Одвічна агресивність Китаю
Жарких М.І.
Оскільки Гумільов писав історію кочівників східної Азії, для яких Китай був постійним запеклим ворогом, він рішуче заперечував погляд традиційної китайської історіографії: Китай завжди правий, а кочівники – наїзники та руйнівники. Він неодноразово підкреслював, що агресором є Китай, а кочівники – жертви агресії, які перебували в стані вимушеної самооборони.
Цей його погляд пройшов дві фази розвитку: помірковану (до 1967 р.) і нестримну (з 1970 р.). Ось помірковані антикитайські тези Гумільова:
"Хунни […] пережили періоди війн, частіше відпірних, а інколи наступальних. Найтяжчими були війни з імперією Хань, яка прагнула поширити своє панування на всю Азію. Співвідношення сил було не на користь хуннів, але вони 300 років відбивали натиск ворога" [ОХ, с. 55 – 56].
"На півдні останні імператори династії Лян ознаменували своє правління свавіллям та злочинами, а династія Чень, що їх змінила, продовжила ці традиції" [ДТ, с. 10].
"В історії відомо багато випадків, коли голова удачливого правителя паморочилась від власного успіху, але у Ян Гуана голова запаморочилась від успіху чужого. Ставши самодержцем, він забув про те, яких трудів коштували перемоги і з яким ризиком вони були пов’язані. Сили супротивників почали здаватись йому мізерними, а свої можливості безмежними, тому його царювання являло ланцюг помилок, за які він заплатив престолом і життям" [ДТ, с. 145].
"Ян-ді [= Ян Гуан] був крайнім представником того класу, який висунув його на престіл і тому терпів його бездарність та самодурство" [ДТ, с. 166].
Минуло три роки, і погляд Гумільова на часи правління Ян-ді різко змінився:
"За династії Суй дипломати та полководці, які вивчили коментарі до Конфуція та трактати про Мен-цзи […] бадьоро чинили помилку за помилкою, виходили сухими з води за рахунок високих зв’язків та полишали країну й народ розплачуватись за все сльозами і кров’ю. Вони примудрялись програвати війни при велетенській чисельній перевазі, радили урядові віддавати терени з населенням слабкому ворогові, тільки щоб економити сили і час для гарему, і коли писали історію, то тільки історію свого начальства, з метою отримати від нього солідну мзду" [П, с. 24].
Минуло ще двадцять два роки, і Гумільов підтвердив і навіть підсилив свою попередню оцінку:
[На початку 7 ст.] "здавалось, що Китай ось-ось стане паном усього світу, але нащадок Ян Цзяня, Ян-ді, – це був хлоп, в якому поєднувались тупість, чванство, легковажність та боягузтво […] Більшість китайців підтримували принципи [династії] Суй, але коронований дегенерат паралізував їх зусилля" [Р, с. 111 – 112].
Всі факти, на підставі яких він оцінював діяльність Ян-ді, були йому відомі в 1967 році так само, як і в усі наступні роки. Змінювався не обсяг фактичного матеріалу, а погляд історика; змінювалась не суть викладених фактів, а тональність викладу.
Розмірковуючи про причини зміни погляду Гумільова, не можна не згадати про зміну політичної обстановки. Політична актуальність антикитайської пропаганди стане для нас зрозумілою, коли ми згадаємо, що з 1966 р. комуністичний уряд Китайської народної республіки під проводом Мао Цзе-дуна узяв різко окреслений антисовєтський курс, а в 1969 р. сталася навіть мала совєтсько-китайська війна за пограничний острів Даманський на Амурі [1]. Йшли навіть розмови, що Китай за його погану поведінку треба виключити із "соціалістичного табору". Совєтський уряд розгорнув широку підготовку до збройного вирішення китайської проблеми; деякі заходи були настільки масштабними, що їх не можна було приховати навіть в умовах загальної совєтської секретності [2].
Наскільки серйозно сприймалась китайська загроза, видно навіть з комуністичної пропаганди тих часів. Цитую перше, що трапилось під рукою:
"[Керівництво КНР] узяло лінію на подальше підсилення антисовєтських нападок, мілітаризацію країни, на змикання з найбільш реакційними силами імперіалізму […] Зовнішня політика Пекіна вступає в новий, ще більш ворожий та небезпечний для сил миру, демократії та соціалізму етап […] Пекін тепер ще відвертіше проводить політику блокування з імперіалізмом та реакцією для боротьби проти соціалістичної співдружності, для здійснення своїх великодержавних задумів.
Маоїзм і за нового пекінського керівництва залишається одним з різновидів антикомунізму […] Маоїстський антикомунізм виділяється крайнім шовінізмом, китаєцентризмом та агресивним гегемонізмом" [3].
В перекладі на просту мову: "сили імперіалізму" – це США + католицький суперетнос, що чинили опір зазіханням Совєтів на всесвітнє панування (тому вони "реакційні"); "соціалістична співдружність" – це СССР та країни, що знаходяться з ним у воєнно-політичному союзі; "мир, демократія і соціалізм" настануть тоді, коли СССР захопить всю земну кулю. Позиція Китаю зображена максимально ворожою до СССР, наскільки це дозволяє прийнятий радянцями новояз: Китай не хоче допомагати Совєтам захопити весь світ, а прагне захопити його для себе (звідси "китаєцентризм та агресивний гегемонізм").
Ясно, що звинувачувати в одвічній агресивності дружню щодо Совєтського Союзу країну було ненаручним; коли ж дружня країна виявилась ворожою, ці звинувачення розлилися широко:
"Кочові народи Центральної Азії розвивались самостійно й інтенсивно, і тільки китайська агресія 1 ст. обірвала їх існування" [П, с. 29].
"Наступні три століття [6 – 8 ст.] були наповнені подіями, головним змістом яких була боротьба вільнолюбних кочівників проти китайської агресії" [П, с. 31].
"Народи Серединної Азії не поступались європейцям ані в талантах, ані в мужності, ані в розумі, але сили, які інші народи витрачали на розвиток культури, тюрки та уйгури витрачали на захист своєї незалежності від багаточисельного, хитрого та жорстокого ворога. За 300 років вони не мали ані хвилини спокою, але вийшли з війни переможцями, відстоявши рідну землю для своїх нащадків" [П, с. 32]; майже те саме повторене в статтях 1987 р. [Р, с. 329] та 1992 р. [Р, с. 128].
"Коли Китай розпочав жорстоку війну, яка тягнулась зі 133 до 97 р. до н.е., хунни почали нести сильні втрати вбитими, пораненими та нервово зламаними […] Врешті-решт хуннські удальці відстояли свободу свого народу, але два покоління надірвались на війні, й відновити розтрачені сили не пощастило […] Фаза історичного існування хуннського етносу була відносно короткою. Але це трапилось не за рахунок пресловутої неповноцінності кочового побуту, а внаслідок необхідності відстоювати своє життя і свободу від китайської агресії" [ХК, с. 14].
В умовах наростання ідеологічної конфронтації з Китаєм, яка мала шанси перейти у відкриту війну, антикитайські твори могли сподобатись начальству навіть і за відсутності посилань на КПСС, її ленінський Центральний комітет та особисто Генерального секретаря. Я цілком не вірю, що Гумільов свідомо писав на догоду начальству; безумовно, він повністю вірив у те, що писав, і цілком можливо, що все ним написане є слушним. Але це не значить, що його щирі переконання не можна було використати для сьогоденної політичної мети.
Н.В.Гумільова пригадує комічний епізод:
"У [комунальній] квартирі [разом з Л.М.] жив навіть свій 'рідний' міліціонер, який, напевно, за службовим обов’язком, питав:
– Це що ти там пишеш, Лев Миколайович? Хунни твої – це за Китай чи проти Китаю?
– Та проти Китаю, Микола Іванович (Лев на той час писав 'Давніх тюрок').
– Ну тоді більше пиши." [4]
Отже, навіть дільничий міліціонер знав, яке писання відповідає політиці партії, а яке – ні (зауважу тільки, що мені здається імовірніше відносити цей епізод до часу написання "Хуннів у Китаї", а не "Давніх тюрків"; зрештою Л.М. з Н.В. оженились в 1967 р., коли "Тюрки" вже були написані й надруковані) [5].
Окрім загальних тез прокочівницької й тому антикитайської спрямованості, Гумільов дає ще й образні картини китайських порядків:
"Владу взяв у свої руки подвійний зрадник Чжу Вень […] Новий імператор імпонував багатьом впливовим особам. Неслівний та розбещений, позбавлений як високого розуму, так і таланту управління, полохливий на полі битви, він цілком влаштовував своїх сподвижників, які нічим не відрізнялись від нього й сподівались, що за такого правителя вони теж зможуть дати вихід своїм мерзотним інстинктам" [П, с. 44 – 45].
"Історик, вихований на китайській класичній історіографії, щиро дивився на війну з кераїтами як на полювання на диких звірів" [П, с. 83].
Цьому антикитайському пафосу Гумільов лишився вірним все подальше життя. В останній його роботі "З історії Євразії" читаємо:
"І якщо до сих пір Європа не стала частиною Китаю, що могло трапитись в 1 ст. н.е. (ханьська агресія) і в 8 ст. н.е. (танська агресія), то це заслуга хуннів, тюрків, монголів та росіян, які завжди прагнули до об’єднання для захисту себе від іноземних окупантів" [Р, с. 68].
"Ханьська агресія на захід не відбулася. І в цьому заслуга хуннів перед людством" [Р, с. 88]
"Хунни, тюрки та монголи – всі вони були бар’єром, який утримував Китай на межі Великого степу. В цьому їхня заслуга перед людством".
"Китайські грамотії, що служили чиновниками, боролися проти ненависного їм етносу шляхом брехливих доносів та інтриг, внаслідок яких танські лицарі гинули на пласі" [Р, с. 113].
"В 907 р. китаєць Чжу Вень, цей тричі зрадник [6] (бо він перейшов до Хуан Чао, потім повернувся до Тан і нарешті скинув останнього імператора династії Тан), узяв владу в свої руки" [Р, с. 115].
"Ойрати прийняли на себе функцію, котру раніше несли хунни, тюрки та уйгури: вони стали бар’єром проти етнічної агресії Китаю на північ" [Р, с. 127].
Зроблене Гумільовим "відкриття" одвічності китайської агресивності, на мій погляд, вимагає обережності. Коли два суперетноси стикаються у смертельному двобої, що може тягнутись цілі століття, і передають своїм нащадкам заповіт боротьби проти історичного ворога як імператив поведінки, свідомість і воля окремих людей важать дуже мало. Ставити питання про те, хто тут правий, а хто винуватий – не науково. Нема правоти чи провини там, де нема свободи волевиявлення людини. А цієї свободи нема на вищих щаблях шкали історіоскопа, де елементарними об’єктами виступають цілі епохи.
Примітки
[1] Радянці виставили на острові свою прикордонну варту, а китайці наполягали, що острів належить їм. Коли почалась горбачовська "пєрєстройка", то з’ясувалось: совєтське керівництво знало, що правда по китайському боці й острів таки справді китайський, але не хотіло поступитись ані цалем захопленої землі.
[2] Наприклад, будівництво Байкало-Амурської магістралі – залізниці, яка йшла паралельно до Транссибірської й мала слугувати резервною лінією для маневрів на випадок блокування китайцями Транссибу (він подекуди проходить в кількох кілометрах від китайського кордону). Коли криза у відносинах з Китаєм минула, у всіх несподівано відкрилися очі: та по БАМу ж нема чого возити! та нащо ж його будували!? Справді – нема чого возити, окрім війська.
[3] Китай после Мао Цзе-дуна: обзор событий. – Коммунист, 1977 г., № 12, с. 116, 117, 119 – 120.
[4] Гумилёва Н.В. 15 июня. – П94, с. 19.
[5] Політичну загостреність праці "Хунни в Китаї" підкреслює й А.Куркчи: "Книга була вже викликом не тільки академікам, але й Китаю, всій системі політичних розрахунків цієї країни того часу та совєтським утопіям віковічної та безкорисливої дружби із сусідом, який тим не менше висував територіальні претензії на ріці Амур" (Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 40 – 41).
[6] В 1970 р., як ми бачили вище, Гумільов називав Чжу Веня лише двічи зрадником.