Шипітські берези (3)
Юрій Федькович
У Шипоті на цвинтарі
Дві білі березі
Хиляться, хитаються,
Мов дві нетверезі
Ледащиці-пропійниці
Цілу божу днину;
А о півночі, дівчата,
У глуху годину
Переметують обі ся
Гарними дівками
У монествах та у мирсі
Та у сафіянах,
Та міняються чарками
Двома золотими,
Та до себе призивають…
А поперед днини
Знов березами стаються
Такими як були,
І знов собі хитаються,
Щоб люди не чули.
А ті люди усе знають,
Та завжди минають,
А минувши цвинтарище
Нишком вповідають,
Яке диво наробилось
Одної неділі
У Шипоті на цвинтарі,
Де берези білі.
Жив у Шипоті багач раз,
Багач на всі гори,
Та не тішивсь він ні грішми,
Набитов коморов,
Ні худобов без рахуби,
Та ні полонини,
А тішився він доньками:
Калина й Малина
Звались собі. Що за кралі!
Мабуть і за морем
Годі таких пошукати…
Обі як ті зорі,
Як ті ясні у погоду,
Або як ті квіти
Рожі мая, або мірти
Дві пахучі віти.
Але не даром хтось казав,
Що де тобі краса ця вродить,
Там чорт уже й з калиткою ходить
Щоб десятину собі взяв.
Що кажу я? Лиш десятину?
Сто душ провадить до загину,
Стом розриває серце, грудь –
Чи в Шипоті, чи де не будь!
Бо Калина і Малина
Гуляли до волі
В свого батька преблагого.
Легені ж соколи
Онимались приступити
До такого дива;
Лиш один не, лиш Джоґоля
Юрій чорнобривий
Не боявся приступити.
«Гоя – каже – браття!
Легеневі воля дочку
І у князя сватать,
А не то, що в Микитули!
Тож би то і було!
Правду кажу я, дівчата?
Але най зозулі
Вперед жиру покоштують.
А Пречиста божа
В нашій церкві на порозі
Воском поворожить,
То одна зо мною стане
На шлюбнім коверці.
І котра з вас? Угадайте!
Не віщує серце?
Чи Калина, чи Малина? Тимчасом
Бувайте здорові!
Іду спати. Може приснясь
Мені чорні брови.
Та і пішов собі домів.
А що Калина і Малина?
Так голови обом загрів,
Що полюбили до загину,
І нишком до циганки Химі
О півночі на раду йдуть,
І то так хитро, що мабуть
Одна за другу і не знала.
А чорт вже і з калиткою тут.
Щоб свою камату узяти.
О, сокотіться ‘го, дівчата!
«Циганочко, волошечко,
Як рідна матусю,
Давай раду, бо я гину,
Трісну, утоплюся!
Бо я єго полюбила,
А він – хто це знає?
Він Малину може візьме,
А я пропадаю.
Ні, пропала вже! на віки!
Серденько віщує:
Він з Малинов лина-листу,
А з мене кепкує.
Давай раду, циганочко!»
«Та яка ж тут рада?
Стрій Малину, то від разу
Збудешся досади.
Бо Джоґоля хлопець чесний,
Не поломить слова».
«Тож давай!» – «Даш сто червоних?»
«Двісті! Будь здорова!»
«Стій ще, най тебе навчу!» – «Годі,
Бо завтра забава
У нас буде, ще й з музикою,
А позавтра – Слава!»
Таке ж і Малині циганка казала,
За двісті червоних отрою продала.
Та щезник з калитов великов іде,
Бо вже в Микитули й музика гуде.
І гуляли ледіники
Запрошені в гості
На срібнім колоколі
Підбитім помості.
Де ж Джоґоля молоденький.
Що перед не водить?
У світлиці регочеться.
Що ся аж заходить.
«Вам що, дівки? подуріли?
А вадь ви матбути
Коти дрете? Встидайтеся!»
«Ні! Ні!» – «То ж ану-те,
Пийте одна до другої!
Де ж чарочки ваші?»
«Ми їх зараз унесемо,
Та ще меду фляшу!
Ми внесемо повні куби».
«То пийте же, любі!»
«Ми ся вперед поміняєм»…
«Славно! Доказ буде,
Що ви уже поєднались».
«Здорова ж, Малино!»
«На здоров’я, Калиночко!»
«Не до половини,
А до дна аж, Малиночко!»
«До дна й ти, сеструсю!»
«Стійте! Що вам? Чого так зблідли?
«Випирає душу!»
«Серце в мене розриває!
Нешта мене строїла
Через тебе, мій ти милий!»…
Та й не доповіли,
Але мертві повалились
До самого долу,
Щоб не встати уже більше
Ніколи, ніколи.
На другий день і поховали.
Попи над ними не читали
Ні панахид, ні парастас.
Але – як ще не було в нас –
На цвинтарі в самім куточку
Славного Микитули дочки
Сварливий паламар загріб.
Учора танці, нині гріб.
А на третій день – це було
Одної неділі –
Виросли з гробів на чудо
Дві берези білі.
Хиляться, хитаються,
І неначе чари
Подають собі затруті…
Така божа кара!
Ви ж чуєте, дівчаточка?
О, слухайте, любі!
Не давайте серцю волю,
Бо дасть вас на згубу.
14-го н. ст. новембра 1886.
Прикмети (примітки Ю. Федьковича)
Не казка, але факт. Проф. Найбавер подорожуючи у горах видів ще ці берези. Імена я змінив, бо родина нещасливих дівчат ще живе.
монества – на шнурок нанизані срібні і золоті монети, котрі дівчата на шиї носять. На Україні кажуть «намисто».
мирса – золоті нитки, убори золотими нитками перетикані.
жиру покоштують – кажуть, що зозуля аж тоді перестає ковати, як букового жиру наїсться, і що шлюби, брані у той час, доки зозуля кує, на щастя.
Воском поворожить – кажуть, що Пречиста у Богородичин посток зсипає віск у кожній церкві на порозі і тоді, коли долю судить. Для того мають бути шлюби брані по першій Богородиці дуже щасливі.
Підбитім помості – давно багачі прибивали зі споду до помосту срібні дзвінки (колоколи), котрі при танцях відзивались і дуже приємний гомін давали.
Примітки
Друковано «Зерна, літературно-науковий додаток до «Буковини» за рік 1887». Чернівці 1887, стор. 46 – 52. В основу цього видання покладено автограф поета (два аркуші звич. паперу, та один роздертий на 2 піваркуші, записано 6 сторін, з поправками фонетичного правопису на етимологічну, доконаними чужою рукою; та сама рука подописувала в низу під текстом примітки, які Ф-ч писав на окремім піваркуші пз. Прикмети. Під текстом поеми підпис автора і дата. Власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях.
Це третій варіант обробки теми. Див. одноіменні поезії 1863 р. та 1876 р.
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 477 – 482.