11. Осип присоединяется к казакам Разина

Николай Костомаров

На площади, подле церкви, у обгоревшего воеводского двора лежал труп дворянина, управлявшего Атемаром, а с ним лежало четыре подьячих. Там и сям валялись разбитые винные бочки и бочонки. Рослый человек лет сорока пяти от роду сидел на бревне с человеком в кунтуше казацкого малороссийского покроя, который отличался от великорусского прорезными рукавами и отсутствием золотого шитья. Его ужасающей ширины шаровары, казалось, сделаны были для того, чтобы заметать за ним след. Голова его была выбрита, и огромный оселедец, спадая с макушки, заложен был за ухо. Усы у него были густые и длинные, черные с проседью. Его смуглое лицо и большие выдававшиеся вперед черные глаза показывали не менее одежды, что он был гость между другими.

– Паны атаманы! – закричал казак, приведший Осипа. – Пришел молодец из Саранска, хочет батюшке служить.

– Молодец! – сказал пьяным голосом сидевший возле запорожца, называемый атаманом. – Молодец-то он молодец, да кто он таков, этот молодец: дворянин, что ли, он?

– Дворянин, – сказал Осип.

– А коли он дворянин, да еще служилый, так повесить его!

– Постій, – сказал запорожец, – не годиться!

И, вставши и приглядевшись, запорожец вдруг с удивлением отскочил и закричал:

– Та се знакомий, єй-Богу, знакомый! Ей, чоловіче! Ти, здається, Осип Нехорошенко!

– Круча! – воскликнул Осип.

– Та я ж, я ж! Круча я! Е, братику рідний! От друзяка! От праведно говорять: гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться!

– Как ты это здесь? – спросил Осип.

– Е, як я тут!.. Ти сюда як запопав? Що? Мабуть, добрий ківш лиха хватив, коли до нас притуливсь? Авжеж, хто до нас прийде, той запевне меду не пив! Брате Михайло! – сказал он, обратясь к товарищу. – Се мій давній-давній приятель! Як король польський на Україну приходив, так ми вкупі у Глухові сиділи в осаді: згадаєш, Осипе?

– Как не згадать! Тогда мы вместе белому царю служили.

– А опісля, – продолжал Круча, – як на Україні воєвод побито, у Переяславі я його оборонив, не дав нашим братчикам на поругу і до Січі одправив. Він там з запорожцями і на море ходив турків скубти. Гарний молодець! Ну, як же ти отеє до нас придибав? Що тебе занесло?

Осип рассказал свою историю.

– От бач, – сказал Круча, – я ж казав, що таки добрий ківш лиха випив! Що ж ти зі своїм батьком маєш робити?

– Убью его! – сказал Осип.

– От так молодець! От золото! Та якби наш батюшка Степан Тимофійович таке почув, так він би з радощів не знав, що з тобою і робить, де тебе й посадить! Батька уб’є!.. Ну, як з батьком справишся, тоді що? Тоді нас покинеш, а?

Эти слова смутили Осипа. В первый раз ему представился вопрос: что ему делать тогда, когда он достигнет своей цели и отмстит за мать?

– Тогда… тогда, – сказал он, – с вашей дороги нет назад поворота!

– Слухай, братику! – сказал запорожец. – Я з тобою говоритиму так, як ігумен з тим, хто у ченці посвящається. Тепер лихо тебе пригнало до нас, так ти у наш монастир й прибіг спасаться. Ти у козацькій землі бував, знаєш звичаї наші; а знаєш ти, що то єсть козацтво? Повинен знать, а може, забув, так я тобі нагадаю: козацтво єсть сама правда, така правда, що кривду карає, сильних зносить, потоптане підносить, упертих всіх рівняє. Великі гріхи стались між людьми; так от же за те йде на їх батюшка Степан Тимофійович. Ми не крові людської хочемо, а тих віроломців караємо, що кров чужую п’ють, худобу чужу забирають і чужу працю на свою користь обертають! Хто до нас пристав, той мусить козак бути. Козак єсть то вільний чоловік, пана не знає, сам собі пан, і всяк йому брат, хто брата не скубе: втямив єси? Коли втямив, то йди до нас; а коли не теє, так іди од нас: ми нікого не силуємо. Я тебе знаю здавна: ти рубаться мастак, і стріляєш так, що в оріх улучиш. Одначе ти дворянин; тепер, коли ти до нас прийшов, попрощайся з своїм дворянством; у нас будь ти хоч дворянин, хоч мордвин, хоч син боярський, хоч собачий син – усім однакова честь! Козак, та й годі! Присягайся бути козаком!

– Присягаю быть казаком! – сказал Осип.

– Так пам’ятуй свою присягу. Ну, почоломкаємся, знакомий приятелю, друже!

Они поцеловались.

– Кто ж из вас атаман? – спросил Осип.

– В Атемарі отаман пан Михайло, – сказал запорожец, указывая на пьяного товарища.

– А ты что ж тут?

– Я од батюшки посланий отаманів творить: кого громада наставить, порядку та звичаю козацькому научать; я козак, та й годі, рівний усім, брат усім. У нас ніхто не задирай голови, а то як раз пригнуть отак!

С этими словами он сшиб с Михаила шапку; тот улыбнулся и надел ее снова набекрень.

– Ну, – сказал Круча, – житіє наше, як маков цвіт, скоро одцвітає. Чи не випить нам, бо сказано: що зіп’ємо і з’їмо, те й наше! Ну лиш меду! Вип’ємо на радощах, що такого славного та голінного лицаря до себе прийняли.

– Нет меду! – кричали казаки. – Все выпито!

– От халепа! – сказал Круча. – Хіба до Саранська оставимо. Ну а горілка є? Давайте хоч горілки!

Какой-то серяк принес жбан с водкой.

– Ото! – продолжал запорожец. – Тільки й є, що прокляте се вино московське! Е, се не те, що наша українська горілка! – Он выпил стопу и продолжал: – Нехай наш новий товариш здоровий буде! Випий же, брате!

Осип налил и, выпивая, провозгласил:

– Чаша войска казацкого!

Потом Круча налил снова стопу и поднес Михайлу. Тот поцеловался с Осипом и, поднявши вверх стопу, говорил:

– Я Мишка Харитонов, был когда-то холоп князя Черкасского, да не захотел в холопстве жить: показалось мне лучше в вольном казацтве, обворовал своего государя да ушел на тихий Дон и стал казаком. Теперь иду казачество вводить на Руси, правду установлять. Гой еси добрый молодец, дворянский сынок! Поцелуйся, побратайся со мной, с холопишком Мишкою! Мы теперь с вашим братом дворянином в равности стали. Будь здоров на многие лета!

Осип поцеловался с пьяным Мишкой не без отвращения.

– Ну, що ж робиться в Саранську? – спрашивал Круча.

Осип рассказывал, что знал.

– Так! – сказал Круча. – Пошлемо ми служилих таких, що в Атемарі були. Нехай вони йдуть в Саранськ і скажуть, що од нас утекли. Ану, пане Михайло, кажи їм по-московськи.

Он рассказал ему, и Михайло говорил казакам:

– Служилые пойдут в Саранск и скажут, что от нас убежали и что мы повернули на Пензу; и вот саранский воевода понадеется на то, а они тем временем зажгут город, а мы пойдем отсюда и повернем на Саранск ночью, так чтобы нам в ту пору на город наскочить, как они пожар там учинят. Начнется суматоха, ратные на пожар кинутся, а мы на них тут и нагрянем.

Атемарские служилые, передавшиеся мятежникам, уверяли, что в Саранске служилые не довольны воеводою, а посадские и подавно на него злятся и не станут противиться.

– Сегодня вторник, – говорил Михайло, – в пятницу перед светом мы подойдем к Саранску.

Тогда отобрали троих молодцев, которые взялись пробраться в Саранск и зажечь город, когда будет нужно.

После того Осип увидел толпу мужиков, одетых в белые шерстяные кафтаны с красными оторочками, в лаптях с разноцветными веревками на голых икрах. За плечами у них были колчаны и луки, иные держали в руках двузубые рогатины. Михайло подозвал одного из служилых и сказал ему:

– Ну, мордвин, расскажи им по-своему, говори им, чтобы они все стояли за батюшку Степана Тимофеевича и за царевича Алексея Алексеевича; что теперь во всем свете иной ряд будет, не так, как доселева было: дастся им всякая льгота, не станут их в христианскую веру перевертывать; ни дети боярские никакие, ни служилые не станут к ним ездить, и будут жить они у себя по своему закону, и керемети их никто не посмеет разорять, свои князи у них будут – кого захотят, того и поставят; и детей у них не велят хватать; и даст им батюшка Степан Тимофеевич всю ихнюю землю в их полную волость. Только теперь пускай постоят за него и за царевича Алексея Алексеевича.

Когда мордвин служилый перевел эти речи своим соплеменникам, те начали на своем языке что-то говорить, по лицам их видно было, что они стали очень довольны и воодушевлялись отвагою постоять за свои керемети.

Собрание после того стало расходиться, и Круча, взявши Осипа под руку, повел его к одному двору и вывел из него отличного коня.

– Возьми, братику! – говорил он. – От тобі коня даю. Ух! Гарний кінь! Се як дуванили воєводині животи, так мені сей кінь достався. Нехай тому воєводі земля пером, що такого славного коня придбав. Озьми і їзди на йому, бо мені його не треба, у мене є на чім їздити; да й то правда, брате, що мені нічого тут не треба, чи буде що з нашого умислу, чи нічого не буде, а мені однакова дорога: коли не вб’ють, то я піду в своє Запорожжя і знову воюватиму з турком або з ляхом, і коли старий стану, не здужаю, так піду до Межигорського Спаса або у Печерське у ченці, бо я змолоду ще обіщався. От, братику, я питав, що робитимеш, як батька уб’єш: ти мені й одвітити не зумів, бо й сам добре не знаєш, що з собою зробить; а я тобі скажу що: утечемо з тобою в Запорожжя, і коли не уб’ють нас на полі ні на морі, та доживемо до того, що старими станемо, так у ченці підемо!

Примітки

як на Україні воєвод побито… – на початку 1668 р. на Лівобережжі відбулося народне повстання проти сваволі російської адміністрації – люди відмовилися сплачувати податки, повиганяли воєвод із стрілецькими загонами.

…коли старий стану, так піду до Межигорського Спаса або у Печерське… – за традицією, запорозькі козаки на старість знаходили притулок у монастирях, в тому числі – у Межигорському коло Вишгорода під Києвом або в Печерській лаврі. Таким епізодом розпочинається поема Т. Шевченка «»; П. О. Куліш записав почуту від нього розповідь про цей звичай.

Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 2, с. 59 – 63.