Фільм «Етюди про Врубеля»

Світлана Шакула

(студія імені О. Довженка, 1989 р.)

Оскар Уайльд сказав: «Глядача, а не життя – ось що, власне, відображає мистецтво».

І фільм «Етюди про Врубеля», створений на студії імені Олександра Довженка, саме про це і свідчить – його автори передали в картині власне бачення складного та неповторного мистецтва Михайла Врубеля. Не могли постановники фільму стояти осторонь і від суспільних подій, котрі відбувалися тоді в Києві, а це був період, коли почали відновлюватися духовні традиції, зокрема віра, релігійні обряди, церковні храми. Тому до фільму були включені документальні кадри про святкування 1000-річчя хрещення Русі.

Саме з цих кадрів і розпочинається фільм – з зібрання біля пам’ятника Володимиру Хрестителю, з хресного ходу по Києву, зі святкової служби у Володимирському соборі. Цими ж кадрами, зокрема присутністю кіноакторів у натовпі прихожан, і завершується картина.

І такий підхід автори-постановники вибрали не випадково, адже головний акцент в кінокартині вони зробили на церковних роботах М. Врубеля, котрі він створив під час свого перебування в Києві в 1884 – 1889 роках.

Назва фільму «Етюди про Врубеля» теж вибрана не випадково, адже кожен етюд – це наче окрема серія, котра розповідає про один з епізодів життя художника, про його душевні устремління та результати творчої роботи. Що важливо, автори фільму, постановник Леонід Осика, він же автор сценарію разом з Сергієм Параджановим, розповіли нам не тільки про те, які роботи Михайло Врубель створив у Києві, але й про його майбутні картини, точніше, про те, які емоції він переживав для їх створення.

Починається фільм з етюду «Київ, 1885 рік», в якому показано святкування Великодня 1885 року та красу численних київських храмів. Ці сцени пояснюють глядачам те, чому Врубель саме Київ вибрав для початку своєї професійної діяльності.

Другий етюд, «Богородиця», розповідає про ікони Кирилівського іконостасу, створені художником у Венеції. В цьому епізоді зроблено не зовсім вірний натяк на те, що Врубель начебто хотів приховати інформацію про Емілію Прахову, головний прототип, що послужив йому для створення образу Богородиці.

Але фільм Леоніда Осики – це художнє бачення мистецтва Врубеля, і в ньому відображено не так справжні історичні події, як різноманітні думки та суб’єктивні погляди щодо особи художника, які навіть до сьогодні панують в суспільстві.

Третій етюд, «Східна казка», – найбільш символічний, але й найбільш емоційний, бо в ньому показані почуття, які нуртували в душі художника в 1985-1986 роках.

У невеличкій акварелі Врубеля «Східна казка» символічно передано долю художника, картини якого часто купують, наче жінок до гарему – згідно власних смаків та уподобань. Примхливість покупців Михайло Врубель сповна зазнав вже в Москві, але ще в Києві відчував свою нелегку долю, тому й зафіксував це відчуття в картині на тему з життя деспотичного Сходу.

В цьому епізоді передано не тільки загадкову красу східного мистецтва, зокрема візерунки перських килимів, але й зроблено натяк на майбутню картину Врубеля – «Бузок». Адже пишні бузкові кущі на крутих берегах гірської річки, де проходять дії сюжету, не можуть не привернути увагу своєю чарівністю та якоюсь незрозумілою тривогою.

В четвертому етюді, «Ескізи», розповідається, а точніше крупним планом показуються акварельні роботи, які Врубель створив як ескізи до розписів у Володимирському соборі. Особливу увагу в цих акварелях привертають охоронці в «Воскресінні», бо їх мускулисті руки нагадують руки Демона, якого художник створив вже в Москві, в 1890 р. І в цьому немає нічого дивного, адже Демон – це головна картина в творчості Михайла Врубеля, і до її створення він ішов не один рік.

В етюді «Ескізи» автори знову використали суб’єктивні спогади сучасників про художника, зокрема про шрами на його тілі та про його оцінку музеїв, як «покійницьких». Такий підхід до розуміння особистості Врубеля не зовсім вірний, адже думку лише однієї людини не можна брати за абсолютну істину, та й погляди художника на музеї та виставки з часом змінювалися.

Не слід також забувати, що генії – живі люди, тому теж можуть помилятися, хоча значних помилок в їх житті, як правило, не буває. І головним критерієм в оцінці їх мистецтва мусять бути не випадкові висловлювання, а глибокий аналіз їх робіт.

П’ятий етюд, «Передчуття», сумним курликанням прекрасних лебедів, котрим підрізають крила, викликає тривожне сум’яття – і в душі художника, і в душі глядачів… Цим епізодом показано передчуття Врубеля до створення його майбутньої картини – «Царівна-Либідь». Сумною є також процесія з катафалком, котра повільно просувається вулицею Київського Подолу – цей епізод є чудовою метафорою смерті всього застарілого та віджилого. Застарілою є також думка про начебто фатальну долю Врубеля, котру показано в образі жінки-черниці…

Червоною ниткою через увесь фільм проходить вірш О. Пушкіна «Не дай мне Бог сойти с ума», де особливо актуальними для долі художника-новатора, яким, безперечно, був Врубель, звучать строки:

Не дай мне Бог сойти с ума.

Нет, легче посох и сума;

Нет, легче труд и глад.

Не то, чтоб разумом моим

Я дорожил; не то, чтоб с ним

Расстаться был не рад…

Да вот беда: сойди с ума,

И страшен будешь как чума,

Как раз тебя запрут,

Посадят на цепь дурака

И сквозь решётку как зверька

Дразнить тебя придут.

Звичайно, в цих строках більшість глядачів угледить майбутню психічну хворобу Врубеля, але, за свідченням лікарів, котрі лікували художника, його хвороба ніяким чином не впливала на його мистецтво. Саме це й підкреслюють автори фільму, притримуючись думки, що рукою художника, та ще й такого, як Врубель, водить Бог. Саме тому деякі сцени фільму є абсолютно символічними – і розкидання з висоти церковних хорів ескізів картин, і випускання з кліток на ринку різних птахів – в цих діях героя передано прагнення митця до свободи у творчості – у виборі сюжету, у виборі стилю, у виборі техніки.

Тему божевілля, як тему нелегкої долі художника-новатора, підкреслюють і сцени з психічно хворими чоловіками, зокрема сцена з божевільним старим, котрий вилазить з великого пакувального ящика (з-під ікони) та промовляє: «Де я?.. Що зі мною?.. Не бийте мене, не треба, не бийте…» І цей старий не випадково схожий на режисера Сергія Параджанова, котрий зазнавав жорстоких переслідувань з боку чиновників від культури та репресивних органів влади.

У шостому етюді, «Володимирський собор», розповідається про розгляд ескізів Врубеля членами комісії, котра керувала зведенням Володимирського собору в 1880-1890-х роках. Ключова фраза цього епізоду вкладена у вуста головного героя: «Щасливий той, на долю якого випала можливість розписувати великі храми – коли ти можеш доторкнутися до вічності…, до висоти духа…, до Господа нашого», бо саме вона пояснює той факт, чому Врубель залишив Академію в Петербурзі, приїхав до Києва та залишався там п’ять років, незважаючи на те, що його картини (після закінчення реставраційних робіт в Кирилівській церкві) часто-густо не визнавалися, а якщо й оцінювалися, то дуже дешево.

Але головними в цьому епізоді є, безперечно, акварельні роботи Врубеля – «Ангел з кадилом та свічкою», «Оплакування Христа», «Воскресіння», які показані таким чином (повільно та крупним планом), що передають надзвичайну глибину почуттів їх персонажів.

В кінці ж епізоду дуже вдалими та логічними стали слова О. Пушкіна:

О люди! Жалкий род, достойный слёз и смеха.

Жрецы минутного, поклонники успеха!

Как часто мимо вас проходит человек,

Над кем ругается слепой и буйный век,

Но чей высокий лик в грядущем поколенье

Поэта приведёт в восторг и умиленье!

Сьомий етюд, «Демон», розпочинається зі звучання опери «Демон» (музика Рубінштейна, лібрето Висковатого на поему Лермонтова).

Михайлу Врубелю подобалося все, що було зв’язано з його улюбленим поетом, адже і над своїм Демоном він працював, натхненний лермонтовским героєм.

Образ Демона – це образ Богоборця, тобто людини, котра виступає проти застарілих понять та уявлень. Демони Лермонтова та Врубеля – це абсолютно новаторські образи у мистецтві, і риси Богоборців так чи інакше присутні в більшості персонажів цих творців.

Епізод «Демон» у фільмі є досить доречним, адже процес створення цього образу проходив у художника протягом кількох років, про що яскраво свідчить лист батька Врубеля до доньки Анни, написаний 6 вересня 1886 року:

«Миша говорит, что Демон – это дух, соединяющий в себе мужской и женский облик. Дух не столько злобный, сколько страдающий и скорбный, но при всём том дух властный и величавый. Положим так, но всего этого в его Демоне ещё далеко нет. Тем не менее, Миша предан своему Демону всем своим существом, доволен тем, что он видит на полотне и верит, что Демон составит ему имя».

У восьмому етюді, «Безсоння», найважливішою є сцена з сильним вітром, майже бурею, котра колихає кущі бузку і проти якої Врубель стоїть, піднявши руки, наче відтворюючи головну ідею лермонтовської поезії «Парус»:

А он, мятежный, просит бури,

Как будто в бурях есть покой!

Після бурі почуттів, що нуртували в душі художника, потрібен був відпочинок, і таким відпочинком стала для нього робота в цирку. В етюді «Вершниця» не показано діяльності Врубеля, але зі спогадів сучасників відомо, що художник виконав близько 400 ескізів циркових костюмів. Не виключено, що Врубель працював і над художнім оформленням циркових вистав, адже такий трудоголік не міг довго сидіти без роботи, про що і свідчить одна зі сцен фільму – розмова з лікарем.

Дуже доречними звучать слова, сказані героєм про циркову наїзницю Анну Гаппе:

«Ця вершниця, з її простодушним та граційним мистецтвом, ввійшла в моє життя, як сон одинокого дитячого серця; вона була дорога мені, як буває дорогим ковток прозорої джерельної води серед витончених екзотичних блюд».

Завершальним епізодом фільму став етюд «Врубель», в якому показані настінні розписи та ікони, створені художником для двох храмів – Володимирського собору та Кирилівської церкви.

Загадковість картин Врубеля полягає в тому, що їх краса відкривається глядачам не відразу, а поступово, примушуючи їх думати, мислити, підніматися у своїх роздумах до вершин філософії. Але навіть ті глядачі, котрі не розуміють картин Врубеля, зачаровуються їх величною красою, бо мистецтво такого генія діє на людей підсвідомо…

І ось цю загадковість, магію підсвідомого впливу мистецтва на душу глядачів талановито показали автори фільму «Етюди про Врубеля». Головну роль виконав Давид Гіоргобіані, а озвучував його, як і слова автора, Олексій Сафонов.

У фільмі звучить чудова музика Скрябіна, Рахманінова, Рубінштейна, а акварельні копії ескізів Врубеля, котрі для фільму виконали художники Георгій та Сергій Вербицькі, були передані до фондової колекції Національного заповідника «Софія Київська».

26 травня 2020 р.