Леклерк в Росії

Луняк Євген

Що стосується Леклерка, котрий відзначився суттєвими запозиченнями з праці Левека, то його «Фізична, моральна, цивільна та політична історія давньої та сучасної Росії» вигідно вирізняється саме завдяки своїй українознавчій складовій. На відміну від Левека, Леклерк не тільки створив значно змістовніший та об’ємніший нарис з історії козацтва, але й мав безпосереднє знайомство з Україною, де проживав певний час і мав змогу на власні очі спостерігати за життям «козацької країни».

Втім, визнаючи певну залежність твору Леклерка від роботи його попередника, треба визнати, що в цілому цей твір має оригінальний характер, хоча «Історія Росії» Левека й мала дуже помітний вплив на його автора, змушуючи його звірятися з нею та значною мірою використовувати наведені в ній матеріали. Проте той же Леклерк виправдовувався, що розпочав роботу над своїм нарисом набагато раніше за Левека й загалом закінчив його ще до виходу в світ праці свого візаві [1405]. Сучасний російський історик Сомов називає Леклерка «одним з найвпливовіших і, в будь-якому разі, найпомітніших французів серед тих, що відвідували Росію у ХVІІІ ст.» [1406]. Можливо також, що Леклерк доводився родичем вже вищезгаданому просвітнику абату Куає, котрий міг складати йому певну протекцію [1407].

Будучи вже досить відомим у Франції медиком, Леклерк на запрошення уряду Єлизавети Петрівни приїхав до Росії в 1759 р. [1408] Тут його запросив до себе на службу Кирило Розумовський. Між ним і французом швидко встановилися теплі та приязні взаємини. На початку 1760 р. Леклерк разом з гетьманом і його родиною вирушив на Україну.

На Гетьманщині чужинець проявив себе і як діяльний лікар, і як науковець, і як здібний і знаючий організатор. Зокрема, він розробив конкретні заходи, спрямовані на боротьбу в цій країні з епідеміологічними хворобами та їх профілактику, він стояв біля початків ветеринарної медицини в Україні. Свої думки, поради та спостереження про покращення стану здоров’я людей і свійських тварин, в тому числі за рахунок боротьби з комахами-розповсюджувачами інфекцій, він виклав у медичному трактаті «Засоби попередження заразних хвороб і зцілення від них», в якості додатку до якого був створений короткий нарис «Історія епідемічних хвороб, що панували в Україні». Цей твір було видано в 1760 р. у Москві [1409].

Пізніше ця праця Леклерка в цілому була перевидана в Парижі та Брюселі під назвою «Есе про заразні хвороби худоби, а також засоби уникнення цього та ефективного їх лікування» [1410]. Син Леклерка зі слів батька згадував, що в 1760 р. той зміг зупинити поширення серйозної епідемії в Україні й навіть присвятив цьому окремий твір «Medicus veri amator, ad artis alumnus, anno 1764» (у перекладі з латини «Лікар, що любить істину, про мистецтво виховання»), опублікований в 1764 р. [1411] Однією з причин поширення інфекцій в Україні Леклерк вважав вживання населенням неякісної води [1412].

Як лікар, Леклерк був дуже вражений майже повною відсутністю в Україні елементарної медичної допомоги, невіглаством народу щодо лікувальних заходів і засиллям забобонів. Так, він згадував, що козаки, які захворіли на жовтяницю,

«роблять воскову чарку й кладуть на донце золотий медальйон часів першого Сигізмунда… Завдяки цій приготовленій чарці, до якої наливають все своє питво, вони стверджують, що жовтяниця зменшується пропорційно до того, як медальйон набуває жовтого кольору» [1413].

При сильних захворюваннях вони обмазують тіло хворого коров’ячим навозом, а на його голову ставлять мідний таз із запаленими свічками, до якого наливають воду [1414]. Венеричні хвороби, які за спостереженнями Леклерка мали в Україні велике поширення, весь час продовжували розноситися далі, оскільки ніяк або майже ніяк не лікувалися.

«За місцевим звичаєм, – свідчить французький автор про лікування таких хвороб, – треба занурити золотник в три фунти оковитої та приймати щоранку по пів-унції цього лікеру» [1415].

Для підтвердження відсутності медичних знань і невігластва українців Леклерк наводить також наступний факт. Коли один з козаків при падінні з коня зламав собі ногу, він ковтав впродовж кількох тижнів смолу та шматочки міді й олова, вірячи, що це сприятиме швидшому зрощенню кістки, а потім дуже страждав від болів у шлунку [1416]. З іншого боку, на фоні цієї темноти та варварства, Леклерк з подивом відзначає звичне прищеплювання українськими матерями віспи своїм дітям – медичну процедуру, яка лише недавно почала поширюватися в Європі [1417].

Звичайно, як лікар, Леклерк вказував українському гетьману на жахливий стан медичної допомоги в його країні й наголошував на необхідності покращення тут лікувальної справи, особисто беручи участь у лікуванні місцевих людей. Втім, не варто перебільшувати медичні знання й самого Леклерка, який багато страшних хвороб пояснював «шкідливими природно-кліматичними умовами» України:

«Повітря в Україні в цілому нездорове. Грунт може тут спричиняти серйозні захворювання… Різнорідні овочі виростають тут у повному достатку. Зазвичай, тут вирощують горох, квасолю, гречку, кукурудзу, просо, часник, цибулю: перші п’ять з них досить важкі для травлення й закупорюють внутрішні органи, спричиняють коросту, лишаї, а інколи й навіть проказу, два випадки якої я бачив особисто під час свого перебування в Глухові» [1418].

Однак, вочевидь, такі уявлення про походження хвороб були доволі типовими для тогочасного рівня медицини.

Ймовірно, авторитетні погляди французького лікаря мали значний вплив на його вельможного пацієнта. Саме в той час в одному зі своїх листів від 27 травня 1761 р. Розумовський, маючи погане самопочуття, повторює, по суті, слова Леклерка: «О себе доношу, что я не очень здоров, а мучит меня лихорадка, которая в Малой России, особливо в Глухове, не в диковинку» [1419]. Є відомості, що зачарований Леклерком Розумовський навіть погоджувався віддати тому в управління Батурин, за умови, що той назавжди залишиться в Україні [1420].

Такий намір гетьмана може здаватися цілком правдоподібним, зважаючи на те, що за кілька років потому, подорожуючи Францією, він виявив бажання подарувати Жан-Жаку Руссо свою величезну бібліотеку, призначити пенсію й надати в користування будь-який зі своїх українських маєтків, якщо тільки філософ погодиться переїхати до України [1421].

До того ж варто згадати, що саме в цей момент Розумовський прагнув здійснити ідею утворення в Батурині університету, й організаційна діяльність тут Леклерка могла бути одним з чинників реалізації даного плану. Як відомо, визнаний медик був не єдиним з французів та й взагалі з іноземців, хто супроводжував у 1760 р. гетьмана до України. Прихильність Розумовського до Леклерка підтверджується власними словами очільника України. У своєму листі до графа та графині Михайла Іларіоновича та Анни Карлівни Воронцових, писаному в Глухові, до речі, французькою мовою, від 8 січня 1761 р., він з болем повідомляв про від’їзд Леклерка до Москви на вимогу імператриці:

«Вперше у своєму житті я дав рекомендацію достойній людині всупереч своєму серцю. Саме прагнення завжди тримати її поряд із собою могло б мене спокусити навіть скористатися шахрайством, якби я не розумів, що така річ повинна була б також завдати шкоди моїй делікатності помислів і завадити долі особи, яку я люблю. Мсьє Клерк, будучи до цього моїм лікарем, проявив стільки своїх гарних здібностей у мене в Україні, що я маю тепер весь час жалітися через розставання з ним» [1422].

Мабуть, саме захоплення знаннями та вміннями свого доктора спонукало Розумовського одразу після його від’їзду запросити до себе на службу двох інших французьких лікарів – Діфана та Ено – з Варшави [1423]. Свої заслуги в Україні дещо хвалькувато відзначає й сам Леклерк, говорячи, що його ім’я «записане в літописах козаків» завдяки тим послугам, які він зробив для цього народу [1424].

Оскільки Розумовський зі своїм почетом прибув до України в березні 1760 р., можна чітко визначити час перебування у Гетьманщині Леклерка: з березня 1760 по січень 1761 р., коли його було викликано до Москви. Незважаючи на своє не досить тривале перебування в «країні козаків», менше року, французький лікар займався не лише медичними справами. Про свою діяльність тут він пише так:

«Я вирушив з Москви до України разом з козацьким гетьманом і його родиною. У цій прекрасній провінції, одній з найродючіших у світі, та посеред цих самих козаків, я зібрав багато цікавих фактів, головним чином тих, які згадані в «Історії козаків»» [1425].

Леклерк уточнює, що багато часу він проводив у бесідах з Розумовським, якого француз визнає одним з найосвіченіших зі своїх знайомих, а також працюючи в багатій бібліотеці гетьмана. Також зі слів французького автора випливає, що він постійно супроводжував гетьмана у його поїздках Україною. Як відомо, під час своїх відвідин України в 1760 р. Розумовський здійснив об’їзд полків Гетьманщини. Поза сумнівом, Леклерк, як особистий лікар гетьмана і близька йому людина, супроводжував того в цих подорожах. Важко визначити в яких місцях України крім Чернігівщини та Сумщини побував Леклерк, достеменно можна говорити про його перебування тільки в Глухові та Батурині. На жаль, він сам обмежився лише тим, що просто засвідчив свої часті подорожі Гетьманщиною, під час яких він робив свої спостереження за цієї країною, оминаючи детальні свідчення та описи відвіданих ним місць. Зважаючи на те, що Леклерк згадував про своє близьке спілкування з запорожцями, цілком можна припустити, що він міг відвідати й Запоріжжя.

В 1762 р., після смерті Єлизавети Петрівни та сходження на престол Петра ІІІ, Леклерк повернувся до Франції, однак незабаром знову приїхав до Росії, вочевидь, на запрошення гетьмана. Приязні взаємини між Леклерком і Розумовським продовжувалися й надалі. Навіть втративши гетьманство, той, залишаючись президентом Академії наук, підтримав обрання французького медика в члени цієї високоповажної наукової установи в квітні 1765 р. Тут щойно обраний академік відзначився палкою промовою на честь наукових заслуг Ломоносова, який тільки-но помер. До речі, він був єдиним серед академічного товариства, хто сказав похвальне слово в пам’ять про померлого генія. Майже одразу після того Леклерк виїхав з Росії, супроводжуючи Розумовського та його синів у закордонному вояжі.

В 1769 р. на запрошення російського уряду Леклерк знову повернувся до Росії, де займав різні високі посади: був лейб-медиком великого князя Павла Петровича, директором наук в сухопутному шляхетському корпусі, де згодом працював і Левек, професором і радником в Академії мистецтв, інспектором Павлівської лікарні у Москві. Доречно зауважити, що в 1764-1773 рр. головним інспектором в морському шляхетському корпусі в Петербурзі був один з провідників українського автономістичного руху в другій половині ХVІІІ ст. Григорій Андрійович Полетика (1725-1784), знайомство якого з Леклерком є цілком припустимим, і, можливо, певна прихильність цього автора до України та українців могла бути якоюсь мірою наслідком цих взаємин, окрім згаданої дружби з Розумовським.

На жаль, за час перебування в Російській імперії, який з перервами тривав до 1775 р. [1426], Леклерк так і не зміг досконало опанувати російську мову. Про погане володіння ним російською свідчив, між іншим, його колега та земляк Левек [1427]. Один з найбільших критиків «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії давньої та сучасної Росії» Болтін прямо говорив про те, що її автор не знав мови тієї країни, про яку створив такий розлогий нарис [1428].

«Он из Малороссии, – писав про свого опонента російський критик, – видел в Сибири, в Астрахани, словом обозрел всю Россию; слышал, что говорят везде, не знав по-русски ни слова; написал обо всем, не понимая, что пишет: редкая способность» [1429].

Це не зовсім так, сам Леклерк з обуренням зазначає, що мав доволі добре знайомство з цією мовою [1430]. А французькі переклади ним творів Ломоносова («Петр Великий»), Хераскова («Чесменский бой»), самої Катерини ІІ («О время»), Бецкого («Учреждения и Уставы, касающиеся до воспитания в России обоего пола юношества») свідчать про безумовне володіння французьким автором російською мовою в обсязі, достатньому для здійснення такої перекладацької роботи. По суті, Леклерк став одним з перших літературних перекладачів з російської мови на французьку.

Примітки

1405. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne. – P.: Chez Froulle, Libraire, 1783. – T. 2. – ХХІV+562 р. – Р. VІІІ.

1406. Сомов В. А. Николя-Габриель Леклерк – учасник и пропагандист педагогических реформ Екатерины ІІ // Французский ежегодник 2011: Франкоязычные гувернеры в Европе XVII-XIX вв. / Под ред. А. В. Чудинова и В. С. Ржеуцкого. – М., 2011. – С. 200.

1407. Там само. – С. 217.

1408. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne. – P.: Chez Froulle, Libraire, 1783. – T. 1. – ХХ+512 р. – P. VIII.

1409. Querard J.-M. La France litteraire, ou Dictionnaire bibliographique des savants, historiens et gens de lettres de la France, ainsi que des litterateurs etrangers qui ont ecrit en francais, plus pariculierement pendant les XVIII-e et XIX-e siecles. – P.: Chez Firmin Didot freres, Libraires, 1833. – T. 5. – 668 p. – P. 50-51.

1410. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Essai sur les maladies contagieuses du betail, avec les moyens de les prevenir & d’y remedier efficacement. – Bruxelles: De l’Imprimerie Royale, s. a. – 46 p.

1411. Le Clerc [dit], Clerc N.-G., Leclerc A.-F. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Moderne. – P.: Chez Maradan, Libraire, II an de la Republique (1794). – T. 3. – VІІІ+424 p. – Р. 84.

1412. Ibid. – P. 84-85.

1413. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Moderne. – P.: Chez Froulle, Libraire, 1783. – T. 1. – 536+ХІІІ р. – Р. 316-317.

1414. Ibid. – P. 317.

1415. Ibid. – P. 354-355.

1416. Ibid. – P. 317-318.

1417. Ibid. – P. 355-356.

1418. Le Clerc [dit], Clerc N.-G., Leclerc A.-F. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Moderne… – T. 3. – Р. 84-85.

1419. Васильчиков А. А. Сeмейство Разумовских. – С.-Пб.: Типография М. М. Стасюлевича, 1880. – Т. 1. – 560 с. – C. 277.

1420. : 19/12/2011.

1421. Васильчиков А. А. Сeмейство Разумовских. – Т. 1. – C. 332.

1422. Там само. – С. 262, 275-276.

1423. Там само. – С. 277.

1424. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. 375.

1425. Ibid. – P. IV.

1426. Ibid. – P. VI.

1427. Somov V. A. Pierre-Charles Levesque. Protege de Diderot et historien de la Russie… – Р. 289.

1428. Болтин И. Н. Ответ генерал-майора Болтина на письмо князя Щербатова, сочинителя Российской истории… – С. 58.

1429. Болтин И. Н. Примечания на историю древния и нынешния России г. Леклерка… – Т. 2. – С. 181.

1430. Le Clerc [dit], Clerc N.-G. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Ancienne… – T. 2. – Р. VIII.