1.2.1. Лейтмотив мовчання

Баняс Наталія

Майже всі лейтмотиви цієї групи еволюціонують. Наприклад, лейтмотив мовчання в романі «Книга ночей» спочатку має змістовність чогось вагомого в житті, що не називається людьми чи то внаслідок виняткової збудженості почуттів, чи то з причини кризового становища персонажа (передсмертний стан, сон, хвороба). Зокрема Віталія, дізнавшись про смерть чоловіка, поринає в мовчання: «Груди пекло, як вогнем, подих перехопило, вона не могла навіть покликати чоловіка» [203, с. 15]. Повернення Теодора-Фостена з війни також супроводить сцена мовчання, адже рідні його не впізнають, оскільки війна спотворила і його душу, і тіло. Втрата голосу, як вимушене мовчання, як наслідок духовної трагедії, завжди долається самим потоком життя. У сферу мовчання в романі «Книга ночей» потрапляють навіть імена людей. Віталія відмовляється назвати ім’я дівчини, в яку закоханий Теодор-Фостен: «Добре, – сказала вона, – я не буду називати її ім’я, поки вона не стане твоєю дружиною» [203, с. 20]. У даному випадку неназваним лишається ім’я, сповнене позитивної сили творіння й майбуття, тобто в романі «Книга ночей» «неназивання» зазнає сутнісне й високе в житті персонажів, на відміну від народної язичницької традиції карати «неназиванням» ворожі людині сили.

Лейтмотив мовчання в Сильві Жермен зазнає розвитку, народжує змістовні напластування, він сягає навіть сфери божественного буття, стає характерологією самого Бога: «…Бог мовчить і злоститься» [203, с. 40]. Семантика мовчання злого Бога у романі дедалі більше виділяється в осібний лейтмотив. Цей лейтмотив стає формою містичного оживлення Бога, проникнення в його таємничий світ, з невідомими людині критеріями правди й істини. В межах лейтмотиву мовчання Бога передається становлення атеїстичних поглядів Теодора-Фостена, навіть його індивідуального бунту супроти Бога, повстання супроти злобливого Божого невтручання у справи людські, тобто фактично відбувається нищення містичного як такого, приведення його до спільного знаменника з великою природою. Паралельно ж розвивається змістовість містичного світовідчуття як всепоглинання природи й людини, яке людина ніколи не буде здатна зрозуміти до кінця.

Отже, лейтмотив мовчання в романі «Книга ночей» має, як мінімум, два семантичних поля значень, кожне з яких характеризується динамікою наростання змісту через загострення відчуття втрати: 1) персоналізація мовчання як текстова містифікація трагедії індивідуальної втрати; 2) глобалізація мовчання як містичного стану природи й людини, що пройшли крізь війну. Опанування мовчанням Віктором-Фландреном сталось, коли батько відрубав йому кілька пальців, щоб той не став солдатом на війні, котра так скалічила Теодора-Фостена. Мовчання у цьому випадку стає обітницею маленького хлопчика: «Віктор-Фландрен ніколи більше не дивився йому у вічі і не говорив з ним» [203, с. 53]. Абсолютизація мовчання як рятівного стану в кризовій ситуації характеризує й Віталію: «І вона не оплакувала сина, бо тепер, на цьому останньому порозі, де вже стояла сама, зрозуміла, що сльози й плачі лише шкодять мертвим, уповільнюючи їхній і без того важкий шлях до іншого берега вічності» [203, с. 56]. Жінці, якій довелося поховати стількох своїх рідних, Віталії, відкривається страшна містична таємниця потойбіччя, потойбічної долі тих, кого вона так любила. Концепт «потойбіччя як доля» проглядає кожного разу у вчинках цієї мудрої жінки, вона навіть навчається співати мертвонародженим дітям колискову.

Персоналізація мовчання як семантичної складової образу Золотої Ночі (Віктора-Фландрена) розвивається у космологічному плані, адже він поступово навчається спостерігати світ, життя в ньому через світло сфери мовчання. Для Віктора-Фландрена все в цьому світі перебуває у мовчанні й темряві, з якої він намагається вибирати те, що можна полюбити й зберігати: «Золота Ніч споглядав землю, що простерлася навколо нього, ще більш мовчазну й уповільнену, ніж сонна вода каналів, таку скупу й сувору, як шахта, де кожен божий день доводилось боротися за існування. Тільки плоди, які він виривав у цієї землі, належали йому самому і, дістаючи їх з підземного мороку, він ніс їх до світла» [203, с. 81-82].

Морок і мовчання зливаються в містичній картині світу Віктора-Фландрена, і для нього існує тільки те, що вдалося вибороти у темряви й мовчання. Таке містичне бачення темряви й мовчання Віктором-Фландреном яскраво описане в епізоді пологів Мелані: «Мовчала тільки Мелані. Врешті-решт, Віктору-Фландрену здалось у темряві, що три повитухи лише для виду метушаться навколо порожнього ліжка, а самі відьомськими чарами звели Мелані, заставили її зникнути. І він шалено закалатав у двері, вимагаючи, щоб жінки впустили його, та вони вперто не відчиняли. Він не мав сили стримати нестерпний страх і мовчання Мелані, яке лякало його більше за будь-які крики…» [203, с. 87]. Народження сина він сприймає як перемогу над мовчанням й мороком. Людина, яка все життя перебуває у борні з мовчанням, обирає собі за дружину жінку, яка також розуміється на мовчанні: «В коханні Мелані була пристрасною, але мовчазною, ніби її нестримний жар незмінно змагався з цнотливою сором’язливістю, і це надавало їхнім обіймам відтінок ритуальної боротьби» [203, с. 94]. Друга дружина його також була надзвичайно мовчазною: «Віктор-Фландрен дуже швидко навчився визначати настрої Бланш за одним лише кольором її очей, бо вона ніколи ні на що не жалілась і взагалі була небагатослівною» [203, с. 130].

Жіноче мовчання в романі інтерпретується також, як таємниця світу, звабна й вічна, як життєдайне джерело. Для Віктора-Фландрена жіноче мовчання – це та родзинка, яку він шукає, яка вабить його як прихована істина сущого. «Він майже не говорив з кожною із своїх дружин, і всі його шлюби тримались на цьому впертому мовчанні. Блакитна Кров була ще менш допитливою, ніж її попередниці, ніколи не ставивши питань і не говорила про себе. Здавалось, вона і душею і тілом створена з мовчання, і навіть її гладка лискуча шкіра надавала будь-якому її жесту струїсту грацію рибки, що пірнула в німотні водні глибини. Саме таку мовчазність він і любив понад усе в кожній із своїх дружин» [203, с. 229]. Отже, сприйняття героєм жіночого начала у світі засноване на містичному розумінні мовчання як природи сутнісного, яке ще не вийшло на поверхню.

Семантичний розвиток лейтмотиву мовчання Віктора-Фландрена відбувається також за рахунок накладання «чужого мовчання». Зокрема кюре Монлеруа «замикався у понурому мовчанні, яке порушував лише для проповідей, молитов та кашлю» [203, с. 121]. З незаконнонародженою родичкою кюре Монлеруа герой одружується. Катастрофічне розростання сфери мовчання пов’язане в романі з війною, яка не датується і не називається, здобуваючи таким чином рис всезагального позачасового лиха. Війна трактується Сильві Жермен як царство мороку й мовчання, якого так боявся Віктор-Фландрен. Отже, картини війни в романі «Книга ночей» текстологічно містифікуються завдяки лейтмотиву мовчання. Незрима сфера мороку й мовчання, яку лише трепетна душа Віктора-Фландрена могла відчути й запобігти зайвому доторканню до цієї сфери, раптово поширюється на весь світ. Всі стають свідками розростання сфери мороку й мовчання, тобто сфери поглинання живого, перетворення його на багно й сморід. Містичні істини Віктора-Фландрена стають кривавим болісним здобутком багатьох, стають трагедією країни й нації. Перед читачем виростають картини царства мовчання: «Вони ховалися у нічному мороку й мовчанні; нерідко їм траплялось проводити ніч серед мерців, які купами валялися на їхньому шляху. Вони перетнули, самі того не відаючи, рідні краї їхнього батька, які, до речі, і впізнати було неможливо: скрізь, куди не глянь, пейзаж був лякаюче одноманітним – війна зрівняла із землею й знелюдніла все навкруги» [203, с. 143].

Виринає в романі й семантика мовчання як спотвореного, зумисне встановленого. Сфера мовчання за Сильві Жермен не може бути встановлена за чиїмось наказом, під тиском. Її містична сила непідвладна жодній живій істоті на землі, тому химерними тлумачаться в романі спроби «наказати мовчати», тобто зростити мовчання, штучно утворене людиною на основі чиєїсь волі. Альма стає жертвою «насильницького мовчання». Мовчання не може бути встановлене насильницьким шляхом.

Врешті, після стількох випробувань і втрат лишившись живим, Золотою Ніччю – Вовчою Пащею (Віктором-Фландреном) оволодіває містичне мовчання як специфічний стан очищення й всепрощення світу, який так багато у нього забрав: «У його душі не було зараз ні гніву, ні ненависті, ні обурення супроти Бога. До чого все це, коли Бога просто не існує, коли небеса такі є порожні, як земля, як його дім?! Не було у нього інших богів, окрім близьких, яких він так любив і які тепер мирно згорали на його очах. Він дивився, як ці боги обертаються на порох, і мовчав» [203, с. 295]. Дізнавшись про смерть Рут і дітей, Золота Ніч – Вовча Паща сам стає сферою мовчання, втілення мовчання, з яким боровся все своє життя. Містифікується його особа (його вважають перевертнем-вовком), його доля (численні спроби мати дружину, дітей, неодноразове народження двійнят), оточуючий його світ, врешті, містично подовжується терміном його життя на світі, не з Божої ласки, не за молитовним проханням самого героя, а саме внаслідок містичного злиття його з сферою мовчання, яка таки перемогла людину-велетня, незнищенну Золоту Ніч – Вовчу Пащу. Текстова містифікація за всіма трьома напрямами в романі здійснюється завдяки численним лейтмотивам, де лейтмотив мовчання посідає чільне місце, є структуротворчою неординарною цілісністю, початком підрахунку утаємничених змістів.

Лейтмотив мовчання має й позитивну семантику прихованих народжень. Опанувати таким змістом мовчання Сильві Жермен дозволяє представникам молодшого покоління Пеньєлів – Мікаелю та Габріелю. «Вони відчули у повітрі щось нове, незнайоме; воно перебивало ухання вибухів, віяло крізь багрово-чорну пелену, що затягла небеса. Це було щось на зразок абсолютного мовчання, найпрозорішої чистоти. Воно виникло невідомо звідки і рухалось на них» [203, с. 329]. І хоча далі йде абсолютно немістична сцена (величезний танк виїжджає просто на хлопців та чавить їх), Сильві Жермен подає містичну інтерпретацію цього жахливого видовища. Смерть не стала страшною для Габріеля й Мікаеля, оскільки вони чують казковий голос свого третього брата-близнюка, чують «чисту, блаженну пісню милосердя» (хоча сам співак знаходиться на іншому континенті) і, зачаровані нею, переживають духовне очищення, переродження, хоча й на межі потойбіччя. Отже, в романі «Книга ночей» Сильві Жермен семантика мовчання не вичерпується суто негативним змістом, вона є амбівалентною, оскільки містить всі сенси містичного протожиття, яке мовчанням своїм проступає у світі живих, є голосом прихованої плоті людини, її магічним віддзеркаленням.