Перша піснь

Юрій Федькович

О, Нікомедіє, Пропонту короно,

А хто вмалював тя так дуже червоно?

О, Нікомедіє, Пропонту ти славо,

А хто вмалював тя так дуже криваво?

О, знає світ, знає, хто кровю малює:

То царь Діоклетій християн катує.

То царь Діоклетій ріже християни…

О, змилуйся, царю Діоклетіане!

Не милуєсь лютий, на ката гукає:

«Рубайте, катове! Най кров морем грає!

Рубайте, катове! Боги ж того хочуть,

Бо в них християне вірити не хочуть.

Рубайте, катове, острими мечами!

Я царь Діоклетій! Я царь над царями!»

О, заграли крови широко як море!…

А хто ж добре слово к царю заговорить?…

Один заговорить, то воєвода Юрій,

Лиш той не боїться ні моря, ні бурі.

Лиш він не боїться цісарского гніву,

В Христа уповає і в пречисту Діву.

«О царю ж ти, царю Діоклетіяне,

За що ти невинні ріжеш християни?»

«Го, го! Що я чую, ти мій воєводо!

А відь християнин і ти єси з роду?»

«Так є, християнин, мій царю і пане;

І чим прогрішили тобі християне?»

«Копіями в него! – мучитель лютує, –

Нехай же Роспятий тепер тя ратує!»

Але ж бо копія всі оловом стали,

Не ймившись святого в ключ позагинались.

А царь аж не знає, що в злости робити,

Велів єго зараз в темницю всадити.

В темницю всадити, к помосту прибити,

Каменем великим груди привалити.

А Юрій в покорі приймає ті муки,

До Господа Бога здоймає лиш руки.

А з неба лиш чути: «Не бійся, герою!

Не бійся, мій друже! Христос твій с тобою!»

На другий день рано царь гордо питає:

«А відь, що Розп’ятий тебе забуває?»

«Мій царю і пане, свята єго воля;

Він слуг своїх вірних не лишить ніколи.»

О, велів же царь помости зробити,

Велів їх бритвами та гвіздєм набити.

Бритвами та гвіздєм, гаками та ости,

Ще й колесо круте понад тим помостом.

До него ж святого велів привязати,

До того помосту єго обертати.

І каже царь катам: «Ну ж жваво і сміло,

Аж доки від кости не відпаде тіло».

А Юрій в покорі ті муки приймає,

До Господа Бога лиш руки здоймає.

А з неба знов чути: «Не бійся, герою!

Не бійся, мій друже! Христос твій с тобою!»

І тїло святого від ран ся сцілило,

Як рожа у маю, так красно зацвіло.

А нарід гукає: «Діоклетіяне!

Христос є Бог правий! Він Бог над богами!»

«О, ні! – каже цісарь, – я доти не вірю,

Аж ним вапяної ями я не змірю!

Тим то єго в яму! Побачимо може,

Як відтам Роспятий єму допоможе!»

А Юрій в покорі ті муки приймає,

До Господа Бога лиш руки здоймає.

А з неба знов чути: «Не бійся, герою!

Не бійся, мій друже! Христос твій с тобою!»

О крикнув же цісарь з великої злості:

«Ідіте, та з ями виметати кості!»

Пійшли ось до ями та костий гледіти,

Аж тут все рожеві та іншії квіти!…

А Юрій по гаю рожевому ходить,

Господній же ангел за руку го водить.

А цісарь гукає: «Отсе ж чародія!

На чоботи з сталі ще моя надія!

Узуйте ж, катове, єго в ті сапоги!

Нехай же Розп’ятий вийме му з них ноги!

Бо мої сапоги в сім огнях нагріті,

Ще й гвіздь коло гвіздя в підошви набиті.»

А Юрій в покорі ті муки приймає,

До Господа Бога лиш руки здоймає.

А з неба знов чути: «Не бійся, герою!

Не бійся, мій друже! Христос твій с тобою!»

А в місті же тому, у Нікомедії,

Був знахарь великий на всі чародії.

Єго велів цісарь до себе призвати,

До себе призвавши він став му казати:

«О, знахарю – каже, – славний чарівнику,

Ти будеш мав в мене заплату велику,

Лиш Юрія того зжени мені з світа,

Бо знати не хоче він мого завіта».

«О царю ж мій, царю, я дам єму трунку,

Що в світі не має від него ратунку,

Бо тої ж години і тої ж мінути

Він гинути мусить від моєй отрути!»

Тогди велів цісарь привести святого,

Велів му отрою напитися того.

«О Юрію – каже, – тепер будеш знати,

Чи вміє Розп’ятий христян ратувати?»

А з неба знов чути: «Не бійся, герою!

Не бійся, мій друже! Христос твій с тобою!»

О, випив же Юрій чародійску чашу, –

Що був він хороший, а ще стався кращий!

А царь Діоклетій аж ломить си руки:

«О волхве, нарадь ми нові які муки!»

«О царю мій, царю, вже гірших не знаю,

І раду одну лиш для тебе ще маю:

Єсли умерлого вскресити він може,

Тогди вже Розп’ятий божків переможе.

А тут як на щастя свіжая могила,

В котру ще оногди мерця схоронили:

Нехай воскресить же він того од гроба,

Тогди вже даремна уся наша злоба!»

На се святий Юрій налякався дуже,

А з неба знов чути: «Не бійся, мій друже!

Не бійся, побореш, святий мій герою!

Мій ангел при тобі, Христос твій с тобою!»

На тії глаголи земля ся здригнула,

Мертвець воскрес з мертвих, могила рунула.

А царь же гукає на лютого ката:

«Мерцеви і волхву враз голови стяти!»

А Юрій їм каже: «Не бійтеся, други!

Христос мій приймає во свої вас слуги!»

А царь же гукає: «Конець твому віку!

В темницю! А завтра на головосіку!»

А Юрій с покоров в темницю ступає,

До Господа Бога лиш руки здоймає.

Аж тут і плугатор в темницю уходить,

Упав на коліна, тай плаче-заводить:

«О Юрію – каже, – дав Господь ми кару!

Не мав я нічого, лиш воликів пару,

І ними кормив я і жінку і діти…

Тепер сиротов я в широкому світі!

Бо видиш, лихої, нещасної хвилі

Розбився мій волик з високої скелі!»

А Юрій му каже: «Не плач, мій соколе,

Вертайся до дому, твій віл пасесь в полі!»

А царь же проклятий гукає на ката:

«І се християнин, голову му втяти!»

А Юрій му каже: «Не бійся, Гликерій!

Твій віл ти отворить у рай божий двері!

А ти, лютий царю, роздумай, що дієш:

Чи кров проливати ти людску так смієш?»

«О, я тобі, Юрій, се зараз покажу!

На головосіку сю голову вражу!»

«А я, – каже Юрій – на стратище піду,

Лиш рад би я видіти божків синкліту!»

На сі слова цісарь так втішився дуже,

Що сам у біжницю святого вів мужа.

«А видиш ти – каже – божки які наші?

А всі не роспяті! Не тако, як ваші!»

Нічо не сказав му святий на се Юрій,

А лиш обернувся к Аполя фігурі.

«Аполоне, – каже – ти мраморний божку,

Вгадав не одну ти цареви ворожку;

Тепер по всій правді тебе заклинаю:

Чи єсь ти Бог правий? Бог з світлого раю?

Сли Бог, то промов же, сам царь най почує!

Як скажеш, що Бог ти – тобі повинуюсь!»

На се ж як всі божки в синкліті стояли,

Оперед святого долі лицем впали.

«Чари над чарами! – царь лютий лютує. –

Під меч з ним, катове, бо всіх ще счарує!»

«О ні, лютий царю! – озвалась цариця –

Чарами се звати во вік не годиться!

Бо правда світлійша від сонця і ранка:

А ти же знай, царю, що й я християнка!»

«То й ти вже, царице, в Роспятого віриш?

Тож меч мого ката враз з Юрієм зміриш!»

«О ні, каже Юрій, по Вічного волі

Сю честную главу не ткне меч ніколи!»

На се же цариця голову склонила,

І перехрестившись у Бозі спочила.

Тогди же катове вже більше не ждали,

На місци святому з пліч голову зняли.

У двайцять у третій день місяця цвітня –

О, днина се славна і всім нам совітна!

Шануймо ж ю вельми, усі християне!

Христу честь і слава во вік віков. Амінь!

Примітки

Нікомедія – місто в Малій Азії (нині Ізміт в Туреччині), в 286 – 324 рр. – східна столиця Римської імперії.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 578 – 583.