Оболонь в 1240-п.п. ХІХ ст.
Парнікоза І.Ю.
«Місце від Києво-Подолу, між берегом Дніпра та горами, що супроводжують цю ріку з правого боку, до с. Вишгорода, на просторі майже 13-верст, є ніщо інше як лука. Менша частина її, ближча до міста, являє собою чудову сіножать і називається Оболонню…Ся лука з березня до половини травня майже вся вкривається водами Дніпра: на ній бере початок свій Почайна».
М. Закревський, 1865 р.
В XIV-XVIII ст., так само як в попередній давньоруський етап, під Оболонню розуміли північну частину сучасного Подолу, яка починалася одразу за подільськими укріпленнями над Глибочицею. Оболонь була відома мандрівникам 1-ї половини XVII ст. На Оболонь, як простір між Кирилівським монастирем та Дніпром, вказував А. Кальнофойський в XVII ст. М. Берлинський наприкінці XVIII ст. веде мову про Йорданську (Кирилівську) Оболонь, яка протягом половини XVII ст. входила до складу Біскупщини. Лучні масиви-сіножаті описує в 1865 р. М. Закревський. А. Муравйов писав про «Оболоння», яке простягається вздовж Щекавиці (Вакулишин, 2009; 2014).
Рис.2.4.3.1. Оболонь на рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. (За Люта, 1998)
Рис. 2.4.3.2. Зображення Оболоні на панорамі Києва з північного боку А.ван Вестерфельда 1651 р.
Південна межа власне Оболоні – в розумінні заплавних лук, зміщувалася на північ в ході розвитку поселень за Глибочицею. Деякі ділянки за Глибочицею були освоєні ще в ХІІ ст. зокрема на вул. Костянтинівський, 55 виявлена сімішарова вимостка дороги, напрямок якої залишався незмінним з ХІІ до ХІХ ст. Як ми вже описували, в останню чверть XVI ст. південний край Оболоні починає забудовуватися подільський передмістям, але суттєвого розширення міста в цьому напрямку у п. п. XVIІ ст. не відбувається. Цьому сприяли два чинники. По перше, значна тутешніх територій була заболочена. Культурний шар з’являється тут лише в ХVІII ст. Так, сучасні район вул. Костянтинівської та початку вул. Юрківської знаходились на березі Почайни та були вкриті заливними луками (Климовський, 2002). На плані І. Ушакова 1695 р. та ще на початку XVIІI ст. за Царекостянтинівською церквою вздовж Вишгородської дороги біля Йорданівського та Кирилівського монастирів на болотах під горами існували «мосты на грязях», якими вздовж узвишшя йшла дорога на Вишгород. По друге, тут розташовувалися володіння католицького біскупа, що були недоступні для заселення міщанами і блокували заселення дальших ділянок Оболоні, створюючи перешкоду для розвитку Подолу. Тож, в першій половині XVIІ ст. під Щекавицею розташовуються лише біскупські «плаци», а в районі суч. вул. Введенської – Рибальська слобода, яка також знаходилася в складі Біскупщини. Після ліквідації біскупської юридики на плані 1695 р. територія на схід від Глибочиці все ще показана як малозаселена. На берегу Почайни показано 6 «анбарів» та ще один «анбар» на пристані, які маркують тогочасну київську гавань. Позаду Воскресенської брами Подолу розташовуються «слободи волоські». Від церкви Костянтина та Олени дорога веде на Вишгород через «мосты на грязях» під Йорданським монастирем. Тут показані слободи-двори, а під горою з Кририлівським монастирем – городи. У д.п. ХVII ст. тут виникає слобода Плоска чи Плосколіська, яка станом на кінець ХVIIІ ст. була приєднана до Подолу. Проте навіть в цей час прибережні квартали в районі суч. вул. Оболонської все ще включали до Оболоні (Вортман, 2007). Детальніше історію північної околиці Подолу в описуваний період ми виклали в попередньому розділі .
Надалі ж під Оболонню ми будемо розуміти територію заплавних лук від струмка Юрковиці до північної межі заплавної тераси, яка збереглася і по сьогодні відмічена краєм борової тераси – піщаними підчищеннями. Прилегла до них північна частина заплави носила назву – Вишгородська оболонь (Климовський, 2002).
Ландшафт Оболоні в описуваний період мало чим змінився з давньоруського часу. Низину вкривали болота (притерасна заплава – авт.) численні ручаї, річки, озера, більшість з яких похована наразі під гідронамивом. Для них був характерний природний заплавний режим, який передбачав весняне затоплення водами Дніпра. Частину цих річок і ручаїв було виявлено розкопками на сучасному Подолі у вигляді прошарків піску та мулу в районі вул. Оболонської, Юрківської, Оленівської та Кирилівській. Між ними знаходились ділянки суходолів надзаплавних лук, які зазвичай використовувалися під сінокоси. Назви двох найбільших відомі з джерел: це Пуніще і Турець. На рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. на просторах Оболоні зображене численне птаство: лелеки, качки, кулики тощо (Люта, 1998; Климовський, 2002; Попельницька, 2003).
Перше достовірне зображення Оболоні дає нам панорама А. ван Вестерфельда, яка зображує рекогносцировку литовських військ під Києвом. Як встановив ще в 1908 р. Я. Смирнов цей вид було виконано з точки на північ від сучасної київської гавані, звідки абриси київських гір дійсно виглядають дуже подібно. На малюнку ми бачимо кінці двох луків-меандрів дніпровського рукава – Почайни лише з лівого боку великої луки перед стінами міста. Таке зображення відрізняється від промальовки Почайни на плані І. Ушакова, де вона проходить вздовж усіх стін міста. Проте зображення Вестерфельда, на нашу думку, є більш реалістичним, адже як свідчать сучасні залишки Почайни – Гавань, вона дійсно наближалася під гострим кутом до Подолу. Почайна ще в середині XVII ст. була значним водотоком: “В Днепре и Почайне многие потонули” (1695 р. Величко 385, Желєзняк, 2013).
Рис. 2.4.3.3. Зображення Оболоні на плані Ушакова, 1695 р.: 1 – Почайна, 2 – р. Сирець, оз. Довге – Кирилівське, Крива Почайна, за (Алферова, Харламов, 1982)
Рис. 2.4.3.4. Заплавні діброви Оболоні до цього часу збереглися в урочищі Дубище, на північ від штучної затоки оз. Верблюд
На Оболоні ми бачимо великі відкриті простори лук, а також окремі фрагменти заростей чагарників, зокрема вздовж Почайни. Це імовірно зарості білої верби, які були поширені тут ще в ХХ ст. Натомість з права малюнку на більш підвищеній ділянці заплавних лук ми бачимо зарості дерев, які імовірно являють собою заплавну діброву. Рештки таких дібров також ще збереглися в північній частині Оболоні (зокрема ур. Дубище) у затоки оз. Верблюд.
Рис. 2.4.3.5. «Пейзаж з річкою» С. Святославського можливо зображає дніпровський рукав – Почайну
Рис. 2.4.3.6. Сирець на плані І. Ушакова, 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)
В той же час зображення пласкої оболонської луки здається дещо ідеалізованим, адже його мали перетинати окремі заплавні озера та староріччя Почайни.
Згідно плану 1695 р. Сирець на Оболоні впадав до озера Довгого, яке наразі розділено на три окремих водоймища в 1970-ті рр. Цікава сама назва озера. Межувальний акт 1530 р., який визначав землі Кирилівського монастиря на Оболоні, подає її так:
«у озеро Довге, з давніх часів прозиваєме Кирилівським». Отже озеро водночас мало дві назви: Довге, як загальновживану, і Кирилівське, яке за ним намагалися закріпити ченці, аби в частих поземельних суперечках вона промовляла сама за себе. На плані І. Ушакова 1659 р. обидві назви поєднані (Климовський, 2002).
Саме Довге озеро, є нічим іншим як старицею північного потенційного (сучасного) русла Почайни. Як свідчить зображення Почайни на плані І. Ушакова, вона тоді протікала суттєво ближче до узбережжя Дніпра, ніж траса оз. Довге – суч. озер Опечень. На плані її не підписано як річку, усі ж річки мають відповідний напис. «Из Днепра текущей и паки в Днепр впадающей» називав її преподобний Дмитро Ростовський (Климовський, 2002).
Рис. 2.4.3.7. Оболонь в XIV-п.п.XVII ст. Показано земельні ділянки та окремі топографічні об’єкти: Юрків став, оз. Коссор, оз. Довге, які фігурують в тогочасних земельних суперечках, за (Климовський, 2002)
Рис. 2.4.3.8. Оболонь в 1799 р.: 1 – коса, яка відклалася після розмиву Почайни на Подолі, 2 – коса яка відклалася біля Печерського монастиря після розмиву Почайни, 3 – Поділ, 4 – Йорданське озеро, 5 – Глибочиця, 6 – Сирець, 7 – Куренівка та Пріорка
С. Вакулишин (2014) вказує що в уявленні XVII-XVIII ст. Почайна починалася від озера Авлукове (пізніше Вовлуком’я) на Оболоні. Пізніше воно було нанесене на мапу як Лукове, а частина його збереглася до нашого часу на північ від затоки Верблюд.
Існувала також ще й Крива Почайна, яка за описами виходила з Кирилівського озера і, впавши у Почайну утворювала Йорданське озеро. Як вважає Климовський (2002) цьому опису цілком відповідає річка плану 1695 р., яка виходить з Кирилівського озера, впадає в Почайну, утворює тут якесь водоймище (позначене всередині Почайни), яке можливо і є Йорданське озеро, а потім впадає у Дніпро. Реальність цього зображення, на думку автора, підтверджується і повідомленням П. Розвидовського, що р. Сирець проходить крізь Кирилівське, Кляшторне та Йорданське озера і впадає в Дніпро. Він лише навмисно назвав Криву Почайну Сирцем, вірогідно бажаючи розширити межі володінь домініканського монастиря, проповідником якого він був. Як вважає Климовський, після того як справжня Почайна зникла, частково перетворившись на Гавань, її назва збереглася за Кривою Почайною, яка справді буда звичайним луговим струмком, зафіксованим топозйомкою ХІХ ст. (Климовський, 2002).
На нашу думку, Крива Почайна була ще одним староріччям – меандром Почайни, що відгалужувалася від неї в бік Кирилівських висот. Заглом таких меандрів, навіть судячи по мапам ХІХ ст., як в бік правого берега, так і в бік Дніпра вистачало. Йорданське (Чернече) озеро було розширеною частиною Кривої Почайни, що повністю відповідає наведеному С. Климовським (2002) опису.
Рис. 2.4.3.9. Оболонь на мапі 1820 р. Зазначено гирло р. Почайни (1) та Чернече озеро (2)
Рис. 2.4.3.10. Зображення Оболоні на полотні C. Светославського «Околиця Києва», кін. ХІХ ст.
Води Сирця після впадіння в озеро Довге могли йти, як безпосередньо в Дніпро, так і через Криву Почайну – Йорданське озеро так само в Почайну і Дніпро.
Йорданське озеро існувало аж до забудови Оболоні, після чого було перетворено в кар’єр для намиву піску, проте гідронім залишився прив’язаним до нового кар’єрного озера приблизно на тому ж місці. За однією з версій його назва походить від церковного свята Водохреща влаштовували ополонку – так звану «Йордань» для освячення води. Це озеро, розташоване проти монастиря на оболонських луках, зазначене на міських планах 1816 та 1837 рр. Іншу версію походження назви озера і розташованого над ним монастиря та й цілої місцевості, в основі якої лежить слово «Йордан», навів у своєму «Описании Києва» відомий дослідник історії міста М. В. Закревський. Один із київських паломників, перебуваючи на березі річки Йордан у Палестині, випустив із рук срібний коряк, яким збирався напитися води. Повернувшись до Києва і завітавши до зазначеного вище монастиря, він виявив цей коряк у його колодязі. Ця подія сталася десь у XI чи XII ст. Одне із джерел засвідчує, що 1544 року на цьому самому місці вже існувала дерев'яна церква в ім'я св. великомученика Димитрія Мироточивого. Інше джерело вказує на 1520-й рік і на церкву в ім'я св. Миколая. 1616 (чи 1650) року тут з'явився жіночий Микільський Йорданський монастир. В пом'янику Межигірського монастиря, в записах, що датуються до 1625 року поминається рід однієї з перших ігумень Йорданської обителі Євдокії Стрельбицької (Кузьмук, 2011).
О. Попельницька (2003) натомість наводить інформацію про те, що перша згадка монастиря Миколи Йорданського походить з 1524 р. У 1602 р. у джерелах згадується Миколаївська Йорданська церква, як розташована «над потоком» (ручаєм) за межами тогочасного Подолу. М. Ф. Берлинський вказує, що в той час храм був приходським. Його прихожанами могли бути мешканці слобод, розташованих під Щекавицею. В 1616 р. на її базі вже функціонував Йорданський монастир, королівським привілеєм підпорядкований Кирилівському монастирю.
Рис. 2.4.3.11. Оболонь на мапі 1842 р. Приблизно в такому вигляді перебувало це заплавне урочище в описуваний період історії Києва. Для нього був характерний режим весняного затоплення. Співставлення та ідентифікація різних об’єктів на Рис.2.4.3.12
Рис.2.4.3.12. Оболонь на мапі 1842 р., позначено та промальовано: 1 – Крива Почайна, 2 – Йорданське (Чернече) озеро, 3 – озеро Довге (Кирилівське), 4 – р. Сирець, 5 – русло Почайни станом на 1695 р., 6 – позначені на плані І. Ушакова – «розливы из Днепра»
Що ж до Почайни то вона не зникла, а напевне лише (в порівнянні з ситуацією на плані І. Ушакова) змінила головне русло на користь системи озера Довгого. В 1737 р., як ми зазначали в окремому розділ було перекопано Почайнинську косу, внаслідок чого вона в наступному році була розмита Дніпром, і довжина Почайни скоротилася. Станом на кінець XVIІI ст. М.Ф. Берлинський так описує її:
«Почайна, известная в житии св. Владимира, ныне есть не что иное, как большой луговой ручей длиною на две версты, протекающий за Киевоподолом по Оболони в Днепр» (Берлинський, 1991).
Інший важливий репер-гідронім – це знайома нам з давньоруського часу р. Юрковиця, яку в той час називали Юрків потік. На плані 1659 р. тут зображено водяний млин, а утворено його греблею водоймище – Юрків став названо «озером Кирилівського монастиря» (Климовський, 2002). У 1710 р. гетьман І. Мазепа виніс рішення про розмежування київських міщан та Кирилівського монастиря на основі попередньої польської королівської грамоти, яка розмежовувала обидві сторони ставком Юрківським. У 1747 р. київські міщани засипали струмок гноєм та соломою та привласнили біля 60 ділянок, які належали монастирю (Вакулишин, 2014). Напрямок Юрковицького ручаю – межі Подолу ХVІII ст. сильно коливався в залежності від водності річки. Часом він виходив з берегів. Наносами цього струмка перекрито кладовище ХVІII ст. на Юрківській, 3, яке після цього припинило своє існування. Юрковиця проіснувала до 1908 р. і була взята в колектор, а джерела з яких вона починалася і зараз б’ють за цегельним кар’єром над Подолом (Климовський, 2002)
В грамоті Сигізмунда I (1523) вперше згадується і розташована на Оболоні р. Водиця. Ця неіснуюча нині права притока Дніпра (Почайни), згідно з картами XIX ст., починалася в болоті Синяковому, протікала на південний схід і вливалася в заплавне озеро Біле, поєднане з Дніпром (Вортман, 2007). Ще раз згадується вона королівським листом від 25 лютого 1625 р. згідно якому братам М. та Б. Мачохам надано право на володіння частиною ґрунту на Оболоні, який тягнувся через дорогу з Києва до Вишгорода до р. Водиця (Білоус, 2008). Відомо про існування тут з 10-х рр. XVIII ст. салотопного заводу. Річка Водиця підписана на мапах середини ХІХ ст. З мапи І. Таїрова впливає що на зламі ХІХ-ХХ ст. річка Водиця впадала в Біле озеро утворюючи в гирлі озеро Вовкулуком’я (суч. Лукове) (Вакулишин,2014).
Рис. 2.4.3.13. Йорданське озеро на мапі Києва 1842 р.
Рис. 2.4.3.14. Річка Водиця на мапі Києва 1850 р.
Заглом, Оболонь, XVI- XVIІ ст. функціонувала у структурі міського простору Києва як аграрно-промислова зона Подолу. Зважаючи на заплавний режим оболонських лук, перші поселення за Юрковицею – монастирські слободи, розташувалися над заплавою. Так, Слобода Карпилівка, що виникла біля Кирилівської монастиря, знаходилася поза заплавою Оболоні на схилах біля річок Юрковиці та Сирцю. У 1620-х рр. також переважно за межами заплави виникло поселення Пріорка (Климовський, 2002).
Як вказував І. В. Лучицький, у землеволодінні та землекористуванні на Оболоні в XVI-XVIІ ст. панувала анархія. Хоча її територія належала замку, проте вважалася пустищем і нею користувалися усі охочі. Великокняжою грамотою великого литовського князя Олександра 1494 р. городянам дозволялося косити сіно на Оболоні. Це право залишалося за ними і надалі, але місто не було єдиним претендентом на ці луки. Вже в 1530 р. свої права, на них заявив Кирилівський монастир (Климовський, 2002).
У 1530 р. було здійснено межування володінь монастиря, кордон яких пройшов річкою Сирець, а далі:
«крізь лозу проміж Борків, ручаєм у озеро Довге, з давніх часів називаєте Кирилівським, котре озеро прилегле до Почайни ріки, де і друга річка Крива Почайна зійшлася, з тою річкою Почайною в озеро Йорданське, з того озера смуговою долиною, що називається Турець, а з Турця крізь Болон'є просто к валку старожитньому, тим валком у Юрков став. Площа цих угідь складала десь 500 га. Але у XVI ст. монастир ще не міг освоїти ці болотисті землі, тому дивися крізь пальці на господарювання тут інших. Землі на південь від монастирської межі за лінією Йорданське озеро-Юрків став залишалися державною власністю і здавалися воєводами в оренду подолянам і «стороннім людям» (Климовський, 2002).
Загалом Оболонські луки використовувалися у XVI ст. для сінокосів, а озера для рибної ловлі. Проте така ситуація зберігалася лише до початку XVІI ст., доки населення міста не зросло настільки, що з'явилися нові претенденти, внаслідок чого виникали часті поземельні конфлікти. Наприкінці XVI ст. київський підвоєвода Ф. Стрибиль дозволив селитися за міським валом на Оболоні усім бажаючим, сподіваючись таким чином вирішити проблему розширення міста. Тут оселилося багато людей, серед яких відрізнявся помічник підвоєводи шляхтич Войцех Соколовський. У 1602 р. він отримав від К. Острозького в умовне володіння значну ділянку на Оболоні, межі якої визначалися так:
«дали ми йому плац з городами на місці пустим, грунтик в Києві, на передмісті. І до того сіножаті названі Пунища з нивами і дібровами, при них лежачими, при тим же Борки з усіма при належностями до них. До того придали ми ореол з пісками. При ньому лежачими, назване Коссор, над річкою Дніпром, до ласки його королівської милості, котрий той плац з городами грунтик у починається од валку, закінчується у потоку церкви св. Миколи Йорданського, а з другої сторони до дороги, яка йде з міста од нової башти до Демидова, до дороги гостинця Білогородського, на якому тому гостинці вільно йому різні пожити, собі належачи, прибавляти, розкопувати, з чого надалі може бути пожиток» (Климовський, 2002).
Дорога до Нової башти на Демидів – це вишгородська дорога на плані 1695 р, лівий бік якої під горами до Юркова ручаю відійшла до В. Соколовського, «грунтик» якого досягав площі 5 га. На ньому опинився і давньоруський Йорданський монастир. Цей монастир знаходився близько до Подолу і його почали розбирати на цеглу досить рано. У 1523 р. він був відданий разом з Межигірським монастирем і церквою Різдва Христового був відданий за королівські борги київському купцю А. Дяглевичу, який мав намір стати священиком. Тривалий час він стояв не діючий під патронатом Кирилівського монастиря і лише близько 1632 р. тут з`явився жіночий монастир Миколи Йорданського. Залишки фундаментів Йорданського монастиря були помітні на поверхні ще у ХІХ ст. К. А. Лохвицький розкопавши їх прийняв їх за давньоруську церкву св. Іллі (Климовський, 2002).
Зазначений раніше В. Соколовський розпочав свою діяльність з разбірки руїн вищезазначеного давньоруського храму на цеглу для власного будинку. Проти завдяки скарзі Кирилівського монастиря демонтаж церкви вдалося припинити. Монастир почав чинити шкоди В. Соколовському намагаючись повернути собі втрачене урочище Пуніще. Судові справи тягнулися до смерті В. Соколовського, коли монастир повернув вказаний ґрунт. В. Соколовському прийшлося також судитися за озеро Коссор Запісочний з іншим шляхтичем Г. Горським, який був одним з «сторонніх людей», яким замкові озера здавалися в оренду (Климовський, 2002).
Рис. 2.4.3.15. Йорданський та Кирилівський монастирі на плані І. Ушакова 1695 р. за (Алферова, Харламов, 1982)
Рис. 2.4.3.16. Південна Оболонь на плані І. Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)
Іншими конфліктуючими сторонами на Оболоні були, біскуп К. Казимирський, магістрат та домініканський монастир. Завдяки зусиллям домініканця К. Казимирського та В. Соколовського землі на Оболоні, якими зазвичай користувалися київські міщани дуже зменшилися. У 1618 р. через Кирилівське та Йорданське озера, які межували з Кирилівським монастирем, у домініканців виникали суперечки з православним духовенством, а також із міщанами, які претендували на ці озера. Не зумівши заволодіти усіма землями Оболоні від Юрковиці по Дніпро біскуп напускав домініканських ченців, які почали забирати худобу та коней, які тут випасалися (Клімовський, 2002; Білоус, 2008).
До середини XVIІ міщани обстоювали право володіти ґрунтами та сіножатями на Оболоні в урочищах «Хлопач» або «Бісова баба». За оболонське сіно та інші ресурси розгорялися драматичні конфлікти. Так, 31 серпня 1618 р. київський війт Федір Ходика та інші міські урядники подали скаргу до Житомирського гродського уряду на київського хорунжого Гаврила Гойського з приводу викрадення сіна з їхніх сіножатей на «болоню киевском лежачих», вилову риби в належних громаді озерах, а також:
«выдептане и выпасане пашен, паствискь посполитих местких киевских от Вішогорода конми, бідлом вішгородскимь»(Білоус, 2008).
Радцю Д. Мартяновичу вдалося відстояти свої права на урочище Котура на яке зазіхав київський городничих Миколай Гулевич, про що свідчать дані ілюстрації Київського воєводства 1616 р. де він згадується як власник Котира (Котура). Крім цього, його належали луки на Оболоні над озером Вітинь, недалеко від Вишгорода (Білоус, 2008).
У 1618 р. київським єпископом стає Б. Окша-Радошевський, який не належав до домініканського ордену (був єзуїтом), і з цього часу домініканський монастир починає виступати у поземельних суперечках за Оболонь вже самостійно. До 1628 р. домініканці заволоділи величезною частиною Оболоні на північ від р. Сирець і аж до сучасної Пущі-Водиці. При цьому домініканці захопили міщанський грунт Котуру. Міщани після кількох звернень нарешті отримали підтримку воєводи на повернення цієї ділянки. Однак, ченці не повернули ґрунти, млини та острів Котура й селище Некрасівське на р. Котура (сучасний Святошинсько-Пуще-Водицький ліс). Протистояння міста та ченців знайшло відображення в справах Люблінського трибуналу. Домініканці намагалися приєднати ще й частину магістратської Оболоні – сіножать Ковальську, розташовану за Йорданським озером. Вказану сіножать захопив ще у 1615 р. К. Казимирський, але після смерті єпископа домініканці зуміли її привласнити і продовжували претендувати на оболонські землі в розмірах, означених К. Казимировським у 1602 р. Лише у 1656 р. Б. Хмельницький повернув цю сіножать ковальському цеху. Сіножать Ковальська є на плані оболонських сіножатей 1848 р. знаходилася на схід від Почайни. Поруч були розташовані й інші цехові міські сіножаті. Які мають досить промовисті назви: Кравецька, Кушнірська, Римарська, дві колишні війтівські. Вони свідчать, що саме тут знаходились ділянки, якими користувався магістрат ще у XV-XVІI ст. загалом у першій половині XVIІ ст. замкові землі, орендовані магістратом, значно зменшилися, хоча колишні володіння В. Сколовського і повернулися до державного земельного фонду (Климовський, 2002; Білоус, 2008).
Невеличкі ділянки на Оболоні мали також Печерський монастир і церква Миколи Притиска, з якими Кирилівський монастир у 1626 р. провів розмежування. Згідно акту 1691 р. сіножать церкви Миколи Притиска знаходились між Кирилівським та Йорданським озером (ще одне свідчення його існування в той час). Дві сіножаті на Оболоні: Сверщевську і Соленківську, придбав у XVIІ ст. Богоявленський Братський монастир. Проявом визнання заслуг Києво-Могилянського колегіуму була передача у 1651 р. Б. Хмельницьким Братському монастирю величезних володінь домініканців навколо Києва, зокрема їх частини Оболонських лук (Клімовський, 2002).
Рис. 2.4.3.17. Герб київського єпископа К. Казимирського, за (Храми Києва, 2001)
Рис. 2.4.3.18. Оболонь на оригіналі плану І. Ушакова, 1695 р., за (Храми Києва, 2001)
У першій половині XVIІ ст. Оболонь виявилася майже повністю поділеною між різними землевласниками, серед яких найбільші володіння мали Кирилівський монастир, домініканці та біскуп. Фонд замкових земель неухильно зменшувався і для подільських міщан стала реально загрозою опинитися без власних сільськогосподарських угідь. Окрім того все частіше окремі ділянки тутешніх угідь закріплювалися за певними особами, що створювало умови для їх подальшої приватизації (Климовський, 2002).
Протягом XVIІ – XVIІІ ст. міщани просунули свої володіння до місця впадіння р. Сирець. Розмежування 1691 р. маєтностей міста та монастиря (Кирилівського) визначило кордон володінь «від вулиці біскупської від валку та ставку Юркова до р. Сирець». У судовому вироку 1701 р. спірними називалися «землі під Щекавицею, на Оболоні та Плоський ліс» (Попельницька, 2003).
Під час візиту Петра І до Києва 1706 р. на Оболонських луках розташувалися війська О. Меншикова (Рибаков, 1997).
Як вже вказувалося, 1747 р. міщани засипали Юрків ручай, і до того яку русло було знову розчищене приєднали на зарічній території 60 садиб. Володіння Кирилівського монастиря Плоськоліська слобода та слобода Карпилівка перейшли до відання міста лише після секуляризації монастирських земель 1786 р. До того часу міщани орендували в монастиря землю під будинки та городи (Попельницька, 2003).
Вся вищевикладена інформація щодо Оболоні цього часу стосується виключно її південної частини. Побачити північну Оболонь, зокрема район сучасних заток Оболонської та Собаче Гирло, можна лише на мапі 1799 р. На цій мапі ми зокрема бачимо безіменний острів на південь від сучасного закінчення коси Собаче Гирло. На північ від нього показана сама коса чи тоді ще один острів (на мапі цього не видно). На обох цих елементах розташовувалися сінокоси. Фрагмент материкової північної Оболоні, а верніше запоавного масву, який в кінці ХІХ- поч. ХХ ст. носив назву острів Чичин (Чачин) показаний на цій мапі поділений на окремі ділянки-сінокоси.
Рис. 2.4.3.19. Фрагмент північної Оболоні на плані Києва 1799 р.
Рис. 2.4.3.20. Розпланована забудова по краю Оболонської заплави, 1820 р.
Таким чином, на початку ХІХ ст. Оболонь, представлена головним чином заплавними луками та водоймами, продовжувала являти собою сільськогосподарську околицю Подолу. Проте після Пожежі 1811 р. було розплановано нові вулиці на найбільш підвищених ділянках вздовж київських круч, зокрема суч. вул. Кирилівську, яка проходила колишнім Вишгородським шляхом і сполучала Поділ з передмістям Пріоркою.