1.2.3. Лейтмотив сну

Баняс Наталія

Функція лейтмотиву сну в романі «Книга ночей» полягає в утворенні натяків щодо природи деяких загадкових явищ людського життя, часто має провіденційний сенс. Лейтмотив сну поєднує функцію індивідуалізації персонажа з функцією об’єктивізації світобудови. Це єдиний лейтмотив, функціональність якого так ускладнена, що вмотивована самою природою сновидіння, яке здавна мало безліч тлумачень, зокрема і в плані цієї поліфункціональності.

Найбільший фрагмент сну стосується долі Віктора-Фландрена. Сниться йому, коли він стоїть на межі вибору долі, покидаючи «річників» і вирушаючи за порадою бабусі Віталії у широкий світ. Цей сон представляє фантасмагорію образів, запахів, барв і емоцій: «Йому наснився сон… наснився або, можливо, передався від лежачого поруч вовка. Він крокував по лісу і раптом помітив, що дерева розмахують гілками і одягаються в блискучу металеву броню; закуті в панцирі стволи повільно гойдаються у всі боки, простягаючи до неба гілки та зчіплюючи їх, ніби ламають руки; потім у дерев з’являються голови, круглі масивні голови у шлемах, які вони незграбно схиляють то ліворуч, то праворуч. Потім вони ледве виривають із землі коріння і важко рухаються кудись; схоже, ніби вони йдуть супроти вітру, так сильно зігнуті їхні стовбури і так судомно махають вони гілками, уподібнюючись до плавців у бурхливому морі.

А тепер дерева у броні сидять на величезних довгих плоскодонках, що спускаються донизу широкою сірою річкою, в глибинах якої тремтять багрові вогні. Там, під водою, люди з непокритими головами йдуть супроти течії, несучи факели.

Дерева в броні покинули барви, зараз вони простують до якоїсь приземкуватої будови і чим ближче підходять до неї, тим вона стає синішою. Вони хочуть увійти в цей будинок, але варто їм переступити поріг, як вони щезають, поглинаються густим мороком, що заповнив кімнату.

Будинок порожній, вітер залітає в розчинене вікно і шарпає фіранки. Посеред кімнати стоїть велике залізне ліжко. На ньому лежить жінка, одягнута в білу сорочку. Її величезний роздутий живіт готовий до пологів. Чути якийсь дивний фантастичний шум. Жінка, яка все ще лежить на спині, повільно підіймається в повітря і починає літати по кімнаті. Вона вигинається так, що їй вдається ухопитися за щиколотку. І вітер виносить її у вікно» [203, с. 67-68]. Далі сюрреалістична панорама сну розпадається на окремі метаморфози світу (вовк грає на пилі; зіткане на килимі обличчя відділяється він нього і падає в річку тощо), що символізують морок міста, людську самотність, смерть і втрату. Надприродні явища, що наснилися Віктору-Фландрену, не жахають його, оскільки вони є лише сновидінням, виплеканим глибинами його власного світовідчуття, фантасмагорією його химерної душі. Але у структурі роману це сновидіння має силу містичного бачення майбутнього героя, як і будь-який сон у тексті є засобом проникнення у майбутнє посередництвом знаків, які незрозумілі персонажам. Символічне прочитання сну передбачається лише читачем.

Цей сон для Віктора-Фландрена, який ще не став Золотою Ніччю – Вовчою Пащею, становить абсолютну таємницю, він не може второпати кодів цього містичного одкровення, а вони відкривають його долю у шаленому вирі втрат і народжень, війн і тяжкої праці. Містика цього сну для Віктора-Фландрена ще не є опанованою, тому сон лише дивує його і він вирушає далі, за могутнім поштовхом своєї інтуїції.

Сон Ельмінти – Преображення Господнє – Марії не має жодного стосунку до майбутнього, він, навпаки, зосереджений на кодуванні минулого, яке було у неї доволі сумним. Сон для неї став порятунком від жорстокої реальності, оскільки в ньому сховалася таємниця її згвалтування. Уві сні вона чула неймовірно приємні голоси, що сприймала, як прекрасний інший світ, і тому чекала кожного разу повторення сну, як повернення до казки, і він повторювався щоп’ятниці. Основою цього сну була музика, пісня голосом зрілої плоті, яка сповнювала її істоту: «Але ті розкидані голоси знову залунали в кожному куточку її тіла; їхні відлуння метушилися і перетинались, переходячи то в крик, то в мертву тишу. Голос жебрака, покірливий і сумний, під стопою; жіночий голос кольору іржі, у ліктях; прозорі дитячі голоски в ямках долонь, а потім на потилиці та на лобі; і ще якийсь дивний, ні чоловічий, ні жіночий, усереднений голос, солодко вібруючий у потаємних куточках її черева…» [203, с. 220]. Сон уособлює містичний досвід Ельмінти.

Жермен ніби художньо ілюструє тезу Маслоу про те, що містичний досвід не є відхиленням від норми, адже майже всі її персонажі здобувають у тій чи іншій формі певний містичний досвід. Дивна дівчина Ельмінта змальовується в ореолі її таємничого сну, який розгадує лише Віктор-Фландрен, людина з великим містичним досвідом: «Він почув пісню, що піднімалась, ніби приплив у тілі його дружини; побачив, як таємничі голоси заставляють здійматися її груди і хвилями пробігають по животу, по руках і ногах; як гойдається, подібно до морської водорості, блакитна жилка на виску… Він потрапив у темні безодні її черева і вуст і дав себе захопити бурхливому потоку чарівного гімну» [203, с. 222]. Містика сну виявляється спізнаною не лише Ельмінтою, а й її чоловіком; спільність містичного досвіду в романі інтерпретується, як незаперечна істина, як форма емоційного співпереживання на грунті тілесності. Сон як холотропний стан у даному фрагменті тексту із безсвідомості Ельмінти переходить в свідомість Віктора-Фландрена, тобто фантастичною у даному випадку є здатність чоловіка осягнути видовище холотропного стану дружини, виняткова здатність виняткової людини. Отже, вони обидва перебувають в містичному двосвіті, на межі реальності й містики. Через містичну площину сну в романі утворюється феноменальна реальність, реальність чистої істини. У сфері феноменальної реальності рух від безсвідомого до свідомого і знову до безсвідомого (Віктор-Фландрен не прагне теоретизувати з приводу містичного гімну тіла своєї дружини, він просто вливається в хор голосів зі своїм криком) – це єдиний виправданий рух духовності.

Після смерті Марго, божевільної дочки Віктора-Фландрена, він бачить сон спокутування, в якому єдиний жіночий образ помножується в дзеркальній послідовності: «Золота Ніч – Вовча Паща пізнає цих жінок – ось Мелані, ось Бланш, а це Блакитна Кров і Марго» [203, с. 238-239]. Кожна з жінок подарувала йому щось на згадку, якусь прикметну рису своєї душі й тіла, всі вони зливаються в потоці буття у великий образ потонулого щастя. Містика цього сну базується на феноменальній природі реальності для самого Віктора-Фландрена, від цього моменту він взагалі перестане відрізняти реальність від нереальності.

У долі Віктора-Фландрена сни відіграють вагому роль. Зокрема в його щасливе сімейне життя з Рут вриваються два поганих сни-передвісники, які він відганяє, щоб не затьмарили щастя. Але велика пророча сила снів сильніша за людську волю і людське щастя: сни Віктора-Фландрена невідворотно збуваються. Фашисти вбивають Рут і дітей у концтаборі. Сни-передвісники, містичні знаки майбутніх трагедій, скільки б їх не відганяв Віктор-Фландрен, завжди наздоганяли його в невмолимій реальності.

Останній сон Віктора-Фландрена є медитативним поверненням до начала світу, до первісного стану землі й всесвіту, до незайманості фарб і звуків: «Йому марилась земля, її мідне й золотаве колосся, її смарагдові й блакитні трави, ліси і джерела, квіти – рожеві, як губи, сині, як очі, червоні, як кров. І від усього цього нічого не лишилось. Тільки смертельний холод і прах» [203, с. 294]. Цей сон є поверненням до раю, виплеканого уявою дитинного стану людини, стану, у якому, власне, й перебуває герой після численних випробувань.

Отже, оніричні лейтмотиви в романі «Книга ночей» представляють своєрідну художню систему містичного бачення майбутнього або увиразнення прихованих історій життя персонажів, навіть таких, які вони самі вже забули, як у випадку з Ельмінтою. Техніка утворення оніричних картин у тексті базується на підсиленій гіперболізації та оксюморонних кольорових гамах, супроводиться накладанням гротескних образів неіснуючих істот на узвичаєне розуміння людиною тілесності, переважно власної. Фантасмагорії снів у романі «Книга ночей» мають власну логіку розгортання, що спирається на християнські провіденційні традиції, викладені не лише у сакральних текстах, але й у супровідній тлумачній літературі, пов’язаній з біблійною екзегезою. У «Книзі ночей» відчутний вплив середньовічної традиції тлумачення снів, як і здійснений сам принцип ідентифікації істини через інтерпретацію сну.