Поділ на лицарів і свинопасів
Дмитро Донцов
Є народи-пани і народи-плебеї, або, як їх – цих останніх – зве Шпенглер, феллахи. Шевченко їх означає теж своєю назвою. Плебеїв називає «свинопасами», «гречкосіями», народи – панські – «лицарськими синами», «козаками», як особливий людський тип, створений панувати, не над кимсь, а на своїй землі; бути суб’єктом життя, не його об’єктом, не глиною в чужих руках, не «сміттям» і «гряззю». Мотивом діяльности цього типу людини була «слава», її здобуття. Мучить її найбільше не економічна «кривда», а відібрання свободи, зганьблення, те, що «у ярмах лицарські сини».
Цей поділ на «лицарів» і «свинопасів» серед народів, на аристократів, панів і плебеїв не є поділом класовим, соціальним, лише психологічним, типологічним. Кожний народ представляє – в певній хвилині – його провідна верства. Вона може складатися з касти жерців, феодалів, дрібної шляхти, бюргерів або «селянсько-робітничої» бюрократії, – це все одно. В кожній з них – в різні епохи – може бути втілений тип або один (плебейський), або другий (володарський). Напр., напередодні великої революції 1789 p., знуджена пануванням і спрагнена матеріальних утіх, французька феодальна аристократія хилилася вже до феллахського типу. Так само козацька аристократія на Україні – виразний аристократичний тип за Богунів і Дорошенків, стає типом плебейським за панів Халявських…
Щоб розрізняти ці два типи, ніщо не є таким добрим пробним каменем, як їх відношення до суспільно-політичного ідеалу. Плебея – пізнаєте по його тузі за «соціальною справедливістю», за рівністю (хочби під тираном). Пана пізнаємо по його тузі за свободою, все одно якою ціною. Любов селян до «батюшки царя», який їх охоронить проти панів або старшин – це любов плебея. А луна її бренить у звеличенні царату Драгомановим, у припаданні наших соціалістив до ніг большевицького царя, що «все ж таки зробив дещо позитивного на Україні» («Трудова Україна»). Плебея пізнаєте, особливо, і по тому, що він недооцінює значення політичного власновладства…
Цей суто-«свинопасівський» світогляд цілком опанував нашу ліберальну інтелігенцію минулого віку та держить її ще й тепер. Костомаров уважав державу передусім за знаряддя насильства, вона повстала як «плід завоювань». Його ідеалом був не державний союз, а «свобідні людські громади», цебто примітивні союзи, до яких може лише піднестися думка плебса. [І. Крип’якевич, М. Костомарів, Львів, 1925, «Стара Україна», V].
Такий же антидержавний, наскрізь анархістичиий ідеал проповідував і Драгоманов. Антидержавний характер носить і концепція Липинського – «трьох Русей». Все, що було сполучене з вищою формою народної організації – з державою, уявлялося тій нашій інтелігенції, як прояв насильства; їх разив «інстинкт державного насильства», натомісць вабила мрячна утопія «народоправства». [Д. Дорошенко, Огляд української історіографії, Прага, 1923 ст. 175 – 6, примітка про П. Житецького].
Так само «в історичній концепції Грушевського змагання до витворення власної держави й взагалі державницькі стремління стоять на другому плані супроти стремлінь народних мас досягти максимум задоволення своїх соціально-економічних інтересів». Він уважав, що «соціально-економічну і національну емансипацію українського народу можна осягти і в межах чужої державності (російської і австрійської)», тому «він мало цінить державні змагання українських князів та гетьманів і осуджує їх», поскільки вони «вимагали жертв» від мас народу. Грушевський сам признається, що «був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-методіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і влади вина лежить по стороні влади… З тих принципів виходить проф. Грушевський… в оцінці рухів українських народніх мас… і виступає проти власних князів – як ось його погляд про рух «татарських людей» XIII ст. проти короля Данила [там же, стор. 190 – 91].
Ці ж «висновки» допомогли йому піти назустріч новим «татарам» – большевикам в 1919 році, бо ж він піддався їх обіцянкам. І не була це якась «людська помилка», не якийсь несподіваний скок в гречку, – це випливало, як бачимо, з його загального наставлення, з цілої психіки… Люди тої психіки думали, що й чуже татарське військо могло принести визволення нашим древнім «болоховцям». І – паки і паки – оскільки інтелігентніший і мудріший був автор «Історії Русов», що писав: «всякий народ повинен мати своїх воїнів, щоби поручити свою долю і безпеку не чужоземному, а своєму воїнству», а доручати ту безпеку і долю ординським воякам – це все одно, «неначе приставити шуліку стерегти голубів, а вовків – овець» (ст. 18).
Радикал Пушкар перестерігає «перед надмірним надаванням державі, як такій, завеликого значення в житті народів», мовляв, обійдеться і без неї [К. Пушкар, op. cit., стр. 60].
Ненависть до козацької епохи – одної з найбільш блискучих нашої історії – поділяють всі сучасні феллахи – інтелігенти, починаючи від новозорянців і кінчаючи радикалами. Козацька доба для «Нової зорі» є «періодом найгіршої анархії». Шельменко-денщик, що надає тон «Новій зорі», так ненавидить ту нашу добу, що хвалить погромницю козацтва, московську царицю Катерину, бо «цариця Катерина зробила велику прислугу українському народові, зруйнувавши руїнницьке гніздо розбишацтва на Запоріжжі. Тут наш поет Тарас рішуче помилявся, думаючи, що вона «доконала вдову-сиротину». [«Нова зоря», 1933, ч. 34, 1936 ч. 42] Стаючи в позу культурника, споглядаючи згори вниз на хлопа «Тараса», нещасний докторизований Шельменко навіть не підозріває, яким правдивим аристократом, порівнюючи з ним, типовим в сенсі Шевченка «свинопасом» – є геніяльний автор «Кобзаря»…
Тої самої думки на державницькі змагання тримається і другий «гречкосій» Микита Шаповал. Вже на еміграції він хвалиться, як то він «писав ще в 1913 p.: «y нас нема предків, гідних пошани… Різні хами-розбійники, гетьмани… Культуру наших предків…сміло кидаємо в піч» [«Українська хата», Київ, 1913, стор. 305 – 306]. Ще одне осляче копито!
Так само проповідують і наші різні Тагори. Наші князі – були «насильники і чужинці». Натомісць ціла симпатія їх лежить по стороні «бродників», які в XIII в. «допомагали татарам супроти русинських князів» (термінологія «русинський» – не з краківського «Курієрка», а з книги «українського соціологічного інституту в Празі»). Всі їх симпатії лежать не по стороні будівничих княжої Руси, а по стороні «болоховців», які «краще згоджувалися визнати владу татарську, аніж владу чужого (?) важкого їм Данила. «Болоховці» – це були не наволоч, не голота, а «свободолюбні елементи». І всю цю саламаху пише під заголовком «Українська національно-державна традиція» п. Никифор Григоріїв, апостол нашого феллахства, persona grata, і сталий співробітник «Громадського Голосу». [Український соціологічний інститут в Празі, «Народознавство», І – III, 1931].
Бо коли Данило приносив тверду руку і вимагав твердої дисципліни, татари приносили «свободу», подібно, як і большевики, за якими теж і з тих самих причин пішли новітні «болоховці» Винниченки і Грушевські… Кінець, очевидно, скрізь був однаковий: «татари» жорстоко поглумились собі з «болоховців», але що спілка з татарами не дає соціального визволення – цеї науки «болоховці» витягти не могли…
А за ними ще і ще! В повній згоді з новозорянцем виступає і радикал. Якийсь – хай йому простить великий Нестор – якийсь Р. Літописець ганьбить пам’ять великих будівничих княжої Русі в «Громадськім голосі». Не можна ж допустити, щоб діяльність тих будівничих «ідеалізували»! Бо серед них панувало «братовбивство», вони «нищили народ» і взагалі були представники «середньовічної реакції», а на війні були такі жорстокі, що палили міста і «рубали впень» трудящий народ і вояків противника. Ті, що будували нашу державність, були просто злочинцями, які ніяк не хотіли запровадити «новий лад правди, справедливости і волі».
Правда, сам наш «гречкосій» Літописець мусить ствердити, що «наші князі були такі самі, якими були тоді всі інші князі і в інших народів», але коли наш народ досяг якогось рівня культури, то це зовсім не завдяки тим князям, але «всупереч злочинній роботі тих князів», тих «хамів і розбійників», всупереч всяким Мономахам, Ярославам, Мазепам і Хмельницьким… [«Громадський голос», 1938, ч. 3, Р. Літописець, Які були способи діяльности в нашім середньовіччі?] Ці князі – це були феодали, драпуги й нероби, які лиш пили, гуляли, непотрібної «слави добували», марнували народне добро на палаци, фортеці, собори і армію (такі були прокляті мілітаристи), різалися з половцями й печенігами (такі були ненаситні імперіалісти), не даючи працювати трудящому народові.
Отже, територіяльне об’єднання нашого народу, його оборона перед кочовниками, уможливлення мирної праці плугові орача, епоси про полк Ігоря та інші, які постали на тлі їх воєнних походів, величні церковні будівлі, християнство, наша «латина» – церковно-слов’янська мова, що вперше – разом з церквою – об’єднала націю в один організм, пам’ятки нашого письменства, спомини терпінь і змагань – все, чим ми живемо досі, що нам всякими способами прагнуть, але не можуть, видерти противники, все, що зробило з нас націю і з утратою чого ми нею перестали б бути, – оті правдиві новітні «хами і розбійники» називають сміттям, яке треба кинути до печі!
І чим це замінити? Наукою кретинів, що воюють з «ідолопоклончим культом нації», славлять царицю Катерину, поборюють «інстинкт державного насильства», проповідують «любов до північної Русі» і мудрість смирних індусів; наукою тих, що радять «стати понад усякі обиди і знущання»; які кажуть, що патріотизм має «неприємний для поступовця» присмак, які пропонують знищити, як «реакційну», концепцію боротьби за існування, а запровадити натомісць ідею, що з «демократично-прогресивними елементами» інших народів «треба дружити»… Собі ж вистане плекати «літературу, національні пісні, національні гімни, національні обходи, одяг, улюблені краски, потрави і проче». [«Нова зоря», 7 XII 1933] Ковбаса, чарка, гопак і вишивана сорочка, – як ознаки правдивого, не хижацького патріотизму.
пан Халявський – головний персонаж одноіменного роману Г. Квітки-Основ’яненка.