Антибольшовицька Росія

Відношення антибольшовицької Росії до української державности. Вороже відношення до українського народу і його державности стрічається не тільки з боку большовиків, але від всіх других політичних груп російського громадянства: від монархічно-абсолютистичного до т[ак] зв[аного] федеративного напрямку, які стоять на становищі непризнання радянської влади Росії.

Невдача знищення большовизму. При фактичному поширенню большовицької влади на всю російську територію всі ті політичні російські напрямки представляє зараз російська еміграція, яка робила спроби при помочі зорганізованої за допомогою антантських держав армій знищити большовизм в Росії і відбудувати колишню Російську державу. Власне в цьому, що ті оружні спроби повалити большовизм провадились під гаслами привернення старого державного ладу, лежить їх невдача. Розгром армії [Олександра] Колчака, [Антона] Денікіна, [Миколи] Юденіча, [Петра] Врангеля показав, що такого ладу і повороту до старого не бажають не тільки вільні народи б[увшої] Росії, на території яких розігрались оружні розправи з большовиками, але навіть сам російський нарід. В першій мірі український нарід, якому відмовлено зі сторони реставраційних російських чинників признання права на власну суверенну державність, виступив активно проти т[ак] зв[аних] білих армій, на прапорах яких видніла поновна неволя українського народу в майбутній Росії. Російські генерали, що пішли війною проти українського народу, забували, що шлях на Москву веде через українські землі і що без признання насущних прав цьому народові не можна вести ніякої оружної боротьби з большовизмом. В тому лежала причина скорого їх пораження. Колеса в історії політичного життя освободжених народів, зокрема українського, що пробудились до нового державного існування, – не можна обернути в противну сторону, як не можна повернути природного бігу води річки. Тому вся боротьба, яку Українська Народна Республіка вела і веде з т[ак] зв[аною] білою Росією, мусить скінчитись її побідою. Український нарід поконав легко реставраційні армії, а Уряд усуває всі ті перешкоди, які робить йому і ця антибольшовицька Росія за кордоном, що використовує давні зв’язки з державами Антанти і не допускає до визнання з їх сторони нашої державности, як також допомоги в державному будівництві та боротьбі з большовизмом.

Діяльність російської еміграції за кордоном. Російська еміграція, що в свойому політичному засліпленню і традиційних централістичних тенденціях ніколи не могла зрозуміти природного розвитку національної ідеї і логічної еволюції подій, що стались в зв’язку з революцією на території Росії, осівши в головних політичних центрах, – Берліні, Парижі, Лондоні і др[угих] містах, – веде весь час рішучу пропаганду і дипльоматично-політичну роботу проти інтересів УНР. Треба зазначити, що, приглянувшись сучасній діяльности російської еміграції і поодиноким її виступам, приходиться до висновку, що під впливом розбиття армії [Петра] Врангеля, зміцнення внутрішнього положення большовиків, – як також заключення прелімінарного мирового договору большовиків з Польщею, – запанував в ідеології цеї еміграції хаос і велика ріжниця поглядів на справу відродження Росії. Російська еміграція представляє доволі ясно картину політичного, морального та ділового розпаду. В поодиноких політичних партіях прийшло до роздвоєння. Зорганізувалась сила всяких груп і організацій по ріжних знатних політичних огнищах.

Політичні угрупування російської еміграції за кордоном. І так в Берліні, головному зараз центрі російської реакції, створено «Комітет 4-х Дум», зложений переважно з октябристів і кадетів. До комітету вступило декілька есерів, за що екзекутиви їх партії виключили їх з числа своїх членів. Берлінська група кадетів, з [Йосипом] Гессеном і [Володимиром] Набоковим на чолі, поріжнилась з паризькою, якої більшість пішла в справі організації закордонного політичного центра за [Павлом] Мілюковим і т[ак] д[алі].

В Парижі існують: 1) т[ак] зв[аний]«Діловий комітет», що займається ліквідацією справ, зв’язаних з упадком ген[ерала] [Петра] Врангеля. 2) «Комітет членів б[увших] Державних дум і Державної ради», який під керовництвом [Олександра] Гучкова працює головно з парляментськими кругами европейських держав. 3) Центр, якого ініціятором являється [Володимир] Бурцев; він противиться скликанню російської Конституанти і стоїть за скликання зібрання «Державної ради», складеного з осіб, спеціяльно для того запрошених. 4) «Російський національний центр», що повстав з тісної злуки кадетів з есерами; в цьому комітеті працюють головно [Павло] Мілюков і [Олександр] Керенський (останній без визначної ролі), причому треба зазначити, що есери мають тут значну більшість. Вони, головно ж [Олександр] Керенський, є тої думки, що справи національностей б[увшої] Росії не можуть бути вирішувані, доки Росія як така не відзискала належного їй місця в европейському політичному концерті. Цей третій кадетсько-есеровський центр був між иншим ініціятором скликання з’їзду членів б[увшої] російської Конституанти. Зазначена вище нарада членів б[увшої] російської Конституанти відбулася в Парижі 8-го січня ц[ього] р[оку]. Вона звернула досить значну увагу політичних чинників і викликала заінтересовання в европейській опінії, тому слід обговорити її значіння.

Нарада членів російської Конституанти в Парижі. Не місце тут розбирати питання про те, оскільки члени б[увшої] російської Конституанти мають зараз яке-небудь моральне та юридичне право висловлюватись про Росію взагалі, а про справи народів б[увшої] Росії, що давним-давно живуть своїм державним життям, зокрема. Підкреслити треба тільки, що члени російських Установчих Зборів 1917-го року були вибрані при цілком иншій ситуації, коли ще існувала стара Росія як політично зорганізована цілість. За три останні роки вона розложилась на цілий ряд самостійних республік з цілком зміненою соціяльною структурою, і через те вже сама ідея всеросійських Установчих Зборів стратила всяку рацію. Зараз члени б[увшої] російської Конституанти не мають права висловлювати волю народа, що їх послав туди в 1917 році, і всякі спроби з їхнього боку наповнити конкретним змістом цю політичну фікцію являються річчю, немаючою реального значіння.

Тим більше не мають права недобитки б[увшої] російської Конституанти розпоряджатися долею народів б[увшої] Росії, а зокрема народу українського. Протягом останніх літ український нарід заявив свою тверду волю самому рішати про себе і реалізувати своє право на самовизначення; рішення його дальшої судьби спочива, отже, виключно в його руках. Хвиля революції в жовтні 1917 року давно перекотилась через голови Керенських, Чернових і и[нших] ініціяторів паризького зібрання; їх партія,«переліцитована» партією [Володимира] Леніна і [Лева] Троцького, давно зійшла з політичної арени для Московії, а для нас вона ще раніше зникла з горизонту.

Відношення наради до вільних народів б[увшої] Росії. Міркуваннями про хід і вислід наради членів б[увшої] російської Конституанти в Парижі нам хочеться тільки ще раз сконстатувати, що російська демократія на еміграції станула в своїй політичній ідеології на мертвій точці, не пішла ані кроку вперед. Міркування-резолюції, прийняті на з’їзді б[увших] членів всеросійської Конституанти головно в питанню, що торкається національностей б[увшої] Росії і держав, що повстали на її території, не являються для громадянської опінії взагалі, а для українського громадянства зокрема, чимсь несподіваним. Досить пригадати виступи поодиноких представників російської демократії ще до часу нарад Конституанти, а резолюції сучасного з’їзду не здивують нас своєю цинічністю. Ще довго до зазначеного паризького з’їзду голова тогож [Микола] Авксентієв висловлював в «Совр[еменных] записках», паризькому органі есеровської партії, свої гіркі жалі над відсутністю патріотизму серед російської еміграції, яка раділа перемозі військ в Українській Народній Республіці над большовиками в Києві, тому «исконно русском городе». Українське громадянство пам’ятає також цинічну по свойому тону і змістові заяву [Олександра] Керенського, одного з ініціяторів січневого зібрання в Парижі, в справі українського питання. [Олександр] Керенський не задумуючись ні на хвилину над власною роллю в історії російської революції і над судьбами рідної країни під пануванням [Володимира] Леніна – [Лева] Троцького, свого часу заявив: «Украинцы доказали на протяжении 3-х лет, что они абсолютно неспособны ни к какой государственной творческой работе, что они могут быть только составной частью единой великой России». Згадати ще, що «Русский сборник», орган кадетської партії в Софії, свого часу підкреслив, що українці являються «злейшими и упорнейшими врагами России», то, маючи перед собою такі есенціональні вислови членів січневого паризького зібрання чи їх груп або партій, треба признатись, що українське громадянство не було надто несподівано заскочене резолюціями нарад паризьких спасителів Росії.

В нарадах членів б[увшої] російської Конституанти в Парижі брали участь 32 члени колишньої російської Конституанти. Заступлена була головно партія есерів – 23 члени, і кадетів 4 члени. В свойому результаті і ця спроба створення єдиного провідного політичного центру антибольшовицьких партій знов зробилася, і поміж московськими провідними групами і окремими особами прийшло до ще більш різкого роз’єднання. Нас цікавить головно 5-й пункт дневного порядку паризьких нарад російської демократії, в якому такі мужі Росії, як [Микола] Авксентієв, [Микола] Брешко-Брешковський, [Марк] Вишняк, [Дмитро] Гавронський, [Олександр] Керенський, [Віктор] Чернов, [Павло] Miлюков, [Олександр] Коновалов, [Василь] Маклаков, [Вадим] Руднєв, [Микола] Чайківський і и[нші], весь цей, здавалось би, політичний мозок антибольшовицькоїросійської демократії, старалися по свойому рецепту розв’язати питання про національности і держави, що повстали на території б[увшої] Росії.

Становище наради до окраїнних держав. Відповідна резолюція наради начебто підкреслює, що російська демократія все визнавала за народами, що входять в склад Росії, право на самовизначення, і покликується при цьому на ухвалу засідання російської Конституанти, якою оголошено перебудову Росії на принципах федерації. Одначе в трагічних сучасних умовах, – говорить дальше зазначена резолюція, – змагання до самовизначення прийняло форму цілковитого відірвання окраїнних держав від Росії і розірвання з нею всіх вузлів, щоби забезпечитись перед деспотичною владою та руїнницькою політикою большовиків-диктаторів.

Система федерації. В резолюції йде дальше мова про те, що російські демократи переконані в тому, що після упадку большовиків в Росії в окраїнних державах виявиться «в спосіб рішучий – категорична солідарність громадських, політичних і культурних інтересів, яка диктує політичні і економічні зближення, однаково корисні і необхідні для обох сторін». Найбільш відповідною формою для такого зближення являється, відповідно резолюції, федеративний устрій, який найкраще відповідає «загальним тенденціям історичного розвитку та культурним інтересам людства». В кінці йде мова про те, що російська демократія, беручи за пункт виходу перебудову Росії на принципах федерації, не має наміру нікому накидувати оружною силою того рода публічного зв’язку, і що найліпшою дорогою до згоди вважає порозуміння, оперте на волі і рівности обох сторін. При цьому належить додати, що деякі бесідники, як, пр[иміром] есер [Володимир] Зензинов, говорили в тому питанні не тільки від імени своєї партії чи фракції, чи демократії Росії, але від імени «народів Росії». Також [Павло] Мілюков говорив про «культурно-національні» вольности для російських народів, а [Микола] Чайківський радив навіть агітувати в нових окраїнних державах за з’єднання з Росією «в власнім інтересі». Всі ці вислови – думки членів б[увшої] Конституанти в зв’язку з повищою резолюцією – свідчать ясно про те, що борці за «майбутню» Росію всіми своїми думками і почуваннями погружені в Росії бувшій, Росії, що минула безповоротно. Між иншим, харатеристичним являється факт, що ані бесідники, ані відповідна резолюція ні словечком не згадують пр[иміром] про Україну, Польщу, Фінляндію і инші держави, які вже мають за собою історію свого державного існування навіть в новійших часах. Російські демократи, певне, надіються, що, очевидно, і ці держави зхотять федеруватись з Росією, коли тільки зникне большовизм.

Народи, що самовизначились після упадку давньої Росії, а спеціяльно ж український нарід, добре знають, що значить на мові Ц[ентрального] К[омітету] [Олександра] Керенського і [Віктора] Чернова федерація. А ці останні розуміють федерацію і зараз в спосіб своєрідний. Ми, мовляв – демократи, проголошуємо Росію федеративним зв’язком, але взамін за те, ви, неросійські народи, висловитеся за з’єднання з Росією. Иншими словами, проголошують федерацію, а бажають собі Росії єдиної, великої, зцентралізованої. Вони проголошують право самовизначення, але рівночасно, коли народи змагають до самостійности, вони дорікають їм за їх змагання відокремитись від Росії. Автори резолюції йдуть так далеко, що бажання поодиноких нових держав відірватись від Росії вони приписують тільки наслідкам деспотичного режиму большовиків. І те вони говорять в часі, коли, пр[иміром] Ірландія веде завзяту боротьбу з ліберальною Англією, яка пропонує Ірландії культурно-політичну автономію, автономію, безумовно, в ширшому масштабі, чим те думають російські ліберали та есери. Як мало, зрештою, вірять самі автори резолюції в голошену їми федерацію, доказує те туманне захвалювання з їхнього боку самої федерації, яка мала б відповідати «загальним тенденціям історичного розвитку і культурним інтересам людства». Система федерації тільки тоді може бути тривка, коли вона випливає з доброї волі заінтересованих народів та зі зрозуміння спільности їхніх інтересів. Ніхто, одначе, не буде лучитись в федерацію тому, що це відповідає «загальним тенденціям розвитку», а вже рішучо ніхто не повірить, щоби федерування з давньою Росією могло послужити «культурним інтересам людства». Вся облуда резолюції видна ясно з кінцевого запевнення, що російська демократія не хоче нікого примушувати до федерування. Дійсно, зараз російська демократія безсильна і мусить рахуватись з фактом існування незалежних держав на території б[увшої] Росії. Одначе на основі практичних дослідів єсть певність в тому, що російська «демократія» заговорила б инакше, коли б дійсно прийшла до влади. Найновіша спроба російських есерів розв’язати судьбу народів колишньої Росії по свойому старому рецепту дасть безперечно такі самі наслідки, як аналогічні спроби колчаків, денікінів і и[нших]. Російська демократія зі своєю специфічною політичною ідеологією може бути певна, що ні один з освободившихся народів б[увшої] Росії, а український нарід зокрема, не піде до неї за допомогою чи дозволом в свойому дальшому визвольному процесі.

Відносини українського народу і Уряду УНР до Росії. Що торкається українського народу і його відносин до сусідів, то український нарід, ставлячи принцип самовизначення основним атрибутом своєї державної ідеї, все щиро бажав собі і жити мирно і в згоді зі всімисвоїми сусідами, а в першу чергу з народом російським. Принципи свободи і вільного мирного розвитку являються для українського народу провідною метою його національного відродження: мирні відносини з Росією він вважає для себе конечними. Одначе з боку Росії, з її тим чи иншим соціяльним і політичним ладом, повинно бути українському народові вповні забезпечене право його самостійного національного і державного існування.

Ці основні точки свойого відношення до Росії український нарід неоднократно заявляв устами свойого правового Уряду цілому світові взагалі, а російським відповідним кругам зокрема. Одначе російська демократія в своїй переважаючій більшости не звертала належної уваги на факт існування на території б[увшої] Росії самостійних державних організмів і не прислухалася до голосу національностей, що висловили свою волю жити самостійним життям. Через те всякі спроби зближення чи порозуміння з російською демократією залишались ще все безрезультатними. Освободжені народи б[увшої] Росії, а головно ж український нарід знов і знов мусив приходити до переконання, що російська демократія у всіх її політичних групуваннях чи відтінках всеціло жиє ще ідеологією Росії давньої, царської, централістичної. Як довго з боку російської демократії не буде визнане право висловлювати свою волю до вільного життя через свої Установчі Збори не тільки за російським народом, але і за всіма иншими народами колишньої Росії, так довго українському громадянству з російською демократією не по дорозі.

Повертаючи до справ з’їзду членів б[увшої] російської Конституанти, треба зазначити, що той з’їзд не довів до логічного кінця своїх нарад і не дійшов до порозуміння навіть в справі утворення політичного чинника, який мав би перебрати провід і опіку бодай над тими півторамільйонами російських емігрантів, розсіяних поза межами Росії. Справа та після формального розвивання з’їзду доручена спеціяльній комісії, в якої склад ввійшли [Микола] Авксентієв, [Максим] Винавер, [Володимир] Зензинов, [Олександр] Керенський, [Олександр] Коновалов, [Микола] Макеєв, [Садретдін] Максудов, [Павло] Мілюков і [Осип] Мінор. Крім цеї комісії з’їзд членів б[увшої] російської Конституанти залишив по собі ще хіба тільки цілий ряд инших резолюцій і побажань. На з’їзді дійшли тільки до якого-такого порозуміння партії, яких спеціяльним презентом являється боротьба з большовизмом, одначе і те порозуміння обняло тільки групу правих есерів і лівих кадетів. Від з’їзду відсепарувався, між иншим, весь значний відламок ортодоксальної соціялістичної лівиці. Помірковані кадети в Берліні і Константинополі воліли зв’язатись з т[ак] зв[аними] думськими комітетами замість з паризьким з’їздом і там вони рівно ж од імени всієї Росії продовжують свою працю над утриманням в цілости військ ген[ерала] [Петра] Врангеля. Крім того група монархістів, що вибрала собі осідком Берлін і Будапешт, конспірує з реакційними кругами Німеччини та Угорщини і мріє про відбудову монархії при помочі багнетів Центральних Держав.

Ідеологія політичної групи Бориса В[ікторович] Савінкова. Цілком на боці стоїть політична група Б[ориса] В[ікторовича] Савінкова в Варшаві, група релятивно найбільш ідейна, що має найбільше шансів для підмінування большовизму. З тією групою заключили між иншим представники Уряду Української Народної Республіки восени м[инулого] р[оку] відповідну військову конвенцію для ведення спільної боротьби з большовиками. Провідники тої групи, т[ак] зв[аного]«Російського політичного комітету в Варшаві», основаного в липні м[инулого] р[оку] під проводом Б[ориса] В[ікторовича] Савінкова, своєю дотеперішньою працею і практикою доказали, що вони дійсно бажають собі бачити ту третю Росію справді демократичною. Група та в своїй політичній орієнтації не оглядається на Берлін і не кидає громами в сторону аліянтів, а навпаки старається ввійти з останніми в тісний зв’язок. Головно ж в справі боротьби з большовизмом і відбудови демократичної Росії, після упадку останнього, – група покладає великі надії на Францію, а до певної міри і Польщу. Провідники тієї групи, – в першу чергу Борис Савінков, – являються представниками і реалізаторами тієї російської думки, що запанувала серед незначного числа справжньої російської демократії після упадку [Миколи] Юденіча, [Олександра] Колчака і [Антона] Денікіна. Вони зрозуміли як слід способи повалення большовизму, витягнувши потрібні висновки з психіки подій останніх років, з настрою мас, як також цілого нового укладу сил і відносин.

Що торкається справ неросійських національностей і держав, що повстали на території б[увшої] Росії, то так голова Російського політичного комітету в Варшаві Б[орис] В[ікторович] Савінков, як також і члени того комітету [Дмитро] Філософов (він же заступник голови, [Дмитро] Одинець, [Олександр] Дикгоф-Деренталь, [Микола] Буланов, [Володимир] Ульяницький і и[нші] неоднократно заявляли, що комітет стоїть непохитно на погляді признання права самовизначення народів та випливаючого із цього признання факту незалежности народів, що відділилися від Росії або заявили своє бажання відділитися від неї. Комітет переконаний в цьому, що визнання і закріплення нових держав, що повстали і повстають на території б[увшої] Росії відповідно принципові самовизначення, являється одним з найбільш необхідних факторів успішної боротьби з большовизмом.

Треба зазначити, що ген[ералу] [Петру] Врангелеві, який для зовнішнього вигляду все і всюди прикривав себе і свій кримський Уряд маркою широкого демократизму, якому, одначе, на основі його практичних виступів не вірила від початку до кінця демократія Европи, а головно український нарід його правовий Уряд та верховна влада з головою Директорії Головним Отаманом С[имоном] В[асильовичем] Петлюрою на чолі, все-таки удалось було, бодай і в части, втягнути того російського ідеаліста-патріота Б[ориса] В[ікторовича] Савінкова і його групу в певного рода мезаліянс. Це, одначе, треба, мабуть, приписати високій ідейній дисциплінованости Б[ориса] В[ікторовича] Савінкова, а може, надто великому довір’ю цього останнього до «демократії Врангеля». Треба при цьому завважити, що з боку ген[ерала] [Петра] Врангеля в свойому часі роблені заходи в справі порозуміння також з Урядом УНР.

Незначні спроби військового порозуміння з ген[ералом] [Петром] Врангелем. Таке порозуміння захвалювали Урядові УНР між иншим і представники Франції, мотивуючи це тим, що програм [Петра] Врангеля є дійсно демократичний і що тільки порозуміння з [Петром] Врангелем може мати в своїх наслідках загальну і матеріяльну допомогу Україні з боку Франції. Одначе Уряд УНР, керуючись досвідом, зробленим на попередниках [Петра] Врангеля, поставився до справи порозуміння дуже обережно. В розмовах, які велись між відповідними представниками обох сторін, обмірковувались справи виключно військового характеру, а головно справи розмежування сфер військових акцій, яке мало б на цілі уникнення тих прикрих конфліктів, що мали місце свого часу в Києві при зустрічі військ Армії УНР і військових відділів ген[ерала] [Антона] Денікіна, а які вийшли тільки на користь большовикам. Щодо бажання Уряду [Петра] Врангеля в напрямкові розмов про політичне порозуміння, то Уряд УНР, базуючись на даних, які виявлялись при реалізації «демократичної» програми [Петра] Врангеля і його Уряду – занехаяв взагалі вести переговори на ці теми. Визнання [Петром] Врангелем прав українського народу на самостійність, чи «автономію», або «федерацію», чи невизнання тих прав рішучо не могло нічого змінити в процесі розвитку українського руху. Український нарід, який на протязі останніх років дав цілком конкретні підвалини свойому державному існуванню, легко обійдеться без визнання своїх прав з боку того чи иншого царського генерала. Український нарід, хоч і важким шляхом величезних жертв, все-таки доходить і в головній мірі вже дійшов до своєї мети: Українська Самостійна Суверенна Держава в формі Української Народної Республіки існує вже так само, як існує сам український нарід. Всяке порозуміння з [Петром] Врангелем могло мати виключно військовий і тимчасовий характер, тільки на час боротьби зі спільним ворогом – большовиками.

Становище Б[ориса] В[ікторовича] Савінкова до [Петра] Врангеля. Належить признати, що не без застережень станув до співпраці з генералом [Петром] Врангелем і Російський політичний комітет в Варшаві та його провідник Б[орис] В[ікторович] Савінков, чоловік цілком одмінного ідеологічного покрою, який ясно бачив і своєчасно зрозумів силу сучасних переворотів. Щоби бути об’єктивним в цій справі, треба бодай частинно згадати про ті письма, заяви, протести і и[нше] комітету, якими він реагував на поодинокі виступи «вольнодумного» генерала і його Уряду. Коли з розвитком акцій кримської армії [Петра] Врангеля все частіше виявлялось, що практично ані ген[ерал] [Петро] Врангель, ані його Уряд не думають дотримуватись проголошених їми в свій час лозунгів «широкого демократизму», коли виявилось, що [Петро] Врангель гідний наслідник своїх попередників, які стараються вливати нове вино в старі російські централістичні міхи, то Російський політичний комітет в Варшаві в своїх офіціяльних деклараціях і приватних заявах неоднократно підкреслив, що взаємовідносини державних організмів, що повстали на території колишньої Росії і тої ж Росії – можна означити не силою зброї, а тільки свобідно і правосильно виявленою волею самих самовизначившихся народів. Російський політичний комітет з свойого боку часто перестерігав ген[ерала] [Петра] Врангеля і його уряд, що попередні спроби оружної боротьби з большовиками вже доволі показали, що головною причиною невдачі тих спроб була непослідовна і нещира політика попередників [Петра] Врангеля у відношенню до нових державних творів, що повстали на руїнах царської Росії.

Фікція українського Уряду у кримському Уряді ген[ерала] [Петра] Врангеля. Коли ж [Петро] Врангель створив з Моркотунів, Могилянських, Цитовичів і и[нших] фікцію українського Уряду і коли правовий Уряд УНР відповідною нотою запротестував перед Европою проти такого фальшування публічної опінії, то голова Російського політичного комітету Б[орис] В[ікторович] Савінков написав по тому питанню такого листа: «До генерала [Петра] Врангеля, [Михайла] Гірса, [Володимира] Горлова і [Петра] Махрова. Нота українського Уряду спричинена приїздом на Крим [Сергія] Моркотуна, [Миколи] Могилянського, [Сергія] Гербеля і [Ігора] Кістяківського, незвичайно погіршила справу. В тому приїзді, а також у приїзді [Володимира] Гурка, [Володимира] Коковцева, [Олександра] Вишнеградського і и[нших], українці добачують одступлення від принципів, висловлених в декларації [Петра] Струве від 20-го липня 1920 року в напрямку політики [Антона] Денікіна в національних справах, а також зазначення здецидованого монархічного напрямку Вашого Уряду. Наслідки української ноти можуть бути дуже шкідливі. Недовір’я українців зачинають поділяти Естонія і Латвія, в їх сліди можуть вступити також і инші народи, які відділилися від Росії. Бажаю конечним, – пише [Борис] Савінков, – цілковите виповнення всіх точок декларації [Петра] Струве…».

Що торкається справи українського питання і відношення до його [Петра] Врангеля та його Уряду, то варшавська «Свобода», орган Російського політичного комітету в Варшаві, часто дуже різко виступала проти легковажного ігнорування ген[ералом] [Петром] Врангелем справи України. Газета енергійно протестувала також проти всяких сурогатів з Моркотунів і тов[аришів] та перестерігала ген[ерала] [Петра] Врангеля, що такі поступки знищать і його самого, і його камарилью, як також всю, ним підняту, військову акцію.

І [Петро] Врангель дійсно провалився. Його упадок, одначе, ні в якому разі не передрішив остаточного тріумфу большовиків в Росії і не позбавив антибольшовицьких російських елементів ані права, ані обов’язку дальшої боротьби з червоним терором. З упадком [Петра] Врангеля не упала ідея боротьби з большовиками; впали тільки методи отримані [Петром] Врангелем в спадщині по його попередниках: [Олександра] Колчака, [Миколи] Юденіча, [Антона] Денікіна. Головним же чином провалилась остаточно тенденція, якою [Петро] Врангель старався так неуміло маскувати себе і свій Уряд, і яка по своїй суті містилася в оперуванні ідейним і психологічним матеріялом Росії царської.

Заключення перемир’я між Польщею і Російською Совітською Республікою, з одного боку, і провал армії [Петра] Врангеля, з другого паралізували тимчасово діяльність Російського політичного комітету в Варшаві і заставили його війська (відділи [Станіслава] Булак-Балаховича і [Бориса] Пермикіна) відступити на польську територію. Політична група Б[ориса] Савінкова як політичний російський комітет розв’язана; вона, одначе, не зрезигнувала з дальшої боротьби.

Становище Руського політичного комітету до других політичних груп російської еміграції. Згадати ще треба, як поставилась група Б[ориса] Савінкова до останніх січневих виступів російської демократії в Парижі. «Російський національний комітет, – пише [Борис] Савінков в «Свободі», – збудований на пустих словах і байдужности для корисної акції, не може рахувати на підтримку активних борців». Та ж сама «Свобода» помістила недавно заяву представників російських і инших озброєних сил та організацій північного і західного фронтів та країн. Заява дуже гостро виступає проти російської еміграції в Парижі, Лондоні і Празі та протестує проти права тих емігрантів представництва Росії. Другий пункт згаданої заяви звучить так: «Російська організована політична еміграція за кордоном своєю короткозорою та цілком кабінетною політикою у відношенню до відділившихся від Росії окраїнних національностей і держав постійно ставила і продовжує ставити нас і всіх других, що боряться з большовиками не на словах, а зі зброєю в руках, у важке і часто безвихідне становище… Наше становище, – Руського політичного комітету, – кардинально ріжниться перш всього від поглядів груп Конституанти в справах національностей. Він вважає себе єдиною групою, яка без всяких застережень визнала принцип самовизначення народів; держави, які повстали на території б[увшої] Росії, вважає цілком суверенними. Судьба Сходу мусить спиратись на вільному співжиттю незалежних народів, і великороси не мають права нав’язувати їм свою волю чи обмежувати їхню свободу. Від групи Конституанти в Парижу ріжниться тим, що хоче умовлятись з визволеними народами як рівний з рівним, прямуючи до конфедерації з їми, між тим як група Конституантів в Парижу не спиняється вжити сили, щоби спонукати до цього неохочих. Російська Конституанта в Парижі, відірвана від російського народу, не може мати належного авторитету. Народні маси в Росії не відчувають, що Конституанта веде свої наради, а прецінь ті маси, та якраз сьогоднішня Росія і так само як не вірила та Росія [Антону] Денікінові та [Петру] Врангелеві, так само не вірить вона і паризькій Конституанті, яку називає Конституантою [Олександра] Керенського. Вважаю, що всі такі плани, – змагання, відірвані від російського грунту,– не принесуть позитивних результатів, хоча б вони і мали за собою підтримку закордону. Як зникли без сліду [Антон] Денікін і [Петро] Врангель, так само не оставлять по собі глибших слідів і група паризької Конституанти».

Заходи групи [Бориса] Савінкова в напрямі об’єднання протибольшовицьких акцій. Як сказано вище, група [Бориса] Савінкова розв’язуючи офіціяльно як політичний комітет, не зрезигнувала з дальшої боротьби. Зараз ведеться з її боку інтенсивна праця в напрямку створення федеративного російсько-большовицько-українського повстанчого комітету, який в контакті з відповідними кругами Польщі і під руководством Франції мав би взяти в свої руки ведення дальшої оружної боротьби з большовиками, причому з 15 тисяч останків військових відділів [Станіслава Булак-] Балаховича і [Бориса] Пермикіна мало б бути створене ядро невеличкої регулярної армії. З боку ініціятивної групи Б[ориса] Савінкова робляться заходи нав’язання зносин з відповідними чинниками Уряду УНР, політичним комітетом Білорусі, національними радами Інгерманландії і Карелії, Козацької Республіки Кубані, Республіками Фінляндії, Естонії, Латвії і Грузії та також козачою Республікою Донців, Республікою Терською і гірських народів північного Кавказу.

Всупереч міркуванням [Миколи] Юденіча, [Антона] Денікіна і [Петра] Врангеля, комітет, заініційований [Борисом] Савінковим, вважає, що жива регулярна сила нової експедиції проти большовиків не повинна мати надто великих розмірів. Росії як такої, по думці комітету, не можна завоювати; в ній можна робити тільки революцію, а не можна провадити горожанської війни. Невеличка регулярна армія, складена з виборних людей, з відповідним складом командним, де кожна одиниця знала б, в ім’я чого вона бореться, не буде падати великим тягарем на місцеве населення і, посуваючись при активній допомозі місцевих повстанців – селян – вперед, має більше шансів на успіхи, чим великі армії [Олександра] Колчака, [Антона] Денікіна, [Петра] Врангеля і и[нших]; головно фінансова допомога з боку західних держав, особливо Польщі і Франції, про що комітетом робляться теж відповідні заходи.

Такі менш-більш плани дальшої антибольшовицької акції одинокої під сучасний мент активної російської групи Б[ориса] В[ікторовича] Савінкова. Оскільки і в якому напрямкові вони найдуть відгук серед відповідних чинників заінтересованих других народів та поскільки вони можуть рахувати на співчуття і підтримку з поодиноких західних держав Европи, а вслід за тим і на позитивні успіхи, покаже найблища майбутність. Однак певне, що освободжені народи б[увшої] Росії, а між їми український нарід в головній мірі, навчені досвідом на [Антоні] Денікіну, [Петру] Врангелю і и[нших] російських «демократах», що так щедрою рукою роздавали їм всякі блага «автономій», «федерацій» чи «конфедерацій», будуть безумовно з дуже великою обережністю ставитись і до щирих, може, змагань ініціяторів нового федеративного повстанчого комітету. Народи, що увільнились з ярма царської Росії, будуть для російської демократії остільки союзниками, оскільки будівничими нової Росії будуть без всяких застережень визнані принципові права тих народів на їх незалежне державне існування.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 91-103.