Обрі де ла Мотре (1727)
Луняк Є.
З «Подорожей Європою, Азією та Африкою» Обрі де ла Мотре [291] (1727)
Про отримання в Константинополі повідомлень стосовно поразки шведів під Полтавою й обставин втечі Карла ХІІ з Мазепою до Бендер
Р. 411. – На початку липня один терміновий московський кур’єр, про якого я говорив, що був відправлений в день Полтавського діла, прибув до Константинополя з новиною про цю битву. Стосовно неї він додавав, що шведський король або загинув, або взятий у полон. Мсьє Толстой [292] повідомив цю звістку візиру та всім іноземним міністрам, за виключенням мсьє Феріоля [293], якого він розглядав (незважаючи на його теперішнє становище), як занадто доброго шведа, щоб зрадіти цьому.
Два чи три дні по тому, ага очаківського паші «воскресив» цього володаря, сказавши, що залишив його шведську величність у доброму здравії
Р. 412. – поблизу цього міста, з близько тисячею шведів, не рахуючи генерала Мазепу та його козаків, котрі перебували тут в ще більшій кількості, це не рахуючи поляків… Хоча все, що він [Карл ХІІ – Є. Л.] зробив, викликало в християнській Європі найрізноманітніші думки стосовно його дивовижної доблесті та успіхів цього нового героя, який поширював одночасно навколо себе захоплення, жах і заздрість; можна було зрозуміти, що під Полтавою він був переможений, скоріше, самим собою, ніж царем.
Хоч Карл ХІІ і мав добру частину з тих 20 мільйонів, вивезених з Саксонії та Польщі (не кажучи вже про скарби генерала Мазепи, який перейшов на його бік), його армії бракувало всього того, що є необхідним для підтримання свого існування. З іншого боку, вона була вкрай виснажена переходами, які їй довелося зробити через
Р. 413. – пустелі, або через місця, які цар перетворив на них, спаливши та вивізши при відступі все, що могло б підтримати цю армію. В такому становищі вона була змушена давати й отримувати цю битву, і вона її програла. Король сам був змушений тікати з купкою людей, яким пощастило вирватися, й шукати 18 червня [294] 1709 р. свій подальший порятунок.
Я міг би лише наскучити, якби почав повідомляти тут про обставини цієї програної баталії, про яку було стільки повідомлень, хоча мені відомо багато з цих обставин, які я отримував не лише з публічних реляцій, але також і від тих людей, які змогли уникнути сумної участі, тобто те, що повідомляли мені шведські офіцери, яких я зустрічав поблизу Бендер. Я обмежуся тільки тим, що повідомлю найголовніші подробиці, які я почув від них і які мені здаються найбільш цікавими щодо наслідків цієї битви, з яких більшу частину мені довелося побачити на власні очі.
Деякі з їхніх товаришів, які потрапили в полон і змогли звільнитися завдяки своїй кмітливості, після тієї днини, такої фатальної для Швеції, казали мені, що переможний цар у свою чергу, наказавши вишикувати перед собою їхніх генералів і найголовніших офіцерів, дивився в очі кожному з них, запитуючи, «де його брат Карл», і, коли кожен відповідав, що не знає про долю того, він відказував: «Мені бракує тільки його, і я відправив на його пошуки Волконського [295] (Walkowsky)». Ось деякі обставини цієї справи.
Король, який через поранення в ногу був неспроможний сісти на коня, наказав принести себе на бойовище на ложі. Це ложе було розбите на друзки гарматним ядром, кінь, на якого він намагався сісти, також був убитий під ним, з великими зусиллями його вдалося видерти з цієї бійні, тому тоді здавалося, що, якщо він не загинув, то втратив свободу. Той же, побачивши всю безнадійність становища, дозволив себе переконати мсьє канцлеру Мюллерну та мсьє Понятовському, польському шляхтичу та генералу артилерії за наказом Станіслава, нового польського короля, а також кільком іншим, що знаходилися навколо нього, і він погодився перейти через Бористен або Дніпро, як ми називаємо його сьогодні, щоб уникнути полону до рук царя. З цією метою, він віддав наказ спалити великий обоз і перетнув ріку в ніч з 19 на 20 червня, з близько 18 сотнями людей, більше шведів, ніж поляків і козаків.
Мазепа, козацький генерал, котрий залишив сторону царя і переправився разом зі шведським королем, дбайливо рятував свою власну персону, якій загрожувала небезпека неминучої страти через озлобленість його царської величності, який вже наказав повісити його зображення. Він був одним з перших, хто почав кидати в Бористен все, що могло стати на заваді чи уповільнити його втечу, навіть великі скрині, повні білого срібла. Він переправився через цю ріку з усіма козаками, які змогли послідувати за ним. Але, оскільки було мало човнів, а вода була швидкою в цих місцях, не кажучи вже про досить широку відстань, багато з тих, хто наважились пливти зі своїми кіньми, там загинули. Однак о 10-й ранку король, що успішно переправився, сів у карету, яку було доставлено його величності через його поранення, разом з генералом Гордом (Hordh), котрого також було поранено. Все це розладнане військо почало похід через пустелі. Одні
Р. 414. – верхи, інші – пішки, оскільки бракувало коней. Деяких було розміщено у маленьких легких візках, які було завбачливо перевезено човнами з одного берегу річки на інший, оскільки ці люди мали поранення чи хворобу.
Цей перехід був невпорядкований через брак битих доріг. Не зустрічали в цій пустелі ні будинків, ні хиж, ні наметів, ні мешканців і, як наслідок, не мали ні їжі, ні навіть води. Якби не мали в якості провідників козаків, які зовсім не були тут чужинцями, вони б ризикували тут загинути, проблукавши та проголодавши довгий час, не знаходячи виходу звідси. Мені довелося побувати в тій місцевості за три роки по тому в пустелях, розташованих між Очаковом і Перекопом…
Тим часом мсьє Понятовський, проведений козаками, які знали, де можна знайти воду, для чого й відряджали час від часу когось для цієї справи, їхав попереду цього маршу, направляючись до Очакова, маленького укріпленого міста у гирлі Дніпра та Бугу, які вливаються разом в кількох милях нижче у Чорне море, про що я буду говорити грунтовніше в своєму оповіданні про подорож до Татарії.
Король, після шести днів переходу, прибув, нарешті, до північного берегу Бугу, в трьох милях від Очакова, й відправив мсьє Понятовського разом з секретарем Клінкенстромом до місцевого паші, щоб засвідчити йому повагу зі свого боку та просити в нього дозволу проходу через оттоманські землі під його управлінням. Вони ледве переправилися через Буг і ще не дісталися до міста, як один ага, якого цей паша направив до його величності з повідомленням про те, що він дізнався про його наближення від кількох татар, блукаючих степами, дуже шанобливо їх зустрів, сам пропонуючи все те, для чого ті посилалися. Він віз продукти, які були дуже доречні для тих людей, котрі були не стільки живі, скільки мертві від голоду та спраги, витримавши від семи до восьми днів путі.
Король перетнув Буг тільки 28-го вранці, лише на кілька годин випередивши російського генерала, якого він навіть бачив на іншому березі ріки, коли той забирав 500 його чоловік у полон, переважно шведів, ніж поляків і козаків. Їхня біда полягала в тому, що не було достатньо човнів для переправи. Навіть його величність, не маючи засобів, щоб перетнути цю ріку, був змушений очікувати дуже довгий час, через неквапність паші. Через це король ризикував потрапити в полон до ворога, що і сталося б, якби російський генерал, відправлений царем для переслідування, не наштовхнувся, на щастя, на сліди карети шведського комісара, котрий заблукав у степах, яку було сприйнято за карету його величності. Але, хоча цей володар не сумнівався, що росіяни його переслідують, він не виказував жодного страху, жодної нетерплячості
Р. 415. – протягом всього того часу, який йому довелося чекати на човни. Навпроти, він глузував з тих, хто проявляв подібні почуття. Не встиг він увійти до намету, який було зведено неподалік на цьому березі Бугу, коли очаківський паша прибув до його величності, щоб особисто засвідчити тому свою повагу, як наперед зробив це через агу. Він запропонував тому всі необхідні послуги, які міг надати, щоб негайно повідомити листом великого правителя про його прибуття до Оттоманської імперії, і запевняв, що його високість може відправити до будь-якого місця своєї імперії, через яке його величність бажав би пройти або де волів би зупинитися, необхідні накази, щоб його там прийняти та забезпечити поводження, відповідне його достоїнству. Очікуючи відповіді, він пропонував його величності оселитися в найкращому будинку Очакова, щоб тут відпочити.
Але король, подякувавши за ці турботи, вибачався тим, що має дуже мало часу, щоб тут перебувати. Між тим, камергер Гілленстерн (Cyllinstierna), який виступав у якості перекладача, зауважив паші про 500 полонених, взятих на іншому березі Бугу через нестачу човнів, щоб можна було їх переправити й уникнути російського генерала, як це можна було бачити. Паша висловив свій жаль з приводу цих сумних обставин, що мали місце, просив запевнити короля, що він не міг зробити щось більше через сильний брак часу, та приносив свої вибачення його величності. Камергер це зробив, і король їх прийняв.
Карл ХІІ наказав написати листа латиною до великого правителя, у якому повідомляв тому про своє прибуття та просив його покровительства, а також вільного проходу через свої володіння, до яких увійшов, щоб приєднатися до армії, залишеній у Польщі. Він пропонував тому в цьому листі оборонний союз. Його величність також наказав написати й іншого листа – великому візиру, у якому говорив те саме… Він відправив їх 2 липня до Константинополя у супроводі одного аги, якого відрядив паша, та придворного козака, який розумів лівонську та турецьку.
3-го числа ага, надісланий сераскиром з Бендер, прибув до короля, щоб засвідчити свою радість з приводу його прибуття до Оттоманської імперії і запропонувати послуги з боку свого хазяїна. Він привіз чудовий турецький намет і запросив його вирушити до Бендер. Король прийняв намет і запрошення й вирушив у похід 5-го зі своїми людьми. Протягом кількох льє його супроводжував очаківський паша, який дав йому декого зі своїх людей, щоб провести його величність у степах, що простягалися на 25-30 льє між Очаковом і Паланкою [296]. Він надав тому коней і повозки з усім необхідним, щоб забезпечити цього володаря та його свити під час всього шляху аж до Паланки. Бендерський паша віддав накази супроводжувати їх звідти до Бендер, згідно турецькому звичаю.
8-го вранці король прибув до Паланки, маленького містечка, поряд з яким знаходиться укріплення з такою ж назвою, на березі Дністра, в шести льє чи близько того від його гирла. Чверть години по тому, один мірза, тобто знатний татарин, засвідчив королю пошану, подібну до попередніх, з боку хана, й подарував йому повозку, вкриту рядном,
Р. 416. – до якої було запряжено четверо коней, а на ній розміщено намет. Його величність прийняв все це й уповноважив цього мірзу переказати слова подяки.
Продовжуючи свій рух маленькими денними переходами, король прибув у Бендери тільки 12 липня. Він був зустрінутий салютом з 36 гарматних пострілів і почтом з яничар, вишикуваних для урочистого прийому…
Р. 419. – Тоді цар, який переконав себе, що спроможний всього досягнути, почав вимагати від Порти генерала Мазепу з усіма козаками, які послідували за ним до Бендер. Візир, бажаючи надати люб’язність його царській величності, наказав звернутися до шведського короля з проханням про їх видачу. Однак його шведська величність відповів, що всі чужоземці, котрі прийшли разом з ним або приєдналися до нього в Туреччині, є для нього не менш дорогими, ніж його власні піддані, і, якщо вони поводитимуться добре, він їх розглядатиме й захищатиме як своїх. Якщо ж хтось з них буде винен у якихось порушеннях, він сам їх покарає. Проте смерть генерала Мазепи, яка прийшла незабаром, поклала кінець претензіям його царської величності.
De la Motraye Aubry. Voyage de Sr. A. De la Motraye en Europe, Asie & Afrique. – La Haye: Chez T.Johnson & J. Van Duren, 1727. – T. 1. – Х+472+23 р.
Повідомлення де ла Мотре про свою спільну подорож з Андрієм Войнаровським до Бендер у травні 1711 р.
Р. 7. – Десь через вісім днів по тому [йдеться про кінець травня 1711 р. – Є. Л.], ми вирушили в путь – мсьє Фабрицій, мсьє Войнаровський (Woniarousky), небіж покійного генерала Мазепи, та я – до
Р. 8. – Бендер. Ми слідували цим шляхом від Адріанополя до Бургаса…
Р. 9. – Ми зупинилися в Айтосі, маленькому містечку, де була прекрасна мечеть. Тут ми поїли та поміняли коней…
Р. 10. – Ми прибули до Тульчі, села, розташованого на пагорбі, у підніжжя якого є маленьке укріплення з сімома вежами прямо на одному з рукавів Дунаю, що охоплює його з цього боку, утворюючи один з найбільших островів на цій ріці, перед тим як влитися в Понт Евксінський. Ми переправилися через цей острів верхи, а там наказали привести свіжих коней… Після того, як ми переправилися на інший набагато нижчий берег, ми взяли човен до Ізмаїла. Це доволі просторе місто з гарною мечеттю, побудоване покійним Ізмаїлом, кізляр-агою останнього султана, якому цей володар надав його у володіння. Більшість мешканців тут складають волохи та молдавани… Далі ми перетинали пустелю в 25-30 льє, де починається Аккерманська Татарія. Я називаю її пустелею через те, що ми зустрічали там хіба що дві чи три хижі, зроблених охоронцями коней, яких ми бачили у величезних стадах, бродячими травою там і сям. Ми досягли 9 червня, нарешті, Каушан, маленького відкритого містечка, яке є начебто столицею цієї Татарії. Воно підпорядковано хану. Його основними мешканцями є волохи та молдавани, як і в Ізмаїлі… Це місто має не більше трьох сотень будинків, побудованих так недбало, що Каушани можуть розглядатися просто, як велике село. Того ж дня надвечір ми дісталися до Бендер, які віддалені звідси лише на три коротких льє.
Повідомлення де ла Мотре про арешт Войнаровського у Гамбурзі й опікування ним у Стокгольмі його дружиною та дітьми
Р. 303. – Трохи згодом після мого повернення до Стокгольма, сюди прибула мадам Войнаровська (Woniatowsky). Вона показала приклад шляхетності та доброї відданості королю, достойних її знедоленого чоловіка, померлого чи засланого до Сибіру. За кілька днів до свого арешту той дав пану-комісару Евенсбольду облігації його шведської величності на суму близько
Р. 304. – ста тисяч дукатів золотом, які він йому позичив у Туреччині після смерті свого дядька генерала Мазепи. Він просив того відвезти ці зобов’язання до Швеції, де збирався, за його словами, незабаром до нього приєднатися. Однак він залишався занадто довго у Гамбурзі, щоб бути упізнаним і заарештованим царським посланцем, який доставив його до Петербурга, як я вже казав в іншому місці. Однак мсьє Евенсбольд мав нещастя загинути неподалік від Гетеборга, і всі ці папери було втрачено. Ця дама, яка була в Бреслау, отримавши цю сумну новину, прибула до Швеції, залишивши двох дітей, яких вона мала на утриманні. Я був знайомий з нею особисто у Бендерах.
Я знайшов її дуже стривоженою та намагався навіяти їй надію на краще, возвеличуючи справедливість і благородство короля. Тут вона подала відповідне клопотання з цього приводу. Його величність ще не прочитав його, як наказав виплачувати їй щоквартально відсоток від суми, яку він був винен її чоловіку, у відповідності до своєї обіцянки, зробленої в Бендерах, до того часу, коли війна буде закінчена. Він також їй надіслав через свого канцлера інші облігації до столиці й затвердив їх. Дійсно, їй сплачували регулярно поточний відсоток, доки цей володар був живий, проте не було жодної впевненості у випадку його смерті. Після того, як він помер, вона отримувала набагато менше, ніж треба для прожиття, й ледь не вмирала від голоду. Коли я залишав Стокгольм у 1720 р., вона була вже оплутана боргами й відштовхувалася сенатом і можновладцями. З Бреслау їй загрожували викинути дітей на вулицю, якщо вона не надсилатиме платні за їхнє утримання, і, як мені казали нещодавно, ставлення до неї не покращилося аж до теперішнього 1726-го року.
De la Motraye Aubry. Voyage de Sr. A. De la Motraye en Europe, Asie & Afrique. – La Haye: Chez T.Johnson & J. Van Duren, 1727. – Т. 2. – ІV+496+39 р.
Примітки
291. Обрі де ла Мотре (1674-1743), французький мандрівник і місіонер.
292. Петро Андрійович Толстой (1645-1729), російський посол у Константинополі.
293. Шарль де Феріоль маркіз д’Аржанталь (1652-1718) був послом Людовіка ХІV у Константинополі в 1692-1711 рр. і підтримував прошведську позицію свого уряду.
294. Датування неправильне, йдеться про третій день після поразки під Полтавою, тобто 29 червня (10 липня) 1709 р.
295. Григорий Семенович Волконський (бл. 1665-1721), російський князь, стольник и воевода, згодом – генерал-майор. Був відправлений навздогін Карлу ХІІ і Мазепі, однак не зміг завадити їхній переправі через Буг, прибувши одразу після того як ті дісталися протилежного берегу. Солдатами Волконського було перебито та взято у полон кілька сотень шведів і козаків-мазепинців.
296. Паланка – село у Штефан-Водському районі Молдови, найсхідніша точка Республіки Молдова.
Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 272 – 277.