Мати

Дніпрова Чайка

Сіється дощик невпинний, осінній,

Вітер ридає в гіллі,

Сумно на небі, повитому в хмари,

Сумно на мокрій та голій землі.

Вечір вкриває слобідку убогу,

В темряві никне ріка,

Чуть лиш, як плеще, як стогне над нею

Очеретина суха та гнучка.

Тиша, безлюддя… А що ж то блукає

Між верболозів старих?

Що загубило? Кого викликає

З темної плавні та хвиль говірких?

То – безталанна, що долю згубила…

Свідком ця сама ріка,

Як тут весною уперше зустріла

Бравого хлопця дівчина струнка;

Свідками верби – свашки шепотливі,

Як їх кохання росло;

Свідком і вітер – дружко жартовливий,

Як їх весілля отут одійшло:

Їм не співали дружки з світилками,

Руки їм піп не в’язав.

Благословило їх небо зірками,

Та соловейко в гіллі щебетав:

Ніч, окропивши росою, покрила

Любих своїх молодих,

Килим шовковий трава простелила,

Місяць, милуючись, сон їх стеріг.

Милий ізрадив, покинув кохану, –

Сохне і в’яне вона…

Літо минуло, і в осінь погану

Перевернулась весела весна.

Верби обсипались, зляканий місяць

Вид свій за хмару сховав,

Згасли зірки, з сорома соловейко

Десь на чужині без вісті пропав…

Люди недобрі – не в їх сиротині

Ради в нещасті прохать:

Ще насміються! І лине дівчина

В плавню до річки поради шукать.

Річка-порадниця хвилею грає,

Слухає дівка її

Влесливі речі – і от зрозуміла –

І простягла їй обійми свої.

«Річко, сестрице, прийми моє горе,

Бо не під силу тяжке!..

На моє тіло, неси його в море,

Душу ж… О господи, що ж це таке?!..»

Темную хмару прорвав буйний вітер,

Місяць ясний заблищав,

В темному серденьку теж якийсь промінь

Зразу спалахнув, засяв:

Вітер затих, тільки з лепетом в річці

Хвиля за хвилею йде –

Горе затихло, і в змученім серці

Щось надзвичайне проснулось… росте..

Ширше… ясніше… всю душу сповняє…

«Де я? Що хочу робить?

Боже ж мій, боже, не бачивши світу,

Душу невинну я хочу згубить:

Батьківський гріх, я, грішнішая мати,

Хочу в дитині скарать!

Геть же од річки! Для тебе, дитинко,

Жити повинна я, жить, не вмирать!

Хай же знущаються люди лукаві,

Хай я і мук натерплюсь:

Перед тобою, дитино, я права

І перед богом гріха не боюсь».

Пізно од річки не дівчина хибка, –

Твердая мати ішла,

В серці гарячім великую силу

Миру назустріч, як прапор, несла,

йшла вона – місяць облив її світом,

Вітер поштиво затих,

Мов засоромлена, тихо плескала

Хижа ріка в верболозах німих.

Примітки

Вперше надруковано в збірнику «Русским матерям», виданому в Москві 1892 р. на користь потерпілих від скарлатини та тифу у Воронезькій губернії. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 254 – 256.