Юрій Федькович
Вже двадцятий рік і п’ятий пріч,
Як я віршую і співаю
І в повістях проповідаю
Ту рідну, руську нашу річ.
До чого ж доспіваюсь, о браття?
Бодай би було не діждати!
Москалисько, як вовчисько
Лупає очима,
І з кровавим своїм кнутом
Грозить за плечима.
Лях у кунтуші дрантивім
Б’є кпин за плечима.
Лях старий лицює кунтуш
Та з Русина кпиться,
Що остання сардачина
На сіромі дреться.
Римськими рабами пере-
піхані Лай-Даки
Римськими майстрами пере-
лицьовані Даки.
Страх задерши хвостик до гори
Гарчать як собаки.
А «цивілізатор» травить
Лаю ще скажену.
Щоб нас гнала до утому,
Гнала до загину.
А цивілізатор куций
Б’є майстрам поклони
Бо задумав їх хапнути
В хитрі свої шпони.
І для того, як мисливець
Стерво на капкані,
Верг на ласу нас понуку
Лисам на снідання.
За то що вадь, що го наші
Закривали груди,
Як тріщало йому в хорбаці…
Але доста буде
На сьогодні того дива!
Чужина, та й годі!
Лучше, браття, подивімся
Ми до свого роду,
I загляньмо в свою хату,
Що у нас тут діє,
І як пораються наші
Бідні гречкосії.
Один собі аж страх забаг
Покрити золотим си руном,
І нині русином ще ліг,
А завтра встав уже румуном.
І за те від разу сів
З залізним жезлом на престів
Христове стадо випасати.
І ’го пасе, як вовк ягнята,
А з руських цапів топить лій
Для калугорів на олій,
Щоб постили за всіх тих душу,
Що зуб єго святий покрушить.
І на владичеський престів
Собі, нівроку ’му, засів.
Тай панахиду вже співає,
Але кому? Лиш Господь знає.
А другий знов здудурив гук,
Та в москалі конечно преться,
Бо там і «водка» добра ллється,
Бо там без труду і без мук,
Неначе в настоящім раю
Карбованці всі посипають.
А в нас що? Нужда та мозіль
Та піт кровавий, як та сіль
Ті виплакані наші очі
З’їдають: хто ж з такими хоче
Ділить сухий, разовий хліб?
Лиш в Москві рай! А в нас що? Гріб!
А другий знов як та свиня
У москалі конечне прется,
Бо там карбованці бринять
І «батюшкова» водка п’єтся
За наші запродані душі!
У Москві і на вербі груші,
А в нас їх і на груші ніт.
О, безталанний той наш світ!
А третій на порожниій лоб
Надув конфедератку с павов
Хай кудкудаче як набоб,
Що чутно ’го аж у Варшаву;
«Де Русь? Яка Русь? Що за Русь?
Я Русі жодної не знаю,
І з цього дива собі каюсь,
Бо цього дива в нас не має.
В нас Польща тільки є що є!
Річ Посполита хай живе!»
А третій знов на лоб надув
Конфедератку, та ще й з павов.
Та як чкурнув собі в Варшаву,
То аж живіт загув
Голодний, як порожня бочка!
А він, як та сердита квочка
Розкудкудакавсь: «Що? Я пан!
Я Русі зараз в д… дам!»
А той на «Шіфі» знов купив
За п’ятака циліндер голий,
Та ще і фрак десь замозолив –
(Вадь той, що Штавфе в нім ходив,
Як на Парнас сірома дрався.
Та фрак у терню ’му зістався) –
Але до діла: наш купив,
Та ще й у нього, браття, вбрався.
Та ну давай у німці драла!
А нам то, Русі що зістало?
Четвертий, устроївшись в фрак
Та у великі окуляри,
Старим богам на переляк
Чкурнув аж у парнаські хмари,
Та там сірома і осів
Всім горобцям на вдивовижу.
Зареготілись німці рижі,
Та й дали окромішній хлів
Новому божкові, нівроку!
Так перемітує що року
Відстроїв чималенький храм…
Що ж Русі лишиться? Що нам?
Саме дрантя, лихолацтво,
Голота – та й годі!
А то кажуть: шкода ходу
До пустого роду.
Бо як є де переспати,
То ніщо стелити.
А як є що постелити,
То нічим і вкрити!
Бо, там, браття, є де спати,
А нічим стелити:
Один кулак під голову,
А другим, щоб вкритись.
Така наша доля:
Салогуби у перинах,
Ми ж босі та голі.
Ті в порфірах на престолах,
А ми босі й голі.
Але нічо то, бо на них,
На бідних наших гречкосіях
Святої Русі вся надія,
А не на апостатах тих,
Що нас убогих зрікаються.
Тим я ні пишу, ні співаю,
Але кладу на них проклін:
Бог-дай як то пречисте море,
Що трупів з себе викидає,
Так вивергла їх Русь святая
От свого імені! Амінь.
Чернівці 24 червня 1886.
Примітки
Цей вірш дійшов до нас у трьох редакціях: в одній друкованій (Зерна, літературно-науковий додаток до Буковини за рік 1887, Чернівці 1887. стор. 1 – 4 і двох рукописних. Рукописні редакції, це два автографи Ф-на (кожній із них – аркуш звич. паперу, записаний з усіх чотирьох боків, з підписом автора і датою, обидва власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях.
Один із них (звемо його А), це первісний бруліон, писаний досить невиразно, але коротший і енергійніший щодо вислову, так що видався декуди занадто різким редактором «Зерен».
Наслідком цієї критики Ф-ч переробив вірш і так повстав другий автограф – старанно писаний чистопис, більш розширений, декуди менше барвний від первісного нарису (звемо його Б).
Але й ця нова редакція не знайшла ласки в очах редактора «Зерен» і він для друку зладив собі щось посереднє між ними, беручи основу з Б, але пропускаючи деякі уступи з цієї редакції, беручи відповідні з А. Подібно поступили ми в цьому передруку, але вводили в текст більше уступів з ред. А, при чому відміни іншої редакції подали на нотах.
Штавфе в нім ходив – Людвіг Адольф Штауфе-Симигинович (1832 – 1897), німецький поет на Буковині.
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 472 – 477.
