Історія України у Леклерка

Луняк Євген

Де факто з Леклерка можемо відраховувати початок проникнення власне українських історіографічних концепцій до французької наукової літератури. Разом з тим Леклерк не робить суцільного переказу грабянківського тексту, а часто пропускає з нього якість деталі чи навпаки робить свої вставки. Наприклад, у французького автора повністю відсутні явно помилкові свідчення про Францію та французів, які неодноразово зустрічаються у Грабянки. Так, у козацького літописця згадується про посольство від французького короля до хозарського кагана в 640 р. з проханням по допомогу, яке було тим зневажене, про похід Карла Великого в 888 р. на Хозарію, про війни французів з печенігами та половцями [1439].

Розуміючи недостовірність цих повідомлень, Леклерк їх ігнорує. Водночас історик вважає за доречне подати місцеві легенди про походження назви Дніпра чи Бористена, суть яких зазначає в примітках:

«Козаки надають цьому слову наступної етимології. Воно складається зі слів Dno, тобто «дно», та Péret, тобто «тиснути», «штовхати вперед» (дно-перти). Цю назву дано Бористену, бо його води несуть з собою пісок, який устилає русло. Кажуть, що зміна назви Дніпро на Бористен, походить від якогось князя Бориса, який волів дати цій ріці своє ім’я. Boris, тобто «сильний», Sténa, значить «стіна». Звідси Бористен, або сильна стіна чи стіна Бориса (Борис-стіна, Борися-стіна)» [1440].

Леклерк згадує про розгром козаками на чолі з Замойським неподалік Львова в 1589 р. татарських військ [1441]. Інакше подано в Леклерка й страту Наливайка. Якщо, за Грабянкою, «на міднім волу його ляхи зажарили» [1442], то у Леклерка повстанському ватажкові відтяли голову [1443], як писали про це й інші французькі автори. Втім, вже незабаром цю вигадку про жахливу смерть Наливайка, вміщену в козацьких літописах [1444], буде охоче повторено іншим французом – Шерером [1445].

Визнаючи слідом за Грабянкою родоначальниками козаків хозарів, котрі згодом змішалися з русичами, поляками й татарами, Леклерк саме поняття «козак», про яке вже не одне століття точилися наукові дискусії, вважає похідним з тюркських мов:

«Етимологія, яка нам здається найприроднішою, це виведення його зі старої татарської чи турецької мови. «Казак» у цій мові означає розбійника, легкоозброєного воїна, який намагається виснажувати неприятеля й перебуває на службі в інших, а також має виголену голову» [1446].

Історію Хмельниччини, досить відому у Франції, автор викладає за вітчизняними йому працями. Зокрема, чітко можна побачити запозичення ним фактажу з «Історії Яна Собеського» Куає. Так, ім’я Чаплинського у Леклерка подано так само неточно – Jatinski [1447]. Слідом за Куає, Леклерк розповідає трагічну історію Хмельницького, що спонукала того до повстання проти Польщі, наголошує на визначній ролі Яна Собеського у порятунку Польщі та згадує про загибель його старшого брата Марка [1448]. Зауважує Леклерк і про литовське походження Хмельницького.

А ось історію Мазепи у Леклерка подано переважно в дусі Вольтера, найбільшого інтелектуального корифея тієї епохи. Зокрема, наведено романтичний сюжет, пов’язаний з потраплянням майбутнього гетьмана до «країни козаків». Відчуваються тут і певні запозичення з «Історії Росії» Левека, зокрема, згадка поголоски про можливе добровільне отруєння Мазепи з розпачу через руйнацію своїх сподівань та остраху перед видачею його турками росіянам [1449]. В той же час вперше у французькій історіографії в творі Леклерка згадується про особисту сварку між Мазепою та Кочубеєм через доньку останнього [1450]. Втім, здається, це єдиний унікальний факт стосовно Мазепи, який наведено у Леклерка.

Можна тільки дивуватися тому, що, відвідавши Батурин за півстоліття після страшної трагедії 1708 р., про яку добре знали в Європі, французький дослідник української минувшини не залишив жодного свідчення про стан відродженого міста, котре було резиденцією прославленого Вольтером Мазепи. Та й про перебування у новій столиці Гетьманщини Глухові в нього згадується лише в зв’язку з його безпосереднім фахом, коли він повідомляє, що зіткнувся тут з двома випадками прокази [1451].

Треба відзначити, що, цілком природно, доля Мазепи, крім «Історії козаків двох боків Бористену, Дону та Сибіру», досить добре висвітлена в ІІІ томі «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії давньої Росії», де йдеться про перебіг подій Північної війни в 1708-1709 рр. Однак, по суті, тут вміщено лише переказ вже опублікованих іншими дослідниками фактів.

Певну цікавість містять згадки Леклерком про дипломатичну активність Мазепи напередодні переходу його на бік шведів. Так, історик зазначає, що гетьман, готуючись зрадити Петра І й заручившися підтримкою козацької старшини, вів переговори про союз з Валахією, Кримом і Портою.

«Коли Мазепа намагався підняти козаків проти царя, – пише Леклерк, – він напевно розраховував на необхідну йому допомогу з боку інших. Великий візир Корлюлі-Алі [Корлюлю Алі-паша (1670-1711) великий візир Османської імперії в 1706-1710 рр. – Є. Л.], ворог росіян, пообіцяв йому через татарського хана Каплан-Гірея підтримку всіма силами Османської імперії» [1452].

Серед інших фактів 1708-1709 рр., що стосуються України, у Леклерка йдеться про перехід Мазепи з 1,5-тисячним козацьким загоном до Карла ХІІ, знищення Батурина Меншиковим, страту Кенігсека й Чечеля, заочний суд над Мазепою в Глухові, обрання новим гетьманом Скоропадського, перехід на бік Мазепи запорожців, зруйнування Січі військами Петра Яковлєва, облогу Полтави шведами, повний розгром армії Карла ХІІ, капітуляція її решток біля Переволочної та видача запорожців росіянам [1453].

Відзначаючи тріумф Петра І та прохід полонених шведів через Київ, Леклерк згадує про урочисту промову на честь царя-тріумфатора з вуст Феофана Прокоповича, яка потім була надрукована. Історик зазначає, що він особисто передав цей панегірик з іншими книгами Прокоповича до бібліотеки короля Франції [1454]. Однак Леклерк далекий від захопленого обожнювання першого російського імператора. Не виправдовуючи зраду Мазепи, він з розумінням ставиться до політичних мотивів, які підштовхнули цього мудрого старця до такого відчайдушного кроку. Характеризуючи державну діяльність Петра І, спрямовану на посилення Росії та централізацію влади, французький дослідник занотовує: «Цей правитель користався будь-якою слушною нагодою, щоб обмежити, чи скоріше знищити, ті привілеї, які належали козакам» [1455].

Про долю козаків-мазепинців і перебування запорожців під протекторатом Порти Леклерк говорить дуже стисло, обмежуючись простими згадками:

«Запорозькі козаки відступили в 1709 р. до кримських татар і залишалися тут до 1739 р. [як відомо, Нова Січ була утворена в російських володіннях у 1734 р. – Є. Л.], коли вони домовилися з імператрицею Анною та повернулися до проживання по берегах Дону й Бористену» [1456].

Не згадуючи про Орлика, Полуботка й Апостола, Леклерк перестрибує від петровських часів до єлизаветинських, де зосереджує увагу на постаті свого патрона Розумовського. Прикметно те, що, розуміючи справжню причину сходження того на гетьманство завдяки примхливості долі, Леклерк усвідомлює суперечливість існування гетьманського уряду з посиленням централізаторських тенденцій у Росії. «Призначивши його гетьманом, імператриця обмежила його владу» – резюмує автор [1457].

Щоправда, про Данила Апостола коротко згадано в ІІ томі «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії сучасної Росії», де його названо «креатурою Меншикова», а саме відродження гетьманства в 1727 р. пояснювалося поточною кон’юнктурою російської політики [1458].

Доволі розлогий опис Січі та життя й побуту запорожців у Леклерка наводиться майже цілковито за Манштейном і Левеком [1459]. Оригінальність має хіба що розповідь про територіальний конфлікт між Запоріжжям і російським урядом. Тут чітко видно, що симпатії автора перебувають саме на боці українського козацтва, а не царських чиновників:

«Територія Січі, спочатку обмежена, розширилася завдяки освоєнню земель. Росіяни, котрі мали прикордонні володіння, стверджують, що запорожці завчасно захопили їхні землеволодіння, намагаючись утвердити тут своє право. Ті ж, освоюючи цілинні поля, наполягали в свою чергу на тому, що є істинними господарями, й виявляли рішучість захищати освоєні землі. Правителька отримала скарги з російського табору на протидію козаків, було призначено комісарів у справі вирішення питання про спірні території та визначення відповідних меж. Мсьє Мельгунов, Волков та інші урядовці відправилися до цих місць. Вони вирішили справу на користь росіян.

Козаки звернулися по справедливість до цариці. Вони відрядили до неї депутацію, на чолі якої був 70-річний старець, котрий мав добрий глузд і міцне здоров’я. Прибувши до Петербурга, він вирушив до гетьмана, щоб пояснити тому мотиви свого вояжу та просити того представити його при дворі. Імператриця прийняла цю депутацію в дусі величі та люб’язності, яка була їй властива. Вона запитала у начальника про привід до цієї депутації. Той, поцілувавши їй руку, промовив: «Матушка (Matoucheka)! Ми прийшли просити в тебе справедливості проти тих твоїх підданих, які віднімають у нас ті землі, що ми освоїли. Тож, якщо ти нам в ній відмовиш, май на увазі, що в нас не залишиться іншого виходу, як приєднатися до наших братів-татар». Імператриця відповіла: «Я ваша мати, покладіться на мою справедливість».

Імператриця, врешті-решт, віддала певні накази, проте коли добрі наміри правителів вірно виконувалися?» [1460].

В цьому оповіданні одразу кидаються у вічі кілька промовистих моментів: по-перше, історик визнає справедливими вимоги запорожців; по-друге, гетьман, безумовно, займає сторону козаків, а не російських урядовців; по-третє, представник Запоріжжя не лише вимагає справедливості, але й погрожує поверненням під татарську протекцію; по-четверте, у звичному для себе дусі Катерина ІІ заспокоює козаків, нічого не роблячи для них надалі, хоча Леклерк пояснює це безвідповідальністю чиновників; по-п’яте, плин подій красномовно свідчить про постійне посилення самодержавного тиску на Запоріжжя та українське козацтво взагалі.

І хоча далі, торкаючись долі Розумовського, Леклерк скупо говорить, що «цей вождь добровільно подав у відставку», яку помилково позначено під 1763 р. [1461]; він, як сучасник і товариш гетьмана, прекрасно розуміє, що відмова Розумовського від булави стала кроком вимушеним, а скасування гетьманства, як потім і ліквідація Січі – останніх залишків української автономії – було нагальною державною потребою Російської імперії. Згадаймо, що саме на час перебування Леклерка в цій країні – 1759-1775 рр. з перервами – припадає остаточне знищення державних засад України. Тож він став не лише дослідником українського козацтва, але й очевидцем його усунення з історичної арени.

Французький автор яскраво показує, що ця потужна збройна сила, яка здебільшого представляла інтереси нижчих верств суспільства, була постійною загрозою для російського самодержавства й опором на шляху насадження феодально-кріпацьких відносин. До пори до часу царизм, потребуючи військової підтримки з боку українського козацтва, терпів його існування на теренах імперії, однак після перемоги у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. уряд Катерини ІІ, надзвичайно наляканий Пугачовщиною, наважився на остаточне знищення останнього осередку козацької вольниці в Україні – Запоріжжя. Леклерк наводить французький переклад царського маніфесту від 3 серпня 1775 р. про ліквідацію Січі [1462].

Взагалі історик досить часто подає текст важливих історичних документів, таких як міждержавні угоди, нормативно-правові акти, дипломатичні реляції, листи тощо.

Французький автор, як сучасник, свідчить про активізацію переселення людей з України в області війська Донського в другій половині ХVІІ ст. і про позитивний вплив українців на тамтешнє населення. Леклерк повідомляє, що на Дону

«козаки, навіть найповажніші, не знали ні наук, ні мистецтв, ні основ торгівлі. Всі ці справи стали обов’язком українських трударів, котрі жили поміж них і які займалися цим частково через непоганий прибуток, а частково через повинності, що були на них покладені. Донські козаки купували в них оковиту, виробництво якої їм було заборонене» [1463].

Змальовуючи козацтво в дещо ідеалізованому вигляді, Леклерк не лише створює привабливий образ цього важливого історичного феномену європейської історії, але й в дусі просвітницьких ідей чітко стає на позиції інтересів Третього стану, наголошуючи на захисній функції козаків, хоча й у дикунській, варварській формі, щодо прав простих громадян. Він з жалем спостерігає за насадженням царатом в Україні феодального ладу, який став вже просто нестерпним на його батьківщині, за руйнуванням демократичних основ, які століттями зберігалися в козацькому співтоваристві.

Історик досить чітко усвідомлює, що права «країни козаків», які зобов’язувався гарантувати російський уряд при переході України під свою владу, були ним знехтувані та скасовані. Леклерк занотовує:

«Україна чи Мала Росія, повертаючись під протекцію давніх своїх володарів в 1654 р., отримала згоду на збереження всіх тих привілеїв, якими вона користувалася під польським пануванням. Ця домовленість містила 20 статей. Їх дотримання могло б перетворити козаків на найвільніших і найщасливіших людей імперії. Однак спадкоємці царя Олексія розсудили за необхідне знищити майже всі ці привілеї через заколоти, здійняті двома гетьманами – Іваном Самойловичем і Мазепою. Тож помилки цих двох начальників стали для козаків наслідками гріха Адамового. Добровільна демісія останнього гетьмана Кирила Григоровича Розумовського позбавила козаків найкращого з їхніх привілеїв, тобто обрання вождя поміж рівних собі… З того часу козацький народ був навернений до кріпацтва» [1464].

Уважний критик Леклерка й пильний оборонець інтересів самодержавства Болтін вибухає на ці слова гнівною та розлогою тирадою. Він вкотре звинувачує свого опонента у невігластві, наголошує, що Хмельницький з козаками приєднали Україну до Росії тільки на трьох умовах: збереження власного судочинства, самостійного управління власними містами та вільного обрання гетьмана поміж себе, якого згодом мав затвердити цар. За твердженням Болтіна, судочинство в Україні залишилося таким як і раніше, до керівництва в Малоросії допускаються тепер великоросіяни, але ж так само малоросіяни керують у Великоросії, а скасування гетьманства було кроком виправданим і принесло тільки користь Україні.

«Мудрое учреждение нынешнего управления Малороссии учинило жителей тамошних несравненно счастливейшими, нежели когда ни есть они были; власти помещичьей и своеволию подданных положены пределы, составляющие для тех и для других выгоды, пользу и спокойствие» –

підсумовує позитивне значення перетворень в Україні критик Леклерка, змальовуючи таку собі ідилію та благоденство «країни козаків» під скіпетром Романових [1465]. Залишимо без розгляду правдивість та об’єктивність слів Болтіна, зазначивши лише, що вони відбивали офіційну позицію двору Катерини ІІ щодо праці Леклерка й ідей, які в ній містилися. Царицю дуже обурювало те, що француз, який отримав люб’язний прийом в Росії й навіть став російським академіком, написав настільки шкідливий пасквіль про її імперію.

Зауважимо, що твори Леклерка виходили за кілька років до Великої французької революції. Будучи представником саме Третього стану (дворянство він отримав від французького короля завдяки своїй плідній науковій і громадській діяльності незадовго до революції), Леклерк досить добре усвідомлював потреби широких верств суспільства. Саме тому він досить багато уваги приділяє життю та побуту простого люду в Україні.

Будучи носієм нової ідеології, він вважав, що народ має право вимагати від властей захисту своїх соціальних інтересів. Так, наприклад, Леклерк повністю виправдовував виступ Хмельницького проти свого короля, наголошуючи на тому, що «його загони стояли за правду» [1466]. А спостерігаючи за сучасним йому станом справ в Україні, співчував її населенню, яке страждало від надмірних утисків і свавілля з боку російських урядовців [1467].

Як вже вище зазначалося, дослідник, будучи фаховим медиком, багато спостерігав за лікувальними процедурами українців. Втім, він не гребував і спілкуванням з простими людьми. Один з таких фактів має безумовну цікавість. Спілкуючись з запорожцями, він з подивом відзначив у їхньому середовищі двох своїх співвітчизників:

«Я гадаю, що можна визнати навіть двох французів поміж ними: я задав їм багато питань, на які вони розсудили за недоречне відповідати, хоча добре розуміли те, що я їм говорив» [1468].

Можна тільки пофантазувати про шляхи потрапляння цих чоловіків на Запоріжжя, якщо, звичайно, Леклерк не помилився й не зустрівся просто з козаками, які володіли французькою мовою. Втім, факт перебування в тогочасному запорозькому середовищі французів підтверджував за півстоліття потому французький дипломат Огюст-Луї-Шарль де Лагард-Шамбона (1783-1853?), котрий в 1811 р. перебував в Україні. Занотовуючи перекази ще живих свідків про запорожців, він зазначав:

«Вигнанці з усіх країн приходили до запорожців шукати безкарності для своїх злочинів. Це були різного роду авантюристи: поляки, росіяни, угорці, татари, греки, французи, англійці та німці, котрих надія вмить збагатитися приводила під їхні прапори та яких через такий спосіб життя назавжди відторгало суспільство. Коли якийсь з цих іноземців приймався сюди, він зобов’язаний був змінити ім’я, звички, одяг і часто навіть релігію, щоб цілковито пристосуватися до запорозьких звичаїв. Його вводили до свого кола тільки після довгого випробування та перевірок, що доводили його хоробрість і стійкість» [1469].

Тож цілком вірогідно, що Леклерк не помилився, визначивши серед запорожців двох своїх колишніх земляків.

Слова Леклерка знаходять підтвердження й в устах іншого француза – Франсуа-Огюста Тесбі де Белькура, котрий служив волонтером в рядах Барської конфедерації й, перебуваючи на Поділлі, зіткнувся з запорожцями, поміж яких зустрів свого земляка, що служив у козаків за писаря [1470].

Доречно згадати тут також, що факти присутності французів у середовищі запорожців фіксуються з кінця ХVІ ст. [1471]

Примітки

1439. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки… – С. 19-21.

1440. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 376.

1441. Ibid. – P. 384-385.

1442. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки… – С. 28.

1443. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 386.

1444. Горобець В., Чухліб Т. Незнайома кліо… – С. 22.

1445. Scherer J.-B. Annales de la Petite-Russie… – T. 2. – Р. 12; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – С. 190.

1446. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 379.

1447. Ibid. – P. 387; Coyer G.-F., abbe. Histoire de Jean Sobieski, roi de Pologne… – Т. 1. – Р. 173.

1448. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 387-388; Coyer G.-F., abbe. Histoire de Jean Sobieski, roi de Pologne… – Т. 1. – Р. 173-180.

1449. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 422; Levesque P.-Ch. Histoire de Russie, tiree des chroniques originales… – T. 4. – P. 306.

1450. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 421.

1451. Le Clerc [dit], Clerc N.-G., Leclerc A.-F. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Moderne… – T. 3. – Р. 84-85.

1452. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne. – P.: Chez Froulle, Libraire, 1784. – T. 3. – VІ+748 р. – Р. 268-269.

1453. Ibid. – P. 268-288.

1454. Ibid. – P. 288-290.

1455. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 422.

1456. Ibid; Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 3. – Р. 314.

1457. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 423.

1458. Le Clerc [dit], Clerc N.-G., Leclerc A.-F. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Moderne. – P.: Chez Froulle, Libraire, 1785. – T. 2. – 619 p. – Р. 18, 39.

1459. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 426-433.

1460. Ibid. – P. 431-432.

1461. Ibid. – P. 423.

1462. Ibid. – P. 443-448.

1463. Ibid. – P. 452.

1464. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Moderne… – T. 1. – Р. 212-213.

1465. Болтин И. Н. Примечания на историю древния и нынешния России г. Леклерка… – Т. 2. – С. 194-199.

1466. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 388.

1467. Ibid. – P. 432.

1468. Ibid. – P. 427.

1469. La Garde-Chambonas A.-L.-Ch., comte de. Voyage de Moscou a Vienne par Kiow, Odessa, Constantinople, Bucharest et Hermanstadt; ou Lettres adressees a Jules Griffith: par le comte de Lagarde. – P.: Chez Treuttel et Wurtz, 1824. – VIII+440 p. – Р. 131-132.

1470. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи… – С. 105.

1471. Брехуненко В. Козаки на степовому кордоні Європи… – С. 127.