Чудо святого Владислава
Світлана Шакула
до 80-річчя Владислава Дворжецького
Владислав Дворжецький народився 26 квітня 1939 року в місті Омську в творчій родині. Мама Влада, Таїсія Рей, була балериною та хореографом, а батько, Вацлав Дворжецький, – театральним актором. Бабуся по мамі, Асланова Лідія Іванівна, теж працювала в театрі.
Владик з мамою. 1948 р.
І хоча Владик виріс в театральній атмосфері, бути актором він не бажав, бо добре знав театр зсередини, і це його не приваблювало. А ще він, як сильна особистість, хотів виділитися з родинно-театрального оточення та піти власним життєвим шляхом. Тому після закінчення школи (1956) Дворжецький вступає до медичного училища, отримує спеціальність фельдшера-акушера, а потім служить в армії – на посаді фельдшера-начальника аптеки медичного пункту полку (1959-1961). Владислав добре справлявся зі своїми обов’язками, бо був серйозною та відповідальною людиною, а на дозвіллі організовував різноманітні вистави та заходи – намагався розвеселити товаришів. Це прагнення – радувати людей – було притаманне Владу завжди, і недарма його називали людиною-святом.
Восени 1964 року Дворжецький повертається в Омськ, щоб поступати в медінститут, але документи туди вже не приймали, тому він вирішив піти в театральну студію, і згодом театр настільки захопив Влада, що медицину він вирішує залишити остаточно. Великий вплив на становлення актора Дворжецького мав викладач студії Юрій Шишкін – з ним Влад обговорював постановку вистав, розбирав творчість Гоголя, Достоєвського, Гаршина, Булгакова.
По закінченню студії Дворжецький працює в омському драматичному театрі, але через півтора року вирішує кинути театр та піти в геологи – його перестали задовольняти ролі, репертуар, постановка, і в 1972 році він скаже в інтерв’ю:
– Якби я не став кіноактором, то пішов би єгером у ліс або робітником в геологічну партію. Можливо, професію міняти корисно. Завжди треба піти вчасно.
А ще Владу не подобалось, що йому, як актору-початківцю, давали переважно епізодичні ролі. З однієї сторони, він хотів попробувати себе в усьому і просив різноманітні ролі, а з другої – не дуже й домагався головних ролей, бо добре знав, що його гру будуть порівнювати з грою батька. І 29-річного актора це дратувало, бо він не збирався копіювати Вацлава – і з гордості, і тому що не любив повторюватися. А ще Владислав хотів відкрити щось нове в своїй роботі і пізніше так і зробив – велику увагу в своїй творчості надавав міміці та мовчазним сценам. В цьому мистецтві він досяг таких професійних висот, що багатьом глядачам гра Дворжецького здавалася магією.
Дворжецький в телевиставі. 1967 р.
Зима 1968-1969 років стала вирішальним етапом в житті Влада – він серйозно готувався до роботи геолога, але саме в цей час йому запропонували роботу в кіно, і трапилося це так. В 1968 році в омський театр заїхала асистент режисера С. Самсонова, Наталія Коренєва, котра шукала акторів для фільму «Кожного вечора об одинадцятій», і їй, як антигероя, порадили Дворжецького. Зі слів самого актора, він здався їй витрішкуватим та смішним, тому вона й взяла його фотографії. І хоча у фільм Самсонова Дворжецький так і не потрапив, його фотографії побачили Алов та Наумов, що готувалися до зйомок фільму «Втеча». Вони одразу запросили омського актора на кіно-проби – він їм здався яскравим представником антигероя. Таке враження від образу Дворжецького складалося не тільки від його зовнішності, а й від того, що він був сильною та незадоволеною собою особистістю – постійно прагнув до самовдосконалення. І під час кіно-проб режисери все більше схилялися до думки, що в ролі Хлудова, найвизначнішого героя Булгакова, треба задіяти саме Дворжецького:
– Ми відчували у Влада такий потенціал, який не можна було розміняти на маленьку роль. Його тема – це тема сильної та глибокої людини.
Дуже рідко акторам випадає шанс зіграти в такій масштабній картині, як «Втеча», а Владу випав такий шанс, та й ще ключова роль. Робота над образом Хлудова була найвищою вершиною в творчості Дворжецького – пізніше в нього будуть різноманітні ролі, але такої грандіозної вже ніколи, тому що й фільми такі грандіозні не часто створюються.
Дворжецький у фільмі «Втеча». 1969 р.
Критики того часу зазначали:
…Головне відкриття фільму «Втеча» – це Владислав Дворжецький в ролі генерала Хлудова. Цей актор грає з вражаючою силою, на грані людських можливостей. Він не просто грає, а неймовірно талановито передає високу трагедію Совісті та Розплати.
…Владислав Дворжецький чудово зрозумів та відчув письменника Булгакова, в творах якого правда подій та характерів часто вища за власне розуміння автора. Булгаков не описує битви революційні, він показує битви внутрішні – битви, що відбуваються в душах людей, життя яких перевернула та зламала революція… І артист Дворжецький талановито передав цю внутрішню битву – через муки совісті свого героя, через його душевну драму.
Після зйомок у фільмі «Втеча» Дворжецького запросили на роль злодія в картині «Повернення «Святого Луки». В цьому детективі Влад продемонстрував нові грані свого акторського таланту і зумів «переграти» досвідчених акторів – його герой вийшов настільки яскравим та нестандартним, що повністю перетягнув на себе глядацькі симпатії, і пізніше актор скаже в інтерв’ю:
– На мене посипались пропозиції грати жахливих бандитів. А бандити мені не цікаві, я хочу грати людину. Нехай таку, що помиляється, але людину повноцінну. Мені близькі та зрозумілі сучасники зі складним духовним світом.
Згодом про Дворжецького та його незвичайний талант дізналися режисери всіх кіностудій країни, і зразу ж почали запрошувати його у свої фільми. Але Влад, маючи гіркий досвід роботи в театрі, до пропозицій в кіно ставився дуже вибірково і згоджувався лише на таку роботу, котра зацікавлювала його своєю новизною. Зокрема, він мріяв знятися у Андрія Тарковського, і в 1971 році його мрія здійснилася – Дворжецький зіграв пілота Бертона у фільмі «Соляріс».
І хоча Владислав вважав, що в кіно його привів щасливий випадок, кореспонденти, що брали у нього інтерв’ю, називали свої статті «Закономірна випадковість» та «Закономірне везіння», звертаючи увагу на те, що у такого талановитого актора інакше і бути не могло.
Дворжецький у фільмі «Земля Саннікова». 1972 р.
Другим позитивним героєм у фільмографії Дворжецького став Олександр Ільїн – мужній романтик та першовідкривач «Землі Саннікова». Цей герой був дуже близьким актору по духу – він теж мріяв відкрити щось нове та грандіозне…
1972-1973 роки стали для Дворжецького найбільш плідними в кіно, але особливу надію він покладав на роль письменника Галана в картині «До останньої хвилини». Втілюючи на екрані цей образ, Влад хотів піднятися до висоти Хлудова, але жахлива ідеологічна направленість картини звела нанівець всю його талановиту гру. Зате в наступному, 1974 році, Влад зіграв фашистського офіцера Хольца у фільмі «Єдина дорога» і знову піднявся на недосяжну висоту – своєю неймовірною магією він затьмарив майже всіх позитивних героїв картини.
В 1975 році Дворжецький стає капітаном Немо – в однойменному романтичному серіалі. Роль благородного Володаря підводного світу зробила Дворжецького ще більш популярним та перетворила на улюбленого актора всіх поколінь.
Феномен Владислава Дворжецького полягає в тому, що він був Володарем Духу, і таких же Володарів Духу створив на екрані. Влад переконливо довів – головне, не скільки ти прожив, а як прожив; головне, не скільки ти зіграв ролей, а як зіграв. Дворжецького можна порівняти з зіркою, котра 30 років накопичувала енергію, а потім так яскраво палала, що через 9 років згоріла до кінця:
А для звезды, что сорвалась и падает,
Есть только миг, ослепительный миг…
Будучи за вдачею Володарем Духу, Владислав Дворжецький і людські почуття передавав з відповідним розмахом та глибиною – якщо інші актори передавали трагедію земної людини, то Владислав передавав трагедію Сина Божого. Талановита гра Дворжецького, зокрема гра поглядом – це художні картини в кінематографі, які за силою почуттів можна зрівняти з шедеврами образотворчого мистецтва – картинами Андрія Рубльова, Леонардо да Вінчі, Михайла Врубеля.
Режисер Олександр Свєшніков сказав:
– Дворжецький був унікальною особистістю, унікальною в усьому – в житті, в творчості, в думках, вчинках. Тільки така Надлюдина, як він, міг створити на екрані Хлудова, капітана Немо, Бертона, Ільїна. Його особистість настільки велика, що не вписується навіть в ці дивовижні ролі, він все-рівно більше цих ролей, глибше, незбагненніше. Саме його особистість, його душа, а не тільки ролі, притягували глядачів до екрану.
Вацлав Дворжецький, режисер Сергій Тарасов та Владислав Дворжецький під час зйомок фільму «Зустріч на далекому меридіані». 1976 р.
В 1976 році Влад приступає до роботи у фільмі «Зустріч на далекому меридіані». Роль американського вченого-фізика, котрого мучить совість за причетність до створення ядерної бомби, стала передостанньою роботою Дворжецького в кіно.
Помер Владислав Дворжецький 28 травня 1978 року в місті Гомелі – під час гастролей в Білорусії. В цей день в місті була велика гроза – сама природа оплакувала Відхід Великої Людини.
Все життя Дворжецького можна сміливо назвати чудо святого Владислава, бо в даному випадку Святий – це високодуховна та порядна людина, діяльність якої благотворно впливає на людей. Владислав мав таку сильну енергетику, що буквально зачаровував нею всіх оточуючих.
В юності Дворжецький мріяв стати лікарем – він і став лікарем, але духовним – чистотою своєї душі він лікує людей до цих пір!..
Фільмографія Владислава Дворжецького
1. «Втеча» – генерал Хлудов» (1971).
2. «Повернення «Святого Луки» – Карабанов-«Граф» (1971).
3. «Соляріс» – пілот Бертон (1972).
4. «Нам ніколи чекати» – отаман Орлов (1973).
5. «Земля Саннікова» – Ільїн (1973).
6. «Зарубки на пам'ять» – комуніст Радукан (1973).
7. «За хмарами небо» – Сергій Руднєв (1973).
8. «До останньої хвилини» – письменник Гайдай (1974).
9. «Назад повернення немає» – Микола Нікітін (1974).
10. «Відкрита книга» – Дмитро Львов (1974).
11. «Сад» – відвідувач фотоательє (1973).
12. «Єдина дорога» – гауптштурмфюрер Хольц (1975).
13. «Капітан Немо» – капітан Немо (1976).
14. «Там, за горизонтом» – Сергій Руднєв (1976).
15. «Легенда про Тіля» – король Пилип (1977).
16. «Юлія Вревська» – імператор Олександр (1978).
17. «Зустріч на далекому меридіані» – Нік Реннет (1978).
18. «Однокашники» – Микола Лобанов (1978).
Бюст Дворжецького для надмогильного пам’ятника. Автор – одеський скульптор Олена Філатова.
Озвучування
1. «Ризик» – розвідник Курц (1970)
2. «Гойя або тяжкий шлях пізнання» – іспанський кардинал (1971)
3. «Рудобельска республіка» – комунар Соловей (1971)
4. «Відкрита книга» – юний Дмитро Львов (1973)
5. «Насімі» – полководець Довлет-бей (1974)
6. «Капітан Немо» – військовий міністр Франції (1976)
7. «Вітер «Надії» – офіцери корабля (1977)