Війна УНР з Совітською Росією
Причини війни між Росією і УНР. Після жовтневої революції 1917 року большовики прийшли до влади і проголосили постановою Ради народних Комісарів від 4-го грудня того ж року народам б[увшої] Російської імперії права рішати самим про свою державну приналежність аж до відірвання від Росії включно. Одначе російський імперіялізм, прийнявши форму большовизму, не признав українському народові цього найбільшого права на самовизначення, йдучи війною проти тих, що в його імени взялись творить незалежну Українську Державність. Головним мотивом цієї боротьби з українським народом було в першій мірі те, що російський червоний імперіялізм не зійшов щодо України з провідної лінії дореволюційної політики Росії, стоючи далі на грунті повної її інкорпорації: політичної, економічної, національної і культурної.
Нехтування всіх прав і актів відносно українського народу. Він знехтував акти з 4-го грудня 1917 року про самовизначення народів, від 20-го грудня 1917 року про визнання України незалежною державою, від 3-го березня 1918 року (6 пункт договору з Центральними Державами) про заключення миру з Українською Республікою і відтягнення своїх військ з території України, від 30-го червня 1918 року, де протоколярно знов признано з боку Російської Совітської Республіки устами [Християна] Раковського і [Дмитра] Мануїльського державну незалежність України, перейшов до порядку дня над визвольними стремліннями українського народу, які він так яскраво виписав на своїх прапорах, не хотів зрозуміти, що для українського селянства і робітництва комунізм являється цілком чужою формою господарювання, що рішуче не підходить під розуміння їх національно-політичних і економічних стремлінь. Тому слідом за большовицькими військами, що нечуваним терором і знущаннями стали переводить свій лад на Україні, примінено всі методи російської дореволюційної політики, а в першій мірі русифікацію.
Большовицький обман і фікція української державности. Відповіддю українського народу на русифікаційні заходи московських большовиків і їх соціяльну політику були повстання, що охопили цілу Україну. Не можучи з ними боротися, московський совітський Уряд симулював визнання незалежности України, створив фіктивний Уряд [Християна] Раковського і виставив гасло федерації України з Росією, за яким крилась боротьба із всім, що носило на собі прикмету організованости і українства. Московські большовики заявили, що потім зафіксовано договором від 28-го грудня 1920 року, що самостійна Українська Соціялістична Радянська Республіка являється державою, що має свій Уряд і законодавчу владу, з тим, одначе, що функції фінансові, військові, народнього господарства, залізниць, пошт і телеграфів, регулювання і організація праці виконуються для України не українським або якимсь федеральним Урядом, але Урядом московським, котрий цілком є Урядом Російської Соціялістичної Федеративної Республіки (РСФСР) і разом з тим Урядом України остільки, коли цього вимагають вище вичислені справи, себто замалим не цілим Урядом.
Уряд [Християна] Раковського. Цим способом уряд [Християна] Раковського явивсь не правним Урядом українського народу і його землі, але тільки адміністративним органом московського Правительства на Україні, що не має ніякого права говорити од імени українського народу. До цього сам радянський Уряд, що складається з [Християна] Раковського, [Мирона] Владимирова, [Дмитра] Мануїльського, [Мойсея] Гуревича, [Григорія] Гринька, [Євгена] Терлецького, [Микола] Скрипника, [Василя] Манцева і представників московських комісарів (яких нема на Україні) Глебова, [Власа] Чубаря, [Миколи] Туманова, Дяка і [Володимира] Ксандрова, – в своїй подавляючій більшости неукраїнський. Приглядаючись поділові державної роботи зміцненим договором між урядами совітів в Росії і на Україні від 28-го грудня 1920 року, належить підкреслити, що з огляду на те, що військо, фінанси, народне господарство, залізниці, пошта, телеграф і праця творять основу суспільного життя, то управління ними московським центром вказує на цілковите злегковаження т[ак] зв[аного] радянського Уряду [Християна] Раковського в державно-правнім розумінню.
Та безсильність українського радянського Уряду і рівночасно вороже відношення до нього українського народу, який вже трьома наворотками проганяв його з своєї землі, яскраво виявилась в заяві [Християна] Раковського про причину скасування військового Комісаріяту на Україні. В ній сказано: «Через те, що на Україні дуже розвинена партизанщина і нам трудно буде зорганізувати свою армію, ми закрили український Комісаріят для військових справ, і тільки тоді, як на Україні скріпиться радянська влада, можна буде зорганізувати червоні полки, українську червону армію» («Нова доба», ч[астина] 22). Піддаючись під оборону оружної сили другої держави, [Християн] Раковський підтвердив цією заявою не тільки хиткий грунт свого Уряду на Україні, повну його безсильність боротися із народною стихією, але також факт окупації України, переміняючи її на безправну провінцію, яку нині безмежно визискується, а всякі найменші прояви протесту задавлюються черезвичайками і військовими експедиціями та иншими випробуваними способами большовицько-московського управління. Не меншим доказом слабосильности радянського Уряду України і непевности в даний мент його становища серед населення являється наказ [Християна] Раковського від 12.ІХ.1920, в якому заряджується цілий ряд репресивних заходів для боротьби з населенням, яке наказів цієї влади не слухає і із зброєю в руці повстає проти ненависної окупаційної влади.
Політика Совнаркому в українській справі. Проаналізувавши докладно становище російської большовицької політики в українській справі, переглянувши ці факти, що з’ясовують відношення на Україні у всіх напрямках державного і суспільного життя, стане ясно, що всі декларації і заяви московського Совнаркому являються нічим иншим, як пустими грубо демагогічними словами. Проголошуючи поновно на мінських переговорах самостійність Української Республіки, московська дипльоматія руководилась тут не проявами волі українського населення, не їх бажаннями, але зовсім другими мотивами. Її старанням було видістати від поляків офіціяльне признання самостійности Української Радянської Республіки, щоб цим способом анулювати всякі договори Польської Речі Посполитої з Директорією і Урядом УНР. Та влучна, але і рівночасно недостойна гра московських большовиків з «самостійностю» України ще раз підтверджує факт, що не тільки немає ніякої самостійної Радянської України, ніякого самостійного його Уряду, ніякої дипльоматичної, військової, економічної, адміністративної самостійности, але і немає навіть федерації. Є тільки деякі фікції, котрими орудують большовицько-російські дипльомати з метою повного підпорядковання України «єдиній неділимій Росії», виконуючи в цей спосіб історичну місію російського народу і постуляти московської культури.
Московський Совнарком своєю політикою абсолютного централізму вбив не тільки самостійність України, але й її самодіяльність. Все зцентралізовано і в політичному, і економічному відношенню: адміністрація, торгівля, транспорт, робітничі ринки, фінанси зв’язано кріпкими узами з московським центром, звідки йдуть накази і вказівки, що рішуче не відповідають умовам на Україні, але завдяки теророві і безпощадности переводяться в життя. Більшість урядових установ на Україні заповнено елементами неукраїнського походження, які не знають ні української мови, ні прикмет українського життя [ Стверджує це навіть лідер українських комуністів [Володимир] Винниченко в листі до українських робітників і селян.].
Політика Уряду УНР до совітів. Переходячи тепер до політики Уряду Української Народної Республіки до Уряду Совітів Росії взагалі і на Україні зокрема, треба зазначити, що вона від акта Директорії УНР з 9-го січня 1919 року, в котрому ультимативно домагалося від Уряду Совітської Росії до 48-ми годин припинити воєнні операції проти Української Народної Республіки та її трудового народу і вивести своє військо з території України, в своїх основних лініях не улягла зміні. Уряд УНР мусив прийняти боротьбу з російськими окупантами, яка ведеться досі і вестиметься до повної перемоги над ними.
Фактично боротьба з клясовою політикою російських большовиків, з одного боку, і рівночасно національною політикою росіян – з другого, почалась ще при кінці 1917 року, коди російські большовики перейшли до порядку дня над проголошеним ними правом на самовизначення народів б[увшої] Російської імперії і двинули свої війська на Київ, проти національного війська Центральної Ради. Під натиском німецько-австрійських армій, що ввійшли в 1918 році на землі України, згадана боротьба тільки припинилася. Одначе по поваленню гетьманського режиму вона відновилась знов і тягнеться по сьогоднішній день. За весь цей час Уряд, УНР бажаючи припинити непотрібний пролив крови, не залишав спроб порозумітись з народом російським щодо справи Української Державности на Україні. Одначе всі його заходи розбивались о непримиримість московських большовиків так само, як недовели до нічого спроби порозуміння тих українських груп, що ідейно зближались до большовицької програми. Вистарчить тут згадати хоч би висилку Надзвичайної дипльоматичної Місії на чолі з [Семеном] Мазуренком до Москви в січні 1919 року, висилку [Михайла] Ткаченка і [Семена] Мазуренка в тому ж році вдруге і спроби порозуміння [Володимира] Винниченка.
Становище Уряду до російського народу і його державности. Становище Уряду УНР до російського народу і його державности було совітам Росії відомо. Вже в декларації від 28-го грудня 1918 року Директорія УНР зазначила виразно, що в сфері міжнародних відносин стоїть вона на грунті цілковитого нейтралітету і бажання мирного співжиття з народами всіх держав. Ставлячи перед собою великі та складні завдання, Директорія хотіла б всі здорові, трудові сили свого народу вжити не на криваву боротьбу з сусідами, а на утворення нового життя в краю та на заведення порядку і ладу, так бажаного усім працюючим. Потім в пізнійших своїх меморандумах, нотах і деклараціях, які висилало до держав світу і сусідніх з Україною держав, Уряд УНР постійно підкреслював: 1) що прагне миру і добросусідських стосунків з сусідніми державами, а в тим числі і з Росією; 2) що не має ніяких агресивних намірів в війні з Росією, а обстоює лише суверенні права України в межах етнографічної більшости; 3) що є того переконання, що Українська Народна Республіка не має з Російською Республікою Рад таких спірних питань, які при добрій волі не могли б бути полагоджені мирним шляхом; 4) що в інтересах якнайскоршої відбудови як власної країни, так і країн сусідніх Уряд УНР готовий вступити в порозуміння економічні, торговельні та транспортові з усіми своїми сусідами, в тім числі і з Росією, та договоритись про заходи над відновленням зруйнованих промислів; 5) що вона не має наміру ізолювати економічно Росію, не думає відмежувати її певним окресленням границь від зв’язків з культурним світом, а власне закрити Росії вихід до моря чи коротші шляхи комунікації через землі України до відповідних держав Заходу. Отже, той чи инший спосіб користування Росією з відповідної бази на морі чи певним накресленням границь для вільного виходу до моря може бути знайдений в процесі самих переговорів і закріплення окремим актом [ Нота до Уряду Польської Речі Посполитої від 2.ІІІ.1920 року; меморандум польському Урядові від 3.VIII.1920 року.].
В цей спосіб Уряд УНР не один раз зазначав свою готовність помиритись з Совітською Росією і приступити до встановлення мирних відносин. Одначе його добра воля розбилась о непримиримість московських большовиків, які нічого не хотіли чути про самостійницькі бажання українського народу і його волю жити своїм незалежним державним життям. Останню спробу порозуміння підняв Уряд УНР восени 1920 року, коли звернувсь з нотою до польського Уряду, щоби цей останній поробив заходи з метою допущення української Делегації до мирових переговорів з Совітською Росією в Ризі. Одначе і тут всі заходи в справі порозумінь не довели до нічого.
Уряд УНР примушений, отже, боротись далі за державну незалежність Української землі, хоч звертав в цілому ряді дипльоматичних актів увагу сусідніх держав, як і держав Антанти, на цей факт, що без підтримки України як суверенної держави не вдержаться не тільки ті окраїнні держави, але також ніколи не установиться сталий мир на Сході Европи, що без увічнення українських земель від большовицької окупації пануватиме на Сході Европи ще довгий час той загальний хаос і анархія, внаслідок якої економічне відродження Европи, зруйнованої війною – неможливе. Ті всі заходи Уряду Української Народної Республіки полагодити оружний конфлікт мирним шляхом хоч би при допомозі урядів других держав не увінчались поки що бажаним для українського народу вислідом. Тяжка, кривава боротьба на землях України не припинюється і не припинюється ні на хвилину, а навпаки – вона ведеться з щораз більшою завзятостю.
Сталість Уряду УНР і підтримка його з боку народних мас. В тій трьохлітній вже боротьбі за українську державність Уряд УНР стрічав і стрічає велику фізичну і моральну піддержку з боку українського народу. Цей факт являється незбитим доказом цього, що український нарід вже остаточно переконавсь, що тільки справжня українська влада дасть йому можливість розвиватись культурно, охоронить його економічні та соціяльні інтереси і подбає про усталення такого правного ладу, при якому розпічнеться відродження народного господарства, встановиться так необхідний нині для населення товарообмін, знищиться ті страшні пошести серед яких доводиться жити і буде забезпечено взагалі життя людини та право кожного на його майно і здобутки праці. Та піддержка національного Уряду і рівночасно рішучість в боротьбі за українську державність проявилась у народних мас на Вкраїні в формі постійних повстань проти російсько-большовицької системи і в тій допомозі, яку отримував завжди Уряд УНР, коли зі своїми військами посувавсь вперед, проганяючи большовиків з України. Цей відрадний факт, що український нарід, в лиці своїх повстанців, навіть в хвилину найтяжчого для нас державного життя не тратив віри в свою кращу будучність і остаточну перемогу над національним і соціяльним ворогом, піддержуючи через представників повстанців живий, постійний зв’язок з Урядом УНР, доказує, що суверенність українських земель стала для народних мас державною необхідністю.
Залог побіди. І власне в цьому, що український нарід дав не тільки найкращих героїв-патріотів в українську армію, але весь стихійно виступив з оружем в руках проти чужої ненависної йому большовицької влади, накинутої йому Москвою, лежить залог нашої побіди. Уряд Української Народної Республіки вестиме так довго накинуту йому війну, як довго хоч один чужий жовнір займатиме українську землю, – бо цього зараз вимагає український нарід. Тісний зв’язок широких народних мас з Урядом УНР, в ім’я якої йде кривава боротьба з окупантами, вказує на те, що ідея української державности сталась рішучим постулатом наших народних мас і це найбільше відрадний факт в визвольній історії тяжкого будівництва Української Народної Республіки – факт, який позволяв мати непохитну надію, що підвалини нашої державности міцні, тривалі і здорові.
Большовицька пропаганда проти УНР. Большовизм воює з своїми ворогами не тільки мечем, але і словом. Проти української державности виступили большовики не лише рішучою оружною силою, але і безпощадною злочинною і подлою агітацією як на Україні, так і за кордоном. Щоби закрити свої дійсні наміри і цілі, які вони переводять на території України, і щоби обманути другі держави і народи, большовики зручно послугуються методами і аргументами, якими послугувались старі російські реакціонери, і новими способами, в формі оголошеного признання самостійности т[ак] зв[аної] Радянської України і створення Уряду [Християна] Раковського, який в дійсности є лише фікцією. Тому Український Уряд УНР крім боротьби військовою силою на терені України вів боротьбу з большовиками шляхом дипльоматичних заходів перед державами світу і шляхом чужоземної преси. Уряд УНР вів цю боротьбу при помочі нашої дипльоматії, яка, крім виконання наложених на неї завдань, прикладала великі зусилля і вживала ріжних аргументів для опрокинення фальшивих вісток і злобної агітації большовиків проти змагань українського народу. В сучасний мент загальна европейська опінія зовсім ознайомлена зі становищем на Україні, вважає большовицьку окупацію на Україні тільки тимчасовою і співчуває українському народові в його тяжкій боротьбі, яку веде з московським імперіялізмом.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 85-91.