4.1.3. Обставини підписання

Талах В. М.

Договір, як випливає з його змісту, з ординського боку був укладений представниками Токтамиша. З наявної дати: 28 листопада 1380 р. за європейським юліанським календарем, можна припустити, що його було підписано після краху влади Мамая у Правобережній Орді під час зустрічі його війська та війська Токтамиша на Калках. Ця подія висвітлюється у літописах північно-східної Русі:

«И се приїде ему [Мамаю] вѣсть, что идет на него нѣкыи царь со востока именем Токтамышь изъ Синее Орды. Мамаи же, уготовалъ на ны рать, съ тою ратїю готовою поиде противу его, и срѣтошася на Калкахъ. Мамаевы же князи, сшедше с конеи своихъ, и биша челомъ царю Токтамышу и даша ему правду по своеи вѣрѣ, и пиша къ нему роту, и яшася на него, а Мамая оставиша, яко поругана» [ПСРЛ, 15: 141].

Щоправда, В. Чіочільтан вважає, що зрада емірів Мамаю сталася після підписання договору [Ciocîltan 2012: 232, n. 353], але політичні клаузули договору роблять наголос на недопущенні надання притулку у генуезьких володіннях «ворогам імператора», що стало актуальним для одного з учасників усобиці, Мамая після падіння його панування, і не раніше. Але, чи випливає з цього, що й переговори про укладення договору розпочалися після цього? Якщо так,то до їхнього початку мали відбутися: 1) Куликовська битва 8 вересня 1380 р.; 2) події на Калках; 3) переїзд представників Токтамиша до Солхата.

Спробуємо оцінити, який мінімальний час був необхідний для цих подій. Невідомо, де знаходився Токтамиш на момент Куликовської битви. Оскільки йдеться про мінімальний час, припустимо, що він знаходився у найближчий до Криму частині своїх тодішніх володінь, тобто, у районі Азака. Між Куликовим полем (сучасний Куркінський район Тульської області) та Азовом приблизно 845 км. Швидкість кінного кур’єра складає 80-100 км на добу, за наявності змінних коней може сягати 160-200 км на добу (Долбе 2012), отже, звістку про поразку Мамая Токтамиш отримав через: 845 : 100 = 8,45 чи 845 : 200 = 4,2 – 4-9 діб після події, 12 – 17 вересня.

На підготовку до походу (наскільки б його військо не було підготовленим) йому знадобилося не менше 3-5 діб, тобто, виступив він між 15 і 22 вересня. Точна локалізації міста зустрічі військ Токтамиша та Мамая також невідома: на думку В.Г. Ляскоронського (Ляскоронский 1907: 84-89) це сталося на річці Кільчень (зараз Новомосковський район Дніпропетровської області), В.Н. Татищев (а за ним Н.М. Карамзін і М.С. Соловьйов) вважав, що на Кальчику, притоці Кальміусу. Від Азака до Кальчика приблизно 290 км, від Азака до Кільченя – приблизно 470 км, швидкість пересування середньовічного війська складає близько 30 км на добу, отже шлях Токтамиша до міста зустрічі з Мамаєм склав від: 290 : 30 = 9,7 до 470 : 30 = 15,7 діб.

Оскільки між Куликовим полем та Кільченем близько 795-800 км, між Куликовим полем та Кальчиком – 990 км, Мамай зі своїм військом також не міг опинитися на Калках-Кільчені раніше кінця першої декади жовтня, а на Кальчику – раніше середини цього місяця. Таким чином, події на Калках не могли статися раніше 10-15 жовтня 1380 р. Якщо ж Токтамиш на початку вересня знаходився у столичному Сараї, у 1100 км від Куликова поля, 970 км від Кальчику та у 1140 км від Кільченя, його зіткнення з Мамаєм сталося не раніше 17 чи 28 жовтня.

Відстань від Кільченя до Солхата – приблизно 490 км, від Кальчика до Солхата – близько 460 км, середня швидкість пересування кінного посольства складала близько 60 км на добу, звідси його подорож зайняла: від 460 : 60 = 7,6 до 490 : 60 = 8,2 діб, – тобто, до Солхата представники Токтамиша могли прибути не раніше 19 жовтня (якщо Калки це Кільчень) чи 23 жовтня (якщо ототожнювати їх з притокою Кальміусу). Але, оскільки це передбачає практично безперешкодний рух послів і військ, більш ймовірно, що прибуття ханських посланців мало статися ще пізніше.

Таким чином, між прибуттям представників Токтамиша та підписанням ними договору з генуезцями повинно було б минути не більше п’яти тижнів (скоріш за все – менше). Утім, аналіз правових та економічних клаузул свідчить, що вони були дуже ретельно пропрацьовані; малоймовірно, щоб їх було вироблено та узгоджено між сторонами за півтора місяці. Більше того, в тексті договору зазначається, що він був укладений «за наказом Великої Громади» («con la comandamiento de lo Grande Comun»), тобто, був узгоджений з урядом Генуї, що у принципі неможливо було зробити за півтора місяці. Імовірніше за все, підготовка тексту розпочалася ще до Куликовської битви та зради емирів Мамаю на Калці.

Якщо вважати, що до осені 1380 р. Крим знаходився під контролем Мамая [Гончаров. 2008: 60; Селезнёв 2011: 267–272] з вищезазначеного випливає, що підготовка договору розпочалася за дорученням Мамая, а після його падіння підготовлені вже положення були запропоновані новоприбулим послам Токтамиша та прийняті ними.

Втім, існує точка зору, що влада Токтамиша була визнана у Криму ще до походу Мамая проти Москви, навесні 1380 р., на що можуть вказувати карбовані в Криму монети Токтамиша з датою 781 р. г., який закінчився 6 квітня 1380 р. [Федоров-Давыдов 1978: 251; Миргалеев 2003: 44, 57; Лебедев 2011: 11, 18]. Щоправда, у Московському літописному зводі кінця XV ст. зазначається, що для походу на Москву Мамай «многи рати понаимовалъ: Бесермены и Армены, Ѳрязы и Черкасы и Буртасы» [ПСРЛ, 25: 201], а вірмени та італійці на той час належали до кримського населення, проте, по-перше, найманці могли бути навербовані ще до втрати Мамаєм Криму (що сталася лише за півроку до Куликова поля), по-друге, у літописному повідомленні немає ніяких вказівок саме на Кримський півострів, італійці та вірмени могли походити, скажімо, з Монкастро-Аккермана, де також була генуезька колонія та існувала значна вірменська громада, нарешті, перелік мамаєвих найманців міг бути запозичений з оповідання про події більш раннього часу, коли беклярібек ще контролював Азак (без цього він не зміг би найняти черкесів) і Крим.

У такому разі підготовка договору з генуезцями була розпочата за вказівкою нового господаря півострова Токтамиша, якому необхідна була підтримка франків у боротьбі з Мамаєм, десь навесні чи влітку 1380 р. Потім підготовлений текст було надіслано на погодження: кафінською адміністрацією – до метрополії, а солхатським намісником – до двору Токтамиша, звідки вже після політичної катастрофи, що спіткала Мамая восени 1380 року, було відправлено посла із викладеною в листі санкцією на підписання, чиї повноваження підтверджувалися ханською пайзою.

Між тим, на кінцевій стадії переговорів виникли певні ускладнення. Книга кафінської масарії повідомляє про виплату 50 соммів, зроблену влітку 1381 р. такому собі Теофілато Сеньоріті:

«Item die iija Julii pro Teofillato Segnorita et sunt quos habere debet pro ejus mercede et faticha de interficere Ellias Sarracenum de Sorchati inimicum hominum et communitatis ac tocius iniversitatis Caffe et hoc ex deliberacione domini consullis Caffe massariorum et consilii ac officii de moneta scripta manu Gabrielis de Bernardo notarii et scribe Curie Caffe MCCCLXXXo die XXa Novembris de racione ipsius Theoffilati de CCCCXX sommos L» [Iorga 1896: 41; Книга массарии 1381: 242].

«Також дня 3 липня Теоффілато Сеньоріті, і це [кошти], які він має отримати за його милість і зусилля вбити Ільяса/Ільясова сарацина із Солхата, ворога людей та громади і всієї цілої Кафи, і це згідно з обговоренням у пана консула Кафи з масаріями та радниками і урядовцями скарбниці, записаним рукою Габріеля де Бернардо, нотаріуса і писця курії Кафи, 1380-го дня 20 листопада, на рахунок самого Теоффілато [на аркуші] 420 соммів 50»

(Сеньоріті було зроблено ще дві виплати: до 17 березня та 8 квітня 1381 р. [МС1381-f420v], але невідомо, у зв’язку з чим). Отже, всього за тиждень до укладення договору у кафінських очільників виникла нагальна потреба усунути якогось «мусульманина із Солхата».

В. Чіочільтан вважає, що «Ільяс-сарацин» – це Ільяс-бек, син Кутлуг-Буги, в майбутньому намісник Солхата і підписант наступного договору с генуезцями [Ciocîltan 2012: 231]. На підставі цього припущення румунський історик будує досить оригінальну реконструкцію перебігу подій 1380-1381 рр. Однак, із записів масарії випливає, що Сеньоріта отримав свою винагороду, між тим, Ільяс-бек залишався не лише живим, а й другом Генуї. О. Джанов пише, що у запису йдеться про «витрати на усунення ворогів Еліас-Бея сарацина» [Джанов 2018: 66-67], але таке тлумачення латинського тексту є неможливим.

Можна, звичайно, припустити, що виплата між 20 листопада 1380 та 17 березня 1381 р. була авансом, у подальшому Ільяс-бек із ворога перетворився на друга Генуї, і «замовлення» було анульовано. Однак, у цьому разі незрозумілою виявляється виплата від 3 липня. Крім того, в аналогічному випадку (складення документів писарем Антоніо Масорро) формулювання «і це ті [гроші], які належать йому за його власну милість і зусилля/працю», «sunt quos habuit pro ipsius faticha et mercede» [Iorga 1896: 41], вочевидь стосується вже виконаної роботи. Варто звернути увагу на дещо дивне з точки латинської граматики закінчення імені «Ільяс» – «Ellias». У знахідному відмінку, що має вживатися після дієслова «interficere», і в якому вжито наступні іменники «sarracenum… inimicum» («сарацина… ворога»), має бути «Ellian». Звичайно, кафінський писець міг не володіти тонкощами латини і, не знаючи, як правильно відміняти ім’я Ellias, вважати, що, як в іменниках середнього роду на -s, форма знахідного відмінку збігається в нього з називним.

Однак, «Ellias» може бути неправильно розібраним копіювальником записом «Elliae», тобто, формою родового відмінку цього імені. В такому випадку жертвою найманого вбивці був не сам Ільяс, а якийсь «Ільясів сарацин із Солхата», не названа по імені людина, пов’язана з Ільясом. Інша можливість: «Еліас, сарацин із Солхата» (він не має титулу «бек»), для вбивства якого найняли Сеньоріту, та Ільяс-бек, син Кутлуг-Буги – різні люди. Чим саме цей «Ільясів мусульманин» чи то «мусульманин Ільяс» міг викликати таку стурбованість Джаноне де Боско та його оточення – невідомо, але близькість у часі до підписання ординсько-генуезької угоди та безумовна зацікавленість у ній кафінців змушують підозрювати зв’язок між цими подіями.

Так чи інакше, у середині останньої декади місяця шабана (імовірно, після п’ятниці 25 шабана / 23 листопада) ординська делегація на чолі з намісником Солхата Черкесом вирушила у напрямі Кафи. Ця обставина досить красномовно свідчить, що найбільшу зацікавленість в угоді виявляла саме татарська сторона. Ординці розташувалися в місцевості Три Колодязі (Уш-Кудук), між в’їздом до міста та горою Сахім (імовірно, пізнішою Паша-Тепе чи Лисою Горою). Там відбулися безпосередні переговори очільників делегацій, Черкеса і консула Джаноне де Боско, перекладачем між якими виступав Джоанне Ріццо. Потім делегаціям було запропоновано підготовлені в Кафі тексти угод. Після їхньої перевірки ординською стороною, 30 шабана (28 листопада за юліанським стилем), у середу, документи було підписано керівниками делегацій і засвідчено чотирма свідками від генуезців та п’ятьма чи шістьма від ординців. Потім у шатрі солхатського намісника писець Шіх-Хасан зробив запис про засвідчення договору.

Однак, підписаний договір практично не встиг набрати чинності, оскільки через 86 діб був замінений на інший.