1.2.6. Лейтмотив Бога

Баняс Наталія

Одним із найчастіше вживаних лейтмотивів роману «Книга ночей» Жермен є лейтмотив Бога, який вражає розмаїттям семантичних відтінків відтворення спілкування персонажів з Богом, від єресей – до побожного фанатизму. Кожен персонаж Сильві Жермен переживає випробування у своєму ставленні до Бога. Містика лейтмотиву Бога, не зважаючи на містичну природу самого об’єкта зосередження персонажів, є доволі притлумленою. Письменниця в цьому випадку вибудовує містифікацію тексту на противагу містичній таємниці Бога, як своєрідне викриття Божественного Абсолюту.

На початку роману «Книга ночей» позитивне значення Бога виринає повсякчас. Лейтмотив Бога акумулює позитивний сенс людського розвитку і становлення людської культури. Мотив Звіра, що протиставлений мотиву Бога, виконує на початку роману функцію підсилення сакрального змісту, навіть має вигляд несамостійного тематичного елементу: «…Треті бачили в Звірові караючий перст Господа, розгніваного людськими гріхами й непослухом. Тому селяни, збираючись вполювати вовка, просили кюре освятити рушниці й заряджали їх на церковній паперті кулями, відлитими із срібних образків Богоматері та святих угодників» [203, с. 62]. Таємниця Звіра відкривається Віктору-Фландрену раніше за таємницю Бога, та чи й відкрилася йому Божа таємниця взагалі, невідомо.

Роздуми над Богом з’являються у Віктора-Фландрена на Верхній Фермі, він визнає існування Бога як специфічної людської опори. Кілька сторінок роману присвячено висвітленню божественної картини світу, що виплекана уявою Віктора-Фландрена. Вона характеризується значними спробами гармонізації світу та позитивним значенням божої присутності у ньому: «Його віра насправді була позбавлена будь-яких образів та почуттів. Він зовсім не розумівся ні на релігійних таїнствах, ні на церковних обрядах і сказаннях. В одному він лише був переконаний: Бог ніяк не міг народитися немовлям і прийти в цей світ, бо тоді світ, позбавившись Божественної опори, відразу б упав, перетворившись на руїни і хаос. І потім Бог, навіть в образі немовляти, був занадто важким, щоб спуститися на землю і ходити по ній…» [203, с. 91].

Отже, від початку у тексті заявлено, що містика боголюдини не сприймалася Віктором-Фландреном. Його релігійні уявлення були далекими від традиційного догматичного християнства. Фантазії Віктора-Фландрена з приводу Божої сили є лише навіяними прочитанням Біблії образами, що не мають стосунку до суті релігійного досвіду: «Віктор-Фландрен уявляв собі, як ця фантастична злива вогненними потоками спускається з неба на землю, і сяючі краплі Божого дощу опалюють своїм могутнім полум’ям неприкриті голови і плечі людей. А мова, якою тоді почалися спілкуватися люди, напевне була схожа на голос руйнівного безумного вітру…» [203, с. 92]. Ця містична картина, навіяна читанням Діянь, не має нічого спільного з початковим сакральним текстом. Подібна містика навіть не може бути класифікована як сакральна. Жахливі картини, яких немає в Біблії, які виплекані химерною уявою героя, свідчать про сатанинську природу його мислення, про ставлення до чорного боку містики, але автора захоплює Віктор-Фландрен і його яскраве життєсприйняття, тому в тексті немає осуду, Жермен дає вільно виявитися всім химерним фантазіям персонажа.

На відміну від свого батька, який не визнавав Бога і мав до нього претензії, Віктор-Фландрен «міцно тримався Божої опори, не забуваючи про те, що з цим Богом, таким далеким, якщо він взагалі існує, треба постійно підтримувати зв’язок крізь порожнину, що їх розділяє, берегти, щоб не порушити рівновагу світу» [203, с. 96]. Апокаліптична свідомість героя невідворотно наближається до саморуйнування, до мороку й мовчання, але на цій стадії свого духовного розвитку Віктор-Фландрен ще тримається за Божу опору і не дає мовчанню поглинути його. Лейтмотив Бога у цьому разі стає площиною боротьби духовності персонажа з внутрішнім омертвінням і пусткою душі. Містика у даному варіанті лейтмотиву утворюється не на засадах інтерпретації сакрального, а в сенсі індивідуального протистояння мороку й мовчанню, великої темної містичної сили, з якою все життя бореться персонаж, і яка, врешті, його перемагає.

Перший бунт Віктора-Фландрена супроти Бога стався в хвилину втрати коханої дружини, коли він відрубав голову коню, якого також любив: «Тільки цей виклик адресувався не звірам і людям – він був спрямований проти Того, від імені кого смерть завжди з’являлась недоречно і невчасно, дозволяючи собі одним випадковим ударом зламати тривале й важке створення щастя людського» [203, с. 115]. Дивним чином всі дружини Віктора-Фландрена приносили нове розуміння Бога, яке також було далеким від догматичного. Зокрема для Бланш Бог завжди виринав як кат, що вимагає негайної спокути всіх гріхів, тому у кожному своєму нещасті вона вбачала подібне спокутування.

Згадка про Бога виринає у стражденному, змореному війною мозку Огюстена: «Ми стріляємо. Тільки Бог знає, куди і в кого. Не видно нічого, дим виїдає очі. Стріляємо, примружившись; повіки щипає від кіптяви й сміття. Іноді я думаю: «Це ж треба, адже я мертвий, а все-таки стріляю. І буду стріляти отак цілу вічність, не зупиняючись і не покладаючи надії на Страшний Суд, який зупинить цей жах» [203, с. 159]. Образ Бога, вплетений в загальний хаос та безладдя війни, містифікується в тексті не за законами містики сакрального, а на засадах індивідуального страдницького, навіть мертвецького, життєсприйняття Огюстена. Обидва брати-близнюки, Матюрен і Огюстен, врешті, приходять до втрати віри у Бога, отже, він перестає бути для них і джерелом містичного другого світу, потойбіччя, де можна бути спасенними. Єретичні переконання батька стають їм близькими: «Але для Огюстена її слова не мали змісту, він давно втратив віру й подумки засуджував Жюльєтту за те, що вона потрапила в тенета релігії. Тепер він був солідарний з своїм батьком в його бентежному запереченні Бога» [203, с. 163].

Тож, хоч би яким дивним це видавалось, але в романі «Книга ночей» текстова містифікація в межах лейтмотиву Бога найменше пов’язана з самим образом Бога, з релігійними ритуалами та з сакральними текстами, а виростає при спробах персонажів дати власне тлумачення жахливим подіям їхньої історії життя і становить форму химерного переосмислення релігійних уявлень, іноді сповнену сарказму та іронії. Вершиною зневаження Бога в романі є бунтівний монолог Віктора-Фландрена: «Підлий Бог! Отже, тобі подобається дивитися, як твої діти гинуть або втрачають розум?! Ну, так дивись, дивись добряче на це, на мою дитину, на моє кохане дитя! Коли ти всіх нас зживеш зі світу і земля стане пусткою, тобі вже ні на кого буде милуватися!» [203, с. 189]. Звернення до містичного об’єкта – це єдине, що захоплює героя, і воно становить апогей у плані містифікації тексту.

Діалог з містичною субстанцією, яка мовчить і реакція якої бачиться героєм негативно, сповнює його химерну душу мороком. Страшний гнівний смертоносний Бог – це все, що лишилось від релігійних переконань Віктора-Фландрена. Він втрачає опору божественну, але набуває опору Рут: «Світ, давно вже позбавлений Божої опори, знайшов набагато більш тривкі основи: Рут стала берегинею його рівноваги…» [203, с. 270]. Після такого бурхливого виплеску емоцій персонажа раптово виринає поміркований авторський голос: «Бог створив світ і всі речі у світі, але Він нічого не назвав по імені. Він делікатно змовчав, надавши своєму Творінню розквітати в чистому, оголеному сяйві простої присутності…» [203, с. 192]. І в цьому фрагменті містифікація тексту на засадах класичних християнських уявлень є, безперечно, сильною. Автор, від імені Божого Творіння, складає осанну Божій мудрості, розкриває перед читачем в аспекті спокійної рівноваги природу створеного Богом світу, адже саме цей аспект навіки втрачають персонажі. Отже, у романі містяться дві форми презентації Бога – авторська й навіяна персонажами – що у свою чергу й лягло в основу подвійної семантики лейтмотиву Бога в романі «Книга ночей».

Авторський голос проголошує нам втрату Богом власного імені в п’ятому розділі «Ніч праху»: «Імена людей і троянд, що роздираються криком болю, зникли в мовчанні небуття. Кров-прах, кров-ніч і туман. І тоді сама людина втратила ім’я – отже, втратив його і Бог» [203, с. 272]. Перемога мороку й мовчання здається остаточною і невідворотною. Безіменний Бог не може бути деміургом живого світу, гнівний Бог не може створити добро. Містичне поняття «Бог» в романі знищується як таке, натомість з’являється містика мовчання, сповненого людськими стражданнями, болем, втратами. Змістова еволюція поняття «Бог» вивершується, здається, у концепт «неіснуючий Бог».

Динаміка взаємин Віктора-Фландрена з Богом не завершується визнанням Бога «неіснуючим». Парадигма Бог – ніщо у романі змістовно вибудовується саме Віктором-Фландреном. Раптово до нього приходить осяяння істиною, яка завжди була для нього відкрита, але не помічена ним: «Осяяння це прийшло до нього раптово, як удар грому, в той день, коли він повертався додому через поля, з в’язанкою хмизу на плечах. Він зупинився на місці, настільки вражений, що у нього перейняло подих; дика думка про те, що Бог таки існує, пройняла його серце. Але це був не той Бог, що сидить, наче гігантський птах, десь там, високо на небесах, поза часом і світилами, раз на рік являючи себе людям. І не той, в чиє милосердя вірила Поліна, яка щовечора молилася йому біля ліжка сина. Це було інше, безлике й безіменне божество, розчинене в землі, скелях, в корінні й багні. Божество-Земля, що жило в лісах і на горах, у водах рік і морських припливах, у дощі та вітрі. А люди – всього лише маріонетки в руках цього невідомого, але всюдисущого Божества, що поринуло в космічний сон» [203, с. 306]. Життя Віктора-Фландрена знову має сенс: він прагне пробудити Бога. І Бог-Земля пробуджується від тривалого богатирського сну за велінням людини: Париж був звільнений від фашистів. Така мотивація перемоги над німцями у Другій світовій війні є, здається, крайньою формою містифікації тексту в межах лейтмотиву Бога.

Паралельно до родини Пеньєлів, проблему стосунків з Богом вирішує також родина Арчибальда Мервейє дю Кармен. Помираючи, дочка заповідає батькові організувати притулок для бідних дівчаток, але це не рятує Арчибальда від гріха. Він закохується в одну з дівчат і переслідує, доводячи її до божевілля. Це одна з дружин Віктора-Фландрена, Блакитна Кров. Спокутування не відбувається.

У межах лейтмотиву Бога в романі «Книга ночей» можна розглядати спроби біблійної екзегези персонажами. В тексті наводяться прямі цитати з Біблії, зокрема з книги Діянь, Книги Буття. Цитата з Книги Буття мусила пояснити читачеві магічне значення числа сім, цитата з Діянь повинна розтлумачити віру Віктора-Фландрена у Трійцю: «І нагло зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася і переповнила весь той дім, де сиділи вони. І з’явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнилися Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав» [Дії, 2, 2-4]. Тлумачення Віктора-Фландрена щодо цього уривку Святого Письма є, безперечно, далеким від всіх існуючих екзегез, становить швидше язичницьке захоплення дивом Бога, ніж теоретизування з приводу Святого Духу. Ця біблійна ремінісценція з наступною екзегезою персонажа розкриває в ньому «природну людину» і богонатхненного інтерпретатора Святого Письма. «Екзегетика – це не лише вчення про те, як слід розуміти священний текст (розвивалось ще в раввіністичних школах останніх століть до нашої ери), вчення, істинне начало якого асоціюється зазвичай з ім’ям Філона Александрійського і його концепцією тлумачення Старого Завіту, засвоєною потім християнськими богословами і поширеною ними на Новий Заповіт.

Необхідно додати, що екзегетика нерозривно пов’язана з вченням про Посередника, про того, хто, власне, й пише для нас богонатхненний текст» [140, с. 206]. Тож враження Віктора-Фландрена в романі існують не лише для емоційної характеристики персонажа, адже потім, як ми знаємо, він винайде для себе нового Бога – Бога-Землю, якого пробудить з одвічного сну. Така функція вказує на вибраність персонажа з позиції сакральної історії людства. Отже, Віктор-Фландрен є обраним, є Посередником між Богом і людьми, тож мусить на якомусь етапі стати рупором божественних істин світу, мусить винайти живого небайдужого Бога. В цьому полягає містична сутність образу, вона ж є і вершинною у змістовій ієрархії роману.

Зважаючи на вищенаведений аналіз мотивної структури роману Сильві Жермен «Книга ночей», можемо підвести деякі підсумки. Зокрема всі лейтмотиви цього роману поділяються на дві великі групи за функціональністю та спрямуванням: лейтмотиви, які характеризують персонажів та лейтмотиви, які характеризують світ, в якому персонажі перебувають.

Обидві групи лейтмотивів є тематично поєднаними на основі авторської ідеї, авторського задуму. Обидві сприяють вираженню відчуття плинності всього сущого та нагромадженню додаткових семантичних значень, які є об’єктивно приховуваними чи то самими персонажами, чи то природними та соціальними явищами. Таким чином наявність подібних лейтмотивів у структурі роману «Книга ночей» необхідна автору, щоб повідомити читачеві якусь утаємничувану, проте надзвичайно актуальну інформацію. Лейтмотив у даному випадку постає як можливість читацького декодування, як істина, прихована від персонажів, але наявна для читацького сприйняття. Такий спосіб функціонування мотиву забезпечує компетентність читача та його переваги над компетентністю персонажів.

Провідними лейтмотивами, що характеризують світ, роману «Книга ночей» є мотиви Бога, тіла, мовчання, сну, дзеркала, краси. Всі вони є водночас філософемами макрокосму. Разом з мотивами, що сприяють індивідуалізації персонажів, лейтмотиви створюють картину прихованого від поверхневого погляду світу істин та фактів природного життя. Кожна така кодована мотивна істина є початком якихось майбутніх семантичних зрушень, які проявляють себе поступово, нагромаджуючи елементи містифікованої картини світу.

Ефект такої містифікації виринає на межі словесно-знакового рівня і образно-символічного, що само по собі розраховано швидше на підсвідомість читача, ніж на його аналітичні здібності. Невловимість текстової містифікації на рівні лейтмотиву зумовлена саме такою орієнтацією на підсвідомість, на укорінених в глибинах пам’яті архетипах певних уявлень, конструктивних за своєю природою. Тож Сильві Жермен використовує прийом містифікації тексту засобом лейтмотиву, спираючись на здатність читача до прочитання кодованого архетипу.