Анрі-Філіпп де Лімьє (1721)

Луняк Є.

З праці Анрі-Філіппа де Лімьє [242] «Історія Швеції в правління Карла ХІІ» (1721)

Про рішення Карла ХІІ
вести свою армію в Україну

Р. 27. – Але скоро новою причиною для неспокою стало переміщення козаків. Шведський король дізнався, що генерал Мазепа приєднався до конфедерації [антишведської – Є. Л.], надав добре укріплене місто Білу Церкву великому генералу Сенявському [243] та вирушив до нього на чолі 20-ти чи 25-тисячного війська, тоді як в цьому напрямі рухався й 20-тисячне з’єднання московитів. Тож він вирішив відтіснити ці окремі військові корпуси

Р. 28. – до того, як вони зможуть зблизитися для узгодження своїх дій, та розмістився між ними таким чином, щоб вони абсолютно не мали змоги поєднатися. З цією метою, полишивши московську дорогу, якою гадали цей володар піде далі, він раптово звернув праворуч вздовж кордонів Польщі, взявши шлях до Бористену…

Р. 39. – Протягом кількох днів цей володар був не впевнений у тому, який шлях йому варто було обрати, розмірковуючи, чи він має переслідувати ворога тією дорогою, якою той пішов, чи йому варто йти прямо на Москву, щоб штурмувати цю столицю. Цей останній намір був, ймовірно, найбільш впевненим для руйнування Московської імперії і саме так спочатку міркував вчинити король. Але раптово він змінив свій задум, отримавши певні звістки від генерала Мазепи, з яким він вже довгий час підтримував секретний зв’язок. Він прийняв рішення рушити на Україну, сподіваючись підняти там козаків на повстання, яке б могло послабити царя.

Отже, це було 15 серпня, коли Карл,

Р. 40. – залишивши Могилів зі своєю переможною армією, перейшов згадану ріку [Дніпро – Є. Л.], котра відділяла Литву від Московії. Йому не було вчинено жодного спротиву, московити перебували на віддаленні звідси 8 годин шляху. Він взяв напрямок на Чернігів, що на Десні, маючи завжди праворуч Бористен. 27-го його величність підійшов до Високого [244], що на маленькій річечці Проні. Тут він дізнався, що неприятель відступив, розділившись на кілька загонів, і що один з них знаходиться у містечку Чауси (Czanski), що генерал-лейтенант Гольц [245] перебуває у 4 льє далі з рештою військ, що генерал Іфланд вирушив з 7 полками на Україну і що цар отаборився разом з піхотою поблизу Мстиславля. Саме тоді волохи, що служили шведам, наштовхнулися на загін московських драгунів з 160 чоловік, розгромили його й взяли у полон 12 в’язнів, разом з одним майором на ім’я дю Кей, з французької нації.

Згадка про спустошення загонами козаків і калмиків за наказом Петра І міст і сіл на шляху наступу шведів

Р. 57. – Козаки та калмики робили набіги навколо, щоб спалити всі поселення, через які повинні були проходити шведи. Дуже часто відбувалися зіткнення з тими і іншими нападниками…

Р. 59. – Отже, його шведська величність, розсудивши, що всі ці маленькі сутички лише підточать його сили, не давши жодної переваги, вирішив повернути війська на південь, щоб іти на з’єднання з генералом Мазепою в Україну. Тому він мав московитів з одного боку, крім того, дороги перерізалися лісами та болотами. Але, будучи в невіданні про всі ці складнощі, після триденного відпочинку у своєму таборі, він розпочав цей згубний марш, під час якого не виказував жодної втоми від тих тяжкостей, що його армія витримувала впродовж трьох тижнів.

Про надходження до Франції звісток щодо подій в Україні та Польщі й очікування французького політикуму на повний розгром військ Петра І

Р. 84. – Подорожні, що приходили з України, переказували, що московити самі там [поблизу Лісної – Є. Л.] втратили 20 тисяч найкращого війська та більше тисячі офіцерів, не рахуючи поранених, поміж яких 5 тисяч вже ніколи не будуть спроможні взятися за зброю. Вони казали також, що шведський король зупинився в 12 льє від Стародуба у гарній країні, а московити за два льє від нього, маючи між собою та ним сильну річку; що ті отримали наказ замінувати укріплення Бихова, щоб їх підірвати у випадку, якщо будуть змушені залишити це місто; що генерал Мазепа приєднався до шведського короля разом зі своєю армією і що відбулося кілька сутичок з московитами в різних місцях, котрі закінчилися для тих дуже невдало. До цього також додавали вони новину, якій ми не сміли вірити без підтвердження, але про яку вони запевняли як правдиву, що начебто генерал Шереметєв [246] з 40 тисячами татар і козаків був цілковито розбитий.

Й ось посеред всіх цих суперечностей дізнаємося, що генерал Левенгаупт був розгромлений і поніс дуже значні втрати. Але навіть в цьому нещасті, коли він потрапив до рук московитів, не можна не відзначити його гарного поводження та чеснот, завдяки яким він зміг виплутатися звідти. Він перебував

Р. 85. – з жменькою людей в оточені 60-ти чи 80-ти тисяч ворогів, на невигідній ділянці та в країні, де не мав жодної підтримки, а кожен по рух стримувався вітром і снігом. Однак він бився протягом 11 годин з ранку до ночі, не будучи здоланим. Це стало можливим завдяки його надзвичайній обережності. Лише побачивши, що його втрати вже склали 3 тисячі чоловік і що вони є суттєвими для короля, його хазяїна, і що подібне загрожує для решти його війська, він вирішив за краще пожертвувати ворогу свої вози та дати можливість насолодитися заволодінням його артилерією, і відкинув московитів, котрі наступного дня почали наступ, щоб завершити свою справу. Але шведський генерал скористався ніччю, щоб відступити, спаливши вози та заклепавши гармати, які не міг забрати, і вивільнивши, таким чином, коней для пришвидшення свого відходу.

Польща впродовж цього часу страждала від найстрашніших лих. Крім війни, яка спричинила повну розруху в усіх провінціях, тут жорстоко панувала чума, особливо у Варшаві, де померло в цьому столичному місті 15 340 осіб з 20 червня по 20 вересня. Тож війська тут перебували у бездіяльності, чи то через повселюдну заразу, чи то через те, що очікували завершення переговорів з французьким посланцем з приводу угоди, про яку я вже говорив [про можливу підтримку Лещинського Францією – Є. Л.]. Їх успіх повністю залежав від сили шведської зброї, задіяної проти московитів. Було очевидно, що, якщо шведський король,

Р. 86 – котрий відігнав московитів від Польщі та далеко заглибився у їхню країну, зможе покласти край могутності царя, як він на це сподівався, все, звичайно, буде швидко вирішено на користь Станіслава. Однак цей володар, що з таким трудом отримував звістки від шведського короля, мав відомості такі незначні та суперечливі, що не знав на що йому наважитися. То казали, що шведи одержали повну перемогу над московитами, то – що це московити мають значну перевагу над шведами. В такій невизначеності було не до розваг, треба було налагодити безперервний зв’язок зі шведським королем. Ось чим зайнявся король Станіслав.

Він вийшов з Мальборка наприкінці жовтня, збираючись зібрати докупи свої сили в Литві. Генерал Крассау [247] вирушив туди також з Польської Пруссії з шведським корпусом, яким він командував. Коли цар дізнався про цей намір, він наказав генералу Гольцу з 18 тисячами московитів йти на з’єднання з графом Сенявським, щоб воювати проти Станіслава або ж, принаймні, завадити його сполученню з шведським королем. Тож генерал Крассау просунувся вперед, щоб завадити цьому об’єднанню. Але, не дочекавшись генерала конфедератів, він вирушив на пошуки короля Станіслава, який йшов на Волинь, маючи намір, після отримання 7-тисячного шведського підкріплення, котре він очікував з Риги, йти назустріч обом ворожим генералам, щоб дати їм баталію, навіть, якщо на той час вони вже з’єднаються.

Загони, споряджені київським воєводою [248] та паном Смігельським [249], що завжди були напоготові, постійно тримали у напрузі коронне військо. Вони атакували його ар’єргард, вбили значне число поляків, взяли у полон два загони та забрали більше 200 возів. З іншого боку, великий литовський маршал Сапега [250] захопив півтори тисячі козаків біля Сокаля. Граф Сенявський, врахувавши це, відрядив кілька загонів своєї армії, розташувавши їх у Туробіні [251] (Torabin) та Замості (Samoz), щоб зайнятися цими військовим з’єднанням. Він отаборився тут сам трохи пізніше, щоб вирушити на литовців, які ще начебто перебували, як він гадав, у Сокалі. Але, провівши там лише деньок, він дізнався, що ті знову відступили за Буг, тому він не матиме можливості з ними зустрітися.

Про бойові дії 1708-1709 рр. в Україні
та роль у них Мазепи

Р. 90. – Зважаючи на те, що його вікторія поблизу Лісної не була такою довершеною, як сам він наголошував, цар наказав князю Меншикову слідувати поспішно за генералом Левенгауптом з частиною своєї армії. Але той вже з’єднався при своєму відступі з 8-тисячним драгунським загоном королівської армії генерала Реншильда, тож інший, не наважуючись нападати, просто слідував за ним, йдучи в Україну, як я вже раніше казав. Саме тоді необгрунтовано подавали, начебто князь Меншиков був розбитий цими двома шведськими генералами.

Протягом всього цього часу король перебував у Чернігові [252], дуже сумуючи за цим втраченим поповненням. Втратою, через яку він журився найбільше, було загублення всіх харчових і військових припасів, яких він так сильно потребував і без яких не міг тепер здійснити нічого значного. В тому обозі нараховувалося 6 000 бочечків пороху, 1 000 возів, навантажених зброєю та мушкетними кулями, 20 000 мішків борошна,

Р. 91. – значна кількість одягу та інших необхідних речей. Але король, розважений любов’ю до нього солдатів, вирішив, що ця перешкода не зможе йому завадити, тим більше він знаходився в країні багатій і родючій, де не було нестачі ні в чому для прожитку. Це стало предметом переговорів, які король проводив з генералом Мазепою, про секрет яких я збираюся зараз повідомити.

Іван Мазепа – генерал козаків. Портрет роботи німецького гравера Мартіна Бернігерота (Бернігрота) від 1706 р. з книги Анрі-Філіппа де Лімьє. Це, очевидно, перший портрет гетьмана, що здобув широке поширення в Європі.

Цей генерал ніс колись військову службу в Польщі. Він був знайомий з королем Станіславом і дуже пов’язаний з інтересами його дому через ті благодіяння, які він звідти отримав. До того ж, уже довгий час козаки насилу зносили тягар московитів. Коли вони побачили шведського короля по сусідству з собою, то ледве вже могли приховати своє невдоволення. Мазепа, який тримав їх під своєю рукою, вступив у секретну змову з його величністю й обіцяв тому, що незабаром приєднається до нього зі своїми загонами. Щоб посприяти тому у виконанні своєї обіцянки, король сам просунувся ще ближче. Якби цей задум виявився успішним, а граф Левенгаупт не був розгромлений, можна сказати, справа царя була б приречена на поразку. Один Мазепа міг привести королю 40 000 воїнів та граф Левенгаупт вів сюди 12 000. Цього було б цілком досить із тими загонами, що він вже мав, щоб сформувати надзвичайно сильну армію, яка б мала значну перевагу над ворожим військом. Але цар, маючи певні підозри стосовно намірів Мазепи, наказав так уважно стежити за ним, що викрив всі його задуми. Він навіть перехопив

Р. 92. – кілька його листів, чому й спорядив проти нього князя Меншикова, на чолі великого армійського корпусу.

Тим часом козаки відправили до царя якогось депутата, щоб поскаржитись тому на тиранічне поводження його міністрів і генералів, яке ті, здійснювали щодо них, і попросити захисту своїх привілеїв. Пан Войнаровський, небіж генерала Мазепи, був тим, кому доручили це завдання. Вони не могли обрати жодної іншої особи, яка була б здатна так розсердити царя, вже переконаного у секретних інтригах його дядька. Тому, запроторивши цього посланця до в’язниці, було вирішено скарати його на смерть. Жодна людина не знала більшої небезпеки, зважаючи на звичай Москви, коли дуже недалеко від ув’язнення до страшних мук. На щастя, Войнаровський знайшов кількох друзів, які допомогли йому обманути пильність своїх вартових. Він врятувався з в’язниці й вирушив до Мазепи, щоб знову поєднатися з ним. Той, насамперед, наказав зайняти своїм загонам кілька важливих місць, а потім попрямував до табору шведського короля з кількома офіцерами та 500 кіньми. Це було все, що міг він привести, щоб не бути викритим московитами, які отаборилися між шведським королем і ним, та уникнути зустрічі з князем Меншиковим, який просувався сюди на чолі 15- чи 20-тисячного війська.

З наближенням цього князя більша частина козаків підкорилася йому, а інші – розсіялися. Лише загін, приведений Мазепою, приєднався до шведів. Решта, кількістю до 6 000 чоловік, укрилися в Батурині, звичній резиденції цього генерала та однієї з

Р. 93. – найукріпленіших фортець в Україні. Князь Меншиков їх переслідував до сюди, взяв це місто штурмом, піддав його розграбуванню та наказав перебити всіх козаків, які тут укривалися, за виключенням кількох офіцерів, котрих наказав колесувати живцем наступного дня. Все це пояснюють тим, що їхній генерал обіцяв віддати це місто шведському королю. Князь Меншиков знайшов тут 100 гармат, дуже багато військових припасів і величезні скарби, які належали Мазепі. Цар, щоб помститися за цю зраду, наказав опублікувати постанову, у якій обіцяв винагороду тим, хто доставить йому того мертвим або живим. В той же час він надіслав наказ своїм військам негайно рушати в Україну, переслідувати всіх бунтівників і не жаліти жодного з них. Більша частина міст, сусідніх із Батурином, були обернені на попелища, як і ця фортеця. І всі те багатоденне перебування тут московитів сповнило цей край кривавою різаниною та жахом.

Шведський король спочатку волів вирушити в похід їм на допомогу, але йому заважали болота та річки, якими ця країна вкрита. До того ж, дуже важко було йти в таку надзвичайно холодну пору. Квартируючи в цьому місці, згаданий монарх втратив всі ті переваги, які він отримав після угоди з Мазепою, за якою цей генерал зобов’язувався постачати харчі його армії та значне число військових загонів. Однак, розуміючи, що холод не мине, оскільки був уже листопад-місяць, не маючи більше змоги опиратися своєму нетерпінню виступити на захист козаків, своїх

Р. 94. – нових союзників, він вирішив переправитися через Десну, незважаючи на всі обставини, які мали б стати йому на заваді. Береги тут були такими похилими, що доводилося спускати солдатів на мотузках, які потім повинні були переправлятися на плотах. Попри це, король здійснив це на виду у ворогів, які перебували на іншому березі числом 4 000 драгунів і 2 000 піхоти. Генерал-майор Штакельберг керував атакою шведів. З 15 сотень, які були для цього виділені, залишилося тільки 8 сотень, які зберегли здатність діяти, через те, що бракувало плотів, а московити вели без упину щільний вогонь зі своїх батарей. Дуже важко описати ту жахливу бійню, яка відбулася в цьому бою. Залишилося тільки 5 чи 6 плотів, здатних до переправи, які могли перевозити щонайбільше 400 чоловік.

Однак шведи навіть з таким маленьким числом спромоглися вдало переправитися на інший берег, яким вони оволоділи, а московити змушені були вночі відступити із значними втратами. Можна судити про запеклість цього невеличкого бою з того, що було випущено по шведському солдату втричі більше пороху та свинцю з іншого берега, ніж з того, де він був. Тож доводилося йому зі шпагою в руці довершувати вигнання московитів. Похмурість дня та глибина річки зберегла королівські війська від великих втрат, які склали лише 30 солдатів загиблими та 186 пораненими. Його величність перебував на пагорбі, звідки міг бачити всю цю справу. Це, здається, був перший випадок, коли він вирішив покластися на інших.

Р. 95. – Коли вся армія переправилася, він вирушив прямо на Батурин, який московити вже спалили. Навряд чи варто було вже їх переслідувати, зважаючи на те, що можна було швидше піддати загрозі власні війська, ніж отримати перемогу. Задовольнилися тим, що розташувалися тут на добрих квартирах, куди юрбою приходили козаки, приєднуючись до свого генерала та зміцнюючи становище короля. Цар, навпаки, замість того, щоб прагнути битви, без перемоги у якій йому настав би повний кінець, не вдавався ні до чого іншого, як до нападів на шведів, вбиваючи їх і забираючи в полон. Його жодним чином не стримували втрати серед московитів. Він був у своїй країні й міг з легкістю поновлювати свої сили, тоді як шведський король не мав можливості з такою легкістю отримувати поповнення та набирати нові війська…

Р. 98. – Війська короля перебували впродовж цього часу на забезпечених квартирах, які його величність їм визначив в Україні. Тут майже не було тривог, за винятком, хіба що, загонів і відділень московитів, які частіше бували розбиті, ніж отримували перемоги. Однією з таких був випадок, коли 12-тисячне з’єднання, більшою мірою з кавалерії, під керівництвом генерала Ренна [253], зазнала такого нищівного розгрому в грудні, що той вважав за щастя виплутатися з цієї справи, вправно орудуючи шпорами й залишивши тим не менш близько 2 тисяч загиблих на бойовищі. Граф Левенгаупт напав тоді ж на 6 полків інфантерії, які були розквартировані поблизу Сум, і порубав їх на шматки, прагнучи реваншу за поразку, отриману ним біля Лісної. Іншого разу генерал-майор Штакельберг захопив і увів 4 000 повністю споряджених коней, а кілька ескадронів, що втекли з поля, були гнані аж до Бористену, де більша їх частина втопилася, бажаючи перейти цю ріку, що надзвичайно розширилася внаслідок дощів і снігів, які щедро

Р. 99. – йшли в останній час. Незважаючи на все це, відчувалося, що московити щодня призвичаюються до ведення війни все більше й більше, і якщо раніше їм була потрібна чотирикратна перевага, щоб стати проти шведів, тепер вони були здатні битися з ними рівними силами. Шведський король також поповнив свої лави кількома тисячами воїнів, набраних в Україні для служби в піхоті, а також численними регулярними полками з козаків і волохів, які приходили сюди, повертаючись до підпорядкування наказам свого генерала. Армія отримала порох і кулі зі Львова, а також кількох інших міст Польщі, замість тих боєприпасів, що були втрачені під Пропойськом.

Військові склади заповнювалися найкращим чином, бо очікувалося надходження підкріплень зі Швеції. Було також відправлено гінця королю Станіславу та генералу Крассау, щоб ті прискорили свій похід і йшли на з’єднання з королем, ведучи литовське військо. Однак сполучення вже було перерізане через об’єднання, як я вже казав, генерала Гольца з армією конфедератів Корони, і король не отримував більше новин з цієї країни. Його величність не міг сподіватися тепер на жодну допомогу, тим більше вона й не могла надійти ні від кого.

Ось в такому стані була справа, коли почалася страшна зима 1709 р., що відчувається набагато сильніше на цих кордонах з Азією, ніж в інших частинах Європи. Суворість морозу була такою, що обидві армії були змушені на деякий час припинити взаємні військові зіткнення

Р. 100. – до того часу, поки погода не стане більш ласкавішою. В іншому разі, це призвело б до тотальної загибелі кавалерії, як з одного боку, так і з іншого. Обидві армії на могли собі дозволити загибелі значного числа людей і коней, втрата яких була тим більшою для шведів, які не мали змоги, як я вже говорив, їх поновити. Нараховують з їхнього боку більше 2 000 людей, що загинули від холоду, не говорячи вже про тих, які відморозили собі кінцівки. Особливо це припало на січень-місяць, коли король здійснив перехід, вважаючи, що цар віддалився й можна заволодіти трохи більшим простором. Цей перехід відбувався чотирма колонами, з яких король вів першу в напрямку Гадяча, друга під проводом Мазепи рухалася на Ромни, дві інших на чолі з генералами Реншильдом і Левенгауптом йшли, відповідно, одна на Прилуки, а інша на Зіньків. Сподівалися, що це полегшить шлях на Москву, первісний задум його величності. Однак треба було очікувати в Гадячі, доки спаде мороз.

Тут відбулася одна подія, про яку повідомляють по-різному. Цар розпочав рух на Лебедин з 15-тисячним військом, щоб захопити це місто, шведський король, довідавшись про це, почав рухатися в тому ж напрямку, щоб перехопити того. Скоро він знайшов московитів. Його авангард захопив 160 коней, а також майора та двох офіцерів. Цілий же корпус був змушений відступити, й він переслідував його аж до Веприка, де й атакував. Кавалерія

Р. 101. – не вчинила стійкого опору, й 3 батальйони інфантерії та драгунів кинулися на це місто, маючи підтримку кількох козацьких загонів, які спрямував туди король. Було також близько тисячі московських драгунів в 1 льє звідси у маленькому містечку, що називається Carnin [254]. Генерал-майор Крюсс і полковник Таубе їх звідти вибили, багатьох повбивали, після чого спалили місто. Зіньків (Sinzowa), інше місто, яке оборонялося козацькою залогою, але здалося з приходом короля, котрий прибув сюди, щоб заволодіти ним.

Нарешті, погода покращилася у лютому, його величність забажав атакувати Веприк, гарнізон якого складав тоді близько тисячі чоловік. Для цієї справи він відрядив генерала Реншильда з великим корпусом, який провів три послідовних приступи на це місто, але кожного разу вони були відбиті, а втрати склали 1 200 вбитими та 2 000 пораненими. Губернатор, не маючи більше змоги оборонятися, здався шведам, після того як було узгоджено почесну капітуляцію як для нього, так і для його гарнізону.

8 числа того ж місяця, генерал-лейтенант Ренн, дізнавшись, що шведський король має намір залишити свою генеральну квартиру на чолі великого корпусу та рухатися до села Holka [255], відрядив 600 московських вершників, наказавши їм спостерігати за шведами та повернутися до його військового з’єднання тоді, коли зав’яжеться бій. Все це було в точності виконано. Шведи не були ще на достатній відстані, коли пішли в атаку на піхотний

Р. 102 – Семенівський полк, який займав фронт перед ними, сподіваючись, що згадана кавалерія втратить розум від страху. Але вони були зустрінуті з такою доблестю й атаковані у фланг двома кавалерійськими московськими полками, які їх відтіснили так швидко, що вони змушені були відступати, переслідувані 2 000 ворогів. Король, який очолював це військо, заледве зміг з найбільшими зусиллями знову з’єднати його. Його кінь був убитий, та й сам король зміг врятуватися з великим трудом, пересівши на коня полковника своєї гвардії. Цей випадок дав місце чуткам, які почали ширитися, щодо смерті його величності.

Через кілька днів по тому генерал-фельдмаршал Шереметєв підійшов на чолі військового з’єднання до Котельви, укріплення, що охоронялося 5 000 шведів. Він хоробро їх атакував і розбив після довготривалого запеклого бою, в ході якого 300 драгунів потрапили в полон, а близько 3 000 піхотинців було вбито та поранено. Переможець став власником 16 гармат, які були розміщенні в цьому укріпленні. Шведський комендант, який перебував у Lachowitz [256], дізнавшись про такі справи, вирішив відступити зі своїми людьми до генеральної квартири. Але фельдмаршал Шереметєв, заволодівши проходами через річки Rayce та Bolicawa [257], відняв у того обоз і багато возів з провізією, які шведський комендант волів краще покинути, ніж наважитися на бій з нерівними силами.

Не дивлячись на всі ці поразки, король продовжував з 11 кавалерійськими та 2 піхотними полками просуватися вперед, маючи на меті примусити ворога

Р. 103. – наважитися на вирішальну битву й зробити цей день своїм найбільшим успіхом. Щойно він виступив у похід, як його авангард зустрів 1-тисячний кінний загін московитів, атакував і розгромив його. Впродовж цього часу генерал Гамільтон, який був відправлений з 4 полками для взяття міста Олешня (Olsna), перебив тут 400 чоловік гарнізону та спалив усе, захопивши значну здобич. Того ж дня його шведська величність особисто атакував місто Краснокутськ (Krasnohow) і змусив генерала Шомбурга, який його захищав з 7 полками драгунів, залишити це місто. Козаки генерала Мазепи з одного боку та шведи з іншого переслідували втікачів, які втратили в цьому випадку 1 200 осіб.

Почалася відлига, король ясно розумів, що річки розіллються, а дороги стануть непрохідними. Тому він вирішив повернутися до України. Але перед тим він наказав спалити всі міста й села на кордонах з Московією, й прибув 19 лютого в Опішню (Opochno)…

Р. 110. – До всього цього, шведському королю було б тепер дуже складно знову перейти Бористен, щоб повернутися до Польщі. Він опинився з усіх боків оточений московитами та стиснутий у дуже вузькому місці. Хвороби зробили великі спустошення у його таборі, де перебувала велика кількість інвалідів: одні втратили ноги, інші – руки, треті – носи та вуха від обморожень. Полки нараховували лише по 5-6 сотень чоловік, включаючи хворих. Одягу та спорядження бракувало конче всім. Піхотинці йшли босоніж, одягнені, як найбідніші козаки з селян. Вершники, не маючи чобіт, використовували своєрідні хутряні панчохи, котрі потреба їх змусила вигадати. Заледве вони мали хліб, щоб поїсти. Про інші харчі годі й казати. Замість звичайної солі вони вживали селітру, яку знайшли в досить значній кількості у Гадячі, це дозволяло хоч якоюсь мірою підтримувати хворих поміж ними. Отож, вся армія не перевищувала 16 тисяч чоловік, а артилерія скоротилася до 30 гармат, оскільки через крайню потребу та нестачу коней, щоб їх тягнути, довелося решту покинути в болотах

Р. 111. – та річках. В такому сумному становищі король не міг ні дати звістки про себе, ні отримати допомоги, якої він так потребував. Стокгольмський сенат, занепокоєний відсутністю повідомлень від нього впродовж трьох місяців, постановив призначити на 30 квітня день посту та молитов по всьому королівству. Однак він наказав рухатись у Польщу тим загонам, яких вимагав король. Вони включали в себе 6 500 чоловік інфантерії та 1 000 вершників, а також 12 гармат. Також малися 7 000 чоловік рекрутованих в Лівонії та повинні були рушити в похід з Померанії полки Рідергельма, Бретоля, Шварца та Шоца, на місце яких зі Швеції мали відправити полки познанський, фальсбурзький та ротлібський.

У березні король підійшов до Будищ (Bodoassin), де він зробив нові квартири для своєї армії. Вона розтяглася між Пслом і Ворсклою (entre Biot & Worskouw), від Лютівки (Lutecka) до Говтвинського містечка (Ultaviskandouw) на просторі в 11 льє, завдяки чому Полтава була взята в облогу з усіх боків через таке розташування. Це місто розташоване на річці Ворскла на краю України або Нижньої Волині на кордонах Московії (Cette place est située sur la riviere de Worskla à l’extremité de l’Ukraine ou Basse Volhinie, sur la frontier de Moscovie). Московити тут створили військовий склад. Їхню впевненість підсилювало те, що місцевість прикривалась Бористеном, який був віддалений від неї на 12-13 льє. Для шведів було дуже важливо оволодіти ним, оскільки це полегшувало їм шлях до Московії та сполучення з поляками, козаками та навіть татарами, якщо їхні війська були б прийняті під своє начало

Р. 112. – його величністю. Але найбільше було в Полтаві харчів. Шведам здобувати їх доводилося нелегко після такої суворої зими, а московити не забували знищувати нічого, щоб позбавити їх всіляких пожитків. Облога Полтави була твердо вирішена шведським королем, незважаючи на всі ті труднощі, які він міг передбачити. Раз це місто мало таку гарну фортифікацію, щоб перетворитися на добре укріплену фортецю, значить його розташування буде й для нього вигідним. Вона мала 9-10 тисяч гарнізону та комунікації, які легко утримувати. Але ж у нього війська більше, щоб зайняти ці підходи. Тож король, за своєю звичкою, пішов проти всіх цих труднощів. Він захоплював необхідні укріплення, щоб вести облогу, не оминаючи нічого з того, що могло б йому полегшити шлях до успіху.

Однак московити вже почали поєднувати керівництво з хоробрістю. З тих пір як бій між ними та графом Левенгауптом вселив у них сміливість, відбувалося небагато сутичок, де вони не мали б переваги над шведами. Генерал-майор Штакельберг на чолі 8-тисячного війська з тієї ж таки нації, а не козаків, переправившись через річку Ворсклу з наміром захопити московитів зненацька, був атакований і розбитий генералом Ронном, котрий ними командував. Всі ті, хто не були перебиті на полі битви, загинули в річці. Міст, на якому вони з’юрмилися, раптом обвалився під тягарем цього натовпу. Тож через цю поразку король втратив половину своєї армії. Він мав ще 6-7 тисяч людей, які отаборилися й

Р. 113. – укріпилися в місті Опішні (Oprochno). Князь Меншиков відправив туди загін кавалерії та інфантерії й захопив цю фортецю, вбивши більше половини її захисників, а решту полонивши. Шведи, що перебували в місті, замість того, щоб рятувати своїх людей, які гинули на їхніх очах, відступили до замку, де приготувалися до оборони. Таке поводження стало новинкою для московитів, не звиклих бачити, щоб шведи залишали їм міста, значно більші, ніж та перевага, котру вони мали. Але шведи, опинившись в такому становищі, не мали нічого іншого, як розважатися перестрілкою, й не могли зберегти інакше свої війська для суттєвих боїв.

Князь Меншиков, не наважившись їх атакувати, почав розвертатися назад зі своїм військом, коли 2 000 шведських вершників напали раптом на його ар’єргард. Але ледве вони з’явилися, як авангард, який ще не досяг мостів, зробив різкий поворот і зустрів їх так добре, що змусив їх відступити. Ця акція відбулася за одну милю від королівської квартири, розташованої в Будищах (Budiscke). Наступного дня всі шведські загони, які займали Опішнянський замок і 2 000 вершників, які прибули їм на допомогу, взяли шлях на Полтаву. Тут вони тепер склали основу армії.

В цей момент князь Меншиков здійснив перехід з цього берега річки на інший з корпусом кавалерії та інфантерії, збираючись укріпитися навпроти міста, де річка Ворскла роздвоюється. Шведи, як

Р. 114. – говорять про це, його повністю оточили на іншому березі і навіть здійснили кілька безуспішних нападів на нього, які потягли за собою втрати. Оскільки річка розділяється в цьому місці, маючи кілька рукавів, між якими знаходяться лише болота, вкриті лісом, шириною близько чверті милі, князь Меншиков знайшов можливості побудувати тут мости та провести 12 сотень чоловік до міста з необхідною кількістю харчових і військових припасів під керівництвом бригадира Головіна. Оскільки цей захід вимагав не меншої винахідливості, ніж сміливості, ось та стратагема, яку князь Меншиков використав, щоб мати успіх.

Він розставив два загони зі своїх військ із гарматами: один вище міста, інший – нижче, й наказав їм відкрити сильний вогонь, в той час як допоміжні загони переправлялися через міст, щоб вступити до міста. Це було вночі. Тому не можна було побачити, що відбувається, а вогонь московитів був дуже сильним. Шведський король, не сумніваючись, що його війська були атаковані, пішов на допомогу своєму гвардійському полку, який стояв вище міста, та відправив інші загони на допомогу тим, що перебували нижче. Попри все, ця допомога не була помічена й щасливо увійшла до міста, після чого московити зайняли місце на іншому березі річки й почали там вдень будувати редут з гарматами, щоб прикрити свій міст і покращити сполучення. Гарнізон працював

Р. 115. – зі свого боку, тягнучи лінію укріплень навколо міських мурів. Все це відбувалося на виду в обложників, які втім не робили жодного руху, щоб завадити цьому.

В усякому разі, щоб не бути бездіяльним спостерігачем за цими диспозиціями, король вирішив наблизитися до міста, щоб на місці оглянути роботи. Треба було перейти через невеличкий рукав річки, який загинався в тому місці, де московити ще не закріпилися. Король помчав туди на своєму коні у супроводі лише 30 своїх гвардійців. Але, на біду, поблизу води його досягла куля з карабіна, яка пробила чобіт короля через п’ятку й небезпечно поранила його. Він не виказав жодного страху через це, навпаки, не сказавши нікому жодного слова про своє поранення, він поїхав оглянути пост генерала Спара [258] (Spare), який з 300 солдатів перебував неподалік того болота, яке 10 ворожих батальйонів намагалися подолати, закидавши його фашинами. Цей генерал завжди проявляв сміливий опір під постійним вогнем. Але він засвідчив королю, що, маючи такий нечисленний загін, він навряд чи зможе протистояти наміру противника, якщо тільки його величність не надішле йому нових підкріплень. Той обіцяв це виконати негайно.

В цей час один з лакеїв, француз за походженням, який був на службі цього генерала, помітив, що з королівського чобота витікає багато крові, й звернув на це увагу свого хазяїна, коли король обернувся, щоб дати інші накази. Спочатку подумали, що це через удар шпорою, який поранив коня. Але слуга

Р. 116. – наполягав на тому, що кров струменить з його чобота. Не доводилося сумніватися в тому, що короля поранено, особливо, коли побачили в тих місцях, де він зупинявся на хвилину, широкі плями крові, яка немов би ще парувала там. Захоплюючись стійкістю цього володаря, не можна стриматись від слів жалю про його долю. Він продовжував приховувати своє поранення й ще шість годин провів, не визнаючи цього. Врешті-решт, його нога розпухла до крайності, його лікарі та хірурги її оглянули. Можна лише уявляти його страждання, коли вони побачили, що вся нога вже посиніла через гангрену, яка почала розповсюджуватися по ній. Вони вважали, що через цю біду, таку швидку, не можна гаяти часу і, щоб уникнути більш тяжких наслідків, треба різати королю ногу.

Який смуток огорнув все військо, відтоді як ця новина в ньому поширилася! Печальний настрій, змішаний зі страхом, проявлявся на обличчях всіх солдатів. Вони любили свого володаря і не могли спокійно бачити його в такій великій небезпеці на чужій землі. Один з його лікарів, людина рішуча та стійка, загадав зробити тому глибокі надрізи. Той дивився, як тече його кров, не втрачаючи свідомості та сили духу, так, неначе вороги вже були навколо. «Ріжте, ріжте, – говорив він, тримаючи сам свою ногу, – нічого не бійтеся!» Яка мужність! Яка героїчна стійкість! В усякому разі цей порятунок був вчасним. Гангрені завадили отримати перемогу, і скоро його величність вже був готовий, щоб його переносили в ношах…

Р. 121. – Такою є вічна доля зброї. Вона має свій успіх, свій злет і свій занепад. Доля Карла ХІІ, що була колись такою вдалою, тепер обернулася на повну протилежність, ставши назавжди сумним прикладом цієї перемінливості. Загнаний до невідомої країни, поміж річок, що розбухли до крайньої межі від снігів, він бачив армію царя в 5 милях перед собою, укріплену у вигідному таборі, пануючою в цій країні, яка перерізала йому одночасно й шлях до надходження харчів, і шлях до відступу. Однак, попри все, не втрачаючи рішучості навіть в цьому становищі, такому загрозливому, він турбувався тільки про своїх бравих шведів. Небезпека над ними

Р. 122. – була причиною всіх його тривог. Він скликав велику військову раду з приводу того, що варто робити в таким крайніх умовах.

Продовжувати облогу в такому становищі на виду в неприятеля було б річчю безглуздою. Втекти від нього, зважаючи на його військо, було б рівночасно заходом ганебним і дуже небезпечним. Тож залишається єдиний вихід з цього скрутного становища. Спробувати досягнути Бористену, щоб забезпечити живлення своєї армії та очікувати під Києвом допоміжні шведські загони, які були вже в путі. Але хто ж першим скаже думку, яка видавалася такою природною? Завжди віддаляються від тих, хто обстоює ухилення від бою. Офіцери переглядалися один з одним, мовчки очікуючи, щоб хтось запропонував відступ.

Солдата могло збурити, що його ведуть в рукопашну. Боялися, що, якщо почати згортати табір в присутності більш сильного ворога, це буде виглядати просто як втеча, а, коли його здогадка справдиться, це підніме хоробрість ворога. Бій же був програною грою. Однак хтось зробив таку пропозицію, й вона була підтримана більшістю. Ось таке пояснення цих почуттів. Вони говорили, що одна перемога, якщо вони матимуть достатньо щастя, щоб її отримати, зробить їх господарями країни та відкриє їм шлях аж до серця Московії. В будь-якому разі, якщо вони навіть і програють, то зможуть організувати достойний відступ, і залишать московитів в такому розладі, що ті будуть нездатні переслідувати шведів. Король, протягом цього часу, був більш задумливим, ніж зазвичай. Ця

Р. 123. – остання думка більше узгоджувалася з його військовим генієм, хоча він і розумів всі її труднощі. Попри все, бачачи, що погляди не одностайні, він вважав її найприйнятнішою й вирішив слідувати їй, хоча й не підтримував її затято.

Отже, було прийняте відчайдушне рішення атакувати ворога у його укріпленні, маючи такі нерівні сили й всупереч будь-якому сподіванню на успіх. Мали далеко не стільки піхоти, як цар, а кавалерія не могла надати жодної допомоги проти укріпленого з усіх боків табору. Зробили також і інший промах, який полягав в тому, що не була знята облога, щоб атакувати ворога всіма наявними силами. Однак залишили в таборі резервний корпус, який мав близько 7 000 чоловік і складався з 8 батальйонів і стількох же ескадронів, щоб охороняти підходи та займати обложених. Ця помилка стала, можливо, причиною всього того безладу, що відбувся цього нещасливого дня.

Отже, все було готове до справи: віддано накази для маршу та визначено напрямки кожної бригади. Це була ніч з 7 на 8 липня нового стилю, коли всі приготувалися до їх виконання. Ретельно приховувалося все це, щоб ворог ні про що не здогадався. Однак два табори були занадто близько один від одного, єдиний порух, зроблений шведами у своїх диспозиціях, дав московитам зрозуміти, що готується якийсь надзвичайний намір. Тому вони відрядили кілька частин, які наблизилися аж до висунутої вперед гвардії з королівського укріплення. І хоча вони не могли зрозуміти всього задуму,

Р. 124. – вони, попри все, побачили достатньо, щоб зі свого боку вдатися до заходів безпеки. Король провів всю цю ніч у повній готовності до бою, незважаючи на рану, яка спричиняла йому жахливі страждання. Ледве розпочався марш з першими спалахами дня, як побачили московитів, повністю підготовлених до баталії. Їхня інфантерія перебувала під захистом ретраншементів, а кавалерія перед ними, з двома великими інтервалами з кожного боку, звідки вони могли кинутися в атаку при потребі. Ця кіннота мала по флангу підтримку з гарних редутів вздовж узлісся, якими шведи повинні були оволодіти. І всі ці редути були добре захищені людьми та гарматами, що складало явну перевагу на користь неприятеля. Вони косили шведів, які наступали по фронту. Вони сприяли пересуванням і поєднанню московської кавалерії, яка завжди до цього досить легко змішувалась і відступала в безладі. Нарешті, вони могли розрізати лави шведської армії.

Загальні сили шведської армії, говорить англійський історик, оповідання якого я тут наводжу, складали близько 36 тисяч чоловік. Однак я заледве зможу повірити, що він не помиляється з приводу загальних втрат, яких зазнав шведський король, навіть якщо додати до них генерала Левенгаупта. Якщо тільки козаків, які брали участь у цій акції, не зарахували до загального числа в 20 тисяч, яке додають до переліку втрат, що може скласти таку кількість, про яку говорилось. Хоча тут належало б слідувати оповіданню одного офіцера, який знаходився в цьому ділі, і здається мені, принаймні, більш точним, ніж будь-хто інший з решти: «Якби ми мали, говорить він, – всі ті війська

Р. 125. – разом, з яких кавалерія складала б кращу частину, нам не довелось би битися за кожну п’ядь землі стільки часу. Однак піхоти на полі битви було не більше 15 тисяч. 8 тисяч було залишено в таборі. Ми не мали також зовсім артилерії. Однак, маючи намір наступати й вклинюватися нашою кавалерією, гармат нам дуже бракувало. Всі наші сили не перевищували 28 тисяч чоловік на бойовищі. Тим не менш, ці війська були натхнені присутністю найславнішого монарха в світі, який мав у себе найкращих офіцерів, яких тільки можна було обрати. Такими були маршал Реншильд, генерал Фельд, принц Вюртемберзький, граф Левенгаупт, генерали Стенбок, Штакельберг, Спар, Шліпенбах, Розен, Горн, Гамільтон та ін., всі полководці, відомі своїм досвідом і грізні для ворога своїми перемогами».

Попри все, після початку цього дефіле та побачивши приготування московитів, можна було з легкістю здогадатися, чим завершиться цей жахливий день. Але часу повернути все назад вже не було. Тож шведський король відрядив генерала Шліпенбаха, щоб атакувати кавалерію та редути московитів. Він взявся за це з такою доблестю, що, хоча й був відбитий багато разів, змусив противника залишити редути, на штурм яких постійно ходив. Тим не менш, ворожа кіннота, не маючи підтримки в цей час від своєї інфантерії,

Р. 126. – була спочатку відкинута за останню лінію, потім повністю розбита й змушена була скупчитися під захистом свого великого ретраншементу. Однак запалена знову надзвичайними зусиллями своїх офіцерів, вона поновила свою атаку з такою запеклістю, що розірвала, в свою чергу, праве крило шведів, а генерал Шліпенбах потрапив у полон.

Сум’яття спричинило й те, що ворог розпочав рух великим кавалерійським корпусом і частинами піхоти на деякій відстані, щоб охопити шведів з флангу, послабити його натиск по фронту та змусити його чекати підходу своєї піхоти. Коли вона підійшла, два корпуси розгорнулися в бойовий порядок. Кавалерія була по боках, а піхота в центрі. Так відбувався наступ на противника. Але, хоча його атакували спочатку з достатнім запалом і успіхом, артилерія почала стріляти з укріпленого табору, ворожі війська відійшли до різних місць, щоб дозволити їй діяти більш вдало. Шведській інфантерії було непосильно витримати вогонь 70 гармат, заряджених картеччю, тому генерали вирішили її відвести. Проте кавалерія продовжувала наступ і тіснила майже всюди московську кінноту. Однак їхні піхотні батальйони почали спільний наступ, щоб підтримати свої ескадрони. Вони відкрили такий сильний вогонь по шведській кавалерії, що та була змушена відступати. Ворог цього разу її не переслідував. Єдине, він планував наступати на лівому боці, де зав’язалося кілька перестрілок,

Р. 127. – але був відкинутий з втратами.

Цар, бачачи наближення вікторії, також вигідно з’явився тут. Ще на початку діла він відрядив князя Меншикова та генерал-лейтенанта Ренцеля до Полтави, для того, щоб відрізати ті загони, які шведський король повернув до міста для заміни щойно втрачених генералом Шліпенбахом, а також атакувати інші, котрі залишалися в траншеях під керівництвом генерала Розена. Князь Меншиков виконав його накази блискуче, а також, на біду шведів, він зустрів під час переходу їхній резервний корпус, числом до 4 тисяч чоловік, який був розташований навпроти лісу та прикривав правий фланг їхнього війська. Московити сміливо їх атакували. Шведи чинили не менш хоробрий опір.

Але, врешті-решт, піддавшись чисельній перевазі, вони змушені були відступати. Князь Меншиков повністю знищив цей загін, до ноги вибивши одних та надавши нові, менш зручні, квартири у полоні невеличкому числу інших. Звідти він обернувся проти основних шведських сил, наказавши генералу Ренцелю слідувати своїм шляхом до Полтави. З його прибуттям генерал Розен відступив зі своїми полками на відкриті місця, які були поблизу.

Після цих поразок шведська армія не мала більше жодного вибору, крім генеральної битви. Зважаючи на це, король вишикував свої з’єднані загони в дві лінії перед ворожим військом, на відстані чверті льє чи близько того [тобто на відстані десь близько 1 км – Є. Л.]. Першою

Р. 128. – командували генерали Левенгаупт, Стенбок і Реншильд. Інфантерія в центрі була під орудою генералів Спара, Горна та Штакельберга. Друга лінія, майже вся з кавалерії, супроводжувалася принцем Вюртемберзьким та полковниками Фельдом і Гамільтоном.

Цар, зі свого боку, також почав просувати вперед своє військо, вишикуване також в дві лінії, з досить добре підготовленої піхоти в центрі та кінноти по боках, які мали трохи ширше розташування, ніж шведи. Праве крило очолював генерал Боур, замість генерала Ронна, якого була поранено під час першого наступу графа Шліпенбаха. Ліве перебувало під проводом князя Меншикова. А його царська величність командував у центрі, маючи при собі генералів Шереметєва, Репніна та Аларда. В укріпленому військовому таборі перебував резерв. Генералу Брюсу було доручено артилерію.

Перед тим, як розповісти про те, як ці дві армії зійшлися в ділі, я маю відзначити дві важливі речі: перша – перед початком цієї битви, чи, краще кажучи, з того часу, коли шведи опинилися в межах Московії, вони майже всюди були биті, особливо це позначилося при жахливих приступах, спрямованих королем на Полтаву, яку він сподівався взяти за допомогою живої сили; й усі ці акції призвели, зрештою, до втрати великої кількості пороху, якого тепер у шведів майже не залишилося. Друга річ – це небезпечне поранення, отримане королем у п’ятку, яке змушувало його бути поза безпосереднім керівництвом своєї армії, чого він завжди прагнув.

Р. 129. – Проте він жадав бути тут, щоб підбадьорювати своїх схвильованих і зніяковілих солдатів. За кілька хвилин перед битвою, він наказав винести себе у ношах перед полком своїх гвардійців, які побачили пістолет в одній його руці, а шпагу в іншій, показуючи свою рішучість нехтувати небезпекою.

Події розгорталися наступним чином, шведська армія завзято рушила на противника о 9-й годині. Вогонь був жахливий і з того боку, і з іншого. Але один непередбачуваний випадок передвіщав шведам нещасливе закінчення цього бою. Оскільки король перебував перед корпусом, висунутим проти московитів, пострілом з гармати раптово було розірвано двох коней з його нош. Цей володар, без жодного занепокоєння, наказав запрягти двох інших. Повністю зайнятий своєю армією, він продовжував спостерігати за її пересуваннями, коли друге гарматне ядро накрило його ноші та розбило їх на друзки. Всі офіцери, що знаходилися поблизу нього, боячись за його персону, скористалися цим моментом, щоб відвести його від смертельної загрози, у якій він перебував.

Цей випадок, ставши відомий майже всій армії, котра не знала точно, якою була доля короля, засмутив солдатів, зменшив їх запал і навіть збив з пантелику. Тож, крім загальної нестачі пороху, щоб відповідати на вогонь московитів, вони, після півгодинного бою, не знали, чого їм очікувати і, мабуть, не розуміли того, що відбувається в цей момент. Все це розладнало шведів, змішало їх бойовий порядок, і вони почали відступати. Кавалерія, як і піхота, у безладі тікала, не маючи змоги

Р. 130. – поєднатися знову. Вся армія, переслідувана окремими взводами, відступила до переліску, де скупчилася. Саме тоді маршал Реншильд, принц Вюртемберзький, генерали Штакельберг, Гамільтон, багато офіцерів і близько 2 тисяч вершників та піхотинців стали бранцями.

Цей відступ перетворив поле битви на побоїще, давши місце всім тим нещастям, які продовжувалися до кінця дня. Що ж залишалося робити загонам, залишеним в траншеях під Полтавою? Обороняючись певний час, вони згодом капітулювали й перетворилися на військовополонених. В такому становищі армії не залишалося жодного іншого виходу, як швидко тікати, не очікуючи, поки супротивник піде в новий наступ. Було вирішено покинути артилерію та великий обоз і поспішно відступати до Бористену.

Граф Левенгаупт, який керував цим відходом, проявив стільки вмінь, що всі загони опинилися на березі ріки навпроти земель Київщини вже опівночі наступного дня. Однак всі були дуже виснажені, особливо піхота, з якої багато-хто помер дорогою, чи то від перевтоми, чи то від поранень. Тож залишалося не більше 4 000 піхотинців. Решта вважала за краще піддатися всім нещастям полону, ніж страждати від тягаря такого страшного переходу. Більша їх частина розбіглася, очікуючи повсякчас кривавої розправи. Багато хто швендяв цією країною, намагаючись дістатися Польщі, де можна було б влитися в загони короля Станіслава, щоб потім знову приєднатися до шведської армії, коли випаде слушна нагода.

Але решта, включаючи й кавалерію, не могла більше рухатись. Їх зупинила ріка. Вони не мали ні мосту, щоб її перетнути, ні часу на пошуки інших засобів, й були засмучені тим, що будуть взяті в полон ворогом. Загалом вони не мали ні сил, ні засобів до опору. Було відсутнє бойове спорядження, якби вони навіть забажали підготуватися до відсічі. Не було провізії, щоб уникнути голодної смерті, навіть, якщо б їм пощастило врятуватися від меча.

В такій крайності генералів найбільше цікавило одне – порятунок королівської особи. Цей правитель проявив посеред рукопашних зіткнень неймовірну доблесть, наказуючи себе носити посеред найсильнішого обстрілу, навіть після того, як розбило його ноші, маючи сміливість і завзяття, які вражали найвідважніших. Але жодна хоробрість, яку міг він проявити, не могла стати на перешкоді загибелі його армії, яка підхопила його й потягла за собою. Деякий час було невідомо, що з ним сталося.

Не маючи змоги слідувати за іншими, він провів ніч у лісі, після чого наказав перевезти себе будь-яким чином, щоб поєднатися з основними армійськими силами на березі Бористену. Від усвідомлення загрози, що він може потрапити до рук ворогів, вже сама одна ця думка змушувала здригатися генералів. Не залишалося жодного іншого засобу уникнути цього, як ризикнути переправитися через цю широку та швидку ріку та тікати далі, як тільки можливо, щоб досягнути земель Великого Правителя. Цей шлях був довгим, а дороги майже непрохідними. Треба було перетнути широку пустелю, витримавши

Р. 132. – всі тяжкості голоду. Але чого б не витримав цей володар, що мав велике серце й волів краще померти, ніж уявити себе в руках ворога, гордовитого та роздутого від своєї перемоги? Єдина річ спричиняла йому страждання – це розставання зі своїми дорогими шведами, яких він мав лишити на ласку ворогів. Однак бачачи, що не має іншого засобу від поневолення, що його присутність не порятує їх і що його власне горе може лише погіршити їхнє нещастя, він прийняв рішення і на світанку сів у маленький човен в супроводі генерала Мазепи та перетнув ріку разом з трьома сотнями загартованих вершників, які переправилися вплав.

Він зробив це не раніше, як віддав всі необхідні накази графу Левенгаупту. Він просив того добиватися умов найприйнятнішої капітуляції, які тільки можливі, й не допустити різні решток війська. Він також дав тому особливі інструкції, щоб ті, кому пощастить втекти, слідували за ним у землі Великого Правителя, отримавши переконливі звістки про нього, якщо його перебування там не буде нещасним.

Тим часом князь Меншиков, переконавши царя у важливості цілковитого розгрому шведів, які не мають засобів до втечі, та необхідності наздогнати їх до того, як вони отримають можливість переправитися через Бористен, отримав від його царської величності велике військове з’єднання. Він, взявши близько 10 000 коней, досяг Переволочної, де ті отаборилися, ввечері того ж дня, коли

Р. 133. – король перетнув цю ріку. Оскільки генерал Реншильд, його бранець, сказав тому, що через сумне становище, в якому його армія перебуває, вона, напевно, не відмовиться прийняти капітуляцію, князь відрядив трубача з шведським капітаном і московським полковником, давши їм листа для графа Левенгаупта, в якому пропонував тому, якщо той воліє здатися зі своєю армією, добре поводження та почесні умови. Це була для шведів новина тим більш приємна, бо вони такого й не очікували. Справу затягувати було не можна. В тому становищі, в якому вони знаходилися, якби вони навіть не отримали цього послання, то змушені були б самі відрядити когось, щоб запропонувати здачу. Ось чому генерал Левенгаупт, після невеличкої наради, проведеної з усіма найголовнішими офіцерами, направив до цього князя відповідь, сповнену чемних слів, де відзначив, що, якщо він зможе забезпечити умови звичні для людей війни, він піде на цю угоду, в іншому випадку, вони згодні померти зі шпагою в руці, дорого продавши своє життя.

В цей самий час дуже багато людей у відчаї від думки, що вони мусять потрапити в руки московитів, кинулися в річку. Дехто скидав з себе все й починав плисти, але це призводило тільки до більшого лиха. Дуже багато людей загинуло згодом від голоду та зубожіння, бродячи голими цією країною. Інші не змогли дістатися протилежного берега через широту ріки та швидкість течії, яка їх відносила, й вони тонули.

Р. 134. – Нарешті, трубач повернувся зі статтями капітуляції, які я подаю нижче. Граф Левенгаупт їх підписав, і вся армія перетворилася на військовополонених.

«Після загибелі нашої армії, – продовжує той офіцер, у якого я запозичив цю деталь, – було б зайвим перераховувати помилки в усіх оповіданнях, які були створені. Однак те, – говорить він, – що московити опублікували про 10 000 убитих під час битви, не може бути правдою. Ми нараховуємо близько 6 000 вбитих у цій акції, 2 000 взятих у полон тоді ж, 7 000 у таборі під Полтавою, близько 2 000 переправилися вплав разом з королем, 3 000 швендяли різними путями й розвіялись по цій країні, 16 000 здалися разом з генералом Левенгауптом (все це складає те число в 36 000, визначене на початку)»…

Р. 154. – Шведському королю залишалося шукати свій порятунок посеред невірних, до чого змусило його це нещастя після переходу через Бористен, у спосіб, про який я вже вище говорив. Він перебував на ношах через поранення й рухався до Молдавії. Потрібно було перетнути Татарію, країну дику, холмисту, перерізану повсюди перелісками, річками та болотами. Які тягарі тільки не супроводжували цю подорож,

Р. 155. – коли король залишився без наметів, хірургів, екіпажів і харчів? Цей володар і весь його почет провели два дні, нічого не ївши. Він загинув би на цих дорогах без генерала Мазепи та кількох козаків, які слугували товмачами та провідниками. Після п’яти днів цього згубного походу, вони досягли гирла Бористену навпроти Очакова у місці, де Буг вливається в цю ріку поблизу Stelnicza [259]. Бог – це інша широка та глибока річка, на якій немає жодного мосту. Мешканці цих місць, бачачи військовий загін, ні одягу, ні мови якого вони не розуміли, відмовлялися пропустити його на інший берег без спеціального наказу управителя, який міг надійти лише наступного дня. Занепокоєння шведів було тим більше, що вони не могли бути впевнені в тому, чи не переслідують їх московити. А це було дійсно так. І, якби вони не заблукали, погано знаючи країну, то неодмінно б наздогнали шведського короля. Не минуло й години, як цей володар переправився, як на іншому берегу ріки з’явилися московити. Можна жалітися на неквапність Мехмед-паші, управителя Очакова, у відправленні наказів про дозвіл переправитися шведам. Йому було повідомлено про це за день до того через гінця в особистому послані короля. Однак потрібно було, щоб Юсуф-паша, управитель Бендер, до якого король тоді ж відправив іншого гінця, надіслав свого секретаря, щоб, нарешті, здійснилося те, чого від них бажали. До того ж, він наказав надати лише половину тих човнів,

Р. 156. – від потрібної кількості. Через це дехто був змушений плисти разом з кіньми через річку, а декілька козаків, що залишилися на цьому березі були взяті в полон московитами.

Про перебування Карла ХІІ та Мазепи в Бендерах і про смерть гетьмана, датовану 3 листопада 1709 р., у віці 77 років

Р. 216. – Але саме в цей час регентша [260] отримала листи від його величності, датовані 22 липня, в яких правитель їй повідомляв, що мав багато труднощів, відступаючи до Очакова з двома чи трьома сотнями шведів і трьома загонами волохів через пустельні степи; що його добре прийняв бендерський паша і що генерал Мазепа разом з тими, хто послідував за ним, залишається поряд…

Р. 271. – Саме тоді цар нетерпляче добивався, щоб йому видали генерала Мазепу. Однак султан відмовив тому з виключним благородством, а незабаром [261] цей генерал помер у віці 77 років.

Про антиросійську угоду, укладену 17 жовтня 1710 р. у Бендерах між Францією, Швецією та Османською імперією, де йшлося про Україну

Р. 358. – За цим договором «найхристиянніший король [тобто Людовік ХІV – Є. Л.] обіцяв використати весь свій вплив на Оттоманську Порту, щоб схилити її до нового розриву з царем і підтримати інтереси його шведської величності, зобов’язавши надіслати відповідні накази своїм послам і виділивши їм для цього необхідні суми. Його шведська величність зі свого боку обіцяв за короля Станіслава та сенаторів його партії, що, коли вони будуть поновлені в своєму королівстві, то повернуть Оттоманській Порті місто Кам’янець із замком та всією частиною Поділля, яка прилягає до нього з півдня, котру Порта завоювала й володіла нею до Карловицького миру. Й так буде назавжди без будь-якого перегляду чи приводу, щоб зробити це.

Р. 359. – Порта, з іншого боку, зобов’язувалася змусити московського царя повернути Польській Речі Посполитій Київське воєводство, князівство, саме місто та замок у ньому, з прилеглими до нього містами на правому березі Бористену, які були колись відняті у Речі Посполитої Польської. А також добитися невтручання як в польські справи, так і в справи козаків України, які мають залишатися у своїй старовинній і цілковитій свободі.

Для цієї справи Й[ого] H[айхристиянніша] B[еличність] [тобто французький король – Є. Л.] зобов’язується виплатити один мільйон ліврів на вимогу його шведської величності для прибічників короля Станіслава в Польщі. Сеньйор де Безенваль у Данцигу має їм виплачувати гроші двічі на місяць кожному».

Про похід татар і поляків на початку 1711 р. на Білу Церкву, де автором проігноровано факт участі у ньому козаків Орлика

Р. 287. – Перші операції цих двох армій [маються на увазі поляки та татари – Є. Л.] не мали, попри все, того успіху, на який сподівалися. Молодий татарський принц і київський воєвода [Юзеф Потоцький – Є. Л.], взявши кілька замків, зупинилися в квітні поблизу Білої Церкви. Тричі вони кидали на штурм свої війська протягом дня, не підвівши траншей та не зробивши жодних звичних військових приготувань. Щоразу вони штовхали солдатів на приступ, втративши, врешті-решт, більше 2 000 осіб. Але це ще не все. Князь Голіцин, який робив великі денні переходи, йдучи на допомогу цьому місту, дізнавшись про відступ обложників,

Р. 288. – надіслав великий загін для їх переслідування, котрий наздогнав основну їх масу поблизу містечка Синява (Keniawa) й повністю розгромив, перебивши багато людей. Юний татарський принц відступив до своєї країни, після цієї невдалої експедиції.

Київський воєвода повернувся до Бендер.

Про похід київського воєводи Юзефа Потоцького на землі сучасної Західної України в 1712 р.

Р. 327. – Київський воєвода на чолі 6-тисячного війська протягом цього часу здійснював набіг на Польщу, щоб вивідати диспозицію поляків і дійшов аж до Снятина. Він навіть захопив це місто, перетворивши його залогу на військовополонених. Це змусило графа Сенявського, великого коронного генерала, посилити гарнізон Львова й відрядити кілька полків, щоб підтримати відправлені загони, які, не маючи достатньо сил, щоб протистояти воєводі, відступили ближче до Вісли.

Limiers Henri Philippe de. Histoire de Suede sous le regne de Charles XII. Où l’on voit aussi les Réarrivées en differens tems dans ce Royaume; toute la guerre du Nord, et l’Avénement de la Reine & du Roi Régnant à la Couronne, jusqu’à present / Par M. De Limiers docteur en droit. – Amsterdam: Chez les Jansons à Waesberge, 1721. – T. 5. Contenant la Bataille de Pultowa, & ses suites, avec séjour du Roi à Bender, jusqu’à son retour à Stralsund. – 540 p.

Примітки

242. Анрі-Філіпп де Лімьє (?-1725), історик і геральдист, народився у Голландії в гугенотській родині французів-емігрантів. Відзначився низкою досліджень з актуальних питань європейської історії.

243. Адам-Миколай Сенявський (1666-1726), видатний польський державний і військовий діяч, великий коронний гетьман з 1706 р. Останній представник магнатського роду Сенявських. В 1702-1704 рр. керував придушенням повстання Семена Палія на Правобережжі. Підтримував листування з Мазепою. Після зречення в 1706 р. Августа ІІ Сильного був одним з кандидатів на престол Речі Посполитої. Противник Лещинського.

244. Нинішнє село Високе Чауського району Могилівської області в Білорусі.

245. Генріх фон дер Гольц, прусський найманець на царській службі.

246. Борис Петрович Шереметєв (1652-1719), генерал-фельдмаршал, перший в Росії граф, найближчий сподвижник Петра І.

247. Ернест Крассау, або Крассов (1660-1714), прусський найманець на шведській службі.

248. Йдеться про Юзефа Потоцького (1673-1751).

249. Адам Смігельський (бл. 1635-1716), староста гнезненський, згодом прибічник Лещинського.

250. Ян-Казимир Сапега, великий литовський гетьман, прибічник Лещинського.

251. Містечко, нині село в Білгорайському повіті, Люблінського воєводства Польщі.

252. Як відомо, до Чернігова шведські війська не вступали.

253. Карл-Евальд фон Ренн або Карл-Евальд Магнусович Рен (1663-1716/1717), кавалерійський генерал, родом з прибалтійських німців. Служив найманцем в кількох європейських арміях. Згодом вступив на царську службу. Був одним з визначних сподвижників Петра І. Відзначився у Полтавській битві, а також під час Прутського похода.

254. Припускаємо, що йдеться про Сари, оскільки зазначається про близькість цього населеного пункту до Веприка. Проте не виключено, що під назвою Carnin розуміються Терни на Сумщині чи Чорнухи на Полтавщині.

255. На нашу думку, скоріше за все Микілка (Николка), Котелевського району на Полтавщині.

256. Можливо, мається на увазі Лихачівка, Котелевського району, малоймовірно, що йдеться про село Ляшки Лебединського району на Сумщині чи Лохвицю.

257. Очевидно, йдеться про річки Орешня та Вільхова Говтва.

258. Аксель-Аксельсон Спар або Спаре (1652-1728), шведський граф, воєначальник, живописець. Соратник Карла ХІІ. Відзначився у битві під Полтавою, де з рідкісною хоробрістю командував однією з чотирьох колон піхоти. Услід за Карлом ХІІ утік до Туреччини.

259. Можливо, мається на увазі сучасний район Миколаєва Соляні, або Сільниця.

260. Ульріка-Елеонора (1688-1741), сестра Карла ХІІ, королева Швеції в 1718-1720 рр.

261. 3 листопада 1709 р. (примітка з оригінального французького тексту).

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 219 – 241.