Фільм-шедевр про творчу особистість
Світлана Шакула
В 1966 році на телеекрани України вийшов документальний фільм «Симфонія», створений режисером «Укртелефільму» Ростиславом Синьком. І хоча лейтмотивом цієї картини стала Третя симфонія Бориса Лятошинського, мова у фільмі йде про диригента Стефана Турчака, котрий цю симфонію разом з оркестрантами озвучував.
Турчак був диригентом особливим – він не просто диригував, а разом з оркестром грав усім своїм тілом – мімікою та жестами передавав тембр та мелодію кожного інструменту…
Кадр із фільму «Симфонія» («Укртелефільм», 1966 р.)
Саме це й зацікавило режисера Ростислава Синька, саме це він і передав у своєму фільмі, саме це й захоплює глядачів «Симфонії»!..
Ростислав Синько згадував:
– Це було 1965 року на схилах Дніпра – на естраді виступав київський державний симфонічний оркестр. І за диригентським пультом я, режисер-початківець, побачив унікальну особу – диригента. Саме побачив, а не почув. Можливо тому, що в мене зорова пам'ять сильніша за слухову, а можливо тому, що я хотів побачити те, що мене найбільше хвилювало – я побачив в цьому чоловіку, ім’я якого зараз відоме в усьому світі – Степані Турчаку – унікальний матеріал для створення телевізійного фільму.
Турчак в той момент виконував «Віденський вальс». І я побачив, ну просто зорово, дивовижний фільм. Я побачив чарівну експресію музики та краси. Все це поєдналося в моєму уявленні в таку ідеальну композицію, що важко було придумати щось інше, особливо в порівнянні з тим, коли ми знімали сталеварів, шахтарів чи колгоспників (все те було досить нудно, хоча й досить ідейно).
І в мене одразу зародився фільм, прямо там – на естраді. Я зрозумів, що повинен зняти цього чоловіка. Стефан, до речі, лише недавно з’явився в Києві, але дуже швидко став популярним – і не лише своєю красивою виразністю, благородством та явним талантом, а ще й тим, що вперше в історії цього оркестру звертався до виконавців рідною українською мовою…
Під час репетицій та концерту Стефан був настільки енергійним, що, здавалося, не диригував, а сам співав ту симфонію, яку грали музиканти. Тому я так і назвав свій фільм – «Симфонія».
…Сценарій документального фільму режисера Синька спочатку був невеличким, бо мав на меті розказати про роботу симфонічного оркестру над «Віденським вальсом», але Турчак не погодився: «А чому «Віденський вальс? То ж дрібничка. Давайте краще візьмемо Третю симфонію Лятошинського: оце – великий твір».
Кадр із фільму «Симфонія» («Укртелефільм», 1966 р.)
В 1960-і роки симфонія № 3 Бориса Лятошинського була напівзабороненим музичним твором, але Стефана Турчака вона зацікавила саме своїм символізмом і він вирішив реабілітувати небажаний твір.
І у фільмі «Симфонія» режисер чудово передав цей стиль символізму – не тільки невгамовною енергією диригента, а й творчою енергією Києва 60-х років – ранковим пробудженням широких вулиць, будівельними кранами нових кварталів, масивними колонами класичних будівель, чудернацькою архітектурою модерну, мирним відпочинком міських жителів.
Борис Лятошинський в Третій симфонії відобразив життя в усіх його проявах – трагічних та ліричних, пафосних та ніжних, а режисер Синько показав все це мовою кінематографу. Унікальність його картини полягає не лише в своєрідному музичному жанрі, а й в тому, що вона створена без будь-яких коментарів.
Все, що потрібно було сказати – сказали дві творчі особистості – композитор Лятошинський та диригент Турчак, а режисер Синько лише оформив їх творчість в телевізійний фільм. Але як оформив! Він зумів побачити музику не тільки в кожному русі диригента, а й в кожному пейзажі велелюдного міста, в кожному його жителі, в кожному слухачі філармонії!
Фільм «Симфонія» знімали протягом місяця, але при монтажі кінострічки виникли величезні труднощі – просто пекельні технічні муки…
Та воно було того варте, бо в результаті створено картину, котра стала шедевром документального кіно і навіть сьогодні сприймається самобутньо та по-новому. Кінострічка «Симфонія» стала яскравим прикладом того, як народжується твір мистецтва – через глибоке бажання та натхнення творців.
Кадр із фільму «Люди плато Путорана» (студія Дворжецького, 2014 р.)
А із сучасного кінематографу на фільм Ростислава Синька найбільше схожі фільми режисера Свєшнікова (студія Дворжецького), бо головні герої в його картинах теж творчі особистості – різноманітні явища природи, талановито оформлені в оригінальну музику…