Причорноморський Союз

Нав’язуючи до справ республік Кавказу, треба згадати ще справу, що торкається мабутньої зовнішньої консолідації цих останніх в їх дальшій спільній боротьбі з ворогами їхньої незалежности. Маю тут на думці ідею створення і остаточного оформлення союзу Причорноморських держав, яку дипльоматичне відомство Уряду УНР в останнім часі знов підняло і якою старалось зацікавити міродайні круги поодиноких заінтересованих держав. Приглянувшись пильно до тої боротьби, яка вже 4-ий рік ведеться на Сході Европи, приходиться констатувати, що найбільш активної сили та енергії в боротьбі проти російського імперіялізму – червоного чи білого – виявили, окрім України, в головній мірі держави, що зорганізувались на північному побережу Чорного моря. Ідея створення відпорно-оборонного союзу тих молодих держав (України, Кубані, Дону, Тереку і и[нших]) не нова; її підносили поодинокі круги нашого громадянства, а також відповідних державних чинників, починаючи вже з 1917 року. Одначе події останніх літ розвивались таким скорим темпом, що провести в життя ту ідею, зреалізувати її, було неможливим. Вона призабулась – занепала, а поодинокі держави, що намічались в склад тієї спілки, пішли в процесі своєї дальшої визвольної боротьби ріжними окремими шляхами.

В результаті 1920 рік приніс (хоч і тимчасово) перевагу большовикам; зазначені держави прийшли протягом останніх літ до однакової недолі, і всі вони майже без виїмку опинились під большовицькою окупацією. Урядові Української Народної Республіки видалось зараз дуже своєчасним поновлення тої ідеї об’єднання Причорноморських держав для спільного виступу проти спільного ворога, тим більше, що намічений союз беручи з цілком об’єктивної точки погляду, диктується як національно-державним, так і соціяльно-економічними інтересами. Констатуємо, що селянство і козацтво України, Кубані, Дону, Терщини і т[ак] д[алі] ніколи не мирилося і зараз не погоджується з большовицькою окупацією, чого найкращим доказом являються ті численні, масові оружні повстання проти останньої; так, отже, народні маси явно ворожо ставляться до соціяльно-економічної політики большовиків і з зброєю в руках виступають в обороні своєї державности та економічної незалежности. В тих державах (Кубань, Дон і т[ак] д[алі]) ми маємо коли не переважаючу більшість, то принаймні половину українського населення. Природні багатства тих країн – це головна причина постійного походу проти них з боку москалів. Народне господарство тих держав цілком відмінне від московського; вони, приналежачи до Чорного і Азовського моря, мають всі дані для свойого незалежного від Росії економічного розвитку.

Спільність національно-державних і економічних інтересів тих держав вимагає зараз і в майбутньому вимагатиме того чи иншого військово-економічного союзу тих держав як оборони проти Совітської Росії, так також для знівечення всяких можливих реставраційних планів ріжних російських реакційних елементів. Тільки створення і покликання до життя наміченого союзу держав (його могли б скріпити ще й такі держави, як Греція, Румунія, Туреччина), могло би встановити і забезпечити тривалий мир на Сході Европи, тільки такий союз міг би протистанути у всіх відношеннях російській державі, яка б вона не була. Крім того, намічена спілка держав має всі дані економічно відродитись ранійше Росії і через те раз на все уникнути загрози економічної залежности від московської метрополії. Що ж торкається майбутніх відносин того союзу Причорноморських держав до Росії як такої, то тут розуміється, що в силу географічних причин, а також во ім’я добросусідських відносин цієї останньої Причорноморська спілка дасть Росії можливість транзиту до чорноморсько-азовських портів і заключить напевно з нею, як рівний з рівним, відповідний економічний договір, корисний для обох сторін.

Розвал давньої Росії являється для всіх доконаним історичним фактом, подібно як таким самим фактом являється і правне існування на її території цілого ряду окремих самостійних державних організмів, які відірвались від неї. Боротьба, одначе, ще не покінчена; вона триває ще й якийсь час триватиме, страшна, грізна, на життя і смерть, бо це боротьба нових держав за їх національну і економічну незалежність проти Росії, яка все-таки ще не стратила надій економічно відродитись коштом своїх нових сусідів.

Остаточне зреалізування ідеї Причорноморської спілки держав лежить, отже, в життьових інтересах так самої України, як не менше і других відповідних держав. Урядові Української Народної Республіки вдалось вже до певної міри поробити відповідну підготовчу працю в напрямкови скоординування сил поодиноких заінтересованих в цьому держав (військова конвенція Уряду УНР з Кубанню, проект такої ж конвенції з Терщиною, Доном), а дефінітивне покликання до життя наміченого зв’язку буде одним з важнійших завдань дальшої закордонної політики Уряду УНР. Останні відомости того рода, що представники Великого Кругу війська Донського стараються прибути до Уряду Української Народної Республіки, щоби увійти з ним у тісний контакт і співучасть в антибольшовицькій акції. Всі причорноморські і кавказькі народи відчувають потребу з’єднання з українським народом в цілях забезпечення свойого національно-політичного існування і економічного розвитку.

Але не тільки засобом самооборони явивсяби Причорноморський союз проти імперіялістичної Росії, але також у значній мірі і засобом повної незалежности від держав Европи, котрі хотіли би безоглядно порядкувати справами Сходу Европи і Західної Азії. Поки що, коли опанована національним рухом частина Туреччини пробуває в зв’язку з большовиками, можна говорити, що Европа блокує Совітську Росію не в більшій мірі, ніж Росія Европу. А власне: зваживши, що Мала Азія вільно оперує золотою й срібною валютою, що вона не кидається на товари европейські, що ці самі товари не можуть при теперішній вартости російського карбованця спродуватись у Росії, що зновже задовольняючись виробами натурального господарства і не симпатизуючи справі Севрського договору, треба признати, що вже тепер цілий ряд держав коло Чорного моря мають у рівній своїй долі та в тимчасовім економічнім стані дуже сильну запоруку проти того, щоб хто-небудь робив собі з тих країв звичайного типу колонію.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 82-84.