Стаття Л.С.Клейна

Жарких М.І.

Третю статтю написав петербурзький теоретик археології Лев Самуїлович Клейн ("Гірки думки 'вередливого рецензента' про вчення Л.М.Гумільова" – с. 228 – 246). Він почав з дуже важливої заяви:

"Можу засвідчити, що в особистому спілкуванні Лев Миколайович – дуже вихована і доброзичлива людина, безумовно не антисеміт" [с. 228, підкреслення моє – М.Ж.].

Отже, відкритий було панством Тюріним та Дьяконовим антисемітизм скасовано, і за це треба бути вдячним панові Клейну [12]. Але гірки думки у нього виникли через те, що

"твори Л.М.Гумільова претендують на те, щоб стати прапором для політичних угрупувань шовіністичного штибу, на кшталт 'пам’яті'." [с. 228].

Цього я вже не годен зрозуміти: твори Гумільова, як і будь-які інші твори, лежать собі на полицях і з власної ініціативи людей не кусають. Якщо ж хтось хоче зробити їх прапором чогось, то треба назвати цю людину на ім’я. Таке формулювання покликане задля того, щоб не сказати: "Гумільов хоче стати ідеологом шовіністів" – бо це була б відверта брехня, і разом з тим кинути якусь тінь на Гумільова – мовляв, якийсь зв’язок тут є. Це твердження є наклепом на Гумільова. Гірше того – намагання будь-що-будь видобути політичні висновки з праць Гумільова задає невірний напрямок всім наступним думкам пана Клейна.

Клейн аналізує книгу "Етнос і біосфера Землі" [с. 229]. Звичайно, ми добре знаємо, що такої книги у Гумільова нема, є "Етногенез і біосфера Землі". Але за такі дрібниці, як правильні назви, можна не турбуватись, тому що все одно

"ні один (ні один!) серйозний спеціаліст цю концепцію не сприймає" [с. 229]

Так-таки ні один? А такий археолог, як Сергій Іванович Руденко? А такий географ, як Петро Миколайович Савицький? А такий історик, як Георгій Володимирович Вернадський? Всі вони на ранніх етапах розробки теорії Гумільова його підтримували. А Дмитро Сергійович Лихачов [13]? А літературознавець, дійсний член Академії наук СССР Олександр Михайлович Панченко? А фольклорист Дмитро Михайлович Балашов? Це теж ніхто? А ті професори і доктори наук, позитивні висловлювання яких процитовані мною вище? А професор Чистобаєв, який зі своїми колегами розвиває погляди Гумільова [14] – і це все не спеціалісти? Чи спеціалісти, але несерйозні? Це твердження Клейна є грубо помилковим.

Далі Клейн аналізує методику Гумільова. Він висуває слушну тезу: "Методи дослідження повинні бути адекватними його предмету" [с. 229]. На його думку, досліджувати етнос треба виключно методами гуманітарних наук, а природничі методи тут зайві:

"Жодне історичне дослідження (включаючи дослідження історії етносів) не може проминути 'критики джерел'. Без критичного аналізу джерел, виконаного за певною строгою методикою, будь-які факти історії – не факти […] Критики джерел у книзі і справді нема [….], але ж без попередньої критики джерел та інших атрибутів наукової обробки фактів 'осмислення' якраз і перетворюється на 'спекулятивну філософію' та 'міфотворчість'!" [с. 230]

Розглянемо цей закид методами такої науки, як арифметика. Для того, щоб написати узагальнену історію етносів (чи будь-який курс всесвітньої історії), треба розглянути якнайбільше суспільств. Нині на Землі є біля 200 держав, тому можна припустити, що за весь історичний період їх було біля 1000. Припустимо задля спрощення, що для висвітлення історії кожного суспільства/держави з цієї тисячі треба опрацювати тільки по 10 джерел на суспільство. Виходить 10 000 (десять тисяч) першоджерел усіма мовами світу. І то що ж, про кожне таке джерело треба написати окрему джерелознавчу працю, і тільки потім заходитись коло узагальнень? Звичайно, ніяка окрема людина такої маси джерел опрацювати чи навіть просто використати не може, тому вимога Клейна є нереальною і несерйозною. Ніякий серйозний спеціаліст (так милий серцю Клейна) із всесвітньої історії так не робить, а всі вони працюють з узагальненнями, зробленими їхніми попередниками та спеціалістами з історії окремих суспільств, тобто саме так, як працював Гумільов. Чому ж пан Клейн почав з перукарні, а не з А.Тойнбі і не з О.Шпенглера? Чому він не висунув таких вимог до того професора Петербурзького університету, хто зараз викладає всесвітню історію? Відповідь одна: у пана Клейна є подвійна шкала вимог. Одну, коротшу і легшу до виконання, він висуває, коли йдеться про милі його серцю підходи; іншу – сувору й нереальну – коли йдеться про те, що йому не подобається.

"Л.М.Гумільов дає філософське обґрунтування своєї відмови від критики джерел. Адже він почуває себе природознавцем […] Але ж у тому-то й відмінність історії від природознавства, що факти історії (зокрема, й етнічної історії) безпосередньо не спостережувані!" [с. 230]

З цього приводу я мушу нагадати, що протони та електрони також безпосередньо не спостерігаються, і тому, згідно класифікації Клейна, належать до історії. Отже, філософські зауваження Клейна нестійні. Набагато важливіші його конкретні методичні зауваження:

"Л.М.Гумільову здається, що він все це робить – виявляє статистичні закономірності, внутрішню логіку, групує матеріали за збіжністю та різницею, застосовує порівняльний метод (а не просто порівнює), словом, діє природознавчими методами. На ділі ж нічого цього в книзі нема. Нема ні одної статистичної таблиці, не кажучи вже про кореляційні чи регресійні. Ні одного графіка розподілу, нема частотного аналізу, нема й відповідних обчислень. Правдивих порівняльних таблиць також нема. Криві [на діаграмі етногенезу] по суті не є справжніми графіками: на осі ординат не відкладені якісь виміряні (й вимірювані) величини; точки нанесені довільно. Карта [пасіонарних поштовхів] не виконана за якимись об’єктивними критеріями (за винятком контурів материків), а вигадана навмання". [с. 231]

Всі ці зауваження слушні. Дійсно, нема ані кореляційного, ані регресійного аналізу (хоча від себе зауважу: перш ніж їх застосовувати, треба визначити, кореляцію чи регресію чого ми збираємось вивчати. Гумільов цього не вказав, але й вередливий рецензент – теж не вказав. Коректніше було б сказати, що Гумільов не зумів сформулювати задачу так, щоб вона надавалась до застосування математичної статистики). Діаграма етногенезу і карта поштовхів справді нездалі, про що я ще буду говорити ширше у своєму місці. Далі Клейну не подобається вживане Гумільовим поняття поля (про це у свій час говорив іще Козлов, але Гумільов на нього не зважив). Висновок Клейна:

"Ні, це не методика природознавства. Л.М.Гумільов – не природознавець. Він міфотворець. Причому лукавий міфотворець – підшивається під природознавця […] Безоглядна сміливість ідей, громогласні проповіді, сподівання виключно на приклади та ерудицію – це ж зброя дилетантів" [с. 231].

Потім Клейн переходить до поняття етносу і, наслідуючи Козлову, починає вимагати короткого і ясного визначення – що таке етнос, яке до того ж не вимагало б додаткових пояснень і не допускало різнотлумачень [с. 232]. Не знаю, чи багато знайдеться в науці означень, які здужають подолати так високо піднесену Клейном планку вимог. Визначення "етнос – це свої, що протиставлять себе чужим" – викликає такі заперечення:

"Але ж і клас, і держава, і партія, і кодло являють собою групування, що відрізняють 'своїх' від 'чужих'. Це критерій цілком недостатній" [с. 232].

Тут Клейн насмілюється опонувати не тільки Гумільову, але й самому Ю.В.Бромлею, який, як то ми вже бачили, визнанав цю ознаку істотною для етносу.

Друга важлива для Гумільова ознака етносу – стереотип поведінки – критикована у такий спосіб. Процитувавши пассаж Гумільова про конфлікт у трамваї, Клейн пише:

"Тут учений для доведення звернувся не до дійсного статичного [15] аналізу реакції представників різних націй на конфліктні ситуації, а до простонародного шаблонового уявлення про різні національні характери […] Згадайте ваших реальних знайомих грузинів, німців, татар та росіян і зметикуйте, чи поведуть вони себе так, як наказує їм схема Л.М.Гумільова. Певен, що схема зруйнується. Національні різниці виявляться менше за все […] є стереотипи поведінки, властиві вчителям усього світу, всім поліцейським чи всім бандитам" [с. 233; підкреслення моє – М.Ж.]

Тут треба визнати слушність, що приклад Гумільова не є найпереконливішим, але ж це тільки приклад, пояснення думки. А як сама думка – слушна вона чи ні? Про це Клейн говорити не хоче, він воліє мати справу із зовнішньою оболонкою думки, а не з самою думкою. Гумільов дійсно використав простонародний шаблон, але ж цей шаблон звідкись узявся; несе він певну узагальнюючу інформацію про поведінку етносів чи не несе? Клейн слушно говорить, що цей шаблон – донауковий, але чому не може бути так, що науковий аналіз підтвердить правльність якихось визначень шаблону? Пан Клейн же, не роблячи ніякого статистичного аналізу, просто говорить: "Я певен…" – без будь-яких кореляцій і регресій. Далі, можливо, що комусь за допомогою кореляції та регресії вдасться довести, що є стереотипи поведінки, властиві усім вчителям (Клейн зась цього нам не довів, а тільки задекларував свою упевненість, що так воно є). І чим це заперечить погляди Гумільова? Без будь-якої статистики ясно, що є стереотипи поведінки, властиві усім людям взагалі (наприклад, це ходіння на двох ногах. Цьому ходінню дітей треба вчити. Якщо їх не вчити, вони бігатимуть навколішках, як ті індійські діти, вигодовані вовками. Отже, це ходіння – стереотип поведінки). Є стереотипи, властиві певній статі чи певному віку, і так далі. Їх наявність нітрохи не заперечує висновків Гумільова, бо він не говорив, що вся поведінка людей цілком, весь набір стереотипів у повному складі є визначальним для етносу; він говорив тільки, що стереотип поведінки визначає етнос (але ж не навпаки, тому закид Клейна, буцімто приклад Гумільова зобов’язує німця чи татарина до якоїсь поведінки, неслушний).

Далі Клейн робить принципово нове відкриття в гумільовознавстві: виявляється, Л.М.Гумільов – расист!

"З усіх російських значень грецького слова 'етнос' […] етнографи звичайно вибирають 'народ' та 'плем’я', а Л.М.Гумільов віддав перевагу 'виду' та 'породі'. Чому віддав перевагу? Безсумнівно через біологічні коннотації цих термінів. 'Види' людей всередині виду Homo sapiens. 'Породи' людей" [с. 234].

"Гумільов сортує народи за їхніми біологічними якостями. Так, деяким народам він приписує зажерливість, страсть до торгашества і вважає це їхньою спадковою рисою" [с. 239].

"Він явно плутає внутрішньовидову гібридизацію з міжвидовою. А може, не плутає? Може, вважає різні етноси різними видами?" [с. 240]

Відкриття епохальне, але слабо обґрунтоване. Звичайно, виводити расизм з особливостей перекладу одного терміну – це більш ніж безвідповідально. Твердження, буцімто Гумільов сортує народи за їхніми біологічними якостями – груба брехня, розрахована на обдурення невігласів, які не читали нічого, окрім статті Клейна. Насправді нічого такого в Гумільова нема – це Клейн сам вигадав і тільки приписує своєму опонентові.

Далі Клейн закидає Гумільову, що він наголошує належність етносу до природи, а не до соціальної сфери, але не доводить цього. Тут треба зупинитись. По-перше, пан Клейн мусить дати коротке, стисле і т.д. (перелік вимог див. вище) визначення – що таке "соціальне". Поглинальне визначення може бути таким: соціальне – це все, що стосується людини. Тобто арифметика – це соціальна наука, адже цілі числа в природі не існують – це створені людьми абстракції. Отже, таке поглинальне визначення не є корисним, а дати змістовніше Клейн не зміг. По-друге, треба триматись презумпції невиновності: наперед нам невідомо, чи є етнос природним явищем, чи соціальним, чи ще якимось. І та і друга тези вимагають рівного доведення. А Клейн говорить: оскільки Гумільов не довів природний характер етносу, то етнос – соціальне явище (а чому саме соціальне, а не ще якесь? Адже доказ за схемою: якщо не А, то неодмінно Б – діє тільки в ситуації виключеного третього). Такий чисто негативний аргумент є абсолютно недостатнім.

В наступному розділі статті Клейн викладає своє розуміння – що таке етнос:

"Я тримаюсь тієї точки зору, яка пов’язує етнос зі сферою колективної свідомості, яка вивчається соціальною психологією". [с. 235]

"Головне для розрізнення етносів – це соціальні стимули та їх переломлення у свідомості людей […] Не кожна солідарність людей утворює етнос, а лише така, яка апелює до спільності історичної долі (походження), нехай і мнимої, і головне, яка передбачає можливість окремого територіально-організаційного (суверенно-державного чи автономного) існування" [с. 236 – тут підкреслення належить Л.С.Клейну].

Отже, Клейн заявляє про свою прихильність до теорії етносу Ю.В.Бромлея: етнос – це соціальне явище, яке визначається самосвідомістю людей. Відзначені вище розбіжності поглядів Клейна з теорією Бромлея не мають принципового значення. Цілком очевидно, що запропоноване Клейном визначення етносу нестійне: поки цигани не заявляють претензій на автономію, вони не є етносом, й етнографія може ними не займатися. А коли вони заявлять таку претензію – от тоді ми їх визнаємо за етнос [16]. Отже, ще один раз повторилась неодноразово повторювана ситуація: противники Гумільова кажуть, що їхня альтернативна наука краща, а в дійсності виходить, що вона гірша.

Причина розбіжностей в даному випадку – різне тлумачення поняття "свідомість". Клейн розуміє його так:

"Відчуття – це щось із царини свідомості […] Етнічна належність знаходиться у свідомості, виявляється перш за все у 'відчуттях' (точніше – почуттях, емоціях)" [с. 236].

А за Гумільовим, відчуття та емоції – це сфера позасвідомого (я вважаю, що таке розуміння є конструктивнішим). Тобто те, що Гумільов відносить до позасвідомого, Клейн зараховує до свідомого. Як тут бути? З одного боку, Лев Самуїлович може сказати, що для нього трактування Льва Миколайовича – не указ; але з другого боку і Лев Миколайович може сказати, що для нього трактування Льва Самуїловича – теж не указ. Розумним виходом тут було б використання досвіду старих схоластів. Вони як оголошували дискусію, то попереджали: ми дискутуємо за системою, скажімо, Томи Аквінського – тобто треба вживати терміни у тому значенні, як вони прийняті в цій системі. І в нашому випадку – треба дискутувати за системою Гумільова, тобто вникнути в його розуміння термінів і вживати їх саме в цьому розумінні. Інакше не вив’язатись із нескінчених розбіжностей у назвах для одних і тих самих речей.

Про фази етногенезу Клейн говорить так:

"Якщо неясно, що є етнос, то вони виділені на фіктивних підставах. Але в принципі ці фази – підйом, акме (вищий розвиток), надлам, інерція, обскурація, меморіальна фаза, фази гомеостазу та релікту – це ж, по суті, фази існування будь-якого живого явища (яке народжується, розвивається і відмирає). По відношенню до цивілізації, культур, етносів подібні концепції висувались і раніше – з іншою кількістю фаз та з іншими їх назвами, але висувались" [с. 237].

Особисто я не вбачаю нічого поганого в тому, що схема розвитку етносу вписується в загальнішу схему розвитку. Це скоріше довод на користь її правильності. Загальність теорії ще ніким не вважалась за її недолік. І те, що подібні концепції висувались раніше, теж примушує замислитись: щось тут таки є! Замість безплідного заперечення існування спільних для всіх етносів фаз розвитку продуктивніше розібратись по суті: що правильно і що неправильо у гумільовських фазах. Але цього Клейн не робить, тому що, на його думку, у Гумільова

"немає критеріїв діагностики – один і той же це етнос [у різних фазах] чи вже новий?" [с. 238].

Ідею пасіонарності Клейн викладає так:

"Простою мовою, пасіонарність – це сильний темперамент та маніакальне стремління до реалізації ідеї, манія […] Проблему 'героїв та натовпу' наша наука сприймає зараз без колишньої алергії […] Людина може успадкувати від батьків міцні мускули, вибуховий темперамент, добру пам’ять та кмітливість, але на що вона їх направить? Вона може стати визначним полководцем або лихим розбійником, а може – пророком-проповідником чи рабовласником [… – ] це виключно результат виховання, дії середовища та обставин […] А це ніякими генами не визначається" [c. 238].

Тут Клейн просто повторює Гумільова, думаючи, що спростовує його. Гумільов якраз і писав, що пасіонарність – це здатність людини зробити щось надзвичайне; він висував припущення (і не більше), що пасіонарність може успадковуватись; але щоб успадковувалась спрямованість діяльності – такого Гумільов не писав.

Далі Клейн широко спростовує погляд, що змішані шлюби руйнують етноси. Тут він опонує не тільки Гумільову, але й не названому в тексті Бромлею, який вважав ендогамію важливою ознакою етносу. Як же так сталось, що таке нездале, на думку Клейна, "вчення" мало не "опанувало масами"?

"Інтелектуали знизують плечима, спеціалісти обурюються, а широкі кола напівосвіченої публіки готові платити шалені гроші за книги кумира [17]" [с. 242].

"В чому причина популярності Л.М.Гумільова у публіки?

1. В самому Л.М.Гумільові. В його ореолі страдальця й мученика, подвижника й фанатика ідеї – ореолі уповні заслуженому. В тому, що він син славних й улюблених народом поетів, теж гнаних.

2. В живій, образній та афористичній мові автора, у цікавості викладу, в умінні детективно збудувати сюжет.

3. В зухвалості посягань. Гумільов віддавна відкидав традиційні догми. Дуже довго вчення Гумільова переслідувалось і замовчувалось, йому заважали друкувати книги, не давали трибуну, а фронда завжди привертає симпатії мас.

4. В ерудиції автора, в його колосальній начитаності. То дарма, що для справжньої науки однієї ерудиції мало. Скільки прецікавих фактів! Яких екзотичних! Парадоксальних!

5. У простоті відповідей на складні запитання. Неважливо, що спрощені відповіді Гумільова поверхові, що доказі їх убогі. Проте вони прості. Є така категорія читачів, що жадає отримати саме прості відповіді.

6. В тому, що ці відповіді якраз такі, які дехто з читачів жадав отримати. Ці відповіді дано неначе назустріч очікуванням цієї публіки, потурають їхньому національному самолюбству, тішать їхні забобони. Розумний, вчений, а говорить то саме, що втайні думали ми. Отже, можна не соромитись цих думок". [с. 243]

З цих шести причин я можу погодитись із першими чотирма. Але на нульове, найпріорітетніше місце особисто я поставлю переконливість відповідей Гумільова. П’ята й шоста причини – нездалі. Теорію Гумільова мало розуміють саме через її складність. Простоти відповідей тут нема геть – її повністю вигадав Клейн. Так само й з очікуваннями публіки: побудови Гумільова занадто складні, щоб переконати крамаря на базарі.

Далі Клейн жаліє Гумільова у таких виразах:

"Чому ж такі цінні традиції і такі блискучі особисті дані автора привели до таких нікчемних результатів? Я певен, що в інших умовах розвиток традиції та авторського таланту пішли б іншим шляхом. Винна система, що панувала в нашій країні – це вона роздушила добру наукову традицію та знівечила долю вченого і його неабиякий інтелект […] А нелюдськість середовища непомітно увійшла у плоть і кров його вчення, зробила вчення антигуманістичним" [с. 244].

Ну, про антигуманістичні закони механіки я вже писав, послухаємо краще політичні висновки. На думку Клейна, соціальне замовлення на створення таких законів Гумільову дали кримінальні злочинці:

"Пасажі про ніякихось відчайдухів, які виламуються із соціальної системи, які не визнають законів (для них закони не писані), дуже близькі воровському фольклору, який героїзує урок [18], камерним та табірним биличкам. Ідея, що одним така 'пасіонарна' доля на роду написана, а іншим від народження суджено животіти, залишаючись сірою масою, – це ж питоме переконання урок, філософське виправдання їхнього паразитизму – ну, така в мене вільнолюбива розбійна натура! […] Воровський світ відрізняється виключною жорстокістю, черствістю та відсутністю жалості – а хіба не тим самим віддихують геополітичні та етногенетичні принципи Л.М.Гумільова? […] Його теорія етногенезу та пасіонарності народилась як вираз психології люмпенів" [с. 245].

Отже, дана стаття написана людиною, у якої робота Леніна про партійну літературу записана прямо в в BIOS-і [19] й яка не може собі уявити, щоб праця на історичну тему була написана без політичної заангажованості. Розібравшись із класовим корінням та соціальним замовленням, Клейн дає таку фінальну пересторогу:

"Я пишу перш за все для тих (а таких дуже багато), хто, здогадуючись, що проповіді Гумільова ненаукові та небезпечні, не можуть сформулювати, в чому їхня порочність […] Л.М.Гумільов підвів підсумок своєму життєвому шляху, написавши 'Автонекролог' […] Можливо, ще не пізно написати й 'Авторецензію' на праці, які в науці вже пережили свій час" [с. 246].

Ці слова були надруковані у квітневому номері часопису, а через місяць Гумільова не стало… Не встиг він виконати вказівок пана Клейна.

Примітки

[12] Редакція журналу "Нева" вчинила як персонажі салтиковської "Современной идиллии": "Сначала спустим его с лестницы, а потом извинимся". Ця редакція у двох статтях спускає Гумільова зі сходів, а у третій вибачається перед ним, демонструючи свою безсторонність і намагання урівноважити погані відгуки приємними. Але діжка меду не врівноважує ложку дьогтю; і треба мати сміливість виробити власну позицію, а не пропонувати читачам суміш їстивного і отруйного під виглядом "безсторонності".

[13] "Ця книга – вагомий внесок в розвиток вітчизняної, і не тільки вітчизняної, історії. Далебі, її значення виходить далеко за рамки традиційного розуміння історії як науки" (Лихачёв Д.С. Предисловие. – В кн.: Гумилёв Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. – М.: Мысль, 1993 г., с. 10).

[14] Чистобаев А.И., Хрущёв С.А., Громова Ю.В. Л.Н.Гумилёв и этноценозы Российского севера. – ВСУ, 1994 г., сер. 7, № 2, с. 40 – 45.

[15] Саме так! Думаю, треба – статистичного, але що зважати на такі дурниці, пишучи про людину, неправота якої очевидна?

[16] Коли в Митрофанушки Простакова допитувались, до якої частини мови належить слово "двері", він відповідав: "Та дивлячись які двері".

[17] Як приклад цих кіл можу навести власну скромну персону – я-бо дійсно скупив усі книги Гумільова, які бачив у продажу.

[18] Урка – слово із жаргону російських кримінальних злочинців, означає "злочинець".

[19] BIOS – Basic input-output system, постійна пам’ять персональних комп’ютерів.