Справжня добрість
Петро Гулак-Артемовський
(Писулька до Грицька Пронози)
Хто Добрість, Грицьку, нам намалював плаксиву
Понуру, мов чернець турецький, і сонливу,
Той бісів син, коли не москаля підвіз,
Той Добрості не зна, не бачив і не чує,
Не пензлем той її, але квачем малює,
Той Добрість обікрав. Не любить Добрість сліз;
Вона на всіх глядить так гарно й веселенько,
Як дівка, од свого ідучи панотця
До церкви – до вінця,
Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько.
Не квасить Добрість губ, бо із її очей
Палає ласка до людей.
Вона регоче там, де і другі регочуть,
Сокоче без брехні, де і другі сокочуть,
І не цурається гульні і вечорниць,
Чорнявеньких дівчат і круглих молодиць.
Вона й до милого пригорнеться по волі,
Та ба! Та не дає рукам, як кажуть, волі,
Вона й горілочки ряди-вгоди хлисне,
Та носом, мов с[виня], по улиці не риє,
По-сороміцькому не кобенить, не виє,
Під лавкою в шинку, мов цуцик, не засне.
Вона, де треба, пожартує,
Та з глуздом жарти всі і з розумом міркує.
Вона не виверта із-під лоба білків,
Мов цап, задушений в кошарі од вовків,
Не стогне, не сопе і нігтів не кусає,
То з тим, то з сим-таки слів скільки погадає.
Як патока, так річ у неї на губах,
І сміх її цвіте, мов мак, що на грядках.
Для неї все одно, що в згоді, що в пригоді:
Бог лучче, каже, зна; він сам зна – поки годі.
Хоч [кіл] на голові, як кажуть, їй теши,
Хоч ти візьми її – печи або души,
Не зна вона, що то людські переполохи,
І не лякається ні од чого нітрохи.
Як паля в лотоках простісінько стримить,
Хоч хвилі як в неї бушують і бурхають,
Хоч на неї шматки із криги напирають, –
І Добрість так в біді і в лисі так стоїть.
Нехай гострить свою, як бритву, доля косу, –
А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу;
Наскочить на його коса, задзеленчить…
Хрусь надвоє!.. мов скло, а камінь все лежить!
Нехай, як хоче, море грає,
Нехай роз’юшений так, як бугай, Нептун
Тризубцем байдаки і човни вивертає, –
А човник Добрості, шамкенький, мов цвіркун,
Як селезень, на дно за качкою пірнає
Та вп’ять звідтіль наверх без шкоди виринає –
До берега ставка ціленький допливає.
Не любить Добрість сліз. Буває черв’яку
Всього, як кажуть, на віку!
Бува, що і її зле панство зневажає,
Мов товарякою, так нею повертає, –
Чи вже ж і голосить? І в лихоті своїй,
Розприндившись, скакать у яму їй живій?
Здихне там нищечком під ніс собі до бога,
Із лиха заспіва, та й за своє, небога!
Бо серце їй, що тьох, знай шепче, що той є,
Хто за терпіннячко спасіннячко дає.
Зна Добрість, що який бог змочить їй свитинку,
Той висушить з неї останню капелинку,
Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе,
Та вп’ять пожалує, пригорне до себе.
Трапляється і те, що паплюга-брехня,
Із висолопленим жалом, неначе списом,
Як циндря гаспидська, до ворогів ганя.
Сектує на неї і позирає бісом;
Що заздрість з жовтими очима, мов жовтки,
З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами,
Де ступить Добрість, скрізь копа під нею ями:
Пекельнії губки, мов пауки,
Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть, –
Замість щоб мед з їх брать, одну отруту смокчуть!
А Добрість не вважа на злії язики,
Не пристають людські до неї побрехеньки,
І як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,
То, стрепенувшись, вп’ять виходять з їх сухенькі;
Так Добрість чепурна виходить із брехні,
У неї ворогам одкази все одні:
Хто часнику не їв, той і смердіть не буде,
А добрий ворогів завсіди перебуде.
Псу вільно й на попа брехать, як кажуть, все
Собака гавкає, а вітер те несе…
Од злиднів не втечеш ні вдень, ні серед ночі:
У заздрості, мовляв Пархім, попівські очі.
Бог з нею!.. їй – в зависть,
А Добрості – в користь!
«Сіль в вічі, в зуби їй печина», – Добрість каже
Та й хоч якій брехні сим словом рот замаже.
Як шкурка з бузівка у шевчика в руках
Або у лимаря в зубах,
Чого не витерпить, що їй не виробляють?
Смердячим дьогтем їй і жиром доїдають;
Крий боже! що їй мук, голубці, завдають!
І крутять, і вертять, і пруть, і мнуть, і труть,
І в дудку зцуплюють, і рвуть, і натягають,
І в сто погибелей муцують і згинають,
Що збоку чоловік, зирнувши, задрижить;
Подума: тільки вже на світі їй і жить!
Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку підіймає
І юхтою її або габельком величає;
І щоб за шкурку мав п’ять золотих узять,
То за габелька він не хоче й десять брать!..
Так Добрість на світі чим більш в нудьзі помнеться
Чим більш, мов реп’яхів, лихоти набереться,
Чим сала більшенько за шкуру їй заллють, –
Тим більше за неї, де повернись, дають.
Адже ж за битого, наші батьки мовляли,
Небитих двох колись не раз притьмом давали,
Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали!
Нехай в олійниці олійник тараном
Макухам завдає якмога гіршу муку, –
Так не завгорить їм, а здавить в каменюку,
Що потім чорта й сам вдовбе їх долотом!
Нехай вовтузають і Добрість кулаками,
Мов воскобійними нехай з неї клинками
Останню слізоньку видавлюють і п’ють, –
Овва! Дурні! Того не знають, що дають
Таку принаду їй до стусанів частеньких,
До штовхання під бік, до кулаків тугеньких,
Що хоч в потилицю тоді їй і обух,
Хоч довбню в лоб, то все не випре з неї дух.
І довбня, я ж кажу, тогді їй так дошкулить,
Як в[ош] за коміром або постіл замулить.
По сім-то, братіку, і Добрість пізнають: .
Клеймо їй – канчуки, імення їй – терпіння.
Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння,
Того нехай поміж святими не кладуть:
Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить,
Трохи лиш на того не скинувся синка,
Що матінка пестить і по головці гладить,
Поки не візьметься пестунчик до замка!
Але всьому свій час і черга, Грицьку, буде!
Ми під богом, як бач, всі ходим, грішні люде!
До часу глек, – мовляв один розумний лях, –
До часу, голубе, нам глечик носить воду;
І на його пошле зла доля ту невзгоду,
Що глек побачимо в череп’яних шматках!
До часу над слабим хто дужчий вередує,
До часу мужиків ледачий пан мордує, –
Колись до їх усіх смерть в гості примандрує,
Та, мов єхлейтар, їм в вікно заторохтить
І по-московській їм гукне: «В паход ітить!»
Не гляне, чи то їх кульками хата вшита,
Чи, може, дереном земляночка накрита, –
Всіх нас сира земля до себе прибере,
Але ледачий так, як добрий, не умре!
Як з Городищ чумак, пішовши в Крим за сіллю,
В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,
Обшарпавсь до рубця, в коломазь обліпивсь,
Та ба! та як другі – дощенту не пропивсь,
Щодень, то неборак, знай, молиться все богу,
Щоб швидше дівчину побачити небогу,
І гулих воликів, знай, хльоста батогом,
Поки опиниться перед своїм двором, –
Так Добрість квапиться із світу в домовину,
Терпить нудьгу й біду, пропасницю й гостець,
І так попа він жде в останнюю годину,
Як на Великдень всі червоних ждуть яєць.
Але ти, Грицьку, більш, ніж я, учився в школі,
Далеко більш, ніж я, помазавсь ти письмом:
Ти й греків, ти й латин, ти знаєш всіх доволі,
Ти в церков хоч яку годився б буть дяком!
Ти краще Добрості обличчя наригуєш,
Бо й добрий сам єси, і добре всіх малюєш!
Послухай, Грицьку, лиш: чи се тобі втямки,
Як зійдуться, було, до тебе парубки,
А ти, було, й звелиш граматку їм читати,
А сам почнеш, було псавтир перевертати,
Скрізь нишпорить – під тмою, мною, здом,
Під азом-ангелом або і в ярмолої
Од палітурочки в часловці до другої,
І спинишся, було, аж над октоїхом
Та й об якімсь, було, почнеш читать Сократі –
Так гарно, що, було, аж сумно всидіть в хаті:
Нехай над ним сира земля пером лежить!
Дивіться, хлопці, лиш, – казав ти нам, – глядіть,
Як Добрість на світі живе і умирає,
Як, не злякавшися, кайдани надіває!
З якою радощю держить в руці мишак
І кухличок, коли б скривившись, випиває,
До бога рученьки невинні протягає!
Отак-то, братики, умер Сократ, отак!
Чого ви, дурники? – сказав він веселенько
Своїм заплаканим в хурдизі школярам, –
Чого голосите? Чкурніть лиш ви швиденько
Та дайте півня ви Скулаповим попам!
Отак-то, братця, й ви, – казав ти, – хліб ви їжте,
А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте!
Не скрізь ледачі так, як грецькії пани,
Хоч скрізь на світі єсть ахвинські брехуни,
І єсть земля така правдива і заможна,
Де правду і панам сказать, як богу, можна.
Дивіться, – ти казав, – як вірний Довгорук
Писульку царську рве із єдноральських рук
І на шматки її із серця роздирає!
Чи бач, як старшина із ляку умирає!
А Довгорук сидить і усом не моргне!
«Ай, що ж ти наробив! – усі заверещали. –
Тепер же поминай, як Довгорука звали!»
А Довгорук сказав: «Не бійтесь за мене!
Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий,
Я покажу, що й він, як всі ми, чоловіки,
Помилиться, згрішить, спіткнеться і впаде,
І ворог той йому, його хто не зведе!»
Аж бач, таки воно й на правду вийшло, хлопці!
Прибіг Петро, гукнув, затупав, загурчав,
Уже й був кинувсь бить, але як розпитав,
Аж Довгорукого погладив по головці,
І цмокнув в лисину та ще й перепрохав –
Та ще й на змирщини кіп з п’ять він грошей дав.
17 сентября 1817 г., Харьков
Примітки
Вперше надруковано в уривках (рядки 1 – 24, 126 – 129) в кн.: Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. К., 1884, с. 69 – 70. Повністю вперше опубліковано в «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (далі – ЗНТШ), 1904, т. 60, кн. 4, с. З – 8, з численними різночитаннями щодо автографа (вперше опублікованого І. Я. Айзенштоком у вид.: П. Гулак-Артемовський. Твори. Київ – Харків, 1928, с. 99 – 107).
Автограф з написом: «Переписал автор 7-го июля 1836» зберігається у відділі рукописів Державної публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Ленінграді (далі – ДПБ), ф. 229, № 1, арк. 1 – 7 зв. На обкладинці його заголовок російською мовою: «Истинная Добродетель. Послание», наприкінці – приписка французькою мовою: «Цей твір, розпочатий 1817 року, ніколи не був ні продовжений, ані закінчений».
Подається за автографом.
Писулька до Грицька Пронози – звернення до українського письменника Квітки-Основ’яненка Григорія Федоровича (1778 – 1843). Протягом довгого часу внаслідок хибного прочитання автографа ім’я адресата «Писульки» визначалося як «Грицько Проказа».
Псавтир (Псалтир), ярмолой (Ірмологіон), часловець (Часослов), октоїх (Восьмигласник) – християнські богослужебні книги, які використовувалися також для навчання дітей грамоти (зокрема й по згаданих тут складах: «тма, мна, здо» і т. д.).
Сократ (469 – 399 до н. е.) – давньогрецький філософ, у вченні якого надавалося великого значення етичним цінностям і моральному вдосконаленню. Засуджений до страти, помер, спокійно прийнявши келих із цикутою.
…дайте півня ви Скулаповим попам… – тобто жерцям Ескулапа. Як зазначено в діалозі давньогрецького філософа Платона (427 – 347 до н. е.) «Федон» (який, очевидно, й згадується тут П. Гулаком-Артемовським), останні слова Сократа були звернені до його учнів, що не могли стримати сліз: «…ми завинили Асклепію півня, не забудьте віддати», йдеться про давньогрецький звичай у подяку за одужання приносити півня в жертву богові зцілення Асклепію (Ескулапу). Свою смерть Сократ розглядав як відродження душі й зцілення від земних страждань (див.: Платон. Соч. в 3-х т. М., «Мысль», 1970, т. 2, с. 93, 505).
…грецькії пани… ахвинські брехуни… – Йдеться про політичних противників Сократа в Афінах, які прирекли його на смерть за безпідставним звинуваченням у розтліванні свідомості молоді.
…вірний Довгорук… – йдеться про Долгорукова Якова Федоровича (1659 – 1720), російського військового і державного діяча, сподвижника Петра І. Відзначався надзвичайною чесністю і прямотою, про що збереглося багато переказів і анекдотів; одним із них і скористався П. Гулак-Артемовський.
Та ще й на змирщини кіп з п’ять він грошей дав. – В автографі до цього рядка дано авторський варіант: «Та ще й на могорич йому півкопи дав».
Подається за виданням: Гулак-Артемовський П.П. Поетичні твори. Гребінка Є.П. Твори. – К.: Наукова думка, 1984 р., с. 32 – 37.