Наукові праці Леклерка
Луняк Євген
Загалом Леклерк створив кілька десятків наукових, літературних, педагогічних і публіцистичних творів, проте жоден з них не отримав такої відомості, як вищезгадана «Фізична, моральна, цивільна та політична історія давньої та сучасної Росії». Характеризуючи дану працю, треба відзначити, що, на відміну від «Історії Росії» Левека, у Леклерка менше фактів, джерельних посилань і тактовності, натомість більше здогадок, припущень, необгрунтованих узагальнень, критичних зауважень. Аналізуючи доробок французьких істориків Росії, російські критики з табору Катерини ІІ вогонь своїх спростувань спрямовували насамперед проти Леклерка. Згадаймо, що двотомник Болтіна так і називається «Примечания на историю древния и нынешния России г. Леклерка».
Повністю спростовуючи майже будь-яке твердження Леклерка, Болтін дає нищівну характеристику його праці, називаючи її автора неуком і невігласом в галузі історичних знань про Росію. Можна згадати кілька епітетів, якими російський автор наділяє свого опонента. Для нього Леклерк «дерзкий клеветник и сущий враль» [1431], «бахарь-сказочник» [1432]. Працю французького автора Болтін характеризує в наступних висловах:
«Сие произведение уродливое, есть плод достойный странноизобретательного его мозга», «Леклерк бредит», «везде, где не достает у г. Леклерка сведения о чем, дополняет он догадками, кои часто заставляют его говорить вздор», «про таковых самомненых пустословов, коих речи с разумом союза не имеют, в России преточным образом говорят: язык врет, а ум не ведает» [1433].
Втім, така злостива рецензія Болтіна багато в чому пояснюється його політичною позицією, спрямованою на охорону принципів самодержавства та величі Російської імперії. Відзначимо, що «Примечания на историю древния и нынешния России г. Леклерка» Болтіна мають французький епіграф взятий з Монтеня, який можна перекласти так: «Я хотів би, щоб кожен писав би те, що знає і наскільки він це знає, але не більше». Це недвозначна алюзія на епіграф праці самого Леклерка: «Будьте правдивими, щоб бути могутніми, будьте правдивими, щоб бути вільними, будьте правдивими, щоб бути щасливими!». Російський критик знов-таки натякає на невігластво та схильність до фантазування французького опонента щодо історії держави, про яку він написав свій об’ємний твір.
Хоча Леклерк не був професійним дослідником минулого, а його праця містить окремі неточності та утрирувані судження, все ж таки поряд з роботою Левека вона стала важливою віхою в розвитку не тільки історичних знань про Росію, але й про Україну. Основою для історичної праці Леклерка значною мірою стали матеріали, передані йому літератором Михайлом Григоровичем Собакіним (1720-1773) та князем Щербатовим, а також опубліковані на той момент твори з російської історії, на які він часто посилається у своєму творі. Головним інформатором з українських справ слід визнати Розумовського, про якого історик-аматор завжди говорить з повагою та пієтетом і велика бібліотека якого була люб’язно надана цьому досліднику минувшини її господарем. Не можна також виключити і знайомство Леклерка з Полетикою.
Найбільшу цікавість в українознавчому плані у Леклерка становить трактат «Історія козаків двох боків Бористену, Дону та Сибіру», вміщений у Сьомій книзі ІІ тому його «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії давньої Росії». І хоча тут йдеться про козаків в цілому, основу цієї розвідки складає нарис історії саме українського козацтва.
Від Левека Леклерка докорінним чином відрізняє не лише те, що він більше уваги приділяє Україні та українцям, але й концептуальна відмінність у погляді на сутність української нації між двома істориками. Якщо для Левека українці чи малороси – це південне відгалуження росіян, яке зазнало на собі сильний татарський вплив, то для Леклерка козацька нація є окремою й відмінною від великоросів. Леклерк не приховує своєї симпатії до українського народу, співчуваючи його тяжкій долі, що змушувала його зносити спочатку ярмо поляків, а згодом росіян.
Обгрунтовуючи витоки походження українців, Леклерк вперше у французькій історіографії вдається до концепції українського хозаризму, вважаючи, що саме хозари дали початок державності на землях Північного Причорномор’я, а їхні нащадки згодом стали основою для виникнення козацької нації. Саме такому баченню історичного коріння українців дослідник надає переваги перед російською теорією Міллера, якої дотримувався і Левек, чи кипчацькою – такого авторитета як де Гінь [1434].
Відкидає він і досить популярну тоді на заході татарську теорію походження козаків. Це з очевидністю доводить той факт, що Леклерк у своїх поглядах на українську минувшину спирався насамперед на історичний твір Григорія Грабянки, некритично запозичивши звідти не лише саму концепіцю українського хозаризму, але й значну частину змісту свого трактату. Відомий дослідник французького українознавства Наливайко вважав, що головним джерелом таких поглядів для французького історика послужив «Короткий опис Малоросії», переданий йому Розумовським для ознайомлення [1435].
Примітки
1431. Болтин И. Н. Ответ генерал-майора Болтина на письмо князя Щербатова, сочинителя Российской истории… – С. 56.
1432. Болтин И. Н. Примечания на историю древния и нынешния России г. Леклерка… – Т. 2. – С. 242.
1433. Там само. – С. 183, 356, 374, 379.
1434. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 379.
1435. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 456.