Леклерк і Грабянка

Історія козаків двох боків Бористену, Дону та Сибіру

Літопис Грабянки

Козаки ведуть своє ім’я та своє походження від стародавнього народу, названого хозарами, який проживав в околицях Азовського моря, неподалік Боспору Кіммерійського.

Хозари розглядались як нащадки Гомера, сьомого сина Яфетового. Внаслідок цієї ідеї, вони охоче взяли дане ім’я. Греки їх називали кіммерами, а римляни кімврами. Найімовірнішим здогадом може бути такий, що хозари брали свої витоки зі слов’янської нації, оскільки їхня природна мова така ж, як і старослов’янська…

На початку VІ ст. хозари утворили поселення на європейській стороні, які розташовувалися спочатку в Панонії. Ці перші колонії змішувалися надалі зі старовинними сарматами, споконвічними мешканцями цієї країни. Численні рої, які вони утворювали, призводили, у свою чергу, до еміграцій на північ, і ці рої змінювали своє ім’я у відповідності до місць, де вони закріплялися. Одних було названо литовцями, інших жмуддю (козаки дають це ім’я також полякам); ще інші взяли собі назву готів.

Часті еміграції хозарів, чисельні колонії, утворені в Азії та на півночі, доводять велику плодовитість цього народу; його стовбур, закріплений поряд з Палюс Меотидес, дав життя гілкам, з яких одні вкрили два береги Дону, від його впадіння до Азовського моря до Дніпра, тоді як інші займали береги Чорного моря від тих місць, де нині розташовані Білгород та Очаків, до Панонії.

Народ малоросійський, прозваний козаками, має що-найдавніше походження від скіфського роду, — котрий, як кажуть, жив аж біля гір Алянські Аляни, біля річки, що протікає через Бухарську землю в Хвалинське море, — від хозар, що своєю спорідненістю сягають племені першого Яфетового сина Гомера. Після того як ці найдавніші Гомери чи Кимери чи Цимброви рушили від Азовського (Кимерійського) моря на північ і на захід, після того як вони перетворилися на Литву, на Жмудь, на Гофів, Швенів та інші народи, вони осіли в тих краях, оці Аляно-хозари — це можна зрозуміти з того, що й народ слов'янський від прабатька Яфета походить.

Через деякий, немалий, час розмножилися і розселилися пе обох берегах Дону, річки, що відділяє Європу від Азії, а потім і в Європі не одну землю під руку свою забрали — поселилися в Таврії (нині Кримом прозивається), звідти попрямували до Дніпра, вийшли за Дніпром до земель, що лежать понад Чорним морем, де стоять нині Очаків та Бєлгород, дійшли навіть до Панонії і там дали початок іншим народам, які тоді прозивалися аварами, гунами тощо…

Хозарські звичаї були грубими та дикими, як і в татар. Їхнє страшне обличчя нагадувало подобу калмиків. Намети слугували їм за будинки, й подібно до цих кочових народів, вони харчувалися сирим м’ясом.

Хозари, які були такими грізними для азіатських і північних націй, особливо для греків Боспору, не займалися нічим іншим, крім постійних війн під проводом ватажка, який був зобов’язаний цим становищем своїй руйнівній доблесті та вибору нації. Цього начальника називали «ка-ан» або «каган».

Мав той народ звичаї грубі та жорстокі, як татари нині, образ лиховісний, як у калмиків, і жив у незлічених неметах, мандруючи з місця на місце заради пасовиськ стадам своїм; харчувалися грубим м’ясом невареним, хліба ж не те що не знали, а навіть й уяви про нього не мали. Отак живучи-проживаючи та зваби світу цього – золота, серебра, коштовних каменів та інших подібних речей, котрі у людей в шанобі та в почестях — цураючись, вони єдино чим займалися, так це невтомно лицарської звитяги навчалися, і саме тому були настільки хоробрі і настільки страху не знали, що каган хазарський — цар їхній — був постраховиськом для народів навколишніх. Про хоробрість народу того немало в літописах грецьких та римських писалося.

Спустошення, які хозари робили в Азії, змусили Лева Ісавра, константинопольського імператора, шукати дружби з ними через укладення союзу. Щоб скріпити цю річ, він одружив свого сина Лева Копроніма з дочкою хозарського вождя. Ця принцеса отримала ім’я Єлени, охрестившись; вона захищала культ ікон всупереч своєму свекру та чоловіку: її чесноти змушували поважати та шанувати її. Її син Лев одержав прізвисько Хозар, назву яку греки в ту добу давали хозарам, яким вони тоді стали союзниками. Хозари звиклися мало-помалу з порядками, звичаями та релігією греків: близькість не забарилася змінитися ненавистю, яка запанувала між ними, і хозари склали віднині той самий народ, що й мешканці Херсонесу Таврійського.

Після тієї страшної перемоги над хазарами під Костянтинополем, хоч сили їхні почасти вже були зметені, навколишні народи все ж побоювалися незліченності хазарської. І тому їхній повелитель, цар грецький Лев Ісавранин, року 630, шукаючи замирення з ними, повелів своєму синові Левку Копроніму взяти за жінку Ірину, дочку каганову; з часом у неї знайшовся син Лев, прозваний хазарином, і цей син після батька свого успадкував скіптер держави грецької…

Невдовзі ж хазари, з греками помирившись по-християнськи, почали від херсонян переймати віру і, споріднившись з ними, поклали в себе православно-католицький догмат проповідувати…

Отак народ славенський або хазари спершу бувши постраховиськом для народів заходу і сходу, півночі і півдня, нінащо перевівся після війни з французами. Полишивши нам, нащадкам, тільки пам'ять про те, що хазари проживали в Панонії.

Київ і багато інших провінцій Русі сплачували данину хозарам. Кожен дім давав їм у якості річної данини вовче хутро, а кожен плуг дрібну монету. Рюрик звільнив їх від цих виплат. Олег, ставши київським князем, відвоював у хозар радимичів і сіверян, а тих самих прогнав до Волги. Можна було побачити в І томі, що в 965 р. Святослав звільнив в’ятичів від данини, яку вони сплачували хозарам, і що він рушив на чолі своїх військ до Оки та Волги, щоб їх розгромити. Ті, надихаючись лише війною, охоче стали проти нього, проте Святослав переміг. Він захопив Білу Вежу, їхню столицю, названу русичами Саркел, віддалену на 25-30 верст від того місця, де згодом було зведено Батурин. Він змусив вже їх, у свою чергу, сплачувати йому данину. Ця велика поразка не привела до покори всіх хозар, тільки ті, що мешкали по цей бік Дону змушені були підкоритися. Розпочате Святославом було завершене половцями та печенігами, які заприсяглися їх знищити. Впродовж двох століть вони вели з ними війни, такі часті й такі смертоносні, що, зрештою, вони винищили їх майже до ноги й захопили їхні володіння. Дивовижна річ, від завоювань Бату-Шагіна половці та печеніги мало знані в історії, тоді як хозари вбереглися від забуття століть завдяки подвигам своїх нащадків.

Вони продовжували владарювати над Києвом та над іншими руськими землями, щедру данину в них збираючи: по шкірці білки від кожної хати та по шелягу від плуга. І тільки коли Аскольд та Дір, Рюрикові воєводи (князя великого новгородського) прийшли до Києва і сіли на стіл князівський у ньому, тільки тоді припинили платити данину хазарам. Після них у Києві князював Олег, він забрав у хазарів Радомич та Північ [маються на увазі радимичі та сіверяни, неточність перекладача – Є. Л.]. Після Олега київським князем став Ігор Рюрикович, і тому що на древлян таку нестерпну данину наклав, що навіть перевершив хазарів, так він року 908 був забитий древлянами та похоронений у граді Коростишеві (?). Після нього скіптер землі Київської успадкував його син Святослав Ігоревич, котрий ходив походом на Оку-ріку та на Волгу і, забачивши вятичів, котрі саме хазарам данину платили, відвоював їх, чим і примусив хазарського когана йти супроти нього війною. Та Святослав, виявивши в битві міць і мужність, переміг, стольний град Білу Вежу здобув і вже на самих хазарів данину наклав: правда, Святослав переміг тільки тих хазарів, що по цей бік Дону проживали, а останні так і лишилися вільними. І ось тепер половці та печеніги, будучи вигнаними французами із земель полунощних, повернулися у ці відкриті степові простори і, впродовж довгих літ воюючи з хазарами, заледве до ноги їх не винищили, а самі на їхніх землях поселилися.

Гедимін, великий князь литовський, захопив Київське князівство в 1320 р., потім розгромив руських князів на річці Ірпінь. Цей володар, задоволений своїми успіхами, повернувся до свого князівства, призначивши Міндовга, князя Ольшанського (Гольшанського), управителем цього краю.

Князі Литви були київськими правителями до 1340 р., коли Семеон Олелькович захопив цю країну для Казимира І, короля Польщі. Він наказав відновити Печерську церкву, зруйновану у попередньому столітті Бату-Шагіном. Саме до цієї епохи литовського панування належать витоки назви Мала Русь або Росія Мінор.

В 1471 р. Казимир ІІІ, король Польщі, утворив замість Київського князівства платинат, воєводство. Він поділив Малу Русь на чисельні округи, на чолі яких поставив воєвод, каштелянів, старост, судів та інших чиновників. Він дотримувався політики обирати їх поміж русинів, і затвердив щодо них, як і щодо козаків, ту ж саму свободу, ті ж самі права та привілеї, якими користувалися й його власні піддані.

Він заприсягнувся в той же час, що ні він, ні його наступники ніколи не будуть зазіхати на них. Королі Ягелон, Владислав, Олександр, дотримувалися цієї ж клятви.

Але й цього було не досить за гріхи роду руського, тому що повстав Гедим великий, князь литовський, і прийшов на Київ і року 1320 поблизу Ірпінь-річки розбив князів руських, а Київ приєднав до своїх земель, посадив в ньому свого намісника Миндовга, князя Ольшанського, і володіла Литва столом російським аж до смерті благовірного князя Симеона Олельковича, котрий після Батиєвого спустошення, після того як вона (земля) двісті і тридцять літ пусткою простояла, небесноподібну святу Печерську церкву своїм коштом і своїм старанням відбудував. А після його смерті, року 1340, король польський Казимир Київське князівство перетворив на воєводство і всю Малоросію поділив на повіти, а з русинів воєвод, каштелянів, старост, судіїв та інших урядників понастановлював і шляхетністю та правами до польських сановників прирівняв, а всіх останніх на Русі з польською шляхтою у правах та вольностях об’єднав і все це під присягою нащадкам своїм заповідав оберігати; тому король Ягелло і Владислав Ягеллович та Олександр Казимирович аж до року 1410 оті права Казимирові, що Русі були надані, в час коронацій під присягою підтверджували, а Жигмонт перший, після нього й інші, на підтвердження прав цих ще й привілеї дарували. Однак все ж скіптер російський так занепав, що з царства перетворився на князівство, а з князівства — на воєводство.

Якщо рідко доводиться бачити поєднання з владною волею у творенні добра, немає нічого звичнішого за те, щоб знаходити їй опозицію. Воєводи, каштеляни, старости, які управляли різноманітними частинами Малої Русі, задумали намір уярмити козаків. Ті, незвиклі до ярма, вдалися до переселення; вони віддалилися до спорожнілої й необробленої країни поблизу бористенських порогів. Вони жили тут з рибальства та полювання; вони мали тут часті війни з людьми, яких звали бусурманами чи невірними. Це ім’я вони давали переважно татарам.

Запорозькі наймудріші козаки обрали собі в 1506 р. на вільних виборах ватажка, якому дали назву гетьмана. Їхній вибір впав на Предслава Лянцкоронського [у Леклерка – Преслав Лянсі-Бронський (Preslaf-Lanci-Bronski) – Є. Л.], вихідця з однієї польської сенаторської родини, відомій тим, що з неї походили деякі консулар-сенатори в Римі. Цей гетьман на чолі козаків був смертельним ворогом для татар; він часто з ними воював і часто здобував перемоги. На визнання його заслуг Сигізмунд І затвердив нові привілеї козакам і надав їм землі, завойовані Казимиром І. Ці землі були розташовані по обох берегах Бористену, з одної та іншої сторони від тих річкових скель, які на Русі називаються порогами, що й дало назву запорожців козакам, які жили навколо. Це слово створено з префіксу «за» і слова «порог», тобто річкова скеля. Чужинці утворили з цього слова поняття «запорожці». Цей подарунок, або скоріше це повернення власності, зроблене козакам, мало на меті оселити їх у цьому землеволодінні й скористатися ними, як рубежем проти татар.

В 1516 р. Сигізмунд, повертаючись зі свого походу на Русь, зосередив значне число охочих козаків і поляків, з якими він заволодів Білгородом. Це завоювання дало йому багату здобич, яку татари прагнули відбити. Однак незабаром вони в цьому розкаялися, армія Сигізмунда їх розгромила.

Після смерті Лянцкоронського нація поставила собі за начальника Дмитра Вишневецького [у Леклерка – Димитрій Вишенецький (Dimitri-Vichenesski) – Є. Л.]. Третім гетьманом став князь Євстратій Ружинський (Efstrati Rouginski).

Від часу походу Сигізмунда не тільки козаків-українців, але й поляків, які зробили свій внесок у перемогу, також почали називати козаками. Поляки розуміли під цією назвою вільних людей, котрі несли військову службу добровільно, не отримуючи платні, й завжди були готові пожертвувати своїм життям заради загального блага.

Козак Венжик Хмельницький [у Леклерка – Венжик Кмельністкі (Vengik Kmelnistki) – Є. Л.] був четвертим гетьманом запорожців. Він розгромив в 1534 р. значну татарську орду під Заславом на Волині. Цьому гетьману наслідував Свірговський [у Леклерка – Тверковський (Tverkosski) – Є. Л.] в 1574 р., під час правління Генріха Валуа, польського короля. Цей ватажок, поєднавшися з Іваном, господарем Валахії, чотирнадцять разів вступав в успішні битви з татарами, однак якось, зрештою, був захоплений ними раптово з 2 000 козаків і загинув у Валахії.

За два роки потому козаки взяли реванш: київський воєвода порадив їм спуститися в човнах Бористеном і завдати нападу по багатьох татарських ордах. Вони прислухалися до цієї поради, розсіяли орди та захопили багату здобич; повертаючись тим самим шляхом, вони тікали від великої небезпеки. Багаточисленне об’єднане татарське військо, на чолі якого рушило троє ханів і семеро перекопських князів, вдерлося на Поділля, піддаючи все вогню й заливаючи кров’ю.

Козаки під проводом Богданка Ружинського [у Леклерка – Богданка Рощинського (Bogdanko-Roschinski) – Є. Л.], шостого гетьмана, захопили Крим і вчинили там теж саме, що й татари на Поділлі. Після цього завоювання в 1577 р., в правління Стефана Баторія, козаки були приведені до кращої дисципліни. Цей володар, бажаючи виказати їм знаки пошани, обрав для цього їхнього гетьмана. Він надав цьому начальнику атрибути влади такі як, кінський хвіст, різновид прапору, який називається бунчук (Bonchouk); палицю, звану булавою (Boulava), печатку, що представляла собою озброєного козака, одягненого в шапку, один край якої загнуто. Що стосується зброї та боєприпасів, то козаки користувалися тим, що захопили в турків.

Баторій утворив в 1576 р. шість козацьких полків по тисячі чоловік у кожному й поділив їх на сотні чи корогви. Кожен полковий козак був записаний до реєстрів своєї корогви. Далі король встановив чини найголовнішого офіцерства: він призначив артилерійського генерала, якого називали обозний; суддів, писарів, полковників, сотників, котрі командували сотнею солдатів; старшин, які керували маленькими селами. Він надав їм також місто Терехтемирів (Terektimirof) з монастирем, яке мало слугувати за резиденцію для гетьмана та в той же час за зимову квартиру; вони вже володіли на той час Чигирином (Tchiguérin); він призначив також кожному козакові платню хутро та золотий дукат на рік.

Баторій утворив згодом 40-тисячне козацьке військо на Нижньому Поділлі та Нижній Волині та відправив до них переселенців, щоб допомогти їм обробляти Україну. Він зміцнив завдяки цьому заходу кордони Польщі, подвоїв військові сили, покращив обробку раніше занедбаного краю, який перетворився незабаром на найродючіший у світі, створив тут новий королівський порядок. Козаки, задоволені подарунками цього правителя, здійснювали часті напади на землі татар і турків; вони ходили у походи більше ніж за 600 земляних льє, брали Трапезунд і Синоп, які були ними зруйновані, і доходили аж до брам Константинополя.

Приєднавши до своїх країв Київ та малоросійські землі, поляки через деякий час поклали використати мешканців цих земель як робочу силу, та оскільки ці люди ще здавна були людьми військового стану і більше відчували нахил до вправ з мечем, а не до трудової повинності, оскільки вони зневажали ярмо рабське і рабську покору, то більше схильні були з власної волі на Дніпрі за порогами в місцевості пустельній та дикій проживати, перебиваючись ловлею звіра та риби і морськими походами на бусурман. Але року 1516, коли Жигмонт перший, король польський, організував рушеніє на великого царя московського, хан татарський Мелін-Гирей, виждавши слушну годину, порушив мир з поляками і повів свої загони на Російську землю; вогнем і мечем він пройшовся по містах та весях і, взявши силу бранців, повернувся за Перекоп. Тоді король, не стерпівши плюндрування, зібрав охочих воїнів з козаків та поляків і спорядив їх на Бєлгород, де вони, здобувши величезну здобич, повернули назад але якраз тут їх нагнали турки і татари; в битві що зав’язалася, воїни-християни здолали турків. Ось саме після цієї битви і почали вони козаками зватися. Навіть якщо були і ляхами, але з своєї волі на татарів ходили і примикали до вільного, не найманого воїнства…

Справами військовими вони настільки славні, що не гнушалися гетьманувати у них навіть люди з славетних сенаторських родин, так року 1506, першим козацьким гетьманом був Предослав Лянцкоронський, а року 1514, будучи гетьманом запорізьким, якийсь козак Венжик (Вужик) Хмельницький розбив величезну орду в Польщі під Заславом, потім Євстафій князь Ружинський. За славну службу козацьку король польський Жигмонт перший віддав козакам навічно землю біля Дніпра, уверх і вниз за порогами, і наказав, аби, стіною ставши, не пускали наїздів турок і татар на Русь і Польщу. Року 1574, за панування Генриха, короля польського, званого французом, на прохання Івони, господаря Волоського, понад тисячу чотириста козаків на чолі з гетьманом Свирговським прийшли в Молдавію, і там, у господаря Волоського, чотирнадцять раз у битві з турками сходилися, силу-силенну їх перебили і врешті-решт, з усіх сторін турками оступлені, до одного голови зложили. Та невдовзі козаки відплатили туркам і татарам за наругу, бо року 1575, будучи послані з Черкас київським воєводою, човнами спустилися по Дніпру і на орду напали, багато татар порубали, багатьох в полон забрали і з здобиччю великою домів вертали; однак татари, об’єднавшися з трьома султанами та сімома синами хана перекопського численною ордою увірвалися на Поділля і багатьох людей у полон забрали, а міста і села вогню віддали. Та незабаром козаки й за це відплатили, коли, очолювані своїм проводирем Богданком, пішли за Перекоп і пройшли його з мечем і вогнем. А літа 1576, в часи панування Стефана Баторія, короля польського, іще краще учинили. Цей король, забачивши як добре козаки з татарами б’ються, настановив їм гетьмана, прислав корогву, бунчук та булаву, печатку гербову, рицарів з самопалами і з ковпаками, набакир надітими, прислав гармат та всяких припасів військових (та й самі козаки, повоювавши турецькі фортеці, здобули немало), ввів у них порядок стройовий, запровадив, крім гетьмана, обозних, суддів, осавулів, полковників, сотників, отаманів і наказав нести сторожу супроти татарів за порогами. Та побоюючись звитяги козацької, Стефан Баторій пророче казав: «Чи звільниться ж хоч коли-небудь Річ Посполита від цих героїв?» І збулися його слова. Згаданий король Баторій, опріч давнього старовинного міста складового Чигирина, віддав низовим козакам для пристанища ще й місто Терехтемирів з монастирем, аби вони в ньому зимували, а за службу поклав їм по червінцеві та по кожуху; козаки були раді і цій платі й не раз билися з татарами на землі, а з турками в морі і майже завжди побивали їх. Саме на ці часи припадають походи козаків в Азію; вони, пройшли з мечем тисячу миль, взяли і знищили Трапезонд, Синоп зовсім зруйнували, а під Константинополем взяли багату здобич.

Баторій, лякаючись успіху козаків, побоювався, щоб їхня могутність не стала згубною для Польщі. Він задумав, зрештою, знищити тих, хто мешкав поблизу бористенських порогів. Ті, зрозумівши його намір, відступили до донських козаків. Ця еміграція подвоїла занепокоєння поляків. Однак Баторій мав розсудливість відпустити козаків, не чинячи їм жодного насильства. Вони повернулися незабаром за власним бажанням до своїх давніх володінь і продовжили воювати з турками. Такою є сила м’якості.

Відтепер, козаки все більше набирають сили і чисельно зростають, що дуже непокоїло короля Стефана; він боїться, що зміцнівши, козаки стануть дуже небезпечними ляхам і тому вирішив знищити їх у пониззі Дніпра; та козаки, зрозумівши задум королівський, знялися з кочовиськ своїх і перебрались до донських козаків і звідти ще більшого страху на ляхів нагнали, тому король полишив їх у спокої, а вони з Дону знову на луги Дніпровські повернулися і мечем та силою з татарами змагалися.

Козаки, доведені до краю здирставми польських панів, збунтувалися в 1587 р. Їх було розбито, а їхньому гетьману Івану Підкові (Ivan Pidkof) відтято голову.

За панування того ж таки Стефана Баторія року 1577 проживав поміж козаками запорізькими славний лицар по імені Підкова; спокушені відвагою цього чоловіка, волохи покликали його до себе господарем. Ось з цим Підковою гетьман запорізький Шах та з козаками прийшов у землю волоську, прогнав з господарства молдавського воєводу Петра і посадив господарем Підкову. А Петро-воєвода, покликавши на поміч силу турецьку, ополчився на Підкову; та козаки здолали турецьку силу. Вже після того, коли Петро, воєвода молдавський, з незліченою турецькою силою на Підкову рушив, а Підкова вийшов йому на зустріч і вступив у січу велику, хоч козаки й перемогли турок, що й сам Петро-воєвода з своїми вірними заледве встиг врятуватися, проте відчув Підкова, що не сила йому утриматися на господарстві молдавському. Тому він полишає Молдавію і вертає на Поділля; там ляхи, до підступу вдавшися, ловлять його і відсилають до короля, а той наказав обезглавити козака у Львові.

До цієї головної помилки Сигізмунд додав ще одну: він зазіхнув на привілеї, якими користувалися козаки, він призначив поляків на головні посади й навіть підпорядкував гетьмана великому генералу коронному. Римські священики були введені до Малої Росії. На соборі, що відбувся в Бресті-Литовському в 1595 р., було постановлено змусити малоросійську церкву відмовитися від патріаршого послуху та визнати супрематію папи. Саме внаслідок цього рішення почали нищитися церкви та утвердився римський єпископ в Україні.

Козаки, не маючи змоги воювати з турками та татарами, подалися на Русь і Литву, які почали грабувати. Сигізмунд відразу направив Жолкевського на чолі армії, щоб їх приборкати. Цей генерал був розбитий під Білою Церквою. Але згодом, оточивши козаків, він їх розгромив і змусив їх видати свого гетьмана Наливайка (Nalévaїko), якому він наказав відрубати голову.

Сталося це, коли деякі архиєреї в литовських землях, страху перед богом не маючи і нічого не потребуючи, відреклися віри православно-католицької і зібрали собор в Бресті литовському; і з'їхалися на той собор митрополит Михайло Рогоза, Іпатій Прототроній (єпископ Володимирський та Брестський), Кирило Терлецький (екзарх, єпископ Луцький та Острозький), Ермоген (єпископ Полоцький та Вітебський), Іоанн Гоголь (єпископ Пінський та Туровський), Діонісій (єпископ Хелмський та Белзький). Відкинувши на тому соборі благослощння свого першого архипастиря патріарха Константинопольського, вони послали гінця в Рим до папи Климентія восьмого і віддали себе під руку західному костьолу. А благочестиві сини, забачивши цю новоявлену химеру, жахнулися, відреклися від тих запроданців, а не пастирів і, розгорівшися благочестивою ревністю, Косинський із запорожцями на ляхів рушив, багато фортець узяв, силу ляхів перебив, але року 1594 під П’яткою і сам ляхами здоланий був.

Того ж року гетьман війська запорізького Наливайко, розбивши мадьярів, повернув на Україну і не застав уже в живих Косинського; як син православ’я, зневажаючи новоявлену унію, він зібрав серед низових козаків побільше війська і рушив на Литву, і там, перемігши у багатьох битвах, спалив Слуцьк та Могильов і силу ляхів побив. Проти нього з військом вийшов коронний гетьман Жолкевський, прийшов на Україну і року 1597 під Лубнами, в урочищі Солониці, розбив силу козацьку, а самого гетьмана з полковниками Лободою та Мазепою живими взяв і до Варшави відвіз; там, у Варшаві, на міднім волу його ляхи зажарили.

Козаки були такими гордовитими, що, коли один з їхніх начальників потрапив на аудієнцію до Великого Правителя, імператор його запитав: «якою є кількість козаків». – «Їх стільки, як трави, відповів йому цей начальник. – Кожне дерево вони оточують незліченним числом, завжди готові виступити проти тебе». Ця відповідь має енергію скіфської відповіді Олександру.

І стільки їх, козаків, скільки на Малій Русі люду, і їх зовсім не треба силою збирати, як ото в багатьох чужоземних краях роблять, не треба наймом заманювати; а кине клич старший або полковник який і стільки воїнства збереться, що як трава стане, і з цього приводу добре було сказано турецькому цареві, коли той запитався, скільки козацького війська маємо. «У нас, — сказано було, — царю турецький, що лоза то й козак, а де байрак, то по сто й двісті козаків там».

Різні війни, які козаки вели з татарами, турками та поляками, перемоги, здобуті над ними, вимагали від них також куражу та сили. Призвичаєні до втоми, вартової служби, впливу різної погоди та негод різних пір року; витримуючи прискорені переходи, несучи тяжкі вантажі, лягаючи спати під відкритим небом, страждаючи від голоду та спраги: такий спосіб життя козаків споріднював їх з життям дикунів. Тож правителі повинні були тримати свої війська у напрузі й поводитися з ними в часи миру так, як начебто була війна. Війна потребує доблесних людей; ті звичні справи, які дають їм силу та кмітливість, є її замінником.

Коли козаки вирішували зробити набіг на турків, вони збиралися на островах, які Бористен утворює у своєму гирлі, сідали в човни, які мали шістдесят п’ядей вздовж і дванадцять – впоперек. Їхня провізія складалася з сухарів, вареного пшона: це тісто, розведене водою, служило їм за питво.

Зброєю козаків є самопали (le Samopali), тобто старовинні рушниці; шабля, лук і стріли; спис та бойовий залізний молот, загострений з одного боку, на довгому держаку. Вони вправляються з цією зброєю з найбільшим умінням; їхній звичайний харч – це житнє борошно, яке заварюють на воді; вони додають сюди рибу, коли хочуть зробити собі задоволення. Їхнє помешкання складається з одного чи двох дуже простих жител, зроблених майже так само, як і в поляків. Проте багата здобич, забрана ними у ворога, привносить розкіш до їхніх помешкань; однак зніженість і хиби, які вона супроводжує, не приходять до них слідом за цією розкішшю, як вони прийшли перед тим майже до всіх націй.

Відтоді, прославившись у численних битвах, козаки ввійшли в силу і набрали в мужності, привикли до недоїдання, спраги, спеки та до інших незгод просто неба. За харч їм служило звичайне квашене тісто, яке вони варили нарідко і звали соломахою. Стравою своєю були цілком вдоволені, а коли траплялося, що їжа випадала з рибою, або, як козаки кажуть, із щербою, то такий наїдок за найкращу трапезу вважали. Проживають вони в куренях по сто п’ятдесят чоловік, а буває й більше, і всі ото тільки згаданою щойно їжею харчуються. Живе курінь під проводом старшого, чоловіка, як правило, у військовій справі найвправнішого, і його шанують і коряться йому, як найстаршому після кошового отамана; але і старші їхні живуть разом із звичайними, і якщо хоч чим скривдять простого, перевершивши своє право, то, так як звичайну сірому, карають на смерть. Злодійство і підступність поміж ними не водиться, а якщо ж трапиться, що хтось візьме путо або канчук, то за це винного вішають на гілці дерева. Кожен має одну або дві одежини. Та коли ідуть походом в турецьку або татарську землю, то беруть дуже велику здобич і везуть назад силу силенну добра всякого.

За харч їм служило звичайне квашене тісто, яке вони варили нарідко і звали соломахою. Стравою своєю були цілком вдоволені, а коли траплялося, що їжа випадала з рибою, або, як козаки кажуть, із щербою, то такий наїдок за найкращу трапезу вважали. Проживають вони в куренях по сто п’ятдесят чоловік, а буває й більше, і всі ото тільки згаданою щойно їжею харчуються…

На озброєнні мають самопали, шаблі, келепи, стріли та списи і користуються всім цим так вправно, що і найвправніший польський гусарин або ж рейтар німецький з ними зрівнятися не можуть. Є кінні та піші, І всі вони в січі незмірно хоробрі. Це про них сказано: Вони Русь за своє багатство велике мають. Хитрість військову та мужність у війні знають.

Histoire des Kosaques des deux rives du Boristhène, de ceux du Don & de la Sibérie // Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 377-397.

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Переклад із староукраїнської Р. Г. Іванченка. – К.: Товариство «Знання» України, 1992. – 192 с.