На шляху становлення
нової української літератури

Б. А. Деркач

Художня спадщина одного з визначних поетів передшевченківської доби П. Гулака-Артемовського порівняно невелика за обсягом, але цікава й різноманітна. Його перу належать писані українською та російською мовами байки, балади, прозові послання, переклади, критичні статті. Найціннішу частину творчого доробку поета становлять передусім байки та балади, які відігравали важливу роль у процесі становлення й розвитку української літератури в перші десятиліття XIX сторіччя.

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 р. у містечку Городищі на Київщині в родині священика. Одинадцятилітнім хлопцем вступає він до бурси, а згодом – до Київської академії. Не закінчивши повного курсу навчання, у 1814 році залишає академію і протягом кількох років учителює в приватних пансіонах, у родинах польських поміщиків на Волині. Тут майбутній поет мав можливість глибше пізнати гірке підневільне життя трударів-кріпаків, ознайомитися з народною творчістю. Ймовірно, що саме тут, на Волині, у П. Гулака-Артемовського виник задум написати байку «Пан та Собака», що принесла письменникові славу і стала справжньою подією в тогочасному українському літературному житті.

З 1817 р. П. Гулак-Артемовський – вільний слухач словесного факультету Харківського університету. Наступного року він уже викладає тут же польську мову, а в Інституті шляхетних дівчат – французьку. В цей період розпочинається й активна літературна діяльність П. Гулака-Артемовського. Він систематично виступає з перекладними й оригінальними творами в журналах – харківському «Украинском вестнике»,- а згодом і в московському «Вестнике Европы».

Після закінчення університету й захисту в 1821 р. магістерської дисертації на тему «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней» П. Гулак-Артемовський викладає в університеті курс російської історії та польську мову, пише художні твори, бере участь у літературному житті, підтримуючи контакти з Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Максимовичем, М. Костомаровим, А. Метлинським та іншими письменниками.

З 1829 р. П. Гулак-Артемовський – ординарний професор, декан факультету, а в 1841 – 1849 рр. – ректор університету; водночас він займає посади інспектора і завідуючого навчальною частиною Харківського та Полтавського інститутів шляхетних дівчат. В 1830-х роках П. Гулак-Артемовський відходить від активної літературної діяльності, пише лише принагідно, здебільшого у зв’язку з «визначними» подіями в його службовому й родинному житті (одержання чергового ордена, зустріч високочиновної особи, «благодійника» тощо). У творах поета 1830 – 50-х років усе виразніше проявляються реакційні тенденції. Т. Шевченко, який прихильно ставився до творчості П. Гулака-Артемовського 1820-х років, у передмові до «Кобзаря» 1847 р., маюча на увазі перехід письменника на вірно підданські позиції, з осудом писав: « [народну мову – Б. Д.], так забув, бо в шани постригся».

Після виходу у відставку з університетських посад поет деякий час працює іще в Харківському та Полтавському інститутах шляхетних дівчат. Помер П. Гулак-Артемовський 13 жовтня 1865 р. в Харкові.

Перші поетичні спроби П. Гулака-Артемовського припадають на час навчання його в Київській академії. Відомо, що 1813 р. він написав поетичний твір за поемою Н. Буало «Налой», який пізніше був знищений самим автором. До вас дійшли лише два віршовані рядки з цього переспіву («Навыкнуша син, еще сосцы им ссущим, вспять руки обращать к просителям дающим»), але й вони дозволили дослідникам зробити висновок про естетичні уподобання початкуючого поета, про його інтерес до поезії французького класицизму. У відповідності до травестійної манери Н. Буало, який у своїй антиклерикальній поемі пише про комічне поважно-піднесеним стилем, П. Гулак-Артемовський подає переспів поеми у пародійному плані – патетично, церковнослов’янською мовою. Пізніше у такій же манері П. Гулак-Артемовський вже перекладатиме релігійно-моралізаторські твори та писатиме оригінальні поезії.

Перший друкований твір П. Гулака-Артемовського – російський переклад з Ж.-Б. Руссо «Ослепление смертных» – з’явився у жовтневому номері «Украинского вестника» за 1817 р., одразу ж після переїзду письменника до Харкова. Відтепер на сторінках цього журналу один за одним друкуються його вільні переклади і переспіви російською мовою з Д. Мільтона, Ж. Расіна, Ж. Деліля, Горація, П.-Ж. Кребійона, а також перші оригінальні поезії «Мудрость (Отрывок из первой песни поэмы «Счастие на земле»)» та «Ее с-ву графине А. А. Г-вой». Написані «високим» поетичним стилем, у піднесено-патетичному дусі, ці твори переконливо свідчили про тяжіння молодого автора до класицистичних традицій. Наснажені релігійно-містичним пафосом вони торкалися також, хоча й досить обережно, актуальної суспільної тематики – розвінчування тиранії, обстоювання жертв деспотизму тощо.

У ці ж роки П. Гулак-Артемовський виявляє глибокий інтерес до польського просвітительства, зокрема до визначного польського письменника І. Красіцького, якого порівнював з «бессмертным Ломоносовым и Державиным».

Водночас з російськими творами П. Гулак-Артемовський пише й оригінальні українські поезії. Свій перший український вірш «Справжня Добрість (Писулька до Грицька Прокази)» він створив у 1817 р. Це своєрідне послання Г. Квітці-Основ’яненку як одному з керівників товариства благодіяння. П. Гулак-Артемовський гаряче підтримує його і закликає активізувати громадські починання на користь суспільства. V своєму посланні, но позбавленому, щоправда, помітних релігійних нашарувань, автор, звеличуючи Добрість, намагається утверджувати громадянську мужність і чесність, справедливість, корисну працю на благо людини, ненависть до зла, підлості. Наводячи приклади високих моральних якостей, поет показує філософа Сократа, який безстрашно прийняв смерть, обстоюючи свої переконання, князя Якова Долгорукого, що рішуче рве «писульку царську», бо впевнений у несправедливості дій Петра І.

Добрість – життєрадісна й непохитна, вона не боїться підступності й спокус, їй не страшні життєві випробування:

А Добрість не вважа на злії язики,

Не пристають людські до неї побрехеньки,

І як в калюжах в дощ хлюпочуться гуски,

То, стрепенувшись, вп’ять виходять з їх сухенькі, –

Так Добрість чепурна виходить із брехні…

У «Справжній Добрості» виразно виявилися, з одного боку, схильність автора до традицій класицизму, а з другого – орієнтація на «Енеїду» І. Котляревського (часом жартівливий, бурлескний стиль, широке використання живих фольклорних джерел).

На повну силу талант П. Гулака-Артемовського розкрився в його байках, що, у своїх кращих зразках, стали справжнім надбанням української літератури. Найвизначніша серед них, як і взагалі у творчому доробку поета, заслужено вважається байка, чи, за визначенням самого автора, «казка», «Пан та Собака». Одразу ж після опублікування в «Украинском вестнике» (1818) вона здобула таку широку популярність, що ходила в списках. Один із сучасників поета – письменник П. Білецький-Носенко – ще в середині 1823 р. (тобто, коли було надруковано всього три Гулакових байки-«казки» – «Пан та Собака», «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько») писав:

«Я смело могу уверить, что сказочки г. Артемовского-Гулака читались с таким же неописанным удовольствием, как «Энеида» г. Котляревского, что многие вытвердили напамять целые тирады из них…»

«Пан та Собака» й інші байки П. Гулака-Артемовськоґо пов’язані з творчістю І. КрасіцькогО. Використавши в «казці» сюжетну канву чотирирядкової байки польського автора «Пан і Пес», а також окремі епізоди з іншого його твору – сатири «Пан, не вартий слуги», поет вводить численні яскраві сцени, широкі побутові зарисовки (наприклад, змальовує на початку «казки» картину ночі на селі і в маєтку пана), комічно-драматичні ситуації, емоційний розмовний діалог, простору «мораль», тобто створює, по суті, цілком самостійну, оригінальну поезію. До того ж байка П. Гулака-Артемовського – що особливо важливо – набула гумористично-сатиричного забарвлення, соціального звучання.

Байка «Пан та Собака» перейнята протипанськими настроями і має антикріпосницьке спрямування. Зачіпаючи тут такі актуальні питання того часу як становище кріпаків, їх стосунки з поміщиками, П. Гулак-Артемовський викриває самодурство і розбещеність панів, висловлює співчуття до безправних селян. В алегоричному образі Рябка, винятково сумлінного й чесного, поет розкриває долю кріпака, повністю залежного від пана. Рябко прагне догодити панові. Але залишається винним і тоді, коли не спить цілу ніч, охороняючи поміщика, і тоді, коли заснув: у першому випадку заважає панові спати, в другому – злодії пограбували панське добро. В результаті покірний, по-рабському відданий своєму поміщикові беззахисний Рябко стає жертвою його чергової примхи. Після другого незаслужено жорстокого покарання у Рябка «заговорило» обурення:

Чорт би убив твого, Явтух, з панами батька,

І дядину, і дядька

За ласку їх!.. – сказав Рябко тут наодріз. –

Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!

Той дурень, хто дурним іде панам служити,

А більший дурень, хто їм дума догодити!

П. Гулак-Артемовський розумів, що його «казка» може накликати гнів «злого», «ледачого» панства, і тому звертається до Квітки-Основ’яненка («Супліка до Грицька Квітки»), який на той час був предводителем повітового дворянства, з проханням захистити його і Рябка, а також вимагати від поміщиків людяного ставлення- до покріпаченого селянства. Пропонує скликати «тих навісних панів» й звеліти їм «струп Рябка довгенько полизати», бо і «над псом повинно ласку мати».

Не виступаючи проти основ самодержавного ладу, П. Гулак-Артемовський під впливом тогочасних антикріпосницьких громадських настроїв і ліберальних обіцянок царя щодо можливих реформ у селянському питанні лише картав надмірне свавілля й самодурство поміщиків – «навісних», «ледачих» і «дурних». До того ж така критика послаблювалася й загальним жартівливим тоном творів. Поет мав намір тільки присоромити окремих жорстоких кріпосників, апелюючи до їхнього сумління.

М. Добролюбов у статті «Російська сатира катерининського часу», глибоко проаналізувавши закономірності розвитку і сутність сатири XVIII ст., вказував на її обмеженість і непослідовність: «Замість прямого висновку: «селяни теж люди, отже, поміщики не мають над ними ніяких прав», підставлено інший, дуже неповний: «селяни теж люди, отже, не треба над ними тиранствувати». Ці слова російського критика можна цілком адресувати авторові «Пана та Собаки».

У цій байці, як і в деяких наступних творах, П. Гулак-Артемовський, йдучи від безпосередніх життєвих спостережень, прагне до художньо-конкретного зображення дійсності, до показу її в соціально-побутовому плані. Поет постійно звертається до народної творчості, широко користується різноманітними ідіоматичними зворотами, яскравими порівняннями, приказками й прислів’ями, часом підпорядковуючи їх увиразненню провідної ідеї твору, соціальної характеристики персонажів. Народнопоетичні вислови і прислів’я автор іноді вдало перефразовує відповідно до віршованого ритму, при цьому підсилюючи їх іронічно-гумористичне забарвлення: «Чи баба з воза, – що ж? велика дуже вада!.. кобилі легший віз, сьому кобила й рада»; «З ледачим все біда: хоч верть-круть, хоч круть-верть, він найде все тобі хоч в черепочку смерть» тощо.

В усьому цьому виявився благотворний вплив традицій І. Котляревського, а також російської сатиричної літератури кінця XVIII – початку XIX ст. Особливе ж значення для автора «Пана та. Собаки», зрозуміло, мала російська байка, яка на той час досягла вже значних здобутків.

Незважаючи на обмеженість ідейного змісту та деякі інші недоліки (наявність натуралістичних рис у змалюванні окремих явищ, приміром, у сцені екзекуції Рябка, надмірне захоплення діалектизмами, вульгаризованою лексикою тощо), байка «Пан та Собака» була безсумнівною творчою удачею молодого поета. Завдяки злободенності тематики, народному колориту, реалістично-сатиричним тенденціям у змалюванні поміщицької дійсності вона відіграла помітну роль у посиленні антикріпосницьких настроїв тогочасного суспільства, а також у розвитку реалістичної байки на Україні. Саме починаючи з цього твору, байка в українській літературі дедалі більше набуває вправного соціального влучання.

Наступна «казка» П. Гулака-Артемовського «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» – простора гумористично-сатирична розповідь про недотепного й скупого Солопія, який, всупереч жінчиним порадам, посіяв між пшеницею і житом горох, внаслідок чого втратив усе. Широка «мораль» байки уточнює об’єкт критики: численні безглузді проекти господарських нововведень, пропоновані деякими сучасниками поета. Порівняно з «Паном та Собакою» вова Гулакова байка мала значно менший громадський резонанс. Поступалася вона першій і художньою майстерністю (виразно бурлескна манера, в досить очевидною простакуватістю в стилі, багатослів’ям, докладною описовістю тощо).

Їдко висміюються «віршомази» ж байці («побрехеньці») П. Гулака-Артемовського «Тюхтій та Чванько», опублікованій в «Украинском вестнике» 1819 р. Тюхтій дотримується поради Горація: «Що тільки написав, то так на дев’ять рік те в бовдню і запхав; а на десятий рік, як вийме й прочитає, – побачить сам здоров, що там ладу біс має, то в грубу так-таки і впре шпаргалля все!.:» Другий «віршомаз» – Чванько, «Що начеркав, те так в друкарню і несе!» Але користь кінець кінцем, підкреслює поет, однакова лід обох:

…Громада їх однако поважає:

Того ні сном не зна, другого не читає!

У доданій до цієї байки замітці «Дещо про того Гараська» автор розвиває свою сатиру на бездарних писак: «…У нас теї погані, віршомазів, стільки наплодилось, як у доброго попа дітей; що, якби кожний ховав на дев’ять рік, – що за одну годину пером надрига, то нігде б чоловікові було і кватиру нанять за паперами!» Своєю байкою поет закликає літераторів бути вимогливими до своєї творчості, працювати на користь суспільству.

Крім розглянутих вище творів, П. Гулаку-Артемовському належить також невеличкий цикл байок-мініатюр: «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров’я»; написаних у 1820 р. Ці, за визначенням автора, «приказки» на відміну від попередніх байок поета, не виходять за межі вузькопобутових тем, алегоричних повчань; написані вони у формі стислих поетичних гуморесок або розгорнутих прислів’їв, де ті чи інші життєві ситуації передаються у гранично лаконічній розповіді. За життя автора «приказки» не були опубліковані і, природно, не могли відіграти якоїсь ролі в розвитку української байки. Однак вони засвідчують творчі пошуки поета, який виступив у них попередником Л. Боровиковського, котрий згодом утвердив в українській літературі новий тип байки – байку-приказку, так звану прибаютку.

Згодом письменник ще раз повертається до жанру байки. 1827 р. він пише байки – «Батько та Син», «Дві пташки в клітці», «Рибка» (перша й остання були надруковані того ж року на сторінках «Вестника Европы»), які, на жаль, ще й досі не дістали належної об’єктивної оцінки в критиці Про них згадують здебільшого принагідно і нерідко лише для того, щоб вказати на їхню нібито ідейно-художню безпорадність. А між тим не такі вже й слабкі ці твори IL Гулака-Артемовського.

У байці «Дві пташки в клітці» поет висловлює думку про те, що свобода краще неволі, навіть «ласої». Ідея твору, прогресивна за своєю суттю, не раз знаходила поетичне втілення в інших байкарів (згадаймо, наприклад, байку Г. Сковороди «Чиж і Щиглик»). Цілком життєву основу мав байка «Батько та Син», де висміяно стару дяківську школу:

«Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! –

Так панотець казан своїй дитині: –

Шануйсь, бо, далебі, колись

Тму, мну, здо, тло – спишу на спині!»

Хведько не вчивсь – і скоштовав

Березової кашки…

«Кто учился у дьячка по старанному славянскому букварю, – писав И. Гулак-Артемовський у примітці до твору, наголошуючи на реальності його змісту, – тот знает, что значит: тма, мна, здо, тло, кто, что, мню и проч. Сколько воспоминаний!..»

На основі традиційних фабул П. Гулак-Артемовський створив цілком оригінальні байки. Написані вони загалом у тій же манері, що й «Пан та Собака» і «Солопій та Хівря». Але, збагачуючи свої поезії конкретними прикметами українського побуту, письменник намагається тепер уникати занадто довгих побутових описів. (Лише у байці «Батько та Син» подано низку колоритних деталей). Вмотивованішими стають вчинки героїв, жвавішав розповідь, поглиблюється зв’язок з усною народною творчістю. Так, байка «Батько та Син» цілком витримана в дусі народного гумору.

У творчому освоєнні жанру П. Гулак-Артемовський ішов шляхами розвитку російської та польської байки, не оминаючи, звичайно, і попередньої традиції української літератури XVIII ст. Йдучи від байки-«казки» через байку-«приказку» поет поступово опановує найпоширенішу в той час форму байки, з якого в російській літературі успішно виступав І. Крилов. П. Гулак-Артемовський дав перші зразки реалістичної байки, що на повну силу зазвучала згодом у Є, Гребінки і особливо у Л. Глібова.

Водночас з байками П. Гулак-Артемовський створює і перші в українській літературі зразки балад у романтичному дусі – «Твардовський» та «Рибалка», що з’явилися друком у «Вестнике Европы» 1827 р. «Твардовський» – це переспів відомої балади А. Міцкевича «Пані Твардовська», написаної за фольклорним сюжетом, про гульвісу-шляхтича, який запродав душу чортові. Подібні перекази про козака-гультяя існували і в українській народній творчості; окремі мотиви, побутові деталі з них П. Гулак-Артемовський вдало використав у своїй баладі.

Порівняно з А. Міцкевичем український поет надає своєму твору яскравішого гумористичного колориту і досягає ще більшого комізму. Значно ширше, ніж А. Міцкевич, користується П. Гулак-Артемовський етнографічно-побутовим матеріалом, простонародною лексикою, фольклорними засобами образності. Цілком у дусі української демонології витримано, приміром, образ чорта:

Ніс – карлючка, рот свинячий,

Гиря вся в щетині;

Ніжки курячі, собачий

Хвіст, ріжки цапині.

Весь твір написано в стилі усної народної поезії, коломийковим віршем.

Якщо «Твардовського» слід розглядати лише як першу спробу романтичної української балади (бурлескна традиція тут ще досить відчутна), то наступний твір П. Гулака-Артемовського «Рибалка», що є переспівом балади Гете, має вже виразно романтичний характер.

Звернення П. Гулака-Артемовського й інших українських письменників до жанру балади було зумовлене прагненням вийти за межі бурлескної стихії, розширити стильові, тематичні й жанрові можливості українського художнього слова, необхідністю утвердити в новій українській літературі серйозний тон.

У листі до редактора «Вестника Европы» П. Гулак-Артемовський писав про те, що спонукало його взятися за переспів балади Гете. П. Гулак-Артемовський, як зазначав редактор у передмові до «Рибалки»,

«згадавши про деякі особливі мотиви, що ззсусили його передати рідною мовою своєю баладу Гете, говорить далі в люб’язному листі до редактора, що між іншим і заради цікавості захотів він спробувати, чи не можна малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, піднесені, не змушуючи читача або слухача сміятися, як від «Енеїди» Котляревського і від інших, з тією ж метою писаних віршів? Вказуїбчи далі на деякі народні пісні малоросійські, на пісні найніжніші, найзворушливіші, він з благородною невпевненістю в успіху видає баладу свою лише як просту спробу. Доля цього вірша буде вирішена знавцями й любителями малоросійського слова. Нам лишається тільки відзначити одну обставину: як у «Твардовському» автор витримує тон чоловічо-гайдамацький, так тут вжито ним жіночий малоросійський спосіб висловлення».

Сюжет балади Гете – юнак, зачарований русалкою, кидається у «привабливе» підводне царство, – популярний у фольклорі багатьох народів, зокрема і в українських казках. IL Гулак-Артемов-ський у своєму переспіві загалом близько дотримується сюжету оригіналу, але передає його .цілком у дусі української фольклорної традиції, значно посилюючи цим романтичний характер твору. Теплою ліричною тональністю, задушевністю в стилі народних пісень подано, наприклад, опис чарівного підводного світу:

Ти ж бачиш сам, – не скажеш: ні –

Як сонечко і місяць червоненький

Хлюпощуться у нас в воді на дні

І із води на світ виходять веселенькі!

Ти ж бачив сам, як в темну ніч

Блищать у нас зіроньки під водою;

Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч, –

Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!

Образи мрійливого Рибалки і водяної красуні завдяки майстерному використанню художніх засобів, народної пісенності, забарвлені яскравим національним колоритом. Юний Рибалка – це справді український «парубок» з селянських «низів», Русалка – українська «дівчинонька», що «косу зчісує і брівками моргає». Часто вживані зменшувально-пестливі форми в народнопісенному стилі «серденько», «зіронька», «коханнячко», ніженьки» тощо посилюють романтично-ліричний тон балади, її мелодійність, емоційну наснаженість.

Балада «Русалка», що постала, по суті, на народному грунті, була однією з перших ластівок романтичної поезії в українській літературі. Шляхом П. Гулака-Артемовського пішли згодом у своїй творчості українські письменники-романтики Л. Боровиковський, О. Шпигоцький, М. Костомаров та інші.

Своєрідними переробками Горацієвих од є віршовані послання «До Пархома», написані поетом 1827 р. і тоді ж надруковані у «Вестнике Европы». В часи дебюту на літературній ниві, він іще не наважується наслідувати римського поета. Тепер же, в кінці 1820-х років і пізніше, він, уже визнаний поет, неодноразово звертається до од Горація, переспівуючи, а часом навіть пародіюючи їх.

У цих переспівах поет здебільшого вберігає вміст першоджерела, але передає його в бурлескно-травестійному стилі, сміливо «українізує» твір, наснажуючи його реаліями місцевого побуту та фольклорними елементами. Наприклад, думку Горація про швидкоплинність людського життя в оді до Деллія, написаній у високому дидактичному тоні, викладено ось так:

Пархоме, в щасті не брикай!

В нудьзі притьмом не лізь до неба!

Людей питай, свій розум май!

Як не мудруй, – а вмерти треба!

У другому посланні «До Пархома» П. Гулак-Артемовський, закликаючи насолоджуватися життям на цьому світі, проголошує в дусі віршів сумнозвісних дяків-пиворізів культ горілки, безтурботної гульні:

Терпи!.. За долею, н$гди попхне, хились,

Як хилиться від вітру гілка;

Чи будеш жить, чи вмреш, Пархоме, не журись!..

Журись об тім, чи є горілка!..

Більшість бурлескних переробок Горацієвих од, позначена консервативними тенденціями. Помітно виявилися вони і в інших Ґулакових віршах 1830 – 50-х років. Але в останній період своєї творчості він пише й окремі глибоколіричні поезії в народнопісенному дусі – задушевні й тужливі, як, наприклад, «Пісня»:

Ой не вода клубком крутить

В криниці й шумує.

То вдівонька сльози губить

І гірко жалкує.

Ой дарма тій водиці литься

З повної криниці,

Як нікому в ній напиться

Свіжої водиці.

Подібні мотиви та образи фольклорного походження використовує П. Гулак-Артемовсьний і в поезіях «До Любки», «Текла річка невеличка» та інших.

Своїми кращими творами П. Гулак-Артемовський збагатив культуру українського художнього слова. Не втратили вони естетичної цінності й сьогодні. Орієнтуючись у своїх творчих пошуках на традиції попередників, а передусім на досвід і досягнення сучасних йому прогресивних українських, російських і польських письменників, П. Гулак-Артемовський позитивно вплинув на демократизацію і соціальне спрямування літературного процесу на Україні, розширення його зв’язків з іншими слов’янськими літературами. Продовжуючи традиції І. Котляревського, використовуючи багатющі скарби фольклору, поет сприяв утвердженню реалістичних тенденцій в українській літературі першої половини XIX ст., засвоєнню нею нових жанрів і тем, народної мови. Разом з іншими тогочасними письменниками він готував грунт для появи основоположника нової української літератури Тараса Шевченка.

Примітки

Подається за виданням: П.П.Гулак-Артемовський Твори. – К.: Видавництво художньої літератури "Дніпро", 1978 р., с. 5 – 15.