Дискусія 1970 р.
Жарких М.І.
Спочатку була дискусія. По мірі розробки теорії етногенезу перед Гумільовим постала проблема – як оприлюднити результати своїх досліджень. Читач може не зрозуміти – як то з такої дрібниці може виникнути "проблема", і чим далі ми будемо віддалятись від злочинної імперії зла під назвою СССР, тим менше буде розуміння суті "проблеми". А полягала "проблема" в тому, що в СССР не можна було подати до друку жодної праці, що суперечила б офіційно встановленим поглядам. В природничих науках було трохи легше, бо там політбюро не поспішало висловитись щодо лазерів чи ефекту Месбауера (хоча й там мали місце наїзди комуністичного начальства на біологію, кібернетику та обчислювальну техніку, "ідеологічно шкідливий" резонанс в хімії та ін.). У суспільних же науках вважалось, що всі відкриття вже зроблені комуністичними богами Марксом, Енгельсом та Леніним, і все, що хоч трошки їм суперечило, беззастережно відкидалось.
В цих умовах Гумільов та його прихильники розробили цілий хитромудрий план – як обдурити комуністичне керівництво. План був такий:
1. статтю Гумільова треба було надрукувати в природничому журналі;
2. статтю треба надрукувати в порядку дискусії;
3. до статті Гумільова треба додати статтю-паротяг, написану кимось із начальства;
4. треба запросити деяких вчених прийняти участь в дискусії.
Дискусія в совєтській науці – річ абсолютно протиприродна і нечувана. Совєтське наукове керівництво вважало, що всі наукові праці розподіляються на правильні та неправильні; правильні можна друкувати, а неправильні треба відкидати, дискутувати ж в будь-якому разі нема потреби. Тим не менше журнал "Природа" згодився провести на своїх сторінках дискусію по статті Гумільова, і директор Інституту етнографії АН СССР Ю.В.Бромлей згодився виступити як "паротяг". Дискусія відбита в таких статтях:
Гумилёв Л.Н. Этногенез и этносфера. – Природа, 1970 г., № 1, с. 46 – 55; № 2, с. 43 – 50;
Бромлей Ю.В. К вопросу о сущности этноса. – Природа, 1970 г., № 2, с. 51 – 55;
Семевский Б.Н. Взаимодействие системы "человек-природа". – Природа, 1970 г., № 8, с. 74 – 75;
Дроздов О.А. Этнос и природная среда. – Природа, 1970 г., № 8, с. 75 – 76;
Куренной В.Н. Пассионарность и ландшафт. – Природа, 1970 г., № 8, с. 76 – 77;
Козлов В.И. Что же такое этнос? – Природа, 1971 г., № 2, с. 71 – 74;
Кузнецов Б.И. Проверка гипотезы Гумилёва.–Природа, 1971 г., № 2, с.74 – 75;
Артамонов М.И. Снова "герои" и "толпа"? – Природа, 1971 г., № 2, с. 75 – 77;
Ефремов Ю.К. Важное звено в цепи связей человека с природой. – Природа, 1971 г., № 2, с. 77 – 80;
Гумилёв Л.Н. Этногенез – природный процесс. – Природа, 1971 г., № 2, с. 80 – 82;
Бромлей Ю.В. Несколько замечаний о социальных и природных факторах этногенеза. – Природа, 1971 г., № 2, с. 83 – 84.
Оскільки погляди Гумільова, викладені в чільній статті дискусії, докладніше і чіткіше повторені в його пізніших книгах, то дана стаття має для нас інтерес історіографічний; натомість відгуки на неї є дуже показовими, оскільки вони є першими враженнями (та й взагалі критичних зауважень по теорії Гумільова надруковано небагато).
Для дискусії потрібно щонайменше дві точки зору. Друга представлена в статті Бромлея:
"Відправною точкою для всіх уявлень про різні види етнічних спільнот в кінцевому рахунку є антитеза 'ми' – 'вони' [с. 51]".
До етнічних звичайно відносять такі розрізнювальні властивості [спільноти], для яких характерні стійкість та наочність" [с. 52].
До таких суттєвих властивостей слід віднести расові ознаки та групові особливості діяльності (культуру). Основа механізму стійкості та відтворення спільних рис діяльності – психічні стереотипи [с. 53]. Психічний склад етносу реально існує, але його важко уловити із зовнішніх проявів [с. 54].
"Етнос можна визначити як сукупність людей, які мають спільні, відносно стабільні особливості культури і відповідно психічного складу, а також об’єднані свідомістю своєї єдності та ендогамією" [с. 55].
Отже, Бромлей прагнув уточнити феноменологічне визначення етносу (тобто таке, що спирається на безпосередні спостереження; звідси його вимога, щоб етнічні риси були наочними). Важливою спільною точкою з поглядами Гумільова є визнання істотності протиставлення "ми – вони"; але абсолютно неприйнятним для Гумільова (і невірним по суті, як мені здається) є віднесення самосвідомості єдності до числа етнічних ознак. З цими феноменологічними визначеннями етносу Гумільов буде сперечатись весь час.
Виступ Семевського мав дуже загальний і в цілому прихильний до Гумільова характер:
"Стаття Л.М.Гумільова – нове слово в науці. Вона ставить дуже цікаве і складне запитання, яке до цього часу не досліджувалось […] Треба побажати, щоб Л.М.Гумільов продовжив свої дослідження і, зокрема, глибоко проаналізував вплив соціально-економічних факторів на етногенез і етносферу" [с. 75].
В такому ж дусі, але більш конкретно виступив Дроздов:
"Недостатньо обґрунтовано твердження Л.М.Гумільова про незалежність етногенезу від факторів економічного розвитку. Аргументи, що наводяться автором, показують відсутність жорсткої взаємної детермінованості обох груп факторів, але ніяк не відсутність зв’язку між ними.
Приклади прогресивної ролі національно-визвольного руху, поруч із реакційністю деяких груп буржуазії, добре відомі, а це промовляє за тим, що суспільні умови істотно впливають на етногенез" [с. 75].
В.Куренний в своєму виступі схвально оцінив працю Гумільова і запропонував певне доповнення:
"Постановку питання про необхідність створення етнічної історії людства можна тільки вітати.
Те, що етнос явище не соціальне – нам зрозуміло [с. 76].
Концепція пасіонарності, запропонована Гумільовим, вперше вносить ясність у питання про причини виникнення етносів та дозволяє в подальшому розробляти питання на цілком реальній та конкретній основі.
Народ пізнається й пізнає себе через символи, а не тільки через акції […] Символи – його етнічне обличчя, оскільки відбивають його етнічну сутність […] Стереотип поведінки назовні проявляється у підтриманні та зберіганні тих символів, які йому притаманні і через які він визначає сам себе як 'ми' на відміну від 'них' [с. 77]."
Мені здається, що ця пропозиція розглянути роль символів є слушною, але вона не була сприйнята Гумільовим.
Найбільш жорстке несприйняття поглядів Гумільова висловив В.І.Козлов:
Концепція Л.М.Гумільова є географо-психологічною. За Гумільовим, виникнення етносів відбувається лише у певних географічних районах. "В результаті умоглядних побудов Л.М.Гумільова сотні народів світу опиняються неначе в положенні незаконнонароджених.
Перша і основна посилка наших міркувань про етнос – що він відноситься не до біологічних, а до соціальних категорій [с. 71].
В дійсності етнічні процеси – це різновид соціальних процесів.
Друга посилка – соціальне життя людей не зводиться до етнічного; етнос є лише одним з видів соціальної спільності", Гумільов же розглядає етнос як єдиний вид спільності людей.
"Етнічні зв’язки, які грали життєво важливу роль на первісно-общинній стадії, у ранньокласових формаціях сильно послаблюються […] Етнос поступається своєю роллю державі [с. 72]. Етноси відроджуються при капіталізмі; буржуазія розвиває ідеологію націоналізму для успішної конкуренції [с. 73].
Етнос – соціальна спільнота людей, яка склалась історично". Головне в їх формуванні – спільність території та мови. Вплив природних умов не є визначальним. Національна самосвідомість – стійка ознака етнічної приналежності. Класики марксизму-лененізму пророкували злиття націй [с. 74].
Свій погляд Козлов висловив гранично чітко: етнос – це соціальне явище, і це настільки ясно, що навіть нема про що дискутувати. Його погляд є повністю марксистським: класове є важливішим за етнічне або принаймні рівним йому; можуть бути ситуації, коли начальство стає важливішим за етнос. Твердження Козлова, буцімто Гумільов вважав етнос єдиною формою спільності людей, на той час було перебільшенням. Але Гумільов сприйняв цю пораду і в подальшому розвитку своєї концепції доходив, бувало, до формулювань на кшталт "в суспільстві немає нічого, окрім етносів, що рухаються".
Кузнецов спробував розширити коло прикладів, які обговорюються в контексті концепції Гумільова. Він вважав основними дві тези: етнос – явище природи; пасіонарність – форма енергії. В історії Тибета ми бачимо спалах пасіонарності в 7 ст. Історія Тибета відповідає концепції Гумільова. У своїх пізніших працях Гумільов часто посилався на цей приклад Тибету.
Артамонов в досить рішучих виразах висловив незгоду зі своїм учнем:
"Етнос не біологічна, а соціальна категорія. Етнос – аморфна структура і не може мати чітких окреслень […] Відмінність російського народу від білоруського знаходиться в залежності від того, що субстратом першого з них були головним чином фіни, а другого – балти".
Біологічним шляхом люди отримують расові та психологічні властивості, які не є власне етнічними. Мова є найважливішою ознакою етносу.
"Зводити виникнення етносів до різниць в ландшафтах так само невірно, як і відносити етнос до біологічного типу […] Люди 'вписуються' в природу по-різному й зовсім не тільки тому, що природні умови, з якими вони мають справу, різні, але й тому, що самі вони різні.
Найслабкіше місце в побудові Л.М.Гумільова – його теорія пасіонарності […] Як би не відхрещувався автор від старого вчення про героїв та натовп, в ній нема нічого нового, окрім хіба що назви героя 'пасіонарієм' [с. 76]"
"Формування нового етносу починається не із стремління невеликої кількості 'пасіонаріїв' до цілеспрямованої діяльності, а з радикальної зміни умов існування, або, що частіше, зі змішування одного етносу з іншим […] Підвищена активність – результат не якихось невідомих, мало не космічних причин, а загострення зовнішніх або внутрішніх суперечностей даного суспільства".
Із визначення Бромлея треба узяти тільки: етнос – сукупність людей, що мають відносно стабільні особливості культури. Нічого іншого він в собі не містить і, що особливо важливо, являє собою не соціальну організацію, а аморфний стан, що приймає будь-яку соціальну форму [с. 77].
Цей виступ Артамонова добре запам’ятався Гумільову, бо в пізніших своїх працях він наполегливо спростовує погляди, що етнос є "станом" (а не процесом), що етнос не має структури (є аморфним), що пасіонарії є "героями" у протилежність до пасивного натовпу. Але ідею, що етнос може приймати будь-яку соціальну форму, Гумільов сприйняв і потужно розвинув. Звернімо увагу, що з усіх учасників дискусії тільки Артамонов намагався оцінити і концепцію Бромлея – решта говорила тільки про Гумільова.
Єфремов у своєму виступі схвально відгукнувся про Гумільова:
Зв’язки природи та суспільства існують, і потрібна окрема наука для їх вивчення. За її створення узялись географи, але не суспільствознавці. Чи це не підрив марксизму? Марксизм засуджує тільки механічне перенесення біологічних законів на суспільство.
Ідея Л.М.Гумільова про виділення біоценотичних груп людства – етносів – дуже плідна [с. 78].
Вірно у Гумільова, що етногенез та етносфера – фон для спонтанного суспільного розвитку по спіралі; що стереотип поведінки – форма пристосування до середовища; що важливими є біоенергетичні поштовхи. Пасіонарії у Л.М.Гумільова – не те саме, що 'герої та натовп'.
Слабо обґрунтовані у Л.М.Гумільова, по-перше, необхідність різноманітності ландшафтів для етногенезу. Чого не вистачало в північній Америці, Індостані, Кордильєрах, великих озерах Африки? [с. 79] По-друге, приклади Л.М.Гумільова – римляни, візантійці, тюрки – показують важливість соціально-політичних факторів і другорядність природних впливів. По-третє, незрозуміло, чому стирання етнічних відмінностей загрожує зникненням людства [с. 80].
У заключному слові Л.М.Гумільова звертає на себе увагу тільки влучна відповідь Артамонову: "Якщо етнос – соціальна категорія, метисація не може впливати на його складання" [с. 82].
У заключному слові Ю.В.Бромлея слушно підкреслено, що "учасники дискусії говорять на різних мовах" [с. 83], тон виступу – цілком спокійний, Л.М.Гумільов не згадується, його погляди спеціально не спростовуються.
Така ось була дискусія. Предметом обговорення була в основному теза Гумільова, що етнос – природне явище, і меншою мірою поняття пасіонарності. Вона засвідчила, що погляди Гумільова краще сприймаються географами та представниками інших природничих наук, ніж етнографами та істориками. Корисним було на той час, що концепцію Гумільова НЕ визнали ворожою, і навпаки, деякі учасники наголошували на необхідності продовження досліджень. Це був корисний вислід дискусції, бо далі було гірше.