Цикл історичних романів Д.М.Балашова

Жарких М.І.

Дмитро Михайлович Балашов – російський письменник і фольклорист. Він найбільше відомий як автор велетенського циклу романів "Государі московські". Перший роман з цього циклу – "Молодший син" – присвячено періоду 1263 – 1304 рр. В центрі оповіді – перший московський князь Данило Олександрович, молодший син Олександра Невського. Роман виконано цілком в дусі традиційних концепцій.

Ця концепція різко змінюється, починаючи з другого роману – "Великий стіл". Цей роман присвячено подіям 1304 – 1327 рр. В центрі оповіді – тверський князь Михайло Ярославич, власне історія спроби Твері очолити північно-східні князівства, історія піднесення і катастрофи Твері.

Третій роман під назвою "Тягар влади" присвячено правлінню Івана Калити (1327 – 1340 рр.).

Четвертий роман – "Симеон Гордий" – висвітлює період 1340 – 1353 рр. Слово "висвітлює" тут дуже доречне, бо в історичних працях це правління проминають скоромовкою (не було блискучих кровопролить). А Балашов цілком переконливо показав тяжку працю князя, який закладав основу майбутньої могутності держави.

П’ятий роман – "Подих доби" – присвячено періоду 1353 – 1364 рр. Він має присвяту: "Присвячую своєму вчителеві Льву Миколайовичу Гумільову". Тут читач знайде дуже яскраво змальовану картину занепаду Візантії (періоду обскурації, згідно Гумільова); для нас особливо цікавою є розповідь про незвичайні пригоди митрополита Олексія у Києві в 1357 р.

Шоста книга серії – "Зречення". Він присвячений періоду 1355 – 1375 рр. Центральна подія – похід московського війська на Твер в 1375 р. і виречення тверських князів із претензій на самостійну роль заради єдності майбутньої держави. Там, де політичні діячі здатні зректися власних амбіцій задля блага своєї країни, як тверичі 14 ст., – там виникає потужна держава. Така ідея Балашова. (А там, де вони зректися нездатні, як в Україні в 2 половині 17 ст. – там закінчується Руїною, додаю від себе).

Сьома книга серії – "Свята Русь" – доводить виклад до Кревської унії 1387 р. Тут виразно помітною стає втома і виснаженість автора; це не так роман, як підручник історії за Гумільовим, викладений з діалогами персонажів. Тут ми подибуємо гумільовське визначення системи (на прикладі бригади теслярів); тут ми подибуємо улюблене гумільовське рівняння "маніхеї" = "богоміли" = "катари" = і т.д. до нескінченості (Балашов включає у це рівняння стригольників, і зробити це тим простіше, чим менше нам відомі подробиці цих вчень); а це рівняння, у свою чергу, тягне за собою виклад гумільовського розуміння антисистеми; зрештою, і причина нападу Тохтамиша на Москву в 1382 р. подана за Гумільовим (Тохтамиш, мовляв, не розбирався у політичній ситуації в східній Європі). Навіть таке положення Гумільова, як мінливість соціального стану людини (воїн може потрапити в полон і стати рабом; а втікши, стати знову бароном) знаходить буквальне відбиття в цьому підручнику в образі Васьки, який на протязі роману проходить кілька циклів полону – рабства – вояцтва – офіцерства. Всі ці положення Гумільова проведені так наполегливо і прямолінійно, що мимоволі нагадують Володимира Маяковського з його поемою "Володимир Ілліч Ленін".

Восьма книга – "Воля і влада" – висвітлює події 1399 – 1425 рр. Тут письменник ставить і вирішує нове для серії питання: хто є справжнім росіянином, хто насправді здатен збудувати рай на землі чи то пак святу Русь – чи московський князь Василь Дмитрович (який персоніфікує "владу"), чи вятський розбійник Анфал Нікітін (який персоніфікує "волю"). Заради такої справи автору довелось піти на виправлення історії і перенести початки козацтва географічно з півдня Росії на її північ (у Хлинов-Вятку) і хронологічно – з кінця 15 ст. у кінець 14-го. Ні для того ані для другого нема підстав.

Таблиця 8. Видання романів Д.М.Балашова [1].

Історія взаємин Д.М.Балашова та Л.М.Гумільова трохи висвітлена в їх спільному інтерв’ю [Р, с. 133 – 160]. Новаторство, навіть революційність Балашова щодо схеми історії Московської держави не підлягає найменшому сумніву: довести, що за всіма правами та передумовами на чолі держави мала б стати Твер, знищена зажерливістю та підступністю московських владолюбців – це замало не "державна зрада":

"Від малого, навіть такого малого, як рішення московського тисяцького Протасія, великі могли б трапитись зміни. Укріпилась би торговельна та книжна Твер, самою природою (перехрестя волзького, смоленського та новгородського торгових шляхів) поставлена бути столицею нової Русі. Укріпилась би одна династія, а отже, на століття раніше країна прийшла б до неперервної й твердої державної влади, до просвіти, а там, диви, й не треба було б з запізненням на два-три століття вводити західні університети й академії, запрошувати німців – свої вчені були б давно!" [Великий стіл, розділ 2].

"Скажемо про загибель славного міста Твері, загибель, схожу з тим, коли б у дерева на початку зросту зрубали верхівку, і далі стало воно рости й тягнутись, але вже не вершиною, а бічним відростком, що потовстів та пішов догори. Так і пішла потім історія країни в бічний сук, в Москву, яка з часом перетворилась на нову вершину російського дерева. Але не треба шукати неодмінності там, де її не було й навіть не могло бути зовсім" [Великий стіл, розділ 60].

"Помститись і покінчити раз назавжди з міжусобними бранями на Русі. Вирвати, вирізати з корінням розрослу московську виразку, що шириться й смердить, отруюючи Русь! Покінчити, знищити, перемогти, повернути час, знову запалити світоч тверської величі… і буде Владимирська Русь Тверською Великою Руссю" (так міркує князь Михайло Олександрович Тверський в романі "Зречення", розділ 26).

"В кінці кінців вже й Лопасня стала не головною у цій грі розбуджених страстей, дійсних і мнимих жахів, бажань, напівзрад і викривлень істини, чим пізніше так часто і так лихо славилась Москва, в якій навіть під час лиття дзвону належало пускати по місту яку-небудь брехливу пусту поголоску – 'щоб краще дзонив!' " (Зречення, розділ 42).

Центральне поняття етногенетичної теорії Гумільова – стереотип поведінки – письменник пояснює так:

"Людей чи то в дружбі, чи в ненависті поєднує (або роз’єднує) не розрахунок, не вигода, не любов навіть, і вже напевно не визнання заслуг іншої людини, а ніякесь темне відчуття, незбагненне і давнє, схоже на запах, за яким звірі знаходять собі подібних, – відчуття, що ось цей 'свій', 'свого' племені, клану, виду чи типу людей. Або 'не свій', і тоді ніякі стремління подолати це відчуття, помиритись чи подружитись не досягають мети і заздалегідь приречені. Причому цей 'свій' може і зрадити і видати (а той, 'не свій', – врятувати й допомогти), все одно тягнуть до 'своїх' по духу, по нюху, по темному і давньому почуттю звіриного стада. Так складаються спільності за вірою та за ремеслом, так з’єднуються розбійницькі ватаги, так знаходить, за одним ненавмисно кинутим словом, 'свого' странник-книгочий в чужій країні, серед чужого собі народу. Так, певно, складаються і племена, що потім вже виробляють собі спільну мову та звичаї, обряди, сказання, образи честі та слави. Обростають потім палацами та храмами, творять мистецтво, будують міста… Але коли уходить, занепадає, змінюється воно, це давнє, схоже на запах чуття 'своїх' і 'не своїх' – коли уходить воно, ніщо не тримає вже, ані храми, ані віра, ні влада, ні раті, ані міста, і падає, розсипається по лику землі, розчиняється без останку в інших племенах колись сильний і потужний народ, і мертві пам’ятки його слави, неначе шкаралущу пустих мушель, заносить пісок часу" [Великий стіл, розділ 46].

Інше поняття теорії – фази етногенезу:

"І політики, і глави держав, і завойовники здатні підрахувати кількість гармат, гвинтівок, наявних полків, але зовсім не розуміють, чому й коли можливий майже миттєвий успіх при незначних зусиллях і, здавалося б, у подібній ситуації, озброєна до зубів армія терпить ганебні поразки? А справа попросту у фазах етногенезу. Народ на підйомі дуже важко завоювати. Народ у стадії стійкого гомеостазу важко підкорити духовно. Держава в стадії надлому або обскурації сама, як червиве яблуко з дерева, падає до ніг переможця. Істина ця, хоч і проста, але до цього часу невідома більшості" [Зречення, розділ 72].

А ось міркування Гумільова про ландшафт і етнос та про можливість симбіозу Русі з Ордою, які письменник доручив виголосити хану Тохті:

"Народу монголів потрібен степ. Ось цей, що біжить зараз під сталевими ногами коня! В містах він зманіжиться й загине, забуде заповіти Темучжина і втратить доблесть предків […] Але Михайлу [Ярославичу тверському] нема чого робити в степу, а йому, Тохті, як і всім монголам, не потрібні ниви та міста урусутів. Хану Золотої Орди нема що ділити з руським коназом. І тепер коли Михайло, здається, збагнув, що без Орди не може зібрати Русь (а йому, Тохті, без урусутів не здолати бесермен), що заважає їм з Михайлом простягнути руки один одному?" [Великий стіл, розділ 38].

В розмові князя Івана Калити та ченця Олексія (майбутнього митрополита) пояснюється пропонований Гумільовим стереотип поведінки фази підйому – "будь тим, ким маєш бути":

"– Нехай кожен старанно обробить ниву свою! Плугатар нехай оре, й сіє зерно, й збирає плоди земні, й не лінується в трудах; ремісник нехай творить потрібне плугатареві та іншим, кожен по ремеслу своєму; купець постачає товар, кому що треба; воїн пильнує землю, боронить від ворогів; боярин править суд, облаштовує землю за словом князя свого; […] Нехай весь народ шанує государя, а князь денно й нощно піклується про свій народ. Нехай кожен докладе сил на ниві своїй тією мірою, якою може […]

– Але якщо князь – лихий! боярин – лютий! раб – лінивий та лукавий! воїн – боязливий на битві! Якщо син не в батька, і все врозь, і ворогування у менших на більших, а у знатних до менших остуда і зневага?

– Тоді загине народ. Всі, і більші і менші. І ніщо й ніхто вже не здужає порятувати той народ" [Тягар влади, розділ 21].

Ось як міркує Олексій про сучасну йому Русь:

"Юний наш народ! Диви, тільки піднімається нова Русь! І майстри іконні, хоч і старші віком, але юнаки духом! Тому і в письмі іконному, як у відкритому вікні горнього світу, являє себе – в противність грецьким ізографам престарілого Цареграда – молода душа, юний дух животворний. І на цьому спираються мої надії й віра у майбутнє владимирської землі" [Симеон Гордий, розділ 41].

Важливе значення для розуміння ступеню близькості поглядів Д.М.Балашова до поглядів Л.М.Гумільова має 82-й розділ роману "Симеон Гордий" – авторський відступ з викладом суті описуваних подій:

"Русь і степ! І досі ще не написана спільна історія наша – історія гіркоти і любові!

Минули віки, і просвіченим вельможам Російської імперії у пудрених перуках розкішних катерининських часів […] стали видаватись якимись дикими потворами зійшлі в Лету степові кочівники, а сама їхня держава на Волзі – жорстоким породженням 'варварського' Сходу.

Про давні культури східних країн погано пам’яталось в ампірових кабінетах, погано й виговорювалось на культурному французькому наріччі. Власні селяни й ті видавались варварами, так що вже й казати за степовиків! […]

Віки протекли, і виникла велика країна з тієї малої, окраїнної частини просторої Київської держави, [що звалась Заліссям …] Саме тут, де верховна влада понад три століття належала Золотій Орді!

Але що ж трапилось з тією другою, серединною і головною частиною держави Київської – з правобережжям Дніпра? […] Що збереглось, що лишилось тут за півтора-два століття католицького панування від великої київської старовини? Ані храму, ані книги, ні одного літопису, ні навіть пам’яті народної, усної пам’яті про велике минуле своє!

Ось що дала Русі католицька влада, і не було б ані країни, ані держави, ні кабінетів пихатих вельмож, ані навіть пудрених перук – і не відбулася б велика країна, обернувшись на окраїнний закапелок Європи, якби католицький Захід простягнув руку свою і далі, на всю землю східних слов’ян […]

Нації старіють, як і люди. Прийди монголи раніше чи пізніше на півтора-два століття – і країна устояла б на своїх давніх кордонах.

З Батиєм Володимирська Русь билась надзвичайно погано. Рязанські князі не поладили з пронськими, не знали, виступати чи ні. Вивели рать у поле, лишивши Рязань без захисту і не одержавши допомоги від володимирського великого князя Юрія… А цей боягузливий і ниций правитель не тільки Рязані не допоміг, але й сам утік, покинувши сім’ю у Володимирі напризволяще [2] […]

А з Батиєм, який опинився на Волзі майже без військ після повернення до Монголії наданих йому туменів, уповні вдалося полагодити, що й зробив Олександр Невський, який збагнув у ту пору, що агресія Заходу куди небезпечніша для долі країни, ніж Орда."

Ось залежність стереотипів поведінки від фаз етногенезу:

"Порядок в країні (місті, колективі, сім’ї, нарешті) з’являється у двох випадках – і це неодмінність всієї світової історії: на підйомі, коли молоду націю (місто, сім’ю) об’єднує усвідомлена дисципліна, відчуття плеча, почуття спільного обов’язку і порядок встановлюється неначе загальною волею, спрямовуючи всі сили народу до однієї мети; і під час занепаду, на спаді, коли вже закінчується, гасне, зникає кипіння сил, коли порядок виходить згори, від веління влади чи звичаю, і приймається не від усвідомлення цілей та спільної потреби, а від байдужості, звички чи слабкості перед владою. Оманливий, ой який оманливий такий порядок!" [Подих доби, розділ 4].

" – Скажи мені, чому так? У греків неначе всього більше, аніж у нас: і народу, і майстрів добрих, і вчених ченців, і доброї слави старожитньої, і скарби ще є немалі – так чому ж не можуть вони себе хоча від турків урятувати?

– Здужає народ сам себе примусити до подвигу – воскресне ще не в такій біді! Не здужає – не зарадять йому ані вченість, ані скарби, ані численність люду." [Подих доби, розділ 4, розмова Станяти із Сергієм Радонезьким].

"Станята роздумливо міркував про молодість і старість народів, про свої бесіди з якимось сарацинським купцем-книгочиєм, що називав арабського мудреця Ібн Халдуна [… Олексій та Станята] розуміли вже, що дійсно є молодість і старість народів, є підйом і занепад духу і що змагання найдужчого – ніщо перед тим змалінням сил, що охоплює народи, які стомились жити […] У людей початкових, перших часів – надлишок енергії, і спрямована вона на діяння, на творчість і на об’єднання народу свого. У людей закату, у старих народів – нема вже сили протистати руйнівному бігові часу, і енергія їхня вузька, спрямована на своє, суєчасне" [Подих доби].

Ось як міркують люди в стані пасіонарного підйому, згідно з гумільовським принципом "стремління до перемоги":

"Дивним чином усі ці зірвані зі своїх місць смерди уперто вірили (ні, не просто вірили – знали! Інакше, вважали, й бути не могло), що варто б воєводам проявити хоч крихту розпорядливості та раніше зібрати війська, й Ольгерда не тільки зупинили б, розбили вщент [в 1370 р.] … Навіть у цих розорених, вдруге за два роки вигнаних зі своїх місць, голодних людей не було й думки інакшої, як про те, що їм, їхньому князеві, личить тільки перемагати" [Зречення, розділ 24].

"Але тут і сказалось те, що відрізняє молоді народи, й цивілізації, що піднімаються, від старих, що наближаються до закату свого. Замість прикрої розгубленості, нерішучих пересудів, опущених рук, замість підлого схиляння перед силою обставин […] – замість усього того тут (тоді!) і розгубленість була діловою, швидкою, гнівною" [Зречення, розділ 26].

Але не треба думати, що Балашов сліпо йде за Гумільовим; якби так було, то ми б в романі "Великий стіл" неодмінно побачили б монгольського богатиря-несторіанина, який врятувався від переслідувань мусульман в Орді й утік на Русь, оженився на Москві, а сини його в наступних романах мали б воювати у московському війську і відігравати якусь визначну роль в Куликовській битві. Оскільки в епопеї все треба робити заздалегідь, то не описавши у "Великому столі" цього богатиря, Балашов не зміг би переконливо довести улюблену тезу Гумільова, що ядро московського війська на Куликовому полі становили нащадки монголів-несторіан. Цю тезу Гумільова Балашов відкинув.

Звичайно, перечитуючи Балашова вже не задля насолоди, а щоб написати "критику", я помітив і деяку прямолінійність у перетворенні наукових гіпотез в художні образи, і фактичні недоречності (католики опановують Литву вже на початку 14 ст. – "Великий стіл"; Любарт не був князем "Червлёной Руси", але тільки Волині – "Тягар влади"; автор уперто повторює, що "краківський король" Казимир силою насаджував католицтво на Волині, якою він насправді практично не володів – "Симеон Гордий"; золотоординський хан постійно видає "фірмани" у романі "Зречення" – але ж він не турецький султан; про Ольгерда сказано, що він "часто обманював, але ніколи не брехав" – "Зречення", розділ 48; спробуйте так зробити, і ви одразу відчуєте, як то непросто бути Ольгердом; Балашов дуже рішуче робить Тайдулу жінкою Джанибека та матір’ю Бердибека, хоча насправді вона була жінкою Узбека та матір’ю Джанибека, а Бердибеку, відповідно – бабусею). Також недоцільно називати католика Свидригайла – православним (а це робиться неодноразово і з притиском); князь Олелько Володимирович не міг князювати у Києві в 1420 р. (тільки після 1440 р.) ("Воля і влада"). Але все це нічого не важить у порівнянні з величезною кількістю яскравих картин минулого, довгого ряду сцен, сповнених високого драматизму і вільного, прямо-таки вражаючого проникнення в реалії доби та мотиви людей минулого. Зрештою, можна відкрити літературну енциклопедію і вибрати звідти найкращі компліменти, що висловлюються на адресу історичних романів – вони не будуть перебільшенням щодо праці Балашова.

Так чи інакше, а Гумільову надзвичайно поталанило знайти в особі Дмитра Балашова уважного читача, вдячного учня і яскравого популяризатора концепцій етногенезу та євразійства.

Примітки

[1] За станом на початок 1997 р.; журнальні публікації та видання в "Роман-газеті" не враховані.

[2] Трохи інакший погляд на ці події висловив В.О.Чівіліхін (див. екскурс "Нашествия Батыя и Мамая на Русь в изображении В.А.Чивилихина").