша збірнота і окрема людина тих давніх часів: патріотизму, віри в себе, віри в творчу ролю сили, в гордість на своїх предків і на їх діяльність, пониження цілого ідеалу тих часів, так близького ідеалові наших – ідеалу воїв Ігоря, запорожців, останніх могиканів козацтва з XVIII віку. Ніколи не ставлялося на постамент все плебейське, нікчемне, заздрісне, трусливе, з його «ідеалами» рівності в рабстві, хилення чола перед сильнішим, благання ласки, плазування перед носіями оманних інтернаціоналістичних чи інших братерських ідей, уникання боротьби, туги за «загальним щастям» і згоди в сімействі і дефінітивного замирення з усіма, туги за світом, позбавленим трагізму і змагання, з видертим з нього мужеським первнем.

Не ходить мені про нищення тих чи інших людей, які мені так глибоко байдужі особисто, але пригадаймо деякі політичні «маніфести» чи «вірую» провідників нашого ліберального XIX віку (що відіграли таку велику ролю в революції 1917 року), і тоді зрозуміємо, яке спустошення в їх мозку поробили доктрини того віку. Тоді зрозуміємо, чому ми ті ідеології «мертвеців» поборюємо. Бо те «вірую» сучасників – демократів є витвором тих догм…

Пригадаймо стільки разів мною вже цитовані заяви любові і відданості (Грушевського) большевикам, заяви і освідчення любові над трупами рідних і земляків… Пригадаймо благання на колінах (Винниченка), просьбу до большевиків, щоб дорогі товариші чекісти дозволили тому чи іншому бувшому голові незалежної української республіки – хоч в куті сісти в «рідній хаті», де розсілися чужинці, і не щоб заважати їм бавитися, а бодай приглядатися «забаві»… Пригадайте виливи плебейських душ соціалістів (Вол. Левинського) зректися навіть своєї мови, коли б наказ з Москви довів їм, що це потрібне в інтересі соціалізму і братерства народів… Пригадайте цю безодню самопониження, а з другої сторони пригадайте оту «ідеологію», з якої те все виросло, і побачите, що відносяться вони до себе так, як дерево і його овочі. Що з того дерева толстовства, космополітизму і «людяности» нічого іншого не могло й зродитися, як оте духове рабство…

Наші селяни в наддністрянськім краю майже сто літ тому, напередодні «весни народів», по-своєму реагували на неї. Вони просили панів, щоб пустили їх з панщини:

Ой, пане ж, мій пане, коли то те стане

Коли ж тому годі?

Пусти нас з панщини, пусти нас з данини

Пусти нас в свободі.

Так, туга за волею віє з тих віршів. Але й який же плебейський, невільницький дух тоді ще так мало свідомої верстви. От, коли я говорю про сплебеїзування нашої демократії в творах Драгоманова і в його науках, і в науках його епігонів, то власне це я маю на увазі. Бо в цьому вірші – і в прозі Винниченка, Драгоманова, Грушевського і ін. – яку скеровували вони до большевиків, до братів слов’ян чи до царату, та сама життєва філософія.

Є в ній, як і в тім наївнім селянськім вірші, і почуття власної нижчості, і віра в пана, і в добрість його, і нерозуміння законів життя, і брак почуття власної гідності – все чим так різниться вік нашого «виродження» від суворої нашої давнини, коли ми ще були не демократією, а нацією, і від доби, в яку ми вступили – мимо волі еліти – по війні.

Це були часи, коли предки наші були всіма зненавиджені. Коли нас прозивали всякими ганьблячими прізвищами, коли на нас показували пальцями. Тоді нас боялися і тому ненавиділи. Тепер… Тепер, коли я споглядаю, як тут чи там, в чужій пресі знайдемо похвалу нашому музикові, письменникові чи поетові, чи, особливо, політикові – я відчуваю, що щось не в порядку. Тоді хочеться спитати себе: чи нема тут чогось невідповідного? Чи не забагато запобігливого в наших жестах? Чи не забагато улесливості в нашій усмішці, що так ласкаво стрічають нас?

Коли я споглядаю, як напр. в добі большевицького флірту, як в СССР наступила доба «українізації», як полюбили там і заопікувалися зненацька нашою культурою, мовою, піснею, як почали видавати для нас часописи на «рідній мові». Як різні шмайгелеси чи просто кретини позволили собі клепати по-панібратськи по плечу великого автора «Заповіту», я думав, що це був лихий знак.

Коли різні товариші з 2-го чи 3-го Інтернаціоналу виголошували кілька заяложених фраз про «братній пролетаріат», якому робилася честь належати до їх організації, до організації «панів», щоб мати право горлати разом з ними pereat! на їх ворогів і vivat на честь їх приятелів. Коли пригадаю, чим мали ми за ту наглу любов до нас віддячуватися, одами Рильського чи акафистами Тичини, тоді я думаю: як гарно було тоді, коли нас ще не любили. Тоді – в цілій її розтяглості і глибині – зачинаю розуміти вислів римського цісаря oderint dum metuant. Нехай краще ненавидять і бояться, аніж голублять і легковажать. Тоді з полегкістю звертається зір до тих забутих часів, коли люди так тверезо гляділи на світ, не заколисуючи себе оманами; коли їх боялися і шанували.