Сава Чалий

Іван Карпенко-Карий

Трагедія в 5 діях і 7 картинах

Дієві люде:

Потоцький – коронний гетьман

Шмигельський, Жезніцький, Яворський, Качинська, Кася, її дочка – шляхта.

Зося Курчинська, потім жона Чалого

Сава Чалий

Гнат Голий – його побратим.

1-й, 2-й, 3-й запорожці.

Медвідь, Грива – спершу селяне, потім гайдамаки.

1-й, 2-й, 3-й – чоловіки.

Гайдамака

1-а, 2-а – баби

Нянька біля дитини Чалого.

Кульбаба, Кравчина, Яків, Молочай, Микита – гайдамаки.

Примітки

Роботу над трагедією «Сава Чалий» Карпенко-Карий розпочав на початку 1898 року. В листі до сина Назара від 25 лютого 1898 року він сповіщав:

«Оце думаю писать: або «Сава Чалий» – трагедію, або «Батьки і діти» – комедію. Обидві штуки широкого змісту – не знаю, чи справлюся. Зараз сидю та читаю історичні матеріали».

Як видно з тексту п’єси, з листів драматурга та спогадів сучасників про нього, Карпенко-Карий, крім того, що знав відому народну пісню про Саву Чалого, був ще обізнаний з історичним оповіданням Антонія І. (Ролле) «Савва Чаленко. Из истории гайдамаччины прошлого века. Перевод с польского», що друкувалося в «Киевской старине» в 1887 р., а також з працею М. І. Костомарова «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» та іншими матеріалами.

Більше року тривала напружена робота над твором. Весною 1899 року трагедія вже була закінчена і того ж року надрукована в журналі «Киевская старина» (том VIII і IX). Відбитку з цього журналу Карпенко-Карий подав 15 жовтня 1899 р. до театральної цензури, щоб здобути дозвіл ставити «Саву Чалого» на сцені. Цензор, який читав трагедію, попідкреслював у тексті п’єси картини знущань над селянами, їх скарги на податковий гніт, на панів і прийшов до висновку, що «Саву Чалого» не можна дозволити до вистави. 8 грудня 1899 р. цензурний комітет розглядав справу про дозвіл «Сави Чалого» до постановки на сцені і, як видно з «Журнала заседаний С.-Петербургского цензурного комитета за 1899 год», погодився з висновками цензора.

«Принимая во внимание, – читаємо в рішенні, – что названная драма изображает мрачную картину непримиримой сословной вражды, хотя и относящейся к далекому прошлому, но все же не представляющей здоровой нравственной пищи для народа и местами содержит речи, проникнутые украино-патриотическим чувством, цензирующий полагал бы не дозволять названную драму к представлению на сцене. С.-Петербургский Цензурный Комитет, согласно с мнением докладчика, полагая пьесу «Сава Чалый» не дозволять к исполнению на сцене, определил: представить об этом на усмотрение Главного Управления по делам печати. Представлено 13 декабря за № 2544 [ЦДІА в Ленінграді, ф. 777, оп. 27, од. зб. 27, арк. 552 – 555.].

В Головному Управлінні у справах друку подивились на «Саву Чалого» інакше. Начальникові управління М. Соловйову заімпонувала «борьба русского православного народа» проти католицької Польщі, а також відсутність у п’єсі протиросійських тенденцій. 14 грудня 1899 року трагедія була дозволена до вистави.

В січні 1900 року «Сава Чалий» вперше був поставлений в Києві з участю автора в ролі Потоцького. Роль Сави Чалого виконував М. К. Садовський, а Гната Голого – П. К. Саксаганський.

Трагедія «Сава Чалий» заслужено здобула високу оцінку в літературній критиці. Ще в 1903 році один з тодішніх критиків справедливо відзначав, що народне повстання зображене в п’єсі яскраво, жваво, згідно з історичною істиною, з усіма типовими, характерними особливостями даного історичного середовища й історичного моменту [Див. «Киевская старина», 1903, вересень, стор. 140.].

Високу оцінку «Саві Чалому» дав І. Франко, підкресливши, що цей твір «гідний стати в ряді архітворів нашої літератури». На думку І. Франка, І. Карпенко-Карий зумів змалювати трагедію

«перевертня, що для особистої користі йде на службу до ворогів і наслідком натуральної реакції здорових останків національного життя гине в хвилі, коли його зрадницькі плани, здавалося, були близькі здійснення. Невважаючи н| історичний колорит, сим разом ухоплений автором дуже добре, драма мала велике значення для сучасної України, плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства, і покотилася по театральних дошках як могутня проповідь повороту ренегатів до служення своєму рідному народові і його кровним інтересам» [Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. XVII, К., 1955, стор. 452.].

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори в 3 тт. – К.: Держ. вид. художньої літератури, 1960 р., т. 2, с. 231 – 304.