П’єр Жубер (1775)
Луняк Є.
Висвітлення подій 1768-1775 рр. в Україні у праці П’єра Жубера [358] «Історія революцій у Польщі від смерті Августа ІІІ до 1775 р.» (1775)
Про Коліївщину
Р. 17. – Гайдамаки та більша частина селян України підняли прапор заколоту…
Р. 29. – Використання насильства, як засобу для приборкання безладів, лише посилювало їх замість того, щоб припинити. Православні України (les Grecs non unis de l’Ukraine) та Київщини, які втомилися терпіти польське ярмо, повстали проти католицького духовенства та євреїв через надмірні побори, які перші й другі від них вимагали. Особливо євреї, які взяли в оренду майже всю країну й тиранили всіх її мешканців, стягуючи податки. Заколотники, число яких перевищило 20 000, вже розорили багато староств з їхніми містами та селами. Повстання в Україні ставало щодня все загрозливішим, як, зазвичай, і відбувається у всіх тих державах, де певні релігії спочатку пригнічуються, а потім визнаються й бажають зрівнятися з домінуючою, чи ж навіть знищити її. Селяни цієї провінції спустошували, палили, грабували, вбивали всіх, кого зустрічали. Вони зганяли свою лють на римському духовенстві та євреях, яких розглядали, як своїх смертельних ворогів. Вони не проявляли милості
Р. 30. – ні до жінок, ні до дітей і вішали всіх людей, які потрапляли їм у руки. Патріарх греко-уніатів став жертвою їхньої люті [359], що дало привід управителю Паволочі подбати про свою безпеку. Не дивлячись на чин, вік, стать і релігію, вони розправлялися з усіма, хто їм траплявся. Численні тисячі євреїв і багато християнських родин стали жертвами цим бунтівників, які спалювали святі книги своїх, як вони вважали, ворогів, забирали їхню худобу, віднімали харчі, руйнували винокурні й розоряли землі так, що не варто було сподіватися ще довгий час на їх обробку. Запалюючи все та заливаючи все кров’ю, по мірі свого просування, вони донесли свій дух заколоту аж до Любара (Lugar)…
Р. 41. – 500 українських селян, причетних до першого заколоту, які були закуті у кайдани росіянами, було засуджено на все життя до будівельних робіт. 300 привезено до Варшави, 100 – до Львова і 100 – до Кам’янця, чим хотіли довести свою здатність до оборони, щоб відкинути докори конфедератів. Однак покарання, таке звичне в подібних випадках, засвідчувало лише загальний жах. Гвалт і різня знову відновилися в Україні. Гайдамаки, не дуже задовольняючись знищенням або оберненням на попіл трьох міст і близько п’ятдесяти сіл, проявляли ще більше жорстокості стосовно євреїв…
Р. 71. – Українські селяни, які збунтувалися знову, наслідуючи приклад інших конфедератів, повністю розорили містечко Лисянку (Lisianka), яке належало князю Яблоновському [360], познанському воєводі…
Р. 73. – Гайдамаки, приєднуючись до повсталих селян, рознесли спустошення по всій Україні і чинили найлютіші розправи.
Про похід військ Кирим-Гірея
в Україну взимку 1768-1769 рр.
Р. 78. – Хан розділив свої війська на три частини і, після того як вони отримали підсилення турецькими загонами, він їх знову зібрав на річці Буг. Наказавши першому угрупованню рухатися на Чирське містечко [361] (le Bourg de Czersko), другому – на Бахмут (Bachmut), він вирушив з третім у напрямку до головного міста Нової Росії. Це останнє угруповання, найчисельніше з усіх, оскільки супроводжувалося артилерійським обозом та складалося з турків і татар, перейшло кордони земель Єлизаветинського городища [362] (Elisabeth Grodisch) неподалік Орелі, перетнуло великий пустельний степ Запоріжжя (Saporogi) й спустилося по річці Буг. Коли його авангард наближався до фортеці святої Єлизавети, він був зустрінутий всіма силами неприятеля, котрі розмістилися в Калинівці (Kalinowka), за дванадцять верст від цього міста. Незважаючи на лютий мороз, генерал-майор Ісаков [363] надіслав кавалерійський корпус і піхотний полк, щоб підсилити свої військові частини, однак хан пішов далі й уник битви. Татарські загони
Р. 79. – розсипалися, роблячи набіги на степові райони, й повернулися до берегу, де розташовано містечко Гола Кам’янка (le Bourg Golayakamenka) на Бористені [364], проте були відігнані звідси російськими військами, занадто наблизившись до цієї фортеці. Мало успіху принесла їм й атака на Цибулів (Zibulef). Змушені відступати на землі Польщі, вони зруйнували кілька хуторів, пограбували кілька церков і захопили в неволю багатьох мешканців. Росіяни, котрі відстежували всі їхні переміщення, не припиняли переслідувати їх аж до того часу, коли генерал Ісаков наздогнав тих, щоб розбити, коли на чотири дні хан отаборився в провінції Єлизаветинського городища.
В різноманітних перестрілках, які мали місце між росіянами та татарами, останні втратили більше 7 000 чоловік, бо не вміли тримати оборону, а в маленьким сутичках російські партизани завжди мали успіх і ніколи не поверталися, щоб не відняти у татар людей і коней. Один татарський загін з 500 чоловік здійснив набіг в околиці Бахмута й зруйнував частину помешкань, які місцеві жителі встигли залишити, щоб сховатися за укріпленими лініями. Генерал-майор Авраам Романіус [365] (Abraham Romanius) змусив його відступити з великими втратами і наказав переслідувати втікачів загону донських козаків.
Про спустошення українських земель
внаслідок бойових дій
Р. 88. – Козаки Січі (les Cosaques de Siot) та гайдамаки, їхні компаньйони, знову почали спустошувати Україну й робити свої набіги до Брацлавської округи. Польська Русь, Волинь, Україна, Поділля та багато інших областей були так розорені конфедератами, уведенням людей і худоби через близькість до турецьких кордонів, що землі не родили більше нічого крім будяків і терену.
Про незадоволення російським урядом запорожцями та небажання допускати їх повернення на свої землі після закінчення війни з турками
Р. 295. – Ухилення козаків від виконання наказів генерала Романіуса змусило росіян побоюватися, щоб вони не здійняли повстання та щоб вони не почали вимагати собі земель, які дісталися від Польщі за договором про розподіл. Дані місця могли слугувати притулком для цих бунтівників і стати їхньою базою, а також точкою сполучення між ворогами внутрішніми та зовнішніми. Їхнє повернення до України було тим неприємніше, що треба було б тут з ними воювати, як з корсиканцями на їхньому острові, оскільки козаки дуже сміливі, хоча й погано дисципліновані. Найменша війна з ними викликає велике виснаження, вимагає великого зосередження військ і часто робить даремними найрозважливіші та найпродуманіші маневри.
[Pierre Joubert, abbé] Histoire des révolutions de Pologne, depuis la mort d’Auguste III, jusqu’à l’année 1775. – Varsovie, 1775. – T. 2. – 616 p.
Примітки
358. П’єр Жубер, абат, в 1770-1780-х рр. відзначився низкою релігійно-філософських праць.
359. Очевидно, йдеться про отця-василіянина Іраклія Костецького, відомого греко-католицького місіонера, убитого гайдамаками в Умані в 1768 р.
360. Антоній-Барнаба Яблоновський (1732-1799), відомий польський військовий і політичний діяч.
361. Один з адміністративних центрів донського козацтва.
362. Єлисаветград, сучасний Кіровоград.
363. Олескандр Степанович Ісаков (? – бл. 1770), генерал-майор, в 1764 р. комендант фортеці Святої Єлизавети.
364. Нині частина Амур-Нижньодніпровського району Дніпропетровська.
365. Аврам Іванович Романус (Романіус) (? – бл. 1798), російський воєначальник, австрієць за походженням.
Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 351 – 354.