«Всесвітня історія» (1770-і рр.)

Луняк Є.

Екскурси до минулого України у «Всесвітній історії» [339] (1770-і рр.)

Про підтримку козаками та населенням України Лжедмитрія й їхню активну участь у повстанні Івана Болотникова

Р. 252. – Путивль, Чернігів, Стародуб і Новгород [Сіверський – Є. Л.] повстали… Вся Україна взялася за зброю. Депутати від цієї провінції прибули до Путивля, щоб засвідчити свою повагу до цього Дмитрія, котрого тут не було. Їх запевнили, що той ще тут не з’являвся, але його почали чекати. Путивль став місцем зустрічі бунтівників. Істома Пашков та Іван Ісайович Болотников стали на чолі козаків і українців (Isthoma Basiow & Iwan Isaiwitz Polutnich étoient à la tête des Cosaques & des Ukrainiens). Це військо просунулося на 50 верст до Москви. Шуйський (Zuiski) надіслав полки, щоб його зупинити, але вони були розбиті й залишили українцям вільну дорогу аж до столиці.

Про боротьбу українського народу під проводом Хмельницького проти польського ярма

Р. 58. – Кріпаки, виснажені податками та панщиною, втомлені нестерпним ярмом, кидали своїх тиранів і тікали на Україну: сюди їх наполегливо закликали. Козаки не бажали жодним чином порушувати права гостинності й відмовлялися їх видавати назад. Напевно, для спокою вітчизни, варто було відмовитися від надії повернути цих нещасних рабів, котрі скористалися невід’ємним правом, яке природа подарувала всім людям, – тікати подалі від тиранії. Проте шляхтичі не бажали жертвувати для блага держави цим незаконним пануванням, цією власністю, основаною на насильстві, яку відкидає розум. Вони вирішили покарати козаків за їхнє великодушне співчуття, навернувши їх самих до кріпацтва, від якого ці мешканці були звільнені. Було скасовано їхні привілеї. До України вступило військо. Її було окуповано та побудовано фортецю Кодак (Hudac).

Козаки розглядали цю цитадель, як майстерню, де кують для них кайдани. Вони здійняли повстання. Їм було запропоновано амністію, й вони полишили зброю. Однак, всупереч умовам договору, їхніх ватажків було обезголовлено. Було обіцяно вивести польські гарнізони – натомість запроваджено нові. Навіть намагалися відняти в них Трахтемирів, місто, яке вони самі побудували за приписами Стефана Баторія. Проте в цьому поляки не досягли успіху й їх було відбито. Це була єдина річ, де переможці цього руху за волю змушені були підкоритися переможеним. Козакам також обіцяли відновити для їхнього використання всі ті привілеї, котрі Стефан їм надав, але почали одразу забирати їхні грецькі церкви, котрі цей король-філософ їм дозволив. Річ Посполита не може звинувачувати у тих бідах, які козаки їй причинили, нікого іншого, крім самої себе.

Стефан [Баторій – Є. Л.] дав їй оборонців, вона ж перетворила їх на ворогів. На них нацьковували загони легкої кінноти, щоб та здійснювала набіги на них. Забирали в них бранців. Здирали останню сорочку. Але, незважаючи навіть на ці переслідування, козаки залишалися вірні правилам, котрі встановив їхній славетний законодавець [Стефан Баторій – Є. Л.], й були навіть тепер готові проливати свою кров за цих тиранів. У Варшаві обмірковували похід проти татар. Богдан Хмельницький (Bogdan Kzmielniski), начальник козаків, збирався запропонувати королю свої послуги та послуги своїх підлеглих. Він запропонував тому план цієї кампанії, здійснення якої дозволяло б здобути вірогідну перемогу та впевнене повернення назад. Цей генерал пройшов через всі ступені військової служби. Його подвиги, здійснені у країні, де він народився, були на виду у козаків. Проте не у вищої знаті, яка

Р. 59. – зважувала цих людей на терезах своїх забобонів. Хоробрість була найменш вираженою з її військових якостей. Шляхтичі прославлялися хіба що тим, що мали невиправний потяг до вина. Війна з татарами не відбулася, й вони продовжували знущатися з козаків. Чаплинський, намісник коронного хорунжого (Czaplinski, Lieutenant de l’Enseigne de la Couronne), мав маєтки, що межували з землями Хмельницького. Через розбіжності стосовно меж спалахнула ворожнеча. Потрібно було передати цю справу на розгляд суддів, але полякові закортіло встановити справедливість власноруч.

О, якою ж видалася ця справедливість! Він пограбував і зруйнував маєток цього козака, наказав висікти батогами його сина на загальному майдані, забрав його жінку та віддав її на поталу жорстокості своїх солдатів, наказав убити його матір і сина. Винного потрібно було покарати. Захищаючи свої права, той вчинив злочин, який був подібний до злочинів його нації. Хмельницький, відштовхнутий у Варшаві, не прагнув більше нічого іншого, як помститися за себе та за свій народ. Йому не було досить складно підняти на повстання військо, яке впродовж довгого часу зносило стільки кривд.

Тож, коли терпіння вичерпалося, воно змінилося на лють. Вирішивши здолати Польщу, він уклав союз з Тугай-беєм (Tohaibeg), татарським ханом, не дуже вправним у військовому мистецтві, однак жадібним до крові та грабежу, як і ті варвари, котрими він командував. Таким чином, незграбна гординя, безглузда тиранія поляків змусила Богдана стати опорою тих самих татар, для яких він раніше був бідою.

Таким був стан речей, коли помер Владислав. Він носив свою корону з таким достоїнством, що змусив шкодувати за своїм часом, коли його влада поширювалася так сильно, як ніколи більше. Він не був причетний до всіх тих переслідувань, яких зазнавали козаки. Він нарікав на це, однак не міг нічого іншого, як тільки нарікати. Польська знать, далека від слухняності наказам свого короля, з великими потугами слідувала його порадам. Владислав був великодушний, шляхетний, як за своїми звичками, так і за своїм поводженням. Його життя виявилося коротким, але воно було прекрасним. Він викликав над своєю могилою щирі жалкування.

Тож, саме у час, який передував новій елекції короля, козаки, які завжди чи то боялися, чи то поважали Владислава, взялися за зброю з першими чутками про його смерть і приготувалися помститися за силу-силенну накопичених несправедливостей. Чвари в метушливому сеймі сприяли їхньому вторгненню. Генерал Потоцький вирушив проти них. Він мав необережність сформувати авангард своєї армії з чотирьох тисяч козаків, які ще залишались вірними Речі Посполитій. Богдан Хмельницький примчав до них і розписав їм так яскраво жорстокість, огидний гонор тих господарів, яким вони служили, що за одну мить вони покидали прапори корони і влилися до його лав. Півтори тисячі поляків, котрі йшли разом з ними, були перебиті чи взяті в полон. Ця перша поразка поширила жах в армії Потоцького. Вона досить швидко послабилася через втечі з неї.

Щоб ще збільшити свої нещастя, вона вступила до лісу поблизу Корсуня (Corsum). Вози, грізне укріплення на рівнині, і зовсім не придатне поміж дерев, утруднювали рух. З кожним кроком ряди розривалися все більше. Посеред цього безладу раптово з’явилися козаки та татари. Це була ніяка не битва, а просто бійня. Поляків убивали без опору, багато з них потонули в болотах, значне число склало зброю. Тільки кільком решткам цього війська пощастило не потрапити до кайданів переможців. Таким був цей факт для Польщі. Все було захоплене, все було охоплене полум’ям, і Богдан дав би своє правосуддя цим шляхтичам, які були такими гордовитими, коли йшлося

Р. 60. – про побиття його сина, якби його війська не зупинилися для грабежу, не спалахнули суперечки з татарами та між ними самими через розподіл здобичі. Це стало спасінням для Речі Посполитої.

Сейм, оговтавшись від першого переляку, переживши розподіл з приводу різних конкурентів, врешті-решт, зійшовся на користь Яна-Казимира, брата Владислава. Цей володар видався достойним носити корону через величні зусилля, зроблені ним, щоб одягти її на голову свого брата. Однак після того часу він став іграшкою долі. Владислав відправив його до Іспанії в 1638 р. Ця могутня держава перебувала тоді у стані війни з Францією. Ян-Казимир мав тоді укласти союз з Філіппом ІІІ й очолити іспанський флот, призначений для руйнування французької комерції на Середземному морі. Вітри викинули його на узбережжя Провансу. Його впізнали. Він не мав жодних документів, і його заарештували. Вийшовши з в’язниці, він не забажав ні йти до Іспанії, куди кликала його військова слава, ні повертатися до Польщі, де стараннями його доброчинця могли б бути виправлені його хибні кроки. Він пішов до Рима й став єзуїтом. Він прагнув відмовитися від мирської величі. Ця нова професія зробила його більш жадібним. Одягнувши церковний пурпур, він почав домагатися більшого, через достоїнство свого народження. Його було обрано, й папа возвисив його, як він і хотів.

Отримавши кардинальську шляпу в Римі, він тепер прагнув получити корону в Кракові. Він знайшов Річ Посполиту схвильовану новими успіхами козаків. Попри все, саме посеред такого занепаду вона змогла ще показати свою велич. Юрій Ракоці, князь Трансільванії, змагався за трон з Яном-Казимиром. «Якщо оберуть мене, – заявив він, – я битимусь з козаками, однак я поєднаюсь з ними, якщо мені не дадуть скіпетра».

Цією загрозою було знехтувано, хоча той і стояв на чолі армії. Річ Посполита запропонувала Богдану мир, однак той його відкинув і продовжив свої завоювання. Проти нього почали збирати військо, і першою вимогою, зверненою до нового короля, стало покарання бунтівників. «Ви не мали б тих злочинів, які потрібно карати, – відповів той, – якби ви самі не надали приклад козакам. Ви жалієтеся на порушення тих угод з ними, які давно вже самі зламали. Той втрачає право карати винних, хто сам стає одним з них. Однак я співчуваю вашим нещастям більше, ніж вашим злочинам. Саме тому я готовий стати на захист Речі Посполитої».

Він запропонував амністію. Однак козаки її з погордою відкинули. Нарешті, поляки прийшли в рух. Розрізнені загони почали вступати до України, штурмувати міста, ставитися до її мешканців так, як поставилися до їхніх товаришів у лісі під Хотином. Андрій Фірлей зазнав нападу під Збаражем більш ніж 300-тисячного татарсько-козацького війська. Тут існувало доволі гарно продумане укріплення, а гармати міста його захищали. Він [Фірлей – Є. Л.] надихав своїх спантеличених солдатів, нагадуючи їм, що одна жменька поляків досить часто тріумфувала над багатьма варварами, показуючи їм, що вороги погано організовані, доводячи їм, зрештою, що батьківщина, котра залишилася позаду, очікує від них перемоги чи поразки, а значить порятунку чи загибелі. 13 липня на світанку розпочався бій.

Хан і Хмельницький були кожен у перших рядах своїх військ. Наступ був генеральним і страшним. Солдати Фірлея непорушно залишалися в своїх укріпленнях, ведучи постійний вогонь, повністю віддавшись справі й багато разів відкидаючи розрізненні лави нападників. Однак князь Вишневецький (le Prince Wisnowieski) помітив непевність у своїх військах і ретраншементи було посилено. Це не були якісь геніальні стратагеми,

Р. 61. – які він застосував. «Не стріляйте більше по татарах, – сказав він своїм солдатам. – Вони тепер наші союзники. Я щойно бачив одного з їхніх депутатів, який прийшов до укріплень Фірлея». Ця неправда мала успіх. Війська переключилися на козаків, які вдерлися до укріплень, і повернули назад всі ті пости, які були втрачені. Хан протиставив цьому своє мистецтво в підступності. Він оголосив, що султан щойно йому відправив значну допомогу, як начебто його військо в триста тисяч чоловік потребувало якоїсь допомоги.

Зіткнення поновлювалися протягом багатьох днів. Люди не спали, їли стоячи й билися. Харчі вичерпувалися. Коні пішли у їжу їхнім вершникам, а кількість обложених невпинно скорочувалася. Втрати нападників, хоча й були значними, відчувалися мало, зважаючи на їхню чисельність. Хмельницький запропонував почесний для Речі Посполитої мир, однак там краще воліли померти, й облога подовжилася. Обложені наважувалися робити вилазки, котрі мали успіх. Однак вони були згубними, а в їхньому становищі кожна крапля крові коштувала дорого.

Міщани Збаража (Sbarras) зачинили свою браму. Вони не хотіли більше ділити з солдатами той малий запас продовольства, який в них залишався. Вони почали втрачати надію на військовий порятунок, хоча й отримали звістку через анонімний лист, що Ян-Казимир наближається на чолі 20-тисячного війська. Він був уже під Зборовом (Sborow). 60 тисяч татар і 80 козаків вирушили йому назустріч. Їм допомагала на марші підтримка селян, які засипали рови, вирівнювали дороги, щоб зробити цей перехід вільнішим. Таким є наслідок рабства. Кріпак, який бачить в своїх земляках тільки тиранів, завжди готовий їх зрадити.

Відбулася сутичка. Перший же удар виявився фатальним для поляків. Їхні ряди порідшали, повозки було захоплено, татарська кіннота знаходилася з усіх сторін. Військо відтіснили, змішали його порядки, однак не змусили до втечі. Такою була доля авангарду. Хоча в той же час можна було побачити, що основний армійський корпус розгортається під керівництвом генерал-майора Губальда (Hubald). Ян-Казимир перебував у центрі. Він мав проти себе козаків. Праве крило пішло на зіткнення з лівим крилом татар, які теж почали розгортатися, щоб показати в усій красі свою чисельність і бути одразу готовими до битви. Перші ряди поляків наїжачилися списами, інші вели вогонь. Атака були стрімкою, оборона завзятою. Центр і праве крило стояли непорушно й билися з успіхом.

Саме тоді королю повідомили, що, якщо він не з’явиться на лівому крилі, битва буде програна. Він помчав туди. Він чув, що солдати говорили поміж собою: «Наші офіцери вбиті, ми не знаємо чиї накази виконувати». – «Чи не є я вашим офіцером! – виголосив король. – Йдіть за мною й нічого не бійтеся!». Його присутність дозволила вирівняти битву. Її завершила ніч. Під прикриттям мороку готовилися до нової битви. Звели укріплення, згрудивши тіла загиблих. Раптом поширилася чутка, що Ян-Казимир поїхав до Варшави, й поляки почали тікати, коли той з’явився. «Я тут, – вигукнув він. – Невже ви вірите, що я настільки є боягузом, щоб вас залишити. Ні, мої друзі, сонце, що ось-ось зійде, зробить мене переможцем разом з вами чи принесе загибель». І дійсно билися від світанку до ночі. Однак перемога не дісталася нікому. Обидві армії залишалися в своїх таборах. Тим часом козаки та татари почали

Р. 62. – підозрювати одне одного та побоюватися. Визначилося розділення поміж ними. Хан першим залишив спільну справу та заговорив про мир. Хмельницький злякався, що залишиться сам на сам перед помстою Речі Посполитої, адже він не зміг перемогти, навіть підтриманий татарами. Тож його упевненість у перемозі ще більше зменшилася після їхньої зради. Кожен з них уклав з Яном-Казимиром окрему угоду. Першому обіцялося, що Річ Посполита сплатить татарам винагороду за їхню колишню службу, що хан надсилатиме допоміжні війська щоразу, коли Польща зазнаватиме нападу, що він виведе всі свої загони за межі держави, що Річ Посполита йому сплатить 300 000 флоринів за відхід, що загони, обложені під Збаражем будуть вільно пропущені до табору.

Татари вимагали також, щоб їм дозволили пограбувати всі провінції, які лежатимуть на їхньому зворотньому шляху. Одна ця пропозиція досить добре показує жорстокий характер цієї нації. Ян-Казимир відповів, що він ладен краще загинути, ніж підписати таке, і хан більше не наполягав. Угода, укладена з Хмельницьким, була більш почесною для Речі Посполитої, хоча вигідна козакам. Перша стаття хоч якось зберігала честь корони. Було постановлено, що Хмельницький паде до ніг короля й у такому вигляді приниженого винуватця визнає над собою суд і вимолить його милосердя; що король мусить публічно оголосити загальну амністію на користь козаків; що жодна з сторін не має бути потурбована через заколот, котрий мав місце; що Хмельницький збереже свій ранг козацького генерала; що він буде визнаний, як польський шляхтич; що військо, яким йому буде довірено керування, складатиме число у 40 тисяч чоловік; що козаки ніколи не будуть мати іншого начальника, крім того, хто належить до грецької релігії; що цей культ, сповідуваний серед козаків, буде толеруватися по всій Польщі, що грецький митрополит отримає місце в сенаті поміж католицьких прелатів; що всі шляхтичі, котрі приєдналися до заколотників, зможуть повернутися до своїх маєтків і своїх занять і що їм будуть надаватися всі почесті, які належали їм до їхнього відступництва.

Тож гордий Хмельницький простягся на землю перед Казимиром і просив у нього пробачення. Це був той, грізною рукою якого ледь не було перекинуто польський трон, якби його солдати, зайняті грабунком в лісі під Хотином, не затримали його переможний похід і не дали сейму час, щоб оговтатись. Так було закінчено цю війну, яка поставила Річ Посполиту на волосину від загибелі і яка була запалена бездумним гонором і жорстокістю одного шляхтича [мається на увазі Чаплинський – Є. Л.].

Ян-Казимир виявився великодушним під час елекції свого брата, терпеливим і мудрим у в’язниці, справедливим, засуджуючи поводження поляків з козаками, безстрашним в таборі під Зборовом. Однак він не виконав тих сподівань, які давав у свої перші роки. Хмельницький зберігав глибоке відчуття приниження, до якого його змусили. Обіймаючи ноги короля, він приховав у своєму серці жагу помсти. Для козаків не було таємницею, що їм повернуто привілеї лише під тиском необхідності, що рано чи пізно вони знову будуть уярмлені, коли Річ Посполита зможе зібратися з силами, що на них знову одягнуть кайдани. Тому вони й не відкладали прапор заколоту. Як і Казимир, який вірив, що його ім’я ще продовжує шануватися в Римі та просив грошей у папи, щоб підкорити цей

Р. 63. – непокірний народ. Святий отець надіслав йому свої благословення, прощення та обіцяв надати допомогу найпотужнішими зі своїх молитов. Король знову вдався до зброї, розбив козаків, але не підкорив їх. Вони тільки ще більше розпалилися проти Речі Посполитої. Один польський сеньйор закликав їх мститися, палаючи бажанням мститися й самому та знаходячи в стражданнях своєї батьківщини втіху від страждань, через які розривалося його серце. Йдеться про Ієроніма Радзейовського, коронного віце-канцлера. Його дружина була чарівна та тендітна.

Ян-Казимир був люб’язним. Він був королем. Він кохав. Він умів подобатися. Жорстокість одного шляхтича розпалила першу війну, недоречна пристрасть короля дала народження другій. Розгніваний чоловік вимістив на своїй батьківщині особисту кривду й збунтував козаків. Його таємні взаємини було викрито. Він був засуджений до вічної баніції. Але це мало зарадило справі. Козаки поєдналися з росіянами.

Histoire universelle depuis le commencement du monde jusqu’à présent. D’après l’anglois par une Société de Gens de Lettres. – Amsterdam-Leipzig: Arkstée & Merkus, 1780. – T. 42. – XVI+622 p.

Про війну в Україні в 1708-1709 рр.
(значною мірою за Вольтером)

Р. 37. – Проте Карл залишає московську дорогу та йде до України, країни родючої, але необробленої та пустельної. Козаки України жили під керівництвом князя чи генерала, якого дав їм цар. Це був Мазепа, поляк за походженням, який за амурну інтрижку був вигнаний зі своєї країни. Він не поладив з царем через те, що намагався переконати того, всупереч його думці, у неможливості дисциплінувати козаків. Карл поєднався з ним. Вони домовились зустрітися поблизу річки Десни. Мазепа мав прийти сюди з 30 000 чоловік, провізією, боєприпасами та скарбами. Тут Карл призначив зустріч і Левенгаупту. Шведи мали перетинати шляхи, сповнені труднощів на кожному кроці, йдучи лісом у 50 льє, блукаючи, гублячи у болоті артилерію та повозки. Нарешті, шведи прибули до місця зустрічі,

Р. 38. – не маючи ні харчових, ні військових припасів. Замість Мазепи вони побачили корпус московитів, які розташувалися на протилежному березі Десни. Карл вирішив його атакувати. Річкові береги були такими уривчастими, що доводилося спускати шведів мотузками. Її перетнули вплав, і цей корпус було розсіяно. Нарешті, з’явився Мазепа, але в найсумнішому становищі. Його змову було викрито, і московити напали на нього, порубали на шматки козаків, їхні міста обернули на попелища, а тридцятеро з його друзів були замучені на колесі. Ледве вдалося йому самому врятуватися з 6 000 чоловік та кількома возами з золотом і сріблом.

Прибув і Левенгаупт. Але й йому випала така ж доля. Він зустрівся з царем, що очолював 40-тисячне військо, і через надмірну самовпевненість не вважав за потрібне зробити укріплення. Він зміг перебити безмежну кількість воїнів царя, однак той, отримуючи підкріплення, тричі починав новий наступ, і шведи змушені були відступити. Левенгаупт наказав спалити повозки, коли битва розпочалася наступного дня. Нарешті, Левенгаупт з 5 000 чоловік перейшов Сож і вирушив на з’єднання з Карлом, вкритий славою, але без військ і без пожитків.

Хоча зима була такою лютою цього року, це жодним чином не зупинило шведського короля. Він наказував своїм військам робити такі ж довгі марші, як і під час найкращої пори року. Одногу разу під час маршу він побачив як враз загинули від холоду 2 000 чоловік. Солдатам не вистачало всього, вони були в найжалюгіднішому стані. Вони були змушені полишити артилерію через нестачу коней, щоб тягти її через болота та річки. Ця армія, яка була такою блискучою та багатою, залишаючи Саксонію, скоротилася до 24 000 чоловік, помираючих від голоду, втоми та злиднів, отримуючи слабку підтримку від Мазепи, котрий і сам був нещасний. Цар вступив до України.

Незважаючи на розлад у війську Карла, король здобув кілька незначних перемог, заплативши за це життям багатьох людей. Він ступив до країни запорожців (le pays des Zaporaviens) і розпочав облогу Полтави, міста у якому московити мали багато складів, але яке було добре захищене й мало залогу в 10 000 чоловік. Він відправив 8-тисячний корпус на інший берег річки Ворскли, щоб зненацька напасти на московитів. Однак шведи були повністю розбиті. Він зробив декілька приступів на місто, але безуспішно. Якось, наблизившись дуже близько до цього міста, він був небезпечно поранений у ногу. На його обличчі не відбулося жодних змін. Ніхто не знав про його поранення аж доти, доки його чобіт не переповнився кров’ю.

Царська армія під Полтавою нараховувала лише 5 000. Проте вона відрізала харчі для армії Карла, що нараховувала 16 000 шведів і 12 000 козаків, стиснутих між двома річками, які надзвичайно розлилися внаслідок танення снігів. Шведський король вірив, що найкращим засобом в цьому становищі буде нав’язати битву царю. Дві армії розташовуються навпроти одна одної. Обидві вони сповнені піднесення, однак сили тепер відмінні. Шведи мали з артилерії лише чотири залізних гармати, решту було залишено у таборі з 3 000 чоловік. Солдатам нагадували битву під Нарвою, де

Р. 39. – 8 000 шведів розгромили 24 000 московитів. Король наказував переносити себе від одного загону до іншого на ношах. Шліпенбах на чолі шведів пішов на ворожу кавалерію, яку Меншиков розташував з інтервалами між редутами, укріпленими гарматами. Цар приєднався до своєї кавалерії. Його шляпа була пробита кулею. Під Меншиковим було вбито двох коней. Король відрядив напередодні Крейца з 5 000 вершників і драгунів, щоб зайти неприятелю у фланг, тоді як той атакував по фронту. Але Крейц заблукав, шведська кавалерія була розбита, Шліпенбах потрапив у полон.

Меншиков розрізав сполучення між шведською армією та загонами, що залишалися перед Полтавою. Він оточив резервний 3-тисячний корпус і порубав його на шматки. Наступного дня баталія стала генеральною. Двоє коней з ношів Карла було розірвано гарматою. Він наказав запрягти інших. Ноші розтрощило на друзки, й короля з них викинуло. З 24 драбантів, які супроводжували його, 21 був убитий. Нарешті, шведи піддалися й почали тікати. Принц Вюртемберзький, генерал Реншильд, граф Піпер і багато інших офіцерів стали бранцями.

Понятовський, полковник шведської гвардії Станіслава, згуртував 500 вершників навколо шведського короля. Цей загін супроводжував короля через лави ворогів аж до того місця, де знаходився армійський обоз. Його посадили на коня, але цього коня було під ним убито. Йому дали іншого. Ці різні рухи спричиняли йому найнестерпніші муки від його рани. Його поклали до карети графа Піпера й повезли дорогою до Бористену, тоді як росіяни захоплювали артилерію, залишену в таборі перед Полтавою, військову скарбницю та обоз. Близько 9 000 шведів і козаків було вбито під час баталії, десь 6 000 було взято у полон, а ще 16 000, скоріше шведів і поляків, ніж козаків, під керівництвом Левенгаупта тікали до Бористену, відмінним від короля шляхом. Тому ж довелося знову пересісти на коня, бо карета зламалася. Він блукав цілу ніч у лісі. Він страждав від нестерпного болю. Його кінь впав від виснаження. Він присів поблизу дерева, де провів кілька годин, а потім знову продовжив свій шлях до Бористену, куди дістався о 9-й чи 10-й годині ночі.

Левенгаупт щойно прийшов до цього місця з рештками своєї армії. Король, Мазепа та ще кілька офіцерів переправилися на маленьких човнах. 300 вершників, переважно козаків і поляків перепливли на інший берег завдяки своїм коням. Піхотинці, які намагалися зробити таке, тонули. Меншиков наздогнав Левенгаупта, який капітулював. Армія потрапила у полон і пройшла перед Меншиковим. Солдати складали свою зброю до його ніг. Дехто волів краще кинутися до Бористену, ніж здатися. Декілька офіцерів застрелили одне одного. Шведів було розсіяно по різних місцях, й особливо у Сибіру, де вони виконували різні роботи без інших відмінностей, крім кращого вміння, яке вони виявляли. Полонений царем Піпер помер у Москві.

Краще цар обійшовся з генералами. Він запросив їх до свого столу, назвав своїми вчителями, п’ючи за їхнє здоров’я й наказавши повернути їм їхні шпаги. Однак він наказав колесувати

Р. 40. – всіх козаків, що траплялися йому в руки. Отже, вся ця армія була знищена, а Карл втік до кордонів Туреччини й після шести днів переходу дістався Очакова. Він відправив до очаківського паші депутацію з проханням дозволити йому прохід через оттоманські землі. Паша, не наважуючись взяти на себе таке рішення, відписав сераскиру, котрий перебував у Бендерах в Бессарабії. Потрібно було очікувати відповіді. В цей час московити перетнули Дніпро й наближалися, щоб схопити короля. В такій крайності паша відправив одну барку, щоб перевезти короля на інший берег Богу з двома чи трьома офіцерами. Шведи отримали невеличкий човник і вирушили на інший берег, щоб пошукати більших човнів для переправи.

Надійшла відповідь сераскира. Паша доклав всіх зусиль, щоб виправити справу. Але, перед тим як розпочати переправу через Бог, шведи втратили 500 чоловік, які були захоплені московитами. Король найбільше дорікав за це паші, котрий просив у нього пробачення. Карл написав Ахмеду ІІІ, турецькому імператору, з таким достоїнством, немов би це він був переможцем. Імператор наказав його з почестями супроводити до Бендер. Багато шведів, поляків і козаків, що втекли від росіян, приходили, щоб приєднатися до нього.

Навколо нього згуртувалося 1 800 чоловік, голодних і перебуваючих у повній залежності від імператора. Карл не хотів жодного з будинків і мешкав у прекрасному турецькому наметі, який Великий Правитель йому запропонував. Згодом він наказав побудувати в цьому місці будинок. Його офіцери, які отаборилися поблизу нього у наметах, почали робити подібне, й утворилося невеличке місто. Король так мало турбувався через своє поранення, що боялися, як би не почалася гангрена. Навіть було вирішено відтяти ногу, але один з найздібніших хірургів виступив проти ампутації, зробивши порізи на тілі. Король підбадьорював його, тримаючи сам свою ногу: «Ріжте, ріжте, – казав він. – Нічого не бійтеся!».

Карл у Бендерах задумував проект підштовхнути Туреччину до війни проти Росії й повернути Польщу під ярмо першої. Він наказав утворити загін з 900 чоловік й наказав йому наблизитися до кордонів цього королівства, щоб роздивитися, що там відбувається. Цей загін був взятий московитами у Валахії, що викликало демарш оттоманського двору. Російському послу треба було багато тяжких зусиль, щоб заспокоїти імператора, переконуючи того, що його господар не давав подібних наказів.

Людовік Великий запропонував шведському королю перевезти його до Марселю, щоб звідти той міг вирушити до своїх володінь, але той жадав повернутися лише як переможець, сподіваючись, що через свої інтриги з Портою він зміг би досягнути підпорядкування собі армії Великого Правителя. Насправді, лише Понятовський був його прибічником. Великий візир спочатку оголосив про підтримку Карла, який отримав від оттоманського двору 10 000 дукатів, а також кілька військових загонів. Однак візира перемогло золото, яке Росія знайшла у військовій скарбниці під Полтавою, й він змінив своє ставлення до війни, яку Понятовський збирався оголосити Росії. Карл незабаром переконався у впливі царя, який вимагав, щоб йому видали Мазепу. І, можливо, візир пішов би на цю жертву, якби Мазепа не помер в цей час.

Histoire Universelle, depuis le commencement du monde jusqu’à present d’après L’Anglois par une Société de gens de letters, etc. – Amstredam-Leipzig: Chez Arkstée & Merkus, 1782. – T. 43. – 556 p.

Про Коліївщину

Повстання в Україні призвело до найсумнішого видовища, якого ще ніколи не було. Люди грецького обряду були його зачинателями. Жертвами стали євреї та католики. Все було залите кров’ю, вкрите попелом і руїнами. Тоді розкаялись у тому, що віддали в оренду цю провінцію жадібним євреям (d’avides Hébreux) [340], здирство яких послужило приводом до цього повстання. У Польщі були інші біди: загони розбійників обступили великі дороги, селяни не хотіли обробляти свої землі. Вони повернулися до своїх халуп, але дуже швидко зубожіння та гультяйство змусили їх звідти вийти, щоб грабувати майно подорожніх. Голод огорнув країну, що була однією з найродючіших у світі. Навколо Бара та Брацлава, Київського воєводства, Волині, Покуття, Червоної та Малої Русі, Калуського округу… можна було побачити тільки спустошення.

Histoire universelle depuis le commencement du monde jusqu’à présent. D’après l’anglois par une Société de Gens de Lettres. – Amsterdam-Leipzig: Arkstée & Merkus, 1780. – T. 42. – XVI+622 p. – Р. 110.

Примітки

339. Ця праця поєднала зусилля цілої плеяди талановитих істориків-просвітників, серед яких, в першу чергу, слід назвати Жака-Жоржа Шоффп’є (1702-1786), Луї Дюсьйо (1744-1805), П’єра-Пріма-Фелісьєна Ле Турнера (1736/1737-1788), Франсуа-Жозефа Гоффо (1755-1836) та ін. Як і у випадку з «Енциклопедією», дану «Всесвітню історію» можна визнати не тільки науково-просвітницьким, але й політико-ідеологічним маніфестом, який ніс в собі віяння нових ідей.

340. Останнє словосполучення можна перекласти трохи інакше – «єврейським Давидам» (Davides Hébreux) – у вимові ці варіанти звучать однаково, тобто, вочевидь, автор тексту передбачав словесний каламбур.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 327 – 337.