П’єр-Шарль Левек (1783)

Луняк Є.

З українознавчих екскурсів в «Історії Росії» П’єра-Шарля Левека [366]

Про походження українських козаків
і їхню спільність з росіянами

Р. 43. – Не варто розглядати козаків України, рівно як і Запоріжжя, як якийсь окремий народ. Вони є росіянами за походженням, сповідують ту ж саму релігію, що й росіяни, говорять тією ж мовою, хоча їхня вимова наближена до польської.

Р. 44. – Саме до часів, які слідували за підкоренням Київського князівства Гедиміном і Червоної Русі поляками, тобто до середини ХІV ст., треба відносити перші витоки козацтва. Тоді росіяни, бажаючи втекти від іноземного ярма, масово шукали притулку на берегах Дніпра. Без сумніву, поміж цих росіян-втікачів були люди різного роду занять, однак вони всі мали призвичаїтися до військових порядків, щоб захищатися від нападів своїх сусідів – татар і поляків.

Це войовниче об’єднання спочатку мало бути не дуже чисельним. Воно поступово збільшувалося, а особливо з 1471 р., коли король Казимир, син Ягайла, приєднав Київське князівство до польського трону. Щоправда, він наказав, щоб всі посади залишалися за росіянами, а поляки б не отримували жодної преференції. Однак потроху поляки обжилися в цій провінції, розподілили між собою всі обов’язки, які давали владу, обернули корінних мешканців країни на своїх підданих і змусили їх терпіти свій тиранічний гніт. Нахабство та жорстокість цих нових прибульців змусили до втечі велике число старовинних мешканців.

Р. 45. – Ці емігранти з Малої Росії розселялись мало-помалу вздовж Бугу та Дністра, а також у краї, що розташовується між цими річками та Дніпром. Вони тут побудували свої міста та села, де й проводили зиму зі своїми родинами. А влітку молодь залишала ці помешкання, перетинала степи і йшла в походи на турків і татар. Вони слугували проти останніх захистом для Польщі.

Однак чому ці російські емігранти взяли собі татарське ім’я? Оскільки саме з цієї мови й походить слово «козак». Воно означає легкоозброєного воїна. Часто можна побачити згадки про «татарських козаків» у російській історії. Існують три татарські орди, які носять цю назву. Це стосується киргизів. Може бути, російські вигнанці на Дніпрі приймали назву козаків, бо наверталися до способу життя татарських козаків. Можливо також, було багато таких козаків поміж них. Це не позбавлено вірогідності, оскільки татари і росіяни Київського князівства, однаково тікали від ярма литовців. Російські козаки за своїми рисами багато в чому схожі на татар. Це може походити від того, що в перші часи свого товариства вони мали багатьох татар поміж собою, також приймали до свого союзу полонених

Р. 46. – татар, які ставали їхніми братами, а ще одружувалися з татарськими жінками, котрих забирали під час своїх набігів.

Слово «запорожці», яке іноземці переробили на Zaporaviens, означає мешканців, що живуть за порогами. Воно складається зі слів «за» і «порог». Всі козаки Малої Росії були спочатку запорожцями, бо знаходили прихисток саме за порогами Дніпра. Сигізмунд І, який займав польський престол впродовж майже всієї половини ХVІ ст., згадував про їх досить велику чисельність і дозволив їм розселятися на значному просторі краю. Стефан Баторій створив з них 6 полків по тисячі чоловік, на чолі яких стояв один головний воєначальник з титулом гетьмана, подібно до польських генералів. Ці війська майже нічого не коштували державі. Тоді, як і зараз, вони самі себе забезпечують зброєю, боєприпасами, харчами й не отримують платні. Король їм надавав лише щорічні виплати грошима чи хутром. Баторій зрозумів всі вигоди, які Польща могла отримати від козаків, і завжди виказував себе їхнім доброчинцем.

Однак таке бережливе ставлення й повага, яку вони мали при ньому, закінчились з його правлінням. Сигізмунд ІІІ заборонив

Р. 47. – їм робити набіги на турків. Це був наступ на основи їхнього суспільства. Однак він вчинив замах навіть на їхні права. Він дозволив підпорядковувати їх собі польським панам, які з кожним днем робили це ярмо все важчим. Прислужники цих вельмож безкарно здійснювали різного роду безчинства серед козаків. Була спроба навіть підпорядкувати їхнього гетьмана якомусь польському урядовцю. Зрештою, хотіли їх позбавити сповідування своєї релігії та змусити до визнання того культу, до якого вони мали відразу. Мала Росія сповнилася католицькими священиками. Один польський єпископ утвердився в Києві й узяв верх над митрополитом. Зрештою, якийсь консиліум постановив, що церква Малої Росії повинна визнати першість папи й відокремитися від константинопольського патріарха. Таке поєднання різноманітних утисків, зрештою, вимучило козаків, які раніше були спокійними. Вони повстали, і війна, яку вони розпочали у Польщі, тривала три наступних королівських правління. Багато разів підкоряючись, вони щоразу були зневажені. Щодо них навіть не намагалися дотримуватися тих обіцянок, які їм були зроблені. Так, змушені принести в жертву свого гетьмана [йдеться про Павлюка – Є. Л.] і багатьох своїх начальників, вони побачили, як всупереч даним їм найурочистішим обіцянкам, тим було стято голову у Варшаві. Такі образи змушували їх до помсти.

Р. 48. – Й на неї їх надихнув гетьман Хмельницький (Kmelnitski). Під проводом цього хороброго ватажка, вони змусили тепер вже тремтіти поляків і виявилися достойними, завдяки своїм першим успіхам, знайти собі оборонця, могутність якого не могли б зневажити їхні тирани.

Цим оборонцем став Олексій. Він зрозумів, що такий момент найбільше підходить, щоб добряче помститися полякам. Йому потрібно було тільки знайти привід. Він знайшов його абияк. Однак дуже часто через кумедні мотиви, люди змушені проливати свою кров. Цар почав скаржитися на пропущення кількох з його титулів у листах, які йому писав польський король. Він вимагав вибачення за кілька образливих фраз, зробленим у книгах, надрукованих з дозволу короля та уряду. Казимир намагався заспокоїти політичну лють царя: книги були спалені, а пропущення титулів списано на нехлюйство кількох перепищиків.

Це вибачення однак не могло пом’якшити Олексія. Він прагнув продовжувати свій гнів, оскільки сподівався отримати з нього користь. Він вимагав, щоб винні були покарані потрібним чином. Однак, як покарати службовців за те, що вони забули написати кілька слів на початку депеші? Польський двір відповів, що

Р. 49. – одні з них вже померли, а про інших нічого невідомо. Тоді цар оголосив, що він хотів би забути ці образи, якщо король погодився б зі свого боку пробачити козаків. Тоді Казимир змушений був зрозуміти, що в нього не залишається жодного засобу до примирення. Однак він все ж таки взяв на себе обов’язок скласти звіт російському двору про причини свого невдоволення козаками: зайвий клопіт, оскільки там вже вирішили в усьому звинуватити Польщу.

Вже протягом довгого часу цар підтримував секретні зв’язки з Хмельницьким. Однак у 1654 р. на великому соборі, в присутності патріарха [мається на увазі земський собор 1653 р. – Є. Л.], церковних очільників, найголовніших високопосадовців з оточення та сім’ї, московського дворянства, а також найголовнішого купецтва, він оголосив, що козаки молять його про протекцію. Саме на тому соборі й було вирішено найголовніші справи, оскільки вони цікавили всю націю. Тут були всі верстви суспільства, які намагалися вирішити свої питання. Показна роль в цій справі релігії, бо приводом до неї було оголошено утиски козаків у слідуванні культу. Було також вирішено відправити своїх посланців для приведення тих до присяги і чиновників до тих міст, які вже були у підпорядкуванні козаків.

Р. 50. – З того часу місто Київ, господарями якого вже стали козаки, знову повернулося під владу Росії, від якої воно так довго було відлучене.

Окремий розділ, присвячений запорожцям

Р. 152. – Про козаків запорозьких

Вже багато разів у цій історії згадували про козаків запорозьких. Скажемо про них ще раз. Буде доречно краще познайомитись з цим унікальним військом.

Головний осідок цих козаків називається Січ (Setche). Це не назва якогось окремого місця. Дане слово означає «укріплення», чи скоріше «загороду». Січ переміщалася на багато різних місць, однак завжди за дніпровими порогами. Не треба собі уявляти її, як добре побудоване місто з правильною фортифікацією. Це тільки нагромадження як попало розкиданих і погано зроблених будинків, більшою частиною глиняних, а деякі з них дерев’яні, як будинки російських селян. Дехто бачив там маленький форт, збудований за всіма правилами, однак він є далеко не витвором козаків, а був створений, щоб наглядати за ними, і його займає гарнізон, який утримують тут правителі Росії.

Січ була поділена на 38 куренів. Кожен з них складався з одного великого будинку та багатьох дрібних. Не можна було стати козаком, не належачи до жодного куреня. Всі ті, хто знаходився на Січі повинні були жити у своїх куренях і слідувати їх звичаям.

Кожний курінь мав свого начальника чи отамана (Ataman), однак всі вони були підпорядковані кошовому отаману (Kochévoi-Ataman). Ніщо не вирізняло ні кошового, ні отаманів, крім покірності, яку до них треба було визнавати. Кожного з них обирали загальною згодою й зміщували, якщо він викликав невдоволення. Звичайний отаман

Р. 154. – обирався у своєму курені, а кошовий – усіма. Той, кого зміщували, ставав простим козаком.

Запорожці не знали самі кількості свого війська. Вони не намагалися реєструвати ні тих, хто хотів оселитися серед них, ні тих, які залишали Січ. Тут перебували люди майже всіх націй. Однак, насамперед, вона складалася з молодиків, приведених запорожцями зі своїх набігів. Їх використовували для різних робіт кілька років, а потім зараховували до своїх лав. Ті, хто не бажали вступати до цього войовничого товариства, могли вільно піти.

Хоча козаки жили на досить значній відстані від Січі, вони оселялися у відокремлених селах або хуторах. Тут вони харчувалися, займаючись скотарством, або ж віддавалися полюванню чи рибальству. Ці поселення називалися «зимівники» (Zimovniki), тобто місцеперебування взимку. Щоправда, як правило, вони перебували там тільки під час цієї пори року, однак багато з них залишалися там цілорічно. Там вони мали жінок і дітей, а на Січ поверталися тоді, коли самі того хотіли. Багато з них уходили, щоб одружитися, бо не можна було тут тримати ніякої жінки. Один російський офіцер привіз свою дружину до цієї фортеці й

Р. 155. – мав необережність повести її якось до церкви: ця жінка була змушена вислухати всі ті образи, які хотілось вивернути на неї козакам.

Раніше на Січ міг бути прийнятий лише той, хто сповідував грецьку релігію. Однак з часом у них встановилася толерантність. Їм щорічно відправляли з Києва одного священика та двох дияконів, обраних серед монастирських служників. Якщо козаки були ними задоволені, вони їх приймали. В іншому випадку, вони тих відправляли назад і залишали своїх попередніх. Громовий голос був найпершою чеснотою цих церковнослужителів. Він їм заміняв звичаї, побожність, науку. Якщо вони не отримали цього дару від природи, то могли бути заздалегідь впевненими, що їм відмовлять. Щоденно вони відправляли Божі служби, які козаки старанно відвідували. Однак, якщо священики наважилися б на якісь слова докорів, ці богослужіння навряд чи б відбулися спокійно.

Ці ченці не мали жодного усталеного прибутку. Однак це не заважало їм збагачуватися, бо їм сплачували за кожне проведення обряду та, помираючи, козаки залишали їм все, чим володіли.

Загальні збори відбувалися після обіду. Це був старовинний звичай. Одним з таких днів завжди було перше січня.

Р. 156. – На них відбувався розподіл струмків, річок і ставків, на яких кожен курінь мав право рибалити. Таке розмежування відбувалося жеребкуванням, щоб уникнути ревнощів і сварок. Його поновлювали щорічно, щоб шанс міг випасти послідовно кожному куреню. Одночасно з цим на зборах обирали нових начальників, якщо були незадоволені старими.

Коли гуркіт литаврів відкривав збори, осавул (l’Iessaoul), який виконував функції герольда й ад’ютанта, йшов до церкви, щоб взяти прапор і встановити його на площі. За цим сигналом збиралися козаки всіх куренів. Приходив кошовий, тримаючи в руках начальницьку булаву, суддя приносив військову печатку, писар (le Pissar), тобто cекретар, чорнильницю, а осавул залізну тростину. Ці найголовніші офіцери звалися старшинами (les Starchines). Вони стояли в центрі кола з непокритими головами і віддавали низькі поклони всьому товариству, оскільки саме в цей момент вони втрачали свою перевагу над рештою козаків і від тих залежала їхня подальша доля.

Коли розмежування рибальських угідь завершувалося, всі, зазвичай, розходилися. Однак, якщо хтось був незадоволений котримсь з начальників, коло звужувалося і старшин

Р. 157. – обступали. Тому, кого хотіли змістити, наказували залишити знак своєї посади. Він одразу цьому підкорявся, найшанобливіше кланявся і йшов до людей свого куреня.

Вибори не завжди відбувалися без чвар. Якщо, наприклад, йшлося про обрання кошового, довго обговорювали з якого куреня має бути кандидат, потім ще довше сперечалися на кому з його представників зупинити вибір. Дуже рідко траплялося на цих зборах, щоб козак не був п’яний. Вони, особливо, якщо справа стосувалася нового вибору, починали готуватися до нього за допомогою оковитої, обмірковуючи таку важливу справу.

Коли, нарешті, всі голоси сходилися докупи, десятеро чоловіків, найменш занурених у пияцтво, вирушали на пошуки кандидата до його куреня й сповіщали про свій вибір. Він майже завжди засвідчував свою глибоку покірність, але відмовлявся від цієї честі, оголошуючи себе недостойним її. Тоді двоє чоловіків витягували його за руки, решта підштовхувала в спину. Його виставляли в центрі кола, поливаючи лайкою. Коли збори визнавали, що той, кого до них привели є саме тим, хто був ними обраний, один зі старшин піднімав булаву, яку зміщений кошовий

Р. 158. – залишив на площі, і віддавав її новообраному. Він знову відмовлявся її взяти. Ця церемонія поновлювалася впродовж, як правило, трьох днів, і новий начальник, зрештою, здавався під тиском бажань зборів. Тоді, коли він погоджувався взяти начальницьку булаву, найстаріші козаки зачерпували кожний у жменю багнюку й виливали йому на голову. Коли погода стояла волога, його обличчя було геть вкрите брудом.

Бували також на рік ще два визначених дні виборчих зборів. Однак іноді це траплялося і не у визначений час.

Коли козаки якогось куреня були невдоволені котримсь зі старшин, вони намагалися навернути інших до свого табору. Якщо десять куренів доходили згоди, кілька п’яних козаків починали бити у литаври, які постійно знаходилися на площі. Люди збиралися на цей шум. Кошовий та інші старшини входили в центр кола і запитували козаків про причину їхнього невдоволення. Ті невпорядковано відповідали, голосно наказуючи об’єкту свого гніву: «Кидай свій знак! Залиш своє місце іншому, хто буде кращий за тебе»! Якщо начальник, до якого ці звернення адресувалися, не складав одразу знаків своєї відзнаки, якщо він не квапився

Р. 159. – принижено повернутися до свого куреня, якщо він намагався щось говорити на своє виправдання, він дуже ризикував бути розтерзаним на місці. Інколи курені погоджувалися доволі легко, в інші рази вони ділилися на різні табори, або, коли хтось намагався захищати звинуваченого, або коли розходилися у визначенні нового вибору. Тоді могла й пролитися кров.

Збиралися також тоді, коли йшлося про початок війни, здійснення походів чи, зрештою, всі інші важливі обставини, які мали загальний інтерес для Січі.

На війні кошовий отаман був наділений найвищою владою. Ніхто не мав права його не слухатися. Однак у мирний час його влада полягала тільки в тому, що він міг змусити слухатися себе козаків. Якщо йому не вдавалося зберегти їхню прихильність, його одразу позбавляли посади.

Хоча на Січі був один суддя, було б неправильно думати про існування там законів твердих і непорушних. Не було жодних писаних правил. Здоровий глузд і звичай заміняли їх. Суддя вирішував тільки маловажні справи. У більш серйозних ділах втручання всіх керівників було необхідним. Такими були в період свого дитинства основи устрою всіх націй.

Р. 160. – Найсуворіше каралося убивство. Убивцю живцем клали до ями, на нього зверху клали тіло вбитого ним товариша і закидали цю яму землею. Коли винний користувався загальною любов’ю, йому пом’якшували інколи покарання. Проте таке пом’якшення траплялося дуже рідко.

Хоча козаки жили з розбою, крадіжка між собою викликала в них огиду, й вони суворо карали того, хто вкрав найдрібнішу річ в одного зі своїх товаришів. Крадія прив’язували до стовпа. Там його поливали прокльонами та ударами кийків всі перехожі. Ця кара тривала щонайменше три дні. Якщо не могли знайти вкрадену річ або ніхто не заступався за нього, він міг залишатися тут і довше. Інколи він гинув від отриманих ударів. Бувало також, коли він користувався любов’ю своїх товаришів, ніхто його не торкався. Якщо після перенесення цього покарання він знову потраплявся на цьому ж злочині, його також прив’язували на деякий час до стовпа, а потім вішали.

Безнадійних і неплатоспроможних боржників прив’язували до гармати, і тут вони залишалися аж до тих пір, коли отримували змогу викупитися чи знаходили когось, хто сплачував за них борг.

Інколи між куренями спалахувала суперечка.

Р. 161. – Вона припинялася з першими ударами до зборів. Однак жодних розбіжностей не допускалося у військовий час.

Отаман був неначе батько для свого куреня. Він не мав жодного окремого доходу, однак він був розпорядником всіх козацьких грошей і хранителем їхнього майна. Йому належало дбати про забезпечення їх всім необхідним. Його шанували, берегли, його накази виконувалися навіть з більшою ретельністю, ніж накази кошового. Однак, якщо він ставав ненависним козакам, якщо втрачав їхню довіру, його так само зміщували, як і старшин. Ніколи один курінь не обирав з іншого собі отамана.

Старшини не отримували жодного доходу від козаків, однак вони одержували певні виплати від Росії, а також тримали своєрідну митницю, де стягувалися збори з усього того, що привозилося на Січ з сусідніх країн.

Козаки одного куреня могли розглядатися як єдина родина. Вони споживали одні й ті самі страви за одним столом. Їх можна порівняти зі спартанцями. Їхні страви не були ні вишуканими, ні дуже приємними виробами кухарів. Однак їхнє харчування була гарним, бо формувало доблесних чоловіків.

Оскільки набіги козаків були, зазвичай, прибутковими, кожен мав вирушати у похід у свою чергу. Ніхто не мав потурань. Навіть сам кошовий не мав права змінити встановлений порядок. Коли вони поверталися з походу з багатою здобиччю, вони вели розгульне життя, наскільки дозволяли їхні гаманці. Всі ті, хто брав участь у ділі, ділили здобутки порівну й, у відповідності до звичаю, частували інших. Вони заполоняли вулиці та площі, хвалячись своїми подвигами та шукаючи кому б це розповісти. Вони підносили своєму оточенню казан їжі, вино, горілку, медовуху. Цей розгульний марш супроводжувався звуками інструментів і співом пісень, які гучно співали церковні співаки та їхні учні. Ті охоче брали участь у подібних торжествах, бо міцні напої там текли рікою. Всі ті, хто траплявся по ходу, навіть незнайомці, були зобов’язані пити. Відмова була проявом неввічливості, й могла не залишитися без покарання.

Ті, хто мали рідних у Польщі [мається на увазі Правобережна Україна – Є. Л.] чи в Малій Росії, воліли краще продемонструвати блиск своєї слави та багатств у своїх родинах, ніж на Січі. Вони забирали свою частину здобичі, і, коли витрачали все,

Р. 163. – поверталися назад пішки та в лахмітті, хоча перед цим виїжджали у гарному одязі та верхи.

Закохані в свободу, вороги будь-яких перепон, козаки не мали навіть бажання обтяжувати себе своєю безпекою. Вони розглядали як нестерпну незручність тримати навколо Січі передові варти, щоб убезпечити себе від раптового нападу з боку татар. Ті інколи користувалися цією недбалістю, проте дуже рідко їм вдавалося приховати надовго свої переміщення. Козаки їх переслідували, забираючи з лихвою те, що втратили.

Можна подумати, що Січ була поганим місцем для торгівлі. Це не так, купці, які сюди приходили отримували величезні бариші. Вони продавали втридорога найнеобхідніші речі й скуповували задешево те, що козаки приносили з риболовлі чи своїх походів. Однак вони раніше не збагачувалися. Живучи за козацьким звичаєм, вони розтринькували всі свої багатства на пиятику. Якщо вони наважувалися економити, постійно траплялося так, що п’яні козаки піддавали їхні крамниці пограбуванню.

Таким було це войовниче товариство, опис якого достойний бути збереженим.

Р. 164. – Ці розбійники зробили його небезпечним навіть для тієї імперії, якій воно було підпорядковане, оскільки воно не вміло шанувати ні друзів, ні союзників. Його більше не існує. Січ була зруйнована, а козаки розсіяні за указом від 3 серпня 1775 р.

Згадка чутки про можливе добровільне отруєння Мазепи в Бендерах

Р. 306. – Мазепа випередив цього князя [йдеться про Меншикова – Є. Л.] під час своєї втечі. Він помер за три місяці по тому в Бендерах. Кажуть, що він отруївся, не в змозі перенести ті страждання, яких він сам був призвідцем.

Levesque Pierre-Charles. Histoire de Russie, tirée des chroniques originales, de pièces authentiques, & des meilleurs historiens de la Nation. Par M. Levesque. – Yverdon, 1783. – T. 4. – 348 p.

Примітки

366. П’єр-Шарль Левек (1736-1812), французький історик, автор багатотомної «Історії Росії». В 1773 р. за рекомендацією видатного енциклопедиста Дідро був запрошений до Петербурга, де викладав французьку мову в Імператорському сухопутному шляхетському корпусі. Загалом у Росії він провів 7 років. Опанувавши російську мову, збирав історичні матеріали про цю країну. Його наукові студії з російської історії вилилися в низку досліджень про цю імперію, над якими автор продовжував працювати до кінця свого життя.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 354 – 361.