Фільму «Втеча» – 45 років!
Світлана Шакула
Михайло Булгаков в усіх своїх творах, до якого б жанру вони не належали, завжди піднімав глибокі моральні та етичні проблеми.
Вся творчість цього письменника нагадує внутрішнє клекотання гарячих підземних струменів, котрі, вириваючись назовні, не залишають читачів байдужими.
А до театру Булгаков ставився з особливою любов’ю: він не просто писав ролі, а глибоко входив в образи своїх героїв – міг кожного з них показати, зіграти, детально розказати біографію, описати характер, думки, звички.
В 1926-1928 роках письменник створює один з кращих своїх творів – п’єсу «Втеча» – про долю людей, які не сприйняли революцію. І хоча Горький і Немирович-Данченко називали цю п’єсу чудовою комедією, за сталінських часів ставити її забороняли – лише в 1957 році відбулася перша прем’єра «Втечі».
Російське слово «бєг» означає і втечу, і біганину, і біг, а для Булгакова назва п’єси означала ще й перебіг часу, плин життя. Так як мова у п’єсі йде про тих, хто втікав від революції, українське слово «Втеча» найбільше відповідає її змісту.
В 1968 році режисери Олександр Алов та Володимир Наумов приступили до екранізації п’єси «Втеча», включивши в свою картину й інші твори Булгакова, зокрема фрагменти з роману «Біла гвардія» та п’єси «Дні Турбіних».
В 1970 році фільм було створено, але тогочасне радянське керівництво не поспішало давати дозвіл на його показ – ідеологічним чиновникам не подобалося, що у фільмі представники білогвардійського руху були зображені досить симпатичними людьми.
Лише в січні 1971 року фільм вийшов на екрани й одразу ж завоював глибоке визнання глядачів.
Фільм «Втеча», анонс в журналі «Спутник кинозрителя», № 2, 1971 р.
Поетично-філософська картина «Втеча» розповідає про народження нового світу на уламках старої російсько-імперської ідеології. Цей світ ще зовсім юний та недосвідчений – як хлопчина з друкарською машинкою на бруківці історії, і в той же час прекрасний та життєстверджуючий – як музика червоногвардійського оркестру та наступу…
Але чистоту нового світу буде спотворено – у фільмі це показано через прання червоного прапора – натяк на політичні репресії в комуністичній Росії, а також через фінальний епізод першої серії – з Петьком Щегловим на коні. Ця сцена взагалі навіює містичний жах – чи то дитину підставляють під кулі, чи то до абсурду доводять ідею…
Через красу зимової природи в картині показано духовну чистоту Росії – ради неї головні герої й повертаються з еміграції. Колись вони покинули цю красу, втікаючи від революції, але так і не змогли втекти – як не змогли втекти від себе, від своєї долі, від своєї батьківщини…
В першій серії «Втечі» йдеться про останній революційний рік – 1920, а образ Романа Хлудова, командуючого фронту Криму, став у фільмі символічним образом епохи – з усіма її мінусами та плюсами. В Хлудові поєдналися – аристократизм і жорстокість, обов’язок і розгубленість, професіоналізм і трагізм. У виконанні актора Владислава Дворжецького ця суміш набула величезної вибухової сили – вражала!.. захоплювала!.. приголомшувала!..
Дворжецький згадував про роботу над образом Хлудова:
«Мені потрібно було показати людину, котра пережила ідейну, політичну та моральну кризу…
…Спочатку режисери хотіли задіяти в моїй акторській грі те, що Хлудов (по п’єсі) любить міняти інтонацію, але пізніше виявилось, що й Ульянов любить міняти інтонацію і робить це надзвичайно майстерно…
Виходило, що Хлудов – як всі…
Він – стиснутий зсередини, весь в собі, готовий до вибуху, існує на грані цього вибуху – як всі? Його роздирають протиріччя, і він – звичайний? Та в нього і «втеча» не та, що в усіх! Адже він не ногами біжить з Росії. В нього «втеча» – всередині, причому в різні сторони…
Хлудова потрібно було якось виділити… І почалися пошуки…
Я вже не кажу про те, що мій герой іноді чинить благородно – пам’ятаєте сцену з медальйоном? – це зовсім інше… Хлудов мав стати найтрагічнішою фігурою у фільмі…»
Саме таким і вийшов Хлудов у виконанні Дворжецького – глибоко трагічним персонажем. Інші ж герої фільму вийшли такими, як їх і задумав Булгаков – трагікомічними та комічними, а талановита гра всіх акторів надала їм своєрідних та яскравих рис.
Зокрема, генерал-майор Чарнота (М.Ульянов), що у військових обставинах проявляє себе як відважна та кмітлива людина, в еміграції опускається на суспільне дно і йде просити милостиню, бо торгівельний заробіток не вважає себе гідним.
…Університетський викладач Голубков (О.Баталов) намагається завжди чинити благородно, але поняття честі в нього теж однобоке, бо, щоб допомоги коханій Серафимі, він вирішує поїхати до її колишнього чоловіка та попросити грошей…
А Серафима Корзухіна (Л.Савєльєва), маючи сміливість привселюдно звинуватити командуючого фронтом у звірствах та хитро викрутитися з лап контррозвідки, не здатна кинути виклик побутовій бідності і теж, я і Чарнота, готова опуститися на суспільне дно…
Лише комерсант Корзухін (Є.Євстігнєєв) та подібні йому люди, для яких поняття батьківщини тотожне лише поняттю грошей, не зазнають особливих страждань від революцій – вони й за кордоном продовжують процвітати, але їх цвітіння схоже на грибкову цвіль…
У фільмі «Втеча» автори дуже виразно показали – що доля кожної людини тісно зв’язана з долею своєї батьківщини, без якої життя іноді втрачає сенс. Саме про це й говорить нащадок запорожців Григорій Чарнота:
– Якщо дуже захочеш, можна випросити все! Гроші, славу, владу, але тільки не батьківщину, панове… Особливо таку, як моя…
В 1971 році критики писали про фільм Алова і Наумова:
…Нова кінокартина Олександра Алова та Володимира Наумова – широке полотно про рушійні сили історії в один із її переломних моментів, про те, чим живе людина, в чому її велич і в чому нікчемність…
…У фільмі «Втеча» трагедія змішалася з фарсом, комедія з драмою, Біблія з фейлетоном. В цю суміш вриваються потойбічні видіння одного з персонажів. І все це буде бігти в шаленому ритмі…
…Ворога не потрібно зображувати слабим і тупим – ворог був розумним та відважним – тим більша наша слава!..
…Незабутнім епізодом, що просто перехоплює горло, є музика військового оркестру. Цей оркестр, що, вириваючись з багнюки, грає величний марш перемоги, є символічним пам’ятником свободі!
…Владислав Дворжецький грає Хлудова з вражаючою силою, можливо, на грані людських можливостей. Він не просто грає, а неймовірно талановито передає високу трагедію Совісті та Розплати.
…Видатні актори Євстігнєєв та Ульянов подарували нам незабутню сцену – сцену картярської гри. Це клоунада, це балаган, це чорт знає що! І глядачі в кінотеатрі аплодують їм! Тут вже не важливо, що це – театр, кінематограф чи концертний номер. Це – найвищий прояв артистичності!..
В уявленнях багатьох радянських митців революційні події 1917-1920-х років були боротьбою за суспільну рівність, боротьбою за краще життя. Рівність була встановлена, але ціною великих жертв, і Булгаков в своїй творчості подає тонкий психологічний аналіз цих жертв, зокрема жертв приречених. А п’єсі «Втеча» письменник надає містичний відтінок і називає картини снами. Як часто в наших снах реальність переплітається з нереальністю, так і в п’єсі трагедія змішалась з комедією, символічне з побутовим, правда з містикою…
У фільмі, як і в п’єсі, теж багато символічного.
Зокрема, смерть борця за новий світ показана велично та пафосно, а самогубство білих офіцерів – комічно.
Білий головнокомандуючий та його гоп-компанія, що втікають із Севастополя, схожі на тарганів, що розбігаються в різні сторони, а ченці монастиря з їх молитвами нагадують клоунів…
Генерал же Хлудов символізує вічного вигнанця, трагедія якого посилюється ще й тим, що він чудово розуміє своє становище, а потойбічні видіння Хлудова є наче сценами Вищого Суду в Небесному Царстві…
Картина «Втеча» актуальна і в наш час, бо як колись в далекому 1920 році врангелівська армія тікала з Криму, так і сучасні агресори рано чи пізно покинуть всі українські території, захоплені силою та брехнею.
Сучасні «корзухіни» – це українсько-російські «бандюковичі», що втратили свої прибуткові володіння, а тепер вкладають величезні гроші у військову техніку, щоб хоч частину України втримати під своєю владою.
А сучасні «хлудови» – це військові керівники окупованих територій, які сьогодні виконують накази «бандюковичів», а завтра, якщо не перед людьми, то перед власною совістю будуть нести відповідальність за всі злочини, здійснені в ім’я неправедної ідеї.
І картина «Втеча», створена 45 років тому – яскраве тому підтвердження!
…І все ж таки в чому чарівність цього фільму? Чому його можна дивитися багато разів і кожного разу отримувати неймовірне задоволення?..
Це – велика таємниця кіномистецтва! Таємниця, яку буде розгадувати не одне покоління кінознавців.
Але з впевненістю можна сказати одне – фільм «Втеча» вражає своєю величчю! Величчю драматургії та постановки, величчю акторської гри та операторсько-композиторської роботи, величчю подій світової історії та її учасників. І хоча в більшості героїв фільму – застарілі ідейні погляди, кожен з них має своєрідну шляхетність та іронічне усвідомлення власних помилок…
Якщо В.Шекспір сказав: «Все наше життя – театр, а люди в ньому – актори», то О.Алов і В.Наумов вслід за М.Булгаковим повторюють: «Все наше життя – цирк, а люди в ньому – клоуни…»
Світлана Шакула – історик-мистецтвознавець, автор книги «Феномен кіноактора Владислава Дворжецького». Опубліковано 14.07.2015 р.