Праця Леклерка-сина

Луняк Євген

Підводячи підсумок наукового доробку Леклерка треба визнати, що його «Історія козаків двох боків Бористену, Дону та Сибіру», разом з українознавчими екскурсами вмонтованими в російську історію, відбивала українську автономістичну позицію козацької старшини й об’єктивно сприяла поширенню у Франції уявлень про справедливість державницьких вимог українців. Важливо те, що Леклерк був одним з небагатьох французьких дослідників, які особисто відвідали «козацьку країну» напередодні її зникнення й мали змогу безпосередньо її вивчати перед тим, як вона остаточно зійшла з історичної арени.

Хоча його «Фізична, моральна, цивільна та політична історія давньої та сучасної Росії» рясніє запозиченнями з інших авторів, він часто викладає свої власні роздуми, спостереження, здогади та припущення, які мають інтерес як в плані вивчення свідомості тогочасних інтелектуалів, так і містять цікаві повідомлення про Україну другої половини ХVІІІ ст. Його свідчення про життя, побут, уявлення та лікувальну справу українців мають характер важливих історичних джерел тієї епохи.

Слідом за І томом «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії сучасної Росії» було видано ще два, у яких позначено авторство вже двох осіб – самого Леклерка та його сина Антуана-Франсуа Леклерка (1757-1816). Однак фактично вони належать вже до доробку останнього, який тільки використовував спогади, коментарі та повідомлення свого батька. Про Леклерка-сина відомо, що він був помічником свого батька при виданні тим попередніх праць. В підзаголовку ІІ тому «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії сучасної Росії» його названо офіцером дюрфортського драгунського полку. Цей полк був розквартирований в Русильйоні, що на південному заході Франції.

Вочевидь, згодом Леклерк-син полишив кар’єру військового. Російський історик ХІХ ст. князь Олександр Олексійович Васильчиков (1832-1890) називає його співробітником Леклерка-батька, перекладачем і «відомим легітимістом» [1472]. До творчого доробку Антуана-Франсуа Леклерка належить, зокрема, підготовка до друку французького перекладу 6-томної «Історії Російської імперії в правління Катерини ІІ та наприкінці ХVІІІ ст.» вже згаданого англійця Вільяма Тука [1473].

ІІ том «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії сучасної Росії», виданий в 1785 р., охоплює період 1725-1762 рр., тобто від смерті Петра І до сходження на престол Катерини ІІ. Здебільшого, це компілятивний твір, складений з окремих уривків з праць різних авторів у суцільну канву розповіді про події в Російській імперії в даний період. Леклерк-син ще намагався наслідувати попередні праці батька, тому структурно цей том майже нічим не відрізняється від попередніх. Проте тут набагато менше авторського тексту й дуже багато розлогих цитат, запозичених описів і переказів чужих повідомлень. Крім свідчень, поданих йому батьком, автор цього твору використав факти, наведені Манштейном, Міллером, де Тоттом, а також інформацію з французької «Всесвітньої історії». На ці праці він безпосередньо посилається в тексті. Так, наприклад, події російсько-турецької війни 1735-1739 рр., ареною яких в цілому стали землі України, майже повністю є переказом свідчень Манштейна [1474].

Певну історичну цікавість містить, наведений Леклерком-сином, географічний опис українських земель у відповідності до адміністративно-територіального устрою імперії на 1780 р. Автор подає тут основні відомості про кожну губернію імперії: її населення, природно-кліматичні умови, міста, визначні особливості тощо. Кожній губернії присвячено окремий розділ. Доволі часто він згадує про важливі історичні події, які мали місце в якомусь місті чи регіоні.

Так, говорячи про Малоросійську губернію, він дає більш або менш детальну характеристику кожному з десяти її полків: 1) Київському (згадуючи тут також про Вишгород); 2) Ніжинському (з містами Глуховом і Батурином); 3) Чернігівському; 4) Стародубському (з Новгородом-Сіверським); 5) Переяславському; 6) Прилуцькому; 7) Лубенському (згадуючи Глинськ); 8) Гадяцькому; 9) Миргородському (тут згадано про Сорочинці); 10) Полтавському (з Переволочною).

Найдокладнішу довідку автор, природно, дає Києву, повідомляючи про основні віхи його минулого, починаючи від часів Кия. Серед інших міст, історію яких він побіжно розглядає, можна згадати Вишгород, Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський і Переяслав, що прославилися ще за князівської доби. Стосовно останнього міста також згадано, що саме в ньому в 1654 р. відбулася козацька рада, на якій вирішено приєднати Україну до Росії. Батурин і Глухів позначено як колишні гетьманські столиці, і в цьому контексті згадується про знищення Батурина в 1708 р. Гадяч, Полтава та Переволочна також позначаються в зв’язку з подіями 1708-1709 рр.

Малоросійську губернію автор вважає ядром України, назву якої виводить від поняття «окраїна», тому саме в цьому розділі вміщено її детальний географічний опис. Всупереч твердженню Леклерка-батька, який доводив шкідливість природно-кліматичних умов цієї країни, його син, спираючись на ідеалізовані свідчення інших авторів, розглядає Україну «як земний рай імперії» [1475]. Доводячи цю тезу, Леклерк-син повідомляє, що родючий український чорнозем є придатним для культивування різного роду рослин. «Мій батько, – писав він, – бачив плантацію, яку мсьє радник Теплов створив у цій країні в 1759 р. Шовковиці тут були численні та багатообіцяючі. Я роблю з цього висновок, що з більшим розумом, пильним доглядом і більш чітким захистом з боку уряду, козаки України змогли б утвердити у себе дану галузь вигідної торгівлі.

Грунт України здається придатним також для вирощення таких культур, як виноград та оливки. Пасовиська тут чудові. Козаки утримують на них багато табунів, коні в яких жваві та кремезні. Скот тут великий та дужий і перевищує величиною європейський. Україна щорічно продає близько десяти тисяч биків, яких відправляють до Сілезії та Саксонії. Річки тут постачають багато прекрасної риби та водної птиці. Ліси сповнені дичиною» [1476]. Єдине природне лихо, яке псує, за словами автора, цю ідилічну картину «земного раю», є сарана, що налітає з півдня.

Також, на думку автора, недоліком України (в тогочасному розумінні) є те, що вона позбавлена виходу до моря [1477]. Характеристику місцевого населення Леклерк-син подає у визначеннях свого батька: «Козаки мають високу статуру, кремезні, горді й дуже ревниві до своєї свободи; однак вони також непостійні та п’яниці» [1478]. Тезу про пияцтво козаків автор підкріплює фактом їхньої великої призвичаєності до горілки та інших спиртних напоїв.

Значно стисліше Леклерк-син описує Слобідсько-Українську губернію з її п’ятьма провінціями: 1) Харківською, 2) Острогозькою, 3) Сумською, 4) Охтирською та 5) Ізюмською, подаючи більш-менш розгорнуті довідки лише про Харків і Острогозьк [1479].

Ще більш лаконічно автор описує Новоросійську губернію, де позначає дві провінції: Єлизаветградську, серед головних міст якої називає Кременчук і Єлизаветград, та Катерининську – Українська лінія та Білевськ. Він зазначає, що землі славнозвісної Запорозької Січі, ліквідованої в 1775 р., були включені саме до складу цієї губернії [1480]. Наступною в цьому переліку йде Азовська губернія. Серед її міст автор, зокрема, виділяє Бахмут, де розквартировано козацький полк і регулярні частини для захисту провінції, а також Херсон. На останньому Леклерк-син зупиняється окремо, оскільки це було щойно утворене місто, яке дуже швидко розвивалося. Він повідомляє, що в 1783 р. страшна епідемія чуми забрала життя багатьох його мешканців, проте воно продовжує розвиватися: Катерина ІІ влаштувала тут адміралтейство та верфі, і Херсон, «можливо, стане найголовнішим портом Чорного моря» [1481]. Леклерк-син зазначає, що на стародавніх картах це місце позначене, як Іка-Полік.

Політичні обставини змусили автора включити до цього реєстру також Крим, зовсім нещодавно приєднаний до Росії. Нагадаємо, що ІІ том «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії сучасної Росії» був надрукований в 1785 р. Не маючи змоги зібрати оновлений матеріал про даний регіон, Леклерк-син подає його досить змістовний опис за вже застарілими даними, які стосувалися ханських часів. Серед найбільших кримських міст він згадує Бахчисарай, Старий Крим, Акмечеть, Перекоп, Євпаторію, Інкерман, Балаклаву, Судак, Кафу-Феодосію, Керч, Єнікале, Арабат [1482].

ІІІ і останній том «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії сучасної Росії» було видано Леклерком-сином лише за 9 років потому. Це відбулося вже в новій державі й за нових політичних реалій. Рік виходу в світ цього твору позначено ІІ роком республіки, тобто 1794 р. Однак його текст, вочевидь, був написаний ще перед революцією. Про це свідчить згадка про подорож Катерини ІІ на південь своєї імперії, яка, як відомо, відбулася в 1787 р. та відсутність згадок про російсько-турецьку війну 1787-1791 рр. А ось про господарську діяльність Потьомкіна, котрий помер у 1791 р., йдеться у теперішньому часі. Також Леклерк-син згадує в тексті, що щойно вийшла в світ праця Жана-Бенуа Шерера (1741-1824) «Аннали Малоросії», яка дуже йому стала в нагоді. Цю книгу було опубліковано в 1788 р.

ІІІ том відрізняється від всіх інших своєю композицією. Він має майже виключно компілятивний характер. Втім, варто визнати, що компіляторська робота Леклерка-сина була здійснена доволі якісно. Він ретельно підібрав матеріали для цього твору, які складаються в гармонійну сукупність, поєднану внутрішньою логікою змісту. Перехід від одного фрагменту до іншого містить авторські вставки. Сам автор майже скрізь робить посилання на джерело використаної ним інформації. Серед основних авторів, з яких він брав свідчення про Україну для цього тому, крім свого батька, Леклерк-син вказує, зокрема, Шерера, де Тотта, Пейссонеля, Тунманна, а також Антона-Фрідріха Бюшинга (1724-1793), німецького географа, теолога та педагога, який в 1761-1766 рр. був директором Петришуллє, німецької школи, заснованої Петром І у Петербурзі, й залишив кілька праць про минуле та сучасніть Російської імперії.

Описуючи нові адміністративно-територіальні утворення на землях колишньої «країни козаків» – Новгород-Сіверське, Чернігівське, Київське, Харківське та Катеринославське намісництва, Леклерк-син відтворює зовсім інші картини, ніж ті, що бачив за чверть століття до того його батько. Тепер козаки залишилися в минулому, а їхні землі перетворилися на рядові провінції Росії.

Як і в попередньому томі Леклерк-син наводить свідчення про регіони, повіти та їх найголовніші міста. Кількість міст, згаданих ним, тепер набагато більша. Однак й інформативність про них звузилася. Як правило, називаючи кожен повітовий центр, автор намагається дати йому хоч якусь характеристику, користуючись довідниками чи в гіршому випадку просто мапою Російської імперії.

Це призводить до таких повідомлень: «Любеч, маленьке містечко, розташоване на Дніпрі», «Лохвиця, маленьке містечко на Сеймі», «Остер, місто, розташоване на Острі при його впадінні в Десну», «Козелець – на Острі в 72 верстах від Києва», «Новомиргород, місто розташоване на річці Велика Вись, яка впадає в Синюху, за 150 верст від Єлизаветграда», «Олександрія, нове місто, розташоване на Інгульці», «Краснокутськ, місто, розташовано на Мерлі, яка впадає у Ворсклу. Воно знаходиться у 40 верстах від Охтирки», «Новомосковськ – на Дніпрі», «Маріуполь або Маріемполь, розташований у гирлі Кальміуса на Азовському морі», «Вовчанськ або Овчанськ, розташований на Вовчанці [сучасна річка Вовча – Є. Л.], яка впадає в річку, що називається Тукуя (Toukoua), а та в Сосну, а ця остання в Дон [вочевидь, автор використовував не зовсім точну мапу регіону, оскільки річка Вовча, на якій стоїть Вовчанськ, є притокою Сіверського Донця, а під назвою річок Тукуя та Сосна прихована єдина річка Тиха Сосна (Тихая Сосна), що протікає неподалік, яка дійсно впадає у Дон і яку він напевно сприйняв за дві окремі річки – Є. Л.]. Він перебуває в 10 верстах від Острогозька. Раніше підпорядковувався Воронезькій губернії та провінції» [1483] тощо.

Зрозуміло, що такі повідомлення були малоінформативними й нічого не говорили західноєвропейському читачу. Проте часто пояснення автора є ще більш лаконічними: «Короп – маленьке містечко», «Городище – місто», «Хорол – місто», «Богодухів – місто», «Лебедин – місто», «Недригайлів – місто. Воно підпорядковувалося раніше Білгородській губернії, Севської провінції», «Павлоград – нове місто» і т. п. [1484]

Однак деяких позначених ним населених пунктів Леклерк-син не міг знайти навіть на мапі: «Городня. Я не маю жодних свідчень про це місто», «Березин [тобто Березна, селище міського типу Менського району на Чернігівщині – Є. Л.]. Те ж саме й про це місто», «Фастів. Я не маю жодних свідчень про це місто», «Пирятин. «Російський словник» і Бюшинг не говорять про нього нічого» [1485].

Якщо ж автор і має якусь інформацію про певне місто, як правило, її також обмаль:

«Сосниця. Це село, що перетворилося на місто, розташоване у місці впадіння Убіді в Десну, навпроти гирла Сейму. Воно належало раніше до Чернігівського полку й має десять церков. Тут відбуваються два відомих ярмарки. Сосниця перебуває за 72 версти від Новгорода»;

«Конотоп. Це місто підпорядковувалося раніше Ніжинському полку. Воно розташоване на середній течії Сейму в 30 верстах від Путивля. Тут відбулася кривава битва 16 липня 1659 р.»;

«Кролевець, маленьке містечко. Щорічно тут відбувається великий ярмарок»;

«Ніжин. Греки є майже єдиними, хто займається комерцією в цьому місті, через яке вони чи-то переїжджають, чи-то проживають тут постійно. Вони судяться за своїми власними законами. Однак зараз тут є й багато купців з Росії»;

«Борзна була випалена пожежею в 1762 р.»;

«Чугуїв, місто, розташоване на Донці за 80 верст від Білгорода. Тут живуть 280 купців. Воно підпорядковувалося раніше Білгородській губернії та провінції. Більша частина мешканців – росіяни, решта – козаки та калмики-християни. Тут виробляють гарне вино» [1486].

Кидається у вічі, що серед населення України якось незвично майже не фігурують козаки. В той же час автор фіксує тут значне господарське та комерційне пожвавлення, зазначаючи проведення великих ярмарків і головні регіональні товари. Інформація економічного ґатунку превалює як щодо старих міст, так і нових. Наприклад, в Києві Леклерк-син відзначає жваву торгівлю зерном, як на внутрішньому ринку, так і з іншими державами, насамперед Польщею, яка все більше активізується завдяки утворенню Херсонського порту. Згадує він і про проект перенесення Кременчука в 1784 р. «на сто верст нижче по Дніпру через постійні повені». А довідки про такі новобудови як Херсон і Катеринослав в нього взагалі є найбільш обширними. Так, говорячи про місто, назване на честь імператриці, автор вказує на ті пригоди, якими супроводжувалося обрання для нього місця:

«Це столичне місто завдячує своїм іменем Катерині ІІ, його засновниці. Спочатку його побудували на лівому березі Дніпра поблизу маленької річечки під назвою Кільча (Kiltcha), яка впадає неподалік від того місця до Самари. В 1784 р. його перенесли ближче до Кайдака (Kaїdak), який здавна був на сусідньому березі Дніпра. Це відбулося тому, що нове місце було набагато вигідніше. Греки, вихідці з Криму, осіли тут в 1779 р. Імператриця затвердила щодо них багато привілеїв, які були підтверджені окремим указом» [1487].

Як відомо, різні плани й укази про заснування Катеринослава породили згодом наукову дискусію про початок відліку історії сучасного Дніпропетровська, яка не вщухає дотепер.

Детальний опис Херсона, наведений у праці Леклерка, має характер достовірного історичного джерела. Тут також йдеться про початок будівництва нового міста в 1778 р. під керівництвом генерала Івана Абрамовича Ганнібала (1735-1801), виникнення іноземних торгівельних представництв, зокрема, французького, вказано основні статті експорту й імпорту через Херсонський порт. В той же час позначено значні труднощі, з якими стикаються іноземні комерсанти, котрі бажають вести торгівлю через Херсон. Оскільки великі кораблі не можуть дійти до самого міста, їх розвантажують і навантажують в Глибокій Пристані (це місце знаходиться неподалік сучасного села Софіївка Білозерського району на Херсонщині), що перебуває в 30 верстах від Херсона. Цікаво, що тут подається грецька назва цього місця – Коскоу (Koskoú), яку можна перекласти як «що і де» (κώ? κού) [1488]. Вочевидь, таке ім’я новій і не дуже зручній пристані дали грецькі моряки, які здійснювали торгівлю між Херсоном і Константинополем. Серед місцевих найбагатших негоціантів згадано російського купця Михайла Леонтійовича Фалєєва (1730-1792) [1489].

Вже сама поява нових міст на півдні Російської імперії свідчила не лише про зростання економічної могутності цієї держави, але й про посилення російської присутності на колишніх землях «козацької країни» та Кримського ханства.

Слідом за характеристикою адміністративно-територіального устрою та найголовніших міст краю в ІІІ томі «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії сучасної Росії» подано опис Малоросії в цілому. Проте, як зауважив сам автор:

«Ми розсудили за доречне запозичити цю статтю з «Анналів Малоросії», том І, глава І, прекрасного щойно опублікованого твору мсьє Шерера, а також з «Спостережень історичних і географічних за варварськими народами, які мешкають по берегах Дунаю та Понту Евксінського» мсьє Пейссонеля та інших авторів» [1490].

Отже, фактично Леклерк-син просто здійснив передрук відповідного фрагменту вищезгаданої праці Шерера, доповнивши його подекуди свідченнями інших дослідників, в тому числі й свого батька.

Якщо в основу опису Малоросії Леклерк-син поклав твір Шерера, то для наступного опису Криму він використав праці кількох авторів, головним чином Тунманна, а також Карла Івановича (Карла-Людвіга) Габліца (1752-1821), російського природознавця, дослідника Криму, німця за походженням, та Георга-Августа фон Брейтенбауха (1731-1817), ще одного німецького науковця. Відзначимо, що у Габліца Леклерк-син запозичив опис кримської флори та фауни, а ось у Тунманна та Брейтенбауха – історичну частину. Органічно поєднавши свідчення двох останніх науковців, він скомпонував доволі цільний і змістовний виклад історії Криму від античних часів до знищення держави Гіреїв.

В якості додаткових джерел інформації Леклерком-сином були використані твори австрійського історика й дипломата Ніколауса-Ернста (Міклоша-Ерно) Клеемана (1736-1801), англійського природознавця Йоганна-Рейнгольда Форстера (1729-1798) та свого земляка-біолога П’єра-Марі-Огюста Бруссоне (1761-1807), на яких він посилається в описі Криму.

Повідомляючи про масову еміграцію татарського населення з Криму, Леклерк-син завершує даний опис статистичними даними про кількість татар у регіоні та їхнє сучасне соціально-економічне та політичне становище. Автор не приховує свого співчутливого ставлення до кримців, життя яких значно погіршилося через утиски та свавілля з боку нової адміністрації. Для підтвердження цих слів він наводить повідомлення анонімного автора, ім’я якого він не знає чи не хоче розкривати, про сильне збезлюднення кримських земель і примусове заселення їх росіянами [1491].

Характеризуючи творчий доробок Леклерка-сина на ниві українознавства, варто зазначити, що, майже не проявивши здібностей дослідника, він зарекомендував себе як талановитий перекладач і вмілий компілятор, створивши узагальнюючі нариси з окремих праць і повідомлень сучасників. Це, безумовно, сприяло поширенню знань про Україну в Європі.

Останній том «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії сучасної Росії», по суті, підводить риску під існуванням «козацької країни», яка практично безслідно розчинилася в межах самодержавної імперії Катерини ІІ. В той же час обережні натяки й окремі обмовки автора свідчать про його ставлення до цього акту, як до несправедливості по відношенню до тих домовленостей, які Росія мала з Гетьманщиною, Запоріжжям і, зрештою, Кримом. Будучи представником нової буржуазії, він негативно ставився до насадження феодально-кріпосницько ладу на півдні Російської імперії. Загалом праці батька та сина Леклерків сприяли зміцненню підґрунтя для історичних зацікавлень Україною та козацтвом на заході.

Примітки

1472. Васильчиков А. А. Сeмейство Разумовских. – Т. 1. – C. 275.

1473. Tooke W. Histoire de l’empire de Russie: sous le regne de Catherine II, et a la fin du dix-huitieme siecle. – P.: De l’imprimerie de Crapelet; Chez Maradan, Libraire, 1801. – T. 1. – XX+400 p.; T. 2. – 451 p.; T. 3. – 464 p.; T. 4. – 432 p.; T. 5. – 384 p.; T. 6. – 419 p.

1474. Le Clerc [dit], Clerc N.-G., Leclerc A.-F. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Moderne… – T. 2. – Р. 76-95.

1475. Ibid. – P. 434.

1476. Ibid. – P. 434-435.

1477. Ibid. – P. 435.

1478. Ibid. – P. 435-436.

1479. Ibid. – P. 440-442.

1480. Ibid. – P. 443-444.

1481. Ibid. – P. 445-452.

1482. Ibid. – P. 453-465.

1483. Le Clerc [dit], Clerc N.-G., Leclerc A.-F. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Moderne… – T. 3. – Р. 60-76.

1484. Ibid.

1485. Ibid.

1486. Ibid.

1487. Ibid. – P. 74.

1488. Греческо-русский словарь изданный Киевским отделением классической филологии и педагогики. Издание третье, исправленное и дополненное. Обработал А. О. Поспишиль, преподаватель Киевской 1-й гимназии и приват-доцент университета Св. Владимира. – К.: Лито-типография Товарищества И. Н. Кушнерев и К., 1901. – 1102 с. – С. 822, 877-878.

1489. Le Clerc [dit], Clerc N.-G., Leclerc A.-F. Histoire physique, morale, civile et politique de la Russie Moderne… – T. 3. – Р. 74-76.

1490. Ibid. – P. 77.

1491. Ibid. – P. 227-229.