Роковини

Дніпрова Чайка

Саме, без шляху, в дикім полі

Ненагодоване і голе

Брело забуте дитиня.

Родини рідної шукало,

А де знайти, і як – не знало,

Бо, звісно, мабуть, циганя,

Мов старченя, – його, малого,

Цураються. Вблагати бога

Не вміє, шляху не найде,

Само не вміє розказати,

Людей не сміє розпитати,

Та йде, світ за очі іде!

То навпростець, то по обліжку,

То йде, гука, то сяде нишком,

Сльозами горе вилива,

А що робить, само не знає.

Іде туди, де сонце сяє,

Де пташка голосно співа.

Воно й довіку б так блукало,

Аж поки б смерті не спіткало

Або бог зна куди зайшло, –

Так трафились на шляху люде:

Чи буде користь, чи не буде,

Взяли його. Воно пішло.

Зраділо бідне. У неділю

Сорочечку наділи білу,

І вже своєю нарекли.

Вже й рік мина. Росте дитина

Та чи добре лиш росте?

Хто збереже її, не кине,

І хто до діла доведе?

Дитину ту ви, мабуть, взнали:

Се ж та, що той рік привітали,

Приймали щиро між себе.

Не киньте ж знов одну у полі

Шукать родини, праці, долі,

Бо вам дитина ся рідня.

А в сьогорічні роковини

Згадайте і мене – дитину,

Як я вас згадую щодня.

Примітки

Вперше надруковано в журналі «Зоря», Львів, 1891, № 16. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 246 – 247.