Майже елегія

Юрій Клен

Дивлюсь у вікна. Темний ліс,

торкнутий подихом весняним,

зелені пагони підніс.

І знову вітром полум’яним,

пройнятим віддихом степів,

мені у вуха свище квітень.

Ще не дощенту я згорів,

коли радію вітру звідтам!

І знов мої дитячі дні

шумлять, немов весняна повінь,

і сняться яблуні рясні,

і слід від кінської підкови

на непросохлому шляху,

і знов гогочуть сиві гуси.

У кузні знов гуде міхур,

і знову дядько сивоусий

оповідає в курені

про давнішні свої походи…

Де дядько той? Мабуть, у дні

революційної негоди

життям наклав. А дядьків син

в голодний рік подавсь до міста,

бо не молов порожній млин,

а у квашні не стало тіста.

І у чоботях без халяв

він десь у кам’яній пустелі,

як пес у ярмарок, пропав.

І зрікшись рідної оселі,

праправнуки отих гусей,

що плавали у верболози

і смакували вогкий глей,

тепер марніють у колхозі,

бо дружньо криком сторожким

не врятували України,

як їхні давні предки Рим.

Та рік по році в море рине.

І може, розгойдавши гнів,

колись досвідчені нащадки

отих змиршавілих дядьків

ще інші наведуть порядки…

Але хай не минає день

у міркуваннях елегійних.

Вслухайсь в уривки тих пісень,

що їх доносить вітер рвійний.

Тобі здушила душу знов

лиха хвилина і зневіра?

Ти знову з жаху захолов

і мертву муку метром міряв?..

– Глянь у вікно, де темний ліс,

торкнутий подихом весняним,

зелені пагони підніс…

і дихай вітром полум’яним…

1938

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 134 – 135.